Постанова Шостий апеляційний адміністративний суд № 826/866/17

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа № 826/866/17 Суддя (судді) першої інстанції: Арсірій Р.О. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 07 грудня 2021 року м. Київ Колегія суддів Шостого апеляційного адміністративного суду у складі: судді-доповідача Аліменка В.О., суддів Безименної Н.В., Кучми А.Ю. за участю секретаря Михайлової Л.С., розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 23 травня 2018 р. у справі за адміністративним позовом ОСОБА_2 до Відділу державної виконавчої служби Дніпровського районного управління юстиції у м. Києві про визнання протиправною та скасування постанови, зобов`язання вчинити дії,- В С Т А Н О В И Л А: ОСОБА_2 звернулась до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до відділу державної виконавчої служби Дніпровського районного управління юстиції у м. Києві, в якому просила : визнати протиправною та скасувати постанову відділу державної виконавчої служби Дніпровського районного управління юстиції у м. Києві (ідентифікаційний код 35011660) ВП 50159590 від 15.02.2016; зобов`язати уповноважених осіб відділу державної виконавчої служби Дніпровського районного управління юстиції у м. Києві зняти арешт з квартири АДРЕСА_1 . Позовні вимоги обґрунтовано тим, що позивач, як іпотекодержатель, має право, в разі невиконання боржником (іпотекодавцем) забезпеченого заставою зобов`язання, одержати задоволення з вартості заставленого майна переважно перед іншими кредиторами. Рішенням Окружного адміністративного суду м. Києва від 23 травня 2018 року адміністративний позов задоволено. Визнано протиправною та скасовано постанову відділу державної виконавчої служби Дніпровського районного управління юстиції у м. Києві ВП 50159590 від 15.02.2016. Знято арешт, накладений відділом державної виконавчої служби Дніпровського районного управління юстиції у м. Києві по виконавчому провадженню №50159590 від 15.02.2016, на квартиру АДРЕСА_2 . Не погоджуючись з прийнятим рішенням, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій просив скасувати рішення суду першої інстанції, як таке, що ухвалено з порушенням норм матеріального та процесуального права та прийняти нове, яким в задоволенні позовних вимог відмовити. Апеляційна скарга обґрунтована тим, що вказаним рішенням порушено права ОСОБА_1 , а саме - знято арешт на квартиру АДРЕСА_2 , який було накладено у виконавчому провадженні №50159590 від 15.02.2016 року, в якому ОСОБА_1 є стягувачем, а ОСОБА_3 є боржником. Позивачем подано відзив на апеляційну скаргу, в якому він просить відмовити в задоволенні апеляційної скарги, а рішення суду першої інстанції залишити без змін. Заслухавши суддю-доповідача, учасників процесу, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, повно та всебічно дослідивши обставини справи, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу необхідно задовольнити частково, а рішення суду першої інстанції - скасувати, виходячи з наступного. Як вбачається з матеріалів справи, та було встановлено судом першої інстанції, 13.12.2010 між ОСОБА_2 (позикодавцем) та ОСОБА_3 (позичальником) укладено договір позики на суму 1 103 520 грн. В забезпечення належного виконання зобов`язання за кредитним договором, 13.12.2010 між ОСОБА_2 (іпотекодержатель) та ОСОБА_3 (іпотекодавець) укладено договір іпотеки (зареєстровано в реєстрі №3119), згідно з яким виконання зобов`язання, що виникло у позичальника на підставі договору від 13.12.2010, було забезпечене переданою в іпотеку квартирою, що знаходиться за адресою : АДРЕСА_2 . Дана квартира належить іпотекодавцю на підставі свідоцтва про право власності НОМЕР_1 , 28.09.2009, виданого Головним управлінням житлового забезпечення, наказ № 1420-С/КІ від 16.09.2009. В подальшому, обтяження згідно вищевказаного іпотечного договору, зареєстровано у Державному реєстрі іпотек. 23.02.2016, представником ОСОБА_2 - Овчаренко О.Е. сформовано Інформаційну довідку з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна - квартири за адресою : АДРЕСА_2 . З Інформаційної довідки (а.с.10, Том 1) вбачається, що постановою про арешт майна та оголошення заборони на його відчуження відділу державної виконавчої служби Дніпровського районного управління юстиції у м. Києві ВП №50159590, виданий 15.02.2016 накладено обтяження : арешт нерухомого майна на квартиру АДРЕСА_2 . Вважаючи неправомірними дії відповідача по накладенню арешту на нерухоме майно, оскільки вказане майно на дату накладення арешту вже перебувало в заставі, позивач звернувся до суду з даним позовом. Задовольняючи позовні вимоги суд першої інстанції виходив того, що накладення арешту відповідачем на квартиру, що знаходиться в іпотеці у позивача, з метою задоволення вимог іпотекодержателя, суперечить положенням Закону України «Про виконавче провадження» та Закону України «Про іпотеку», що в свою чергу, свідчить про порушення права позивача, в частині неможливості задоволення вимог шляхом звернення стягнення на заставлене майно. Надаючи правову оцінку матеріалам та обставинам справи, колегія суддів зазначає наступне. Частиною 2 статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Відповідно до вимог ст.ст. 572, 575 Цивільного кодексу України та ст.ст. 1, 3 Закону України «Про іпотеку», іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення свої вимог за рахунок іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника. Порядок задоволення вимог іпотекодержателя за рахунок предмета іпотеки передбачений у розділі V Закону України «Про іпотеку». Частиною 1 ст. 33 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов`язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов`язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених статтею 12 цього Закону. Згідно ч. 6 ст. З Закону України «Про іпотеку», у разі порушення боржником основного зобов`язання відповідно до іпотеки іпотекодержатель має право задовольнити забезпечені нею вимоги за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими особами, права чи вимоги яких на передане в іпотеку нерухоме майно не зареєстровані у встановленому законом порядку або зареєстровані після державної реєстрації іпотеки. Відповідно до вимог ч. 7 ст. З Закону України «Про іпотеку» пріоритет права іпотекодержателя на задоволення забезпечених іпотекою вимог за рахунок предмета іпотеки відносно зареєстрованих у встановленому законом порядку прав чи вимог інших осіб на передане в іпотеку нерухоме майно виникає з моменту державної реєстрації іпотеки. Зареєстровані права та вимоги на нерухоме майно підлягають задоволенню згідно з їх пріоритетом - у черговості їх державної реєстрації. Колегія суддів звертає увагу, що звернення стягнення на предмет іпотеки в порядку примусового виконання допускається за виконавчими документами для задоволення вимог стягувача-іпотекодержателя, який має переважне право перед іншими особами на задоволення забезпечених іпотекою вимог за рахунок предмета іпотеки. Аналогічна правова позиція міститься у постанові Верховного Суду України від 17 жовтня 2018 року у справі № 6-13цс14. Крім того, у постанові від 31 жовтня 2018 року у справі № 923/1105/17 Верховний Суд зазначив, що оскільки накладення арешту на майно має наслідком заборону відчуження арештованого майна, то ним порушується право іпотекодержателя в разі невиконання боржником забезпеченого заставою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки. Отже, у разі коли належним чином зареєстрована іпотека виникла раніше за накладення арешту для задоволення вимог стягувачів, відмінних від іпотекодержателя, суд має звільнити з-під арешту іпотечне майно. При цьому відсутні підстави для відмови у звільненні з-під арешту зазначеного майна у зв`язку з відсутністю реального порушення боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання на момент пред`явлення відповідної вимоги; факт порушення основного зобов`язання, яке забезпечене іпотекою, виступає лише умовою реалізації гарантованих іпотекою прав іпотекодержателя і не пов`язується з його існуванням, а, отже, й порушенням шляхом арешту та заборони відчуження предмета іпотеки. Аналогічна правова позиція міститься у постанові Верховного Суду від 10.04.2018 р. у справі № 910/4772/17. Як вбачається з матеріалів справи, ухвалою Дніпровського районного суду міста Києва від 05.02.2013 року у справі № 755/1886/13-ц вжито заходів забезпечення позову шляхом накладення арешту квартири, що належить на праві власності ОСОБА_3 . Постанова про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження ВП 50159590 від 15.02.2016 була прийнята на підставі ухвали Дніпровського районного суду м. Києва від 05.02.2013 року у справі № 755/1886/13. Також, у постанові про відкриття виконавчого провадження від 15.02.2016 року ВП №50159590 (а.с. 141, т. 2) зазначено, що ухвала Дніпровського районного суду міста Києва від 05.02.2013 року у справі № 755/1886/13-ц набрала законної сили 11.02.2016 року (в день подачі документу про примусове виконання - 11.02.2016). В свою чергу, під час апеляційного розгляду справи було встановлено, що ухвалою Дніпровського районного суду м. Києва від 31.07.2013 року було залишено без розгляду позовну заяву у справі № 755/1886/13 у зв`язку з тим, що від позивача надійшла заява про залишення позову без розгляду. Відповідно до вимог частини 6 ст. 157 КАС України у випадку залишення позову без розгляду, закриття провадження у справі або у випадку ухвалення рішення щодо відмови у задоволенні позову заходи забезпечення позову зберігають свою дію до набрання законної сили відповідним судовим рішенням. Колегія суддів звертає увагу, що ухвала Дніпровського районного суду м. Києва про забезпечення позову у справі № 755/1886/13-ц, постановлена судом 05.02.2013 року, одночасно з ухвалою про відкриття провадження у справі, проте подана ОСОБА_1 до примусового виконання 11.02.2016 року, про що безпосередньо зазначено в Інформації про виконавче провадження від 15.07.2020 року у графі «дата надходження виконавчого документа до державного виконавця». Таким чином, у постанові про відкриття виконавчого провадження від 15.02.2016 року ВП №50159590 було зазначено про набрання законної сили ухвалою Дніпровського районного суду міста Києва від 05.02.2013 року у справі № 755/1886/13-ц - 11.02.2016 року, незважаючи на те, що на той час позов було залишено без розгляду. Відповідно до вимог ч. 1 ст. 54 Закону України «Про виконавче провадження» від 21.04.1999 р. № 606-XIV звернення стягнення на заставлене майно в порядку примусового виконання допускається за виконавчими документами для задоволення вимог стягувача-заставодержателя. Частиною 3 ст. 54 Закону України «Про виконавче провадження» від 21.04.1999 р. № 606-XIV передбачено, що для задоволення вимог стягувачів, які не є заставодержателями, стягнення на заставлене майно боржника може бути звернуто у разі: виникнення права застави після винесення судом рішення про стягнення з боржника коштів; якщо вартість предмета застави перевищує розмір заборгованості боржника заставо держателю. Відповідно до ч. 9 ст. 153 ЦПК України, в редакції чинній на дату виникнення спірних правовідносин, ухвала про забезпечення позову виконується негайно в порядку, встановленому для виконання судових рішень. У разі забезпечення вимог заявника заставою ухвала про забезпечення позову звертається до виконання негайно після внесення предмета застави в повному розмірі. Згідно ч. 1 ст. 25 Закону України «Про виконавче провадження» від 21.04.1999 р. № 606-XIV, державний виконавець зобов`язаний прийняти до виконання виконавчий документ і відкрити виконавче провадження, якщо не закінчився строк пред`явлення такого документа до виконання, він відповідає вимогам, передбаченим цим Законом, і пред`явлений до виконання до відповідного органу державної виконавчої служби. Частиною 1 ст. 22 Закону України «Про виконавче провадження» від 21.04.1999 р. № 606-XIV встановлено строки для пред`явлення виконавчих документів до виконання, так, зокрема, інші виконавчі документи можуть бути пред`явлені до виконання - протягом року, якщо інше не передбачено законом. Пунктом 1 ч. 2 ст. 22 Закону України «Про виконавче провадження» від 21.04.1999 р. № 606-XIV передбачено, що строки зазначені у частині першій цієї статті, встановлюються для, зокрема, виконання судових рішень - з наступного дня після набрання рішенням законної сили чи закінчення строку, встановленого у разі відстрочки чи розстрочки виконання рішення, а в разі якщо судове рішення підлягає негайному виконанню, - з наступного дня після його постановления. Пунктом 1 ч. 1 ст. 26 Закону України «Про виконавче провадження» від 21.04.1999 р. № 606-XIV передбачено, що державний виконавець відмовляє у відкритті виконавчого провадження у разі пропуску встановленого строку пред`явлення документів до виконання. Відповідно до вимог ч. 2 ст. 26 Закону України «Про виконавче провадження» від 21.04.1999 р. № 606-XIV про відмову у відкритті виконавчого провадження державний виконавець виносить постанову протягом трьох робочих днів, а за рішенням, що підлягає негайному виконанню, - не пізніше наступного робочого дня з дня надходження виконавчого документа і не пізніше наступного дня надсилає її заявникові разом з виконавчим документом. Таким чином, ОСОБА_1 , в порушення вимог ст. 22 Закону України «Про виконавче провадження» від 21.04.1999 р. № 606-XIV, через три роки після набрання законної сили ухвалою Дніпровського районного суду міста Києва від 05.02.2013 у справі № 755/1886/13-ц про забезпечення позову подано виконавчий документ на виконання до Відділу державної виконавчої служби Дніпровського районного управління юстиції у м.Києві, а державним виконавцем зазначеного Відділу всупереч положенням ч. 1 ст. 26 Закону України «Про виконавче провадження» від 21.04.1999 р. № 606-XIV не відмовлено у відкритті виконавчого провадження, а відкрито ВП № 50159590 та з порушенням вимог ст. 54 Закону України «Про виконавче провадження» від 21.04.1999 р. № 606-XIV винесено постанову про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження від 15.02.2016 у ВП № 50159590. Про незаконність постанови про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження від 15.02.2016 у ВП №50159590 також свідчить постанова про відкриття провадження від 15.02.2016, в якій державним виконавцем Відділу державної виконавчої служби Дніпровського районного управління юстиції у м. Києві неправомірно зазначено, що ухвала № 755/1886/13-ц видана 05.02.2013 р. набрала законної (сили) лише 11.02.2016 р. Згідно з інформацією, яка міститься на офіційному веб-порталі Судова влада України у справі № 755/1886/13-ц наявні три ухвали Дніпровського районного суду м. Києва від 31.01.2013 р. про залишення позовної заяви без руху, від 05.02.2013 р. про відкриття провадження та від 31.07.2013 р. про залишення позовної заяви без розгляду у зв`язку з тим, що «від позивача надійшла заява про залишення позову без розгляду». В свою чергу колегія суддів звертає увагу, у справі № 755/1886/13-ц, в якій постановлено ухвалу про забезпечення позову, на виконання якої через 3 роки після набрання зазначеною ухвалою законної сили, ОСОБА_1 вирішив звернутися до Відділу державної виконавчої служби Дніпровського районного управління юстиції у м. Києві з метою накладення арешту на квартиру ОСОБА_3 , а державним виконавцем Відділу державної виконавчої служби Дніпровського районного управління юстиції у м. Києві з порушенням, зокрема, Закону України «Про виконавче провадження» винесено неправомірну постанову про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження від 15.02.2016 у ВП № 50159590, - відсутнє рішення суду, яким вирішено спір по суті. Отже, враховуючи вищевикладене, колегія суддів вважає, що постанова про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження від 15.02.2016 у ВП № 50159590 винесена з порушенням Закону України «Про виконавче провадження» тому є протиправною та підлягає скасуванню. Відповідно до пункту 30 рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Hirvisaari v. Finland» від 27 вересня 2001 року, рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя . Згідно пункту 29 рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Ruiz Torija v. Spain» від 9 грудня 1994 року, статтю 6 не можна розуміти як таку, що вимагає пояснень детальної відповіді на кожний аргумент сторін. Відповідно, питання, чи дотримався суд свого обов`язку обґрунтовувати рішення може розглядатися лише в світлі обставин кожної справи. Згідно пункту 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Таким чином, виходячи з системного аналізу положень чинного законодавства України, оцінки поданих сторонами доказів за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, колегія суддів приходить до висновку про те, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, а рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню. Згідно п. 2 ч. 1 ст. 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове судове рішення у відповідній частині або змінити судове рішення. Відповідно до ст. 317 КАС України підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є: 1) неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Враховуючи викладене, колегія суддів вважає, що неправильне застосування норм матеріального права призвели до помилкового вирішення справи, а відтак, рішення суду першої інстанції слід скасувати та ухвалити нову постанову, якою позовні вимоги задовольнити частково. Керуючись ст.ст. 242, 308, 315, 317, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України, колегія суддів, - П О С Т А Н О В И Л А: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити частково. Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 23 травня 2018 року - скасувати. Прийняти нове рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_2 задовольнити частково. Визнати протиправною та скасувати постанову про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження відділу державної виконавчої служби Дніпровського районного управління юстиції у м. Києві ВП 50159590 від 15.02.2016. Стягнути судовий збір у розмірі 1102,40 грн на користь ОСОБА_2 ( АДРЕСА_4 , ідентифікаційний код НОМЕР_2 ) за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень - відділу державної виконавчої служби Дніпровського районного управління юстиції у м. Києві (02094, м. Київ, вул. Краківська, 20, код ЄДРПОУ 35011660). В іншій частині в задоволенні позовних вимог відмовити. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття. Касаційна скарга на рішення суду апеляційної інстанції подається безпосередньо до Верховного Суду у порядку та строки, визначені ст.ст. 328-331 КАС України. Суддя-доповідач В.О. Аліменко Судді Н.В. Безименна А.Ю. Кучма Повний текст постанови складено « 13» грудня 2021 року.