Постанова КЦС ВС № 569/5435/16-ц

Постанова Іменем України 08 грудня 2021року м. Київ справа № 569/5435/16-ц провадження № 61-13080св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Червинської М. Є., суддів: Зайцева А. Ю. (суддя-доповідач), Коротенка Є. В., Коротуна В. М., Тітова М. Ю., учасники справи: позивач - ОСОБА_1 , відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , особа, яка подала апеляційну скаргу, - ОСОБА_4 , розглянув у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням за касаційною скаргою ОСОБА_2 на постанову Волинського апеляційного суду від 05 квітня 2021 року у складі колегії суддів: Бовчалюк З. А., Здрилюк О. І., Карпук А. К., ВСТАНОВИВ: 1.

Описова частина Короткий зміст позовних вимог У квітні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, у якому просив визнати відповідачів такими, що втратили право користування житловим приміщенням, а саме - квартирою АДРЕСА_1 . Обґрунтовуючи позовні вимоги, ОСОБА_1 посилався на те, що він проживає та зареєстрований в квартирі АДРЕСА_1 . Окрім нього в цій квартирі зареєстровані батько ОСОБА_5 , мати ОСОБА_2 , брат ОСОБА_3 . З травня 2013 року відповідачі у квартирі не проживають, участі в її утриманні не приймають, не оплачують комунальні послуги, їх особистих речей в квартирі не має. У зв`язку з тривалою відсутністю відповідачів за місцем своєї реєстрації, він змушений сплачувати підвищений розмір комунальних послуг, а тому виникла необхідність звернутися з цим позовом. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рівненський міський суд Рівненської області рішенням від 20 червня 2018 року позов задовольнив частково. Визнав ОСОБА_3 таким, що втратив право користування житловим приміщенням - квартирою АДРЕСА_1 . В іншій частині позову відмовив. Вирішив питання щодо розподілу судових витрат. Суд першої інстанції мотивував рішення тим, що позовні вимоги пред`явлені до ОСОБА_2 є недоведеними, оскількиз наданих доказів відомо, що ОСОБА_2 з 27 травня 2014 року до 06 лютого 2017 року тимчасово виїздила з постійного місця проживання до Російської Федерації у зв`язку із працевлаштуванням у зазначеній країні, що свідчить про поважність причин її відсутності понад шість місяців за місцем реєстрації та підтверджує, що ОСОБА_2 не втратила інтересу до спірного житла, а тому відсутні підстави для визнання ОСОБА_2 такою, що втратила право користування житловим приміщенням. Щодо відповідача ОСОБА_3 судом встановлено, що він з травня 2013 року у спірному житловому приміщенні не проживає без поважних причин, особистих речей у квартирі не має, перешкод у користуванні житловим приміщенні йому ніхто не чинить, а тому наявні підстави для визнання його таким, що втратив право користування житловим приміщенням. Короткий зміст постанови апеляційного суду Апеляційний суд розглядав справу неодноразово. Рівненський апеляційний суд постановою від 16 липня 2019 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_4 - ОСОБА_6 задовольнив частково. Рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 20 червня 2018 року в частині відмови у задоволенні позову скасував. У задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання такою, що втратила право користування житловим приміщенням відмовив. Верховний Суд постановою від 27 січня 2021 року касаційну скаргу ОСОБА_4 задовольнив частково. Постанову Рівненського апеляційного суду від 16 липня 2019 року скасував, справу направив на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Волинський апеляційний суд останньою постановою від 05 квітня 2021 року рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 20 червня 2018 року в частині відмови у задоволенні позову скасував та ухвалив в цій частині нове рішення, яким визнав ОСОБА_2 такою, що втратила право користування квартирою АДРЕСА_1 . Судове рішення апеляційний суд мотивував тим, що позовні вимоги заявлені до ОСОБА_2 є обґрунтованими та доведеними, оскільки посилаючись на відсутність за місцем реєстрації з поважних причин у зв`язку з роботою в Російській Федерації, ОСОБА_2 не надала належних та допустимих доказів на підтвердження цих обставин. Крім того, як зазначила сама ОСОБА_2 у 2017 році вона повернулась на територію України та стала проживати не у спірній квартирі, а у селі Могиляни Острозького району Рівненської області в батьківській хаті. Доказів того, що позивач чинив перешкоди ОСОБА_2 у користуванні спірною квартирою у матеріалах справи немає. Крім того ОСОБА_2 не оплачувала комунальних послуг за квартиру, не здійснювала за нею догляд (не проводила поточні або ж капітальні ремонти, не здійснювала генеральні або ж періодичні прибирання), що могло свідчити б про те, що вона не втратила інтересу до цього житла. У зв`язку з цим апеляційний суд дійшов висновку, що ОСОБА_2 без поважних причин не проживає у спірній квартирі понад строки встановлені законом. Короткий зміст касаційної скарги та її узагальнені аргументи У серпні 2021 року ОСОБА_2 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просила скасувати постанову Волинського апеляційного суду від 05 квітня 2021 року в частині задоволення позовних вимог заявлених до неї та в частині вирішення цих вимог залишити в силі рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 20 червня 2018 року. Підставою касаційного оскарження вказує те, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 182/6536/13-ц, від 24 жовтня 2018 року у справі № 490/12384/16, від 09 червня 2020 року у справі № 279/4963/17, від 02 грудня 2020 року у справі № 754/11532/19, від 22 листопада 2018 року у справі № 760/13113/14-ц, від 26 лютого 2020 року у справі № 333/6160/17. Касаційна скарга мотивована неврахуванням апеляційним судом того, що житлове законодавство не встановлює вичерпного переліку таких поважних причин, у зв`язку з чим поважність причин відсутності особи та місцем проживання визначається судом у кожному конкретному випадку з урахуванням обставин справи. Місцевий суд всебічно проаналізувавши усі обставини саме цієї справи, подані сторонами докази дійшов правильного висновку про те, що ОСОБА_2 була відсутня за місцем реєстрації у спірній квартирі понад шість місяців з поважних причин - виїзду на роботу за межі України та не втратила інтерес до спірного житла, яке було її місцем проживання з 1988 року. При цьому ОСОБА_1 взагалі не навів жодних належних, достовірних та достатніх доказів на підтвердження відсутності ОСОБА_2 у квартирі понад встановлені законом строки без поважних причин. Водночас апеляційний суд не взяв до уваги того, що ОСОБА_2 була відсутня у квартирі більше шести місяців саме з поважних причин та дійшов необґрунтованого висновку про те, що перетин ОСОБА_2 державного кордону мали формальний характер, оскільки перебуваючи за кордоном на заробітках вона часто працювала неофіційно, адже більшість роботодавців у Російській Федерації відмовляються працевлаштовувати заробітчан відповідно до вимог трудового законодавства, з метою уникнення сплати додаткових податків та зборів. Цей факт є загальновідомим і не потребує доведення чи спростування. Також скарга містить доводи про те, що апеляційний суд безпідставно взяв до уваги акт обстеження від 20 квітня 2016 року, затверджений ЖКП «Західне» про непроживання ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , оскільки цей доказ не може об`єктивно підтвердити обставини, які в ньому викладені, зокрема, не містить конкретних фактичних даних щодо часу та причин непроживання відповідачів. Рух справи в суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 27 вересня 2021 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано її матеріали із суду першої інстанції. 12 жовтня 2021 року справа № 569/5435/16-ц надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 30 листопада 2021 року справу призначено до судового розгляду. Фактичні обставини справи Апеляційний суд встановив, що квартира АДРЕСА_1 була надана у користування ОСОБА_5 на підставі ордера на право зайняття жилого приміщення. Згідно з інформацією з будинкової книги для прописки громадян та довідками, виданими підрозділом ГУДМС УМВС України в Рівненській області від 16 травня 2016 року, за адресою: АДРЕСА_2 зареєстровані: ОСОБА_2 - з 22 листопада 1988 року, ОСОБА_3 - з 21 березня 1997 року, ОСОБА_1 - з 29 вересня 2011 року. З акта від 20 квітня 2016 року, затвердженого ЖКП «Західне» про непроживання відомо, що у квартирі АДРЕСА_1 ОСОБА_2 та ОСОБА_3 непроживають з травня 2013 року, на момент проведення перевірки також відсутні. На підставі заочного рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 09 серпня 2016 року у цій справі, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 були зняті з реєстраційного обліку за зазначеною адресою. Згідно з наказом Управління житлово-комунального господарства виконавчого комітету Рівненської міської ради від 01 серпня 2017 року № 389 та свідоцтва про право власності на квартиру від 01 серпня 2017 року, ОСОБА_1 є одноособовим власником квартири АДРЕСА_1 , у порядку приватизації. На підставі договору купівлі-продажу від 15 грудня 2017 року, посвідченого приватним нотаріусом Рівненського міського нотаріального округу Табінським О. І., зареєстрованого у реєстрі за № 2366, ОСОБА_1 відчужив спірну квартиру ОСОБА_4 . 2.

Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, перевіривши правильність застосування судами норм права в межах касаційної скарги, дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з огляду на таке. Мотиви і доводи Верховного Суду та застосовані норми права Згідно зі статтею 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду. Згідно зі статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції. Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі «Кривіцька і Кривіцький проти України» в контексті вказаної Конвенції поняття «житло» не обмежується приміщенням, в якому особа проживає на законних підставах, або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв`язків з конкретним місцем. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у права на житло. У пункті 44 рішення від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» ЄСПЛ визначив, що втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, а й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою. Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві. Правова позиція ЄСПЛ відповідно до пункту 1 статті 8 Конвенції гарантує кожній особі, крім інших прав, право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла. Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення ЄСПЛ у справі Gillow v. the U.K. від 24 листопада 1986 року), так і на наймача (рішення ЄСПЛ у справі Larkos v. Cyprus від 18 лютого 1999 року). Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності згідно з відповідними принципами статті 8 Конвенції. Будь-яке виселення або позбавлення особи права користування житлом допускається виключно на підставах, передбачених законом, і повинно відбуватись в судовому порядку. При вирішенні справи про наявність передбачених законом підстав для виселення особи чи визнання такою, що втратила право користування, що за своєю суттю є позбавленням права на житло, суд у кожній конкретній справі, виходячи із принципу верховенства права, повинен провести оцінку на предмет того, чи є втручання у право особи на повагу до його житла не лише законним, а й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою. Згідно із частиною четвертою статті 9 Житлового кодексу Української РСР (далі - ЖК Української РСР) ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Стаття 71 ЖК Української РСР передбачає загальні правила збереження жилого приміщення за тимчасово відсутніми громадянами. Згідно з цією нормою при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім`ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців. Якщо наймач або члени його сім`ї були відсутні з поважних причин понад шість місяців, цей строк за заявою відсутнього може бути продовжено наймодавцем, а в разі спору - судом. Жиле приміщення зберігається за тимчасово відсутнім наймачем або членами його сім`ї понад шість місяців у випадках тимчасового виїзду з постійного місця проживання за умовами і характером роботи або у зв`язку з навчанням (учні, студенти, стажисти, аспіранти тощо), у тому числі за кордоном, - протягом усього часу виконання цієї роботи або навчання. Відповідно до статті 72 ЖК Української РСР визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку. Результат аналізу статей 71, 72 ЖК Української РСР дає підстави для висновку, що особа може бути визнана такою, що втратила право користування жилим приміщеннями за двох умов: не проживання особи в жилому приміщенні більше шести місяців та відсутність поважних причин такого не проживання. Вичерпного переліку таких поважних причин житлове законодавство не встановлює, у зв`язку з чим поважність причин відсутності особи за місцем проживання визначається судом у кожному конкретному випадку з урахуванням обставин справи. Статтею 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків. Згідно зі статтею 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування. Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (частина перша статті 12 ЦПК України). Відповідно до положень частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Згідно з частиною шостою статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. У частині першій статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. У справах про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, на позивача покладається обов`язок із доведення відсутності відповідача у спірному приміщенні понад строк, із яким законом пов`язана можливість збереження права користування житлом за відсутнім наймачем (користувачем), а на відповідача, відповідно, покладається обов`язок із доведення поважності причин відсутності у спірному приміщенні понад встановлений законом строк. Заперечуючи проти позову, ОСОБА_2 , зокрема, посилалася на те, що спірну квартиру згідно з чергою отримав ОСОБА_5 від основного місця своєї роботи на Рівненському заводі залізобетонних виробів та конструкцій. ОСОБА_5 є батьком ОСОБА_1 та колишнім її чоловіком. У цій квартирі вони проживали фактично однією сім`єю з моменту її отримання в 1989 році в складі сім`ї з трьох осіб: ОСОБА_5 , ОСОБА_2 , син ОСОБА_3 , а з 1995 року після народження позивача, сім`єю з 4 осіб. Втративши роботу, не маючи можливості працевлаштуватися в Україні, наявності необхідності у додаткових витратах на навчання позивача, зростання заборгованості за комунальні послуги, ОСОБА_2 прийняла рішення про працевлаштування закордоном та у травні 2014 року поїхала працювати в Російську Федерацію, де пропрацювала майже три роки і 06 лютого 2017 року повернулася в Україну. Увесь час в період перебування в Російській Федерації для формальності перетинала державний кордон України для поновлення міграційної карти. Перебуваючи весь час за кордоном як і ОСОБА_2 , так і ОСОБА_5 періодично, за можливості пересилали для позивача кошти зароблені ними за кордоном. Таким чином, ОСОБА_2 була відсутня понад шість місяців за місцем реєстрації з поважної причини і за нею збереглося право користування спірною квартирою. Відмовляючи у задоволенні позову місцевий суд виходив з того, що згідно з відповіддю Головного центру обробки спеціальної інформації Державної прикордонної служби України від 03 січня 2018 року та показань свідків ОСОБА_2 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 відомо, що ОСОБА_2 з 27 травня 2014 року по 06 лютого 2017 року тимчасово виїжджала з постійного місця проживання в Російську Федерацію у зв`язку з працевлаштуванням у цій країні. Враховуючи наведене місцевий суд дійшов висновку про те, що ОСОБА_2 була відсутня за місцем реєстрації понад шість місяців з поважних причин - виїзду на роботу за межі України та не втратила інтерес до спірного житла, яке було її місцем проживання з 1988 року. У зв`язку з цим суд вважав, що немає передбачених житловим законодавством підстав для визнання ОСОБА_2 такою, що втратила право користування жилим приміщенням. Задовольняючи позов в частині визнання ОСОБА_2 такою, що втратила право користування спірною квартирою, апеляційний суд виходив з того, що вона втратила право користування цим житловим приміщенням, оскільки понад шість місяців не проживає у квартирі, не користується нею. При цьому апеляційний суд виходив з того, що вказуючи на поважність причин відсутності за місцем реєстрації у зв`язку з роботою в Російській Федерації, ОСОБА_2 не подала належних та допустимих про це доказів, зокрема трудового договору, контракту, виклику на роботу, наказу про прийняття на роботу. Відсутність таких доказів позбавляє суд можливості оцінити характер та тривалість роботи, які виконувала ОСОБА_2 за межами України, що могло б свідчити про поважність її непроживання. Такий висновок апеляційного суду є помилковим, оскільки тимчасовий виїзд з постійного місця проживання за умовами і характером роботи у тому числі за кордоном є поважною причиною непроживання особи у житловому приміщенні. При цьому перебування на заробітках закордоном без укладення трудового договору (тимчасовий підробіток) є поширеним загальновідомим фактом в Україні. Тривале перебування відповідачки закордоном з іншою метою (наприклад відпочинок, оздоровлення, туризм, тощо) не доведено, і не встановлено апеляційним судом, а тому його висновки не спростовують фактичних обставин встановлених місцевим судом, а гуртуються на припущеннях. Крім того в оцінці спірних правовідносин Верховний Суд враховує і те, що ОСОБА_2 у квартирі була зареєстрована з 1988 року, а тому визнання її такою, що втратила право користування цим житловим приміщенням всупереч вимогам закону є порушенням права відповідачки на повагу до її житла, передбаченого статтею 8 Конвенції. Згідно зі статтею 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону. Суд першої інстанції, на підставі належної оцінки зібраних у справі доказів та встановлених на їх підставі обставин, правильно застосував норми матеріального права до спірних правовідносин, у зв`язку з чим дійшов обґрунтованого висновку про задоволення позову. Скасовуючи правильне по суті рішення суду першої інстанції, та відмовляючи у задоволенні позову в оскаржуваній частині, суд апеляційної інстанції, не спростувавши висновки суду першої інстанції, не встановив обставини, які мають значення для правильного вирішення справи. Зважаючи на те, що у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені повно, але апеляційним судом допущено помилку в застосуванні норм матеріального та порушено норми процесуального права, оскаржувана постанова, відповідно до статті 413 ЦПК України, підлягає скасуванню із залишенням в силі рішення суду першої інстанції в частині вирішення позовних вимог заявлених до ОСОБА_2 . Керуючись статтями 400, 409, 413, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити. Постанову Волинського апеляційного суду від 05 квітня 2021 року скасувати, рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 20 червня 2018 року в частині вирішення позовних вимог заявлених до ОСОБА_2 залишити в силі. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. ГоловуючийМ. Є. Червинська Судді:А. Ю. Зайцев Є. В. Коротенко В. М. Коротун М. Ю. Тітов