Постанова 4855 № 826/1575/17

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа № 826/1575/17 Суддя (судді) першої інстанції: Гарник К.Ю. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 29 листопада 2021 року м. Київ Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: Головуючого судді Коротких А.Ю., суддів Сорочка Є.О., Єгорової Н.М., розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 16 липня 2021 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного сервісного центру Міністерства внутрішніх справ України про стягнення заборгованості по заробітній платі та середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні,- В С Т А Н О В И В : ОСОБА_1 звернулась до Окружного адміністративного суду міста Києва з адміністративним позовом до Головного сервісного центру Міністерства внутрішніх справ України про стягнення заборгованості по заробітній платі та середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні. Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 17 вересня 2018 року, залишеним без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 17 грудня 2018 року, позовні вимоги ОСОБА_1 задоволені частково, стягнуто з Головного сервісного центру Міністерства внутрішніх справ України на користь позивача середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 22 листопада 2016 року по 16 січня 2017 року у розмірі 29 543,39 грн. Постановою Верховного Суду від 05 листопада 2020 року касаційна скарга ОСОБА_1 задоволена частково, рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 17 вересня 2018 року та постанова Шостого апеляційного адміністративного суду від 17 грудня 2018 року скасовані, а справа направлена на новий розгляд до Окружного адміністративного суду міста Києва. Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 16 липня 2021 року адміністративний позов задоволено частково. Не погоджуючись із прийнятим рішенням суду, ОСОБА_1 звернулась з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нову постанову, якою задовольнити позовні вимоги у повному обсязі. Свої вимоги апелянт мотивує тим, що судом першої інстанції при постановленні оскаржуваного рішення неповно досліджено обставини, що мають значення для справи та неправильно застосовано норми матеріального права. Сторони були належним чином повідомлені про дату апеляційного розгляду справи - 29 листопада 2021 року, проте у судове засідання не з`явилися. За таких обставин колегія суддів, керуючись п. 2 ч. 1 ст. 311 КАС України, вирішила перейти до розгляду справи в порядку письмового провадження за наявними у ній матеріалами. Дослідивши матеріали справи, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав. Судом першої інстанції встановлено, що у період з 04 березня по 22 листопада 2016 року позивач (державний службовець 6 рангу) працювала на посаді начальника відділу нормативно-правового забезпечення управління юридичного забезпечення Головного сервісного центру МВС, на яку була переведена з Міністерства інфраструктури України. Наказом Головного сервісного центру МВС від 21 листопада 2016 року №263о/с ОСОБА_1 22 листопада 2016 року звільнено на підставі пункту 5 статті 36 Кодексу законів про працю України за переведенням до Міністерства юстиції України. Крім того, цим наказом констатовано, що невикористана щорічна відпустка за фактично відпрацьований час з 04 березня 2016 року по 22 листопада 2016 року складає 8 календарних днів щорічної основної відпустки та 15 календарних днів додаткової оплачуваної відпустки за стаж державної служби. Відповідачем здійснено виплату позивачці при звільненні у загальній сумі 10 879,52 грн, а саме: - 05 грудня 2016 року перераховано на рахунок, що вказаний Міністерством юстиції України, компенсацію за невикористані дні відпустки у сумі 6 235,67 грн; - 16 січня 2017 року здійснено виплати на суму 4 643,85 грн, у тому числі: заробітну плату за жовтень 2016 року у розмірі 1 834,76 грн та компенсацію за невикористані дні відпустки у розмірі 2 809,09 грн (перераховано на рахунок, що вказаний Міністерством юстиції України). При цьому, згідно наказу Головного сервісного центру МВС від 13 червня 2016 року № 90 о/с, позивачу надано частину щорічної відпустки на 2 календарні дні 16-17 червня 2016 року за період з 24 травня 2015 року по 03 березня 2016 року, тобто за період, коли позивач працювала у Міністерстві інфраструктури України. Вказана відпустка мала бути оплачена за рахунок коштів, перерахованих Міністерством інфраструктури України, як компенсація за невикористану позивачем відпустку. Проте, як стверджує відповідач, ним помилково нараховано і виплачено позивачу 1 241,94 грн, як за період роботи в Головному сервісному МВС, замість правильної суми 375,06 грн за рахунок грошової компенсації невикористаної відпустки з попереднього місця роботи. У зв`язку із цим, помилково нарахована і виплачена позивачу сума у розмірі 1 241,94 грн підлягала утриманню із заробітної плати як помилково виплачена. Тому, при проведенні розрахунку відпускних у жовтні 2016 року, відповідач нарахував і виплатив ОСОБА_1 суму 5 249,54 грн, яка включала 375,06 грн, розрахованих за період роботи позивача в Міністерстві інфраструктури України. Однак, помилково виплачена сума 1 241,94 грн не була утримана із заробітної плати, що підтверджується розрахунковим листом за жовтень 2016 року, реєстром працівників на перерахування за жовтень 2016 року в банк та розрахунково-платіжною відомістю № ГСЦ15-89 за жовтень 2016 року, копії яких наявні в матеріалах справи. Спірна сума була утримана відповідачем у листопаді 2016 року, що підтверджується розрахунковим листом за відповідний період. Крім того, відповідачем надано суду копію наказу Головного сервісного центру від 07 листопада 2016 року №242 о/с «Про надання відпусток та відрахування із заробітної платі», відповідно до пункту1 резолютивної частини якого вирішено утримати відповідно до статті 127 Кодексів законів про працю України із заробітної плати ОСОБА_1 , начальника відділу нормативно-правового забезпечення, суму у розмірі 1 241,94 грн, як зайво нараховану суму відпускних за червень 2016 року. Разом з тим, відповідачем не надано суду належних та допустимих доказів того, що позивача було ознайомлено з цим наказом та вона станом на 07 листопада 2016 року була обізнана щодо утримання з її заробітку цієї суми та про підстави такого утримання. Позивач, вважаючи дії відповідача щодо утримання із заробітної плати суми у розмірі 1 241,94 грн через переплату відпускних за червень 2016 року, а також щодо затримання розрахунку при звільненні, звернулась до суду з даним позовом. Надаючи правову оцінку обставинам справи, колегія суддів зазначає наступне. Так, принципи, правові та організаційні засади забезпечення публічної, професійної, політично неупередженої, ефективної, орієнтованої на громадян державної служби, яка функціонує в інтересах держави і суспільства, а також порядок реалізації громадянами України права рівного доступу до державної служби, що базується на їхніх особистих якостях та досягненнях, визначає Закону України «Про державну службу» від 10 грудня 2015 року № 889-VIII. Предметом спору, в цій частині позовних вимог, є утримання із заробітку позивача зайво нарахованої суми та виплата середнього заробітку за час затримки повного розрахунку при звільненні. Проте, вказані питання не врегульовані нормами спеціального законодавства, що регулює порядок проходження державної служби. Натомість, ці питання врегульовано приписами загального трудового законодавства - Кодексу законів про працю України. Таким чином, до спірних правовідносин мають бути застосовані положення Кодексу законів про працю України. Такого ж висновку щодо застосування норм загального законодавства дійшов й Верховний Суд у своїй постанові від 08 липня 2020 року у справі №821/217/17. Відповідно до статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку він вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Правові засади і гарантії здійснення громадянами України права розпоряджатися своїми здібностями до продуктивної і творчої праці визначено КЗпП України. Згідно з частиною 1 статті 3 Кодексу законів про працю України законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами. Відповідно до частини 1 статті 116 Кодексу законів про працю України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Згідно з частинами 1, 2 статті 127 Кодексу законів про працю України відрахування із заробітної плати можуть провадитись тільки у випадках, передбачених законодавством України. Відрахування із заробітної плати працівників для покриття їх заборгованості підприємству, установі і організації, де вони працюють, можуть провадитись за наказом (розпорядженням) власника або уповноваженого ним органу: 1) для повернення авансу, виданого в рахунок заробітної плати; для повернення сум, зайво виплачених внаслідок лічильних помилок; для погашення невитраченого і своєчасно не поверненого авансу, виданого на службове відрядження або переведення до іншої місцевості; на господарські потреби, якщо працівник не оспорює підстав і розміру відрахування. У цих випадках власник або уповноважений ним орган вправі видати наказ (розпорядження) про відрахування не пізніше одного місяця з дня закінчення строку, встановленого для повернення авансу, погашення заборгованості або з дня виплати неправильно обчисленої суми; 2) при звільненні працівника до закінчення того робочого року, в рахунок якого він вже одержав відпустку, за невідроблені дні відпустки. Відрахування за ці дні не провадиться, якщо працівник звільняється з роботи з підстав, зазначених в пунктах 3, 5, 6 статті 36 і пунктах 1, 2 і 5 статті 40 цього Кодексу, а також при направленні на навчання та в зв`язку з переходом на пенсію; 3) при відшкодуванні шкоди, завданої з вини працівника підприємству, установі, організації (стаття 136). Статтею 21 Закону України «Про відпустки» передбачено, що заробітна плата працівникам за час відпустки виплачується не пізніше ніж за три дні до її початку. Порядок обчислення заробітної плати працівникам за час щорічної відпустки, додаткових відпусток у зв`язку з навчанням, творчої відпустки, відпустки у зв`язку з усиновленням дитини, відпустки для підготовки та участі в змаганнях, додаткової відпустки працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину - особу з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи та компенсації за невикористані відпустки, встановлюється Кабінетом Міністрів України. Відповідно до частини 3 статті 24 Закону України «Про відпустки» у разі переведення працівника на роботу на інше підприємство грошова компенсація за невикористані ним дні щорічних відпусток за його бажанням повинна бути перерахована на рахунок підприємства, на яке перейшов працівник. Як вбачається з матеріалів справи, згідно наказу Головного сервісного центру МВС від 13 червня 2016 року №90о/с позивачу надано частину щорічної відпустки на 2 календарні дні 16-17 червня 2016 року за період з 24 травня 2015 року по 03 березня 2016 року, тобто за період, коли позивач працювала у Міністерстві інфраструктури України, але нараховано суму відпускних, як за період роботи у Головному сервісному центрі МВС. В даній справі предмет спору є саме пропуск строку для утримання з заробітку позивача зайво нарахованої суми. Так, відповідач, здійснивши невірне нарахування та зайву виплату заробітної плати за час відпустки позивача у червні 2016 року, утримав зайво виплачену суму лише у листопаді 2016 року. При цьому відповідач стверджує, що йому не було відомо та не могло бути відомо у червні 2016 року, що саме ним було невірно визначено суму нарахування та виплачено позивачу заробітну плату за час відпустки у більшому розмірі. Разом з тим, колегія суддів зауважує, що нарахування та виплата заробітної плати за час відпустки здійснюється безпосередньо роботодавцем працівникові, а не будь-якою іншою установою чи організацією, чи підприємством, або іншим органом державної влади чи органом місцевого самоврядування, з яким працівник не перебуває у трудових правовідносинах. Наведене дозволяє дійти висновку, що позивач, йдучи у червні 2016 року на два дні у відпустку, правомірно очікувала, що здійснення нарахування та виплати їй заробітної плати за час відпустки буде здійснено саме відповідачем, який на той момент був її роботодавцем, а не будь-яким іншим органом. Вказана обставина, відповідно, свідчить про те, що відповідач не міг не знати аж до листопада 2016 року, як стверджує його представник, що позивачу було зайво нараховано заробітну плату за час відпустки, яка була надана ще у червні 2016 року. До того ж, обґрунтованих та вмотивованих підстав, відповідно до яких відповідач міг не знати впродовж тривалого часу (з червня по листопад 2016 року) щодо зайво нарахованих позивачу сум, відповідачем суду не надано. В свою чергу, ані судом першої інстанції, ані судом апеляційної інстанції таких підстав не встановлено. Таким чином, встановлені судами обставини дозволяють дійти висновку, що відповідач мав дізнатись про зайво виплачену суму заробітної плати за час відпустки ще у липні 2016 року та, відповідно, вчинити активні дії у липні 2016 року щодо утримання цієї суми, але не у листопаді 2016 року, оскільки положення статті 127 Кодексу законів про працю України встановлюють чіткий строк для такого утримання (не пізніше одного місяця з дня виплати неправильно обчисленої суми). Більш того, варто зазначити, що положеннями статті 1215 Цивільного кодексу України передбачено, що не підлягає поверненню безпідставно набуті: заробітна плата і платежі, що прирівнюються до неї, пенсії, допомоги, стипендії, відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров`я або смертю, аліменти та інші грошові суми, надані фізичній особі як засіб до існування, якщо їх виплата проведена фізичною або юридичною особою добровільно, за відсутності рахункової помилки з її боку і недобросовісності з боку набувача; інше майно, якщо це встановлено законом. Так, матеріалами справи не підтверджено саме рахункової помилки з боку відповідача при нарахуванні та добровільній виплаті позивачу у червні 2016 року заробітної плати за час відпустки, як і не підтверджено недобросовісності позивача при отриманні цих коштів. Отже, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що відповідач безпідставно утримав з заробітної плати позивача суму коштів у розмірі 1241,94 грн, при звільненні останньої у листопаді 2016 року. Посилання позивача на фальсифікацію документів з боку відповідача колегія суддів не бере до уваги, оскільки вони не можуть бути покладені в основу даного рішення у зв`язку з тим, що є припущеннями позивача та не підтверджені жодними доказами. Щодо суми середнього заробітку за час затримки повного розрахунку при звільненні, колегія суддів зазначає наступне. Згідно статті 116 Кодексу законів про працю України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити неоспорювану ним суму. Статтею 117 Кодексу законів про працю України передбачено відповідальність за затримку розрахунку при звільненні. Отже, у разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Так, у день звільнення позивача відповідачем не було виплачено всі суми, що підлягали виплаті при звільненні, навпаки, утримано суму у розмірі 1 241,94 грн. У зв`язку з чим, у відповідача виник обов`язок відшкодувати позивачу середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні. Згідно з пунктом 20 постанови Пленуму Верховного Суду України № 13 від 24 грудня 1999 року «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці» установивши при розгляді справи про стягнення заробітної плати у зв`язку із затримкою розрахунку при звільненні, що працівникові не були виплачені належні йому від підприємства, установи, організації суми в день звільнення або в разі його відсутності в цей день - наступного дня після пред`явлення ним роботодавцеві вимог про розрахунок, суд на підставі статті 117 КЗпП України стягує на користь працівника середній заробіток за весь період затримки розрахунку, а в разі непроведення його до розгляду справи - по день ухвалення рішення, якщо роботодавець не доведе відсутності в цьому своєї вини. Сама по собі відсутність коштів у роботодавця не позбавляє його відповідальності. У разі непроведення розрахунку у зв`язку з виникненням спору про розмір належних до виплати сум вимоги про відповідальність за затримку розрахунку підлягають задоволенню в повному обсязі, якщо спір вирішено на користь позивача або такого висновку дійде суд, що розглядає справу. Закріплені у статтях 116, 117 Кодексу законів про працю України норми спрямовані на забезпечення належних фінансових умов для звільнених працівників, оскільки гарантують отримання ними, відповідно до законодавства, всіх виплат в день звільнення та, водночас, стимулюють роботодавців не порушувати свої зобов`язання в частині проведення повного розрахунку із працівником. Аналогічні правові висновки висловлені Верховним Судом в постанові від 31 жовтня 2019 року (справа №825/598/17). Аналіз наведених норм матеріального права дає підстави вважати, що невиплата звільненому працівникові всіх сум, що належать йому від власника або уповноваженого ним органу, є триваючим правопорушенням, а отже, працівник може визначити остаточний обсяг своїх вимог на момент припинення такого правопорушення, яким є день фактичного розрахунку. Аналогічні правові висновки висловлені Верховним Судом в постанові від 06 лютого 2020 року (справа №806/305/17). До того ж, у постанові від 15 вересня 2015 року (справа №21-1765а15) Верховний Суд України зробив правовий висновок про те, що передбачений частиною 1 статті 117 Кодексу законів про працю України обов`язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені статтею 116 Кодексу законів про працю України. При цьому визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку. Разом з тим, Конституційний Суд України в рішенні від 22 лютого 2012 року № 4-рп/2012 щодо офіційного тлумачення положень статті 233 Кодексу законів про працю України у взаємозв`язку з положеннями статтями 117, 237 Кодексу законів про працю України вказав на те, що згідно зі статтею 47 Кодексу законів про працю України роботодавець зобов`язаний виплатити працівникові при звільненні всі суми, що належать йому від підприємства, установи, організації, у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, а саме в день звільнення або не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про проведення розрахунку. Непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 Кодексу законів про працю України, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Отже, непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки, є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 Кодексу законів про працю України, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Таким чином, позивач має право на отримання середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні. Однак, стягнення такого середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні є можливим за наявності двох умов, а саме - факту невиплати належних працівникові сум при звільненні та факту проведення з працівником остаточного розрахунку. Як вбачається з матеріалів справи, станом на час звернення позивача до суду з цим позовом та станом на теперішній час, остаточного розрахунку із позивачем ще не було проведено, тобто відповідачем не було повернуто позивачу грошову суму у розмірі 1 294,41 грн. В той же час, згідно з правовою позицією Верховного Суду України, викладеною у постанові від 24 жовтня 2011 року у справі № 6-39цс11, для визначення розміру середнього заробітку при звільненні мають враховуватись такі обставини, як розмір недоплаченої суми, істотність цієї частки порівняно із середнім заробітком працівника, обставини за яких було встановлено наявність заборгованості, дії відповідача щодо її виплати. Також Велика Палата Верховного Суду в постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц зазначила, що визначаючись щодо розміру відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 Кодексу законів про працю України, необхідно враховувати зокрема: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором; період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; інші обставини справи, встановлені судом, зокрема дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні. Вказані висновки застосовані Верховним Судом і у адміністративній справі №816/1640/17 (постанова від 20 травня 2020 року). Отже, для проведення розрахунків належної до виплати суми компенсації втрати частини доходів суд має зокрема встановити розмір недоплаченої суми, визначити істотність цієї частки порівняно із середнім заробітком працівника та період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості. Водночас, слід наголосити, що невиплата звільненому працівникові всіх сум, що належать йому від власника або уповноваженого ним органу, є триваючим правопорушенням, а отже, працівник може визначити остаточний обсяг своїх вимог лише на момент припинення такого правопорушення, яким є день фактичного розрахунку. Отже, суд першої інстанції дійшов правильного висновку щодо передчасності вимоги про стягнення середнього заробітку за час затримки повного розрахунку, адже повного розрахунку з позивачем при звільненні проведено не було. Враховуючи вищевикладене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції щодо наявності підстав для часткового задоволення позову. Доводи апеляційної скарги зазначених вище висновків суду першої інстанції не спростовують і не дають підстав для висновку, що судом першої інстанції при розгляді справи неправильно застосовано норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, чи порушено норми процесуального права. Відповідно до ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Керуючись ст.ст. 243, 250, 308, 310, 315, 316, 321, 325, 328 КАС України, суд П О С Т А Н О В И В : Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 16 липня 2021 року - без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена безпосередньо до адміністративного суду касаційної інстанції в порядку і строки, встановлені статтями 329, 331 КАС України. Головуючий суддя: Коротких А.Ю. Судді: Сорочко Є.О. Єгорова Н.М.