Постанова 4813 № 521/3386/15-ц

Номер провадження: 22-ц/813/7736/21 Номер справи місцевого суду: 521/3386/15-ц Головуючий у першій інстанції Маркарова С. В. Доповідач Драгомерецький М. М. ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 24.11.2021 року м. Одеса Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого судді: Драгомерецького М.М., суддів: Громіка Р.Д., Дришлюка І.А., при секретарі: Павлючук Ю.В., за участю: адвоката позивача ПАТ «Дельта Банк» - Алексашкіна С.В., адвоката відповідача ОСОБА_1 ОСОБА_2 , адвоката відповідача ОСОБА_3 ОСОБА_4 , переглянув у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою адвоката Згоди Олексія Олександровича в інтересах ОСОБА_1 на рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 26 березня 2019 року по справі за позовом Публічного акціонерного товариства «Дельта банк», правонаступником якого є Товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Укрфінанс груп», до ОСОБА_3 , ОСОБА_1 про стягнення заборгованості, - в с т а н о в и в: 03 березня 2015 року ПАТ «Дельта банк» звернулось до суду з позовом до ОСОБА_3 , ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором. В обґрунтування своїх вимог позивач послався на те, що 10.06.2008 року між АКІБ «Укрсиббанк» (правонаступник ПАТ «Дельта банк») та ОСОБА_3 (Дубровською) укладений договір про надання споживчого кредиту №11358442000. За умовами договору банк надав відповідачу ОСОБА_3 ( ОСОБА_5 ) строковий кредит у розмірі 39 000 дол. США, а остання зобов`язалась повернути кредит у строк до 11.06.2018 року. Виконання зобов`язань за кредитним договором було забезпечено договором поруки №210318, укладеним 10.06.2008 року між банком та ОСОБА_1 ( ОСОБА_6 ). Умови договорів відповідачами не виконані, наслідком чого стала наявна заборгованість у розмірі 1 225 345, 43 грн., яку позивач просив солідарно стягнути з відповідачів. Окрім задоволення позовних вимог банк просив присудити на свою користь судові витрати. Представник банку в судове засідання не з`явився, подав заяву про розгляд справи за його відсутності, наполягав на задоволенні позову. Відповідач ОСОБА_3 в останнє судове засідання не з`явилась, повідомлена про розгляд справи належним чином (розписка учасників процесу), в процесі розгляду справи представники відповідача позов не визнавали, змінюючи свої заперечення. Так, протягом розгляду справи вони не заперечували проти факту отримання спірних грошей за договором, просили суд застосувати строк позовної давності до певних платежів за певний період, в останньому ж судовому засіданні представник відповідача ОСОБА_7 , послалася на не доведеність банком факту отримання грошових коштів за кредитним договором, наполягала на вирішенні спору на підставі наявних матеріалів справи. Відповідач ОСОБА_1 в судове засідання не з`явилась, неодноразово повідомлялась судом про розгляд справи в порядку статей 128-130 ЦПК України. Рішенням Малиновського районного суду м. Одеси від 26 березня 2019 року позов Публічного акціонерного товариства «Дельта банк» до ОСОБА_3 , ОСОБА_1 про стягнення заборгованості задоволено. Суд стягнув в солідарному порядку з ОСОБА_3 (ІПН НОМЕР_1 ), ОСОБА_1 (ІПН НОМЕР_2 ) на користь Публічного акціонерного товариства «Дельта банк» (ЄДРПОУ 34047020) заборгованість за кредитним договором №11358442000 від 10.06.2008 року станом на 19.01.2015 року у загальному розмірі 1 225 345, 43 грн., яка складається з тіла кредиту 36 075 дол. США (570 264 грн. 12 коп.), відсотків 41 440.55 дол. США (655 081 грн. 32 коп.), проведено розподіл судових витрат. Ухвалою Малиновського районного суду м. Одеси від 23 жовтня 2019 року задоволено заяву ТОВ «Фінансова компанія «Укрфінанс груп» про заміну сторони виконавчого провадження. Суд замінив стягувача ПАТ «Дельта банк» у виконавчому провадженні по справі №521/3386/15 за позовом ПАТ «Дельта банк» до ОСОБА_3 , ОСОБА_1 про стягнення заборгованості на Товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Укрфінанс груп» (ЄДРПОУ 40326297). В апеляційній скарзі адвокат Згода Олексій Олександрович в інтересах відповідача ОСОБА_1 просить рішення суду першої інстанції скасувати й ухвалити нове рішення про відмову у задоволені позову, посилаючись на порушення судом норм процесуального та матеріального права. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені у апеляційній скарзі доводи, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню частково за таких підстав. У частинах 1 та 2 статті 367 ЦПК України зазначено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Статтею 5 ЦПК України передбачено, що, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. У статті 11 ЦПК України зазначено, що суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов`язаних із відповідними процесуальними діями, тощо. За загальними правилами статей 15, 16 Цивільного кодексу України (далі ЦК України) кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес в один із способів, визначених частиною першою статті 16 ЦК України, або іншим способом, що встановлений договором або законом. Визначення поняття зобов`язання міститься у частині першій статті 509 ЦК України. Відповідно до цієї норми зобов`язання це правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Відповідно до статті 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Частиною першою статті 530 ЦК України встановлено, якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Статтею 536 ЦК України визначено, що за користування чужими грошовими коштами боржник зобов`язаний сплачувати проценти, якщо інше не встановлено договором між фізичними особами. Розмір процентів за користування чужими грошовими коштами встановлюється договором, законом або іншим актом цивільного законодавства. Статтею 638 ЦК України зазначено, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Згідно зі статтею 629 ЦК України договір є обов`язковим для виконання сторонами. Всі умови договору з моменту його укладення стають однаково обов`язковими для виконання сторонами. Відповідно до статті 610 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання). У разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом (стаття 611 ЦК України) Згідно зі статтею 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти. До відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 цієї глави, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору. Частиною 2 статті 1050 ЦК України передбачено, що, якщо договором встановлений обов`язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу. Частиною 1 статті 553 ЦК України встановлено, що за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов`язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов`язання боржником. Як зазначено у частинах 1 та 2 статті 554 ЦК України, у разі порушення боржником зобов`язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Судом першої інстанції встановлено, що за договором №11358442000 від 10 червня 2008 року АКІБ «Укрсиббанк» (правонаступником якого є ПАТ «Дельта банк») надало ОСОБА_3 ( ОСОБА_8 кредитні кошти у розмірі 39 000 дол. США на строк до 11 червня 2018 року. Як вбачається зі змісту договору він підписаний сторонами, що не оспорювалось також відповідачами в процесі розгляду справи. Відповідач ОСОБА_3 ( ОСОБА_5 ) підтвердила свою згоду з умовами договору, зокрема, усвідомлювала можливість виникнення курсових різниць (коливань) валюти кредиту, можливість перегляду процентної ставки, автоматичне нарахування процентів на прострочену суму основного боргу за процентною ставкою в розмірі збільшеному вдвічі від ставки, вказаної в п. 1.3.1 у випадку користування кредитними коштами понад встановлений договором термін, обов`язок достроково повернути банку в повному обсязі всю суму кредиту, плату за кредит у разі застосування банком права дострокового повернення кредиту. Сторони визначили порядок нарахування та сплати процентів (пункти 1.3.1- 1.3.4. договору), пені, штрафу (Розділ 4 договору), тощо. Відповідач ОСОБА_3 пунктом 7.13 договору підтвердила здатність виконувати умови договору, відповідність умов договору законодавству України, зокрема, Закону України «Про захист прав споживачів». Виконання зобов`язань за кредитним договором було забезпечено договором поруки від 10.06.2008 року між АКІБ «Укрсиббанк» (правонаступником якого є ПАТ «Дельта банк») та ОСОБА_1 (Калашник), за яким поручитель зобов`язалась перед банком солідарно та в повному обсязі відповідати за своєчасне виконання позичальником усіх її зобов`язань за кредитним договором №11358442000 від 10.06.2008 року. 08 грудня 2011 року за договором купівлі-продажу прав вимоги за кредитами від АКІБ «Укрсиббанк» до ПАТ «Дельта банк» перейшло право вимоги за спірним кредитним договором №11358442000 (акт прийому передачі документації від 20.03.2012 року). ПАТ «Дельта банк» повідомив про передачу вимоги ОСОБА_3 шляхом направлення на її адресу повідомлення (список згрупованих рекомендованих відправлень № 039150809222). Як вбачається із матеріалів справи (виписки по рахунках, довідки) відповідачі в порушення умов договорів взятих на себе зобов`язань не виконали. Станом на 19 січня 2015 року розмір заборгованості за кредитним договором становить 1 225 345, 43 грн. та складається із тіла кредиту 36 075 дол. США (570 264 грн. 12 коп.), відсотків 41 440.55 дол. США (655 081 грн. 32 коп.). Розмір заборгованості підтверджується наданою позивачем довідкою від 19 січня 2015 року, розрахунком, який зроблений фахово, відповідачами не спростований. Право призначення судової експертизи для перевірки правильності розрахунку роз`яснено учасникам справи, представник відповідача ОСОБА_3 ним не скористався. Суд першої інстанції критично оцінив доводи представника відповідача ОСОБА_3 про те, що відповідач кредитні кошти в розмірі 39 000 дол. США не отримувала, оскільки: відповідно до Закону України «Про бухгалтерський облік і фінансову звітність в Україні», Постанови правління Національного Банку України від 25 вересня 2018 року №103 «Про затвердження Інструкції про ведення касових операцій банками в Україні» на підтвердження факту заборгованості належними доказами є первинні облікові документи, виписки з рахунку, платіжні доручення, меморіальні ордери та інші документи. Так, в матеріалах справи наявне розпорядження банку на видачу траншу від 10 червня 2008 року. Окрім того, представником відповідача в процесі розгляду справи було заявлено клопотання про застосування строку позовної давності, що виключає оспорювання обставин щодо фактичного отримання грошових коштів за спірним договором, відповідач зі спірного питання до банку не зверталась. Доказів із дотриманням Глави 5 Розділу І на підтвердження заперечень проти позову представниками ОСОБА_3 не надано. Суд погодився із доводами банку про те, що надіславши 02.12.2014 року відповідачу ОСОБА_3 вимогу про дострокове повернення кредиту, банк змінив строк позовної давності, що узгоджується із позицією Верховного Суду України від 09.11.2016 року у справі №6-2251цс16. До суду із позовом банк звернувся 03.03.2015 року, тобто в межах строку позовної давності. Згідно договору кредиту №11358442000 від 10 червня 2008 року, кінцевий термін виконання основного зобов`язання настав 11 червня 2018 року. Перебіг шестимісячного строку для пред`явлення вимоги до поручителя, відповідно, почався з цієї дати. Звернувшись 03 березня 2015 року до суду із вимогою про стягнення заборгованості за кредитним договором з основного боржника та поручителя, ПАТ «Дельта банк» строків не пропустив. Задовольняючи позов Банку, суд першої інстанції виходив з того, що враховуючи, що згідно ст. 526 ЦК України зобов`язання має бути виконане відповідачем належним чином відповідно до договору та актів цивільного законодавства, заборгованість по кредитному зобов`язанню підлягає стягненню з відповідачів в солідарному порядку в розмірі 1 225 345, 43 грн. та судовий збір в сумі 3 654 грн. в рівних частках з кожного відповідача. Проте, з таким висновком суду першої інстанції погодитись в повному обсязі неможливо, виходячи з наступного. Частиною 1 статті 2 ЦПК України визначено, що завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Частиною 1 та 2 статті 13 ЦПК України передбачено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. За змістом статей 12 та 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. У статті 76 ЦПК України зазначено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків. Статтями 77-80 ЦПК України передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування. Суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. Як зазначено у частині 1 статті 95 ЦПК України, письмовими доказами є документи (крім електронних документів), які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору. Однак, в порушення положень статей 12, 81, 263, 264 ЦПК України суд першої інстанції не перевірив належним чином обставини, що мають значення для правильного вирішення справи, та не надав правильної оцінки наявним у справі доказам. Колегія суддів вважає, що у даному випадку докази були досліджені судом першої інстанції з порушенням норм процесуального права, тому апеляційний суд має законні підстави для встановлення обставин, що мають значення для справи, та дослідження й оцінки наявних у справі доказів. Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного суду. Верховний суд у постанові від 02 жовтня 2019 року у справі №522/16724/16 (провадження №61-28810св18) зробив наступний правовий висновок: «обґрунтування наявності обставин повинні здійснюватися за допомогою належних, допустимих і достовірних доказів, а не припущень, що й буде відповідати встановленому статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року принципу справедливості розгляду справи судом. Сторона, яка посилається на ті чи інші обставини, знає і може навести докази, на основі яких суд може отримати достовірні відомості про них. В іншому випадку, за умови недоведеності тих чи інших обставин, суд вправі винести рішення у справі на користь протилежної сторони. Таким чином, доказування є юридичним обов`язком сторін і інших осіб, які беруть участь у справі. За своєю природою змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і відповідно правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та,що необхідно особливо підкреслити, із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає. Отже, тягар доведення обґрунтованості вимог пред`явленого позову за загальним правилом покладається на позивача, а доведення заперечень щодо позовних вимог покладається на відповідача». Однак, ні в суді першої інстанції, ні в суді апеляційної інстанції Банком не доведено належним чином правові підстави для відповідальності поручителя ОСОБА_1 за кредитним договором. Порука є видом забезпечення виконання зобов`язання (ч. 1 ст. 546 ЦК України), за своєю правовою природою договір поруки має додатковий (акцесорний) характер відносно основного зобов`язання, істотними умовами його укладання є визначення характеру та обсягу відповідальності поручителя й підстави припинення цього зобов`язання, які передбачені статтею 559 ЦК України. Таким чином, порука є спеціальним додатковим майновим заходом впливу, спрямованим на забезпечення виконання основного зобов`язання. Підставою для поруки є договір, що встановлює зобов`язальні правовідносини між особою, яка забезпечує виконання зобов`язання боржника, та кредитором боржника. Обсяг зобов`язань поручителя визначається як умовами договору поруки, так і умовами основного договору, яким визначено обсяг зобов`язань боржника, забезпечення виконання яких здійснює поручитель (частини перша та друга статті 553 ЦК України). Згідно із частиною четвертою статті 559 ЦК України порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов`язання не пред`явить вимоги до поручителя. Якщо строк основного зобов`язання не встановлений або встановлений моментом пред`явлення вимоги, порука припиняється, якщо кредитор не пред`явить позову до поручителя протягом одного року від дня укладення договору поруки. Відповідно до частини 1 першої статті 251 ЦК України строком є певний період у часі, зі спливом якого пов`язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами (частина перша статті 252 ЦК України). Разом з тим із настанням певної події, яка має юридичне значення, законодавець пов`язує термін, який визначається календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати (частина друга статті 251 та частина друга статті 252 ЦК України). Зважаючи на наведене, строк дії поруки (будь-який із зазначених у частині четвертій статті 559 ЦК України) не є строком захисту порушеного права, а є строком існування суб`єктивного права кредитора й суб`єктивного обов`язку поручителя, після закінчення якого вони припиняються. Це означає, що зі спливом цього строку (який є преклюзивним) жодних дій щодо реалізації свого права за договором поруки, у тому числі застосування судових заходів захисту свого права (шляхом пред`явлення позову), кредитор вчиняти не вправі. З огляду на преклюзивний характер строку поруки й обумовлене цим припинення права кредитора на реалізацію цього виду забезпечення виконання зобов`язань застосоване в другому реченні частини четвертої статті 559 ЦК України словосполучення «пред`явлення вимоги» до поручителя протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов`язання як умови чинності поруки необхідно розуміти як пред`явлення кредитором у встановленому законом порядку протягом зазначеного строку саме позовної, а не будь-якої іншої вимоги до поручителя. Зазначене положення при цьому не виключає можливість пред`явлення кредитором до поручителя іншої письмової вимоги про погашення заборгованості за боржника, однак і в такому разі кредитор може звернутися з такою вимогою до суду протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов`язання. З огляду на викладені приписи, порука є строковим зобов`язанням, і незалежно від того, встановлений її строк договором чи законом, сплив цього строку припиняє суб`єктивне право кредитора. Усуваючи розбіжності у застосування норм матеріального права, а саме, частини 4 статті 559 ЦК України, Верховний Суд України в постанові від 29 березня 2017 року у справі №6-3087цс16 за позовом про стягнення заборгованості за кредитним договором та визнання поруки припиненою, висловив наступну правову позицію: «за змістом частини четвертої статті 559 ЦК України порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов`язання не пред`явить вимоги до поручителя. Боржник (а відтак і поручитель) узяла на себе зобов`язання повернути суму кредиту з відповідними процентами до 6 листопада 2032 року, сплачуючи її частинами (щомісячними платежами) згідно з графіком платежів. Отже, сторони встановили не лише строк дії договору, а й строки виконання боржником окремих зобов`язань (внесення щомісячних платежів), що входять до змісту зобов`язання, яке виникло на основі договору. Таким чином, у разі неналежного виконання боржником зобов`язань за кредитним договором передбачений частиною четвертою статті 559 ЦК України строк пред`явлення кредитором вимог до поручителя про повернення боргових сум, погашення яких згідно з умовами договору визначене періодичними платежами, повинен обчислюватися з моменту настання строку погашення кожного чергового платежу. Тому, саме з часу прострочення несплаченої заборгованості відповідно до статті 261 ЦК України починається перебіг позовної давності для вимог до боржника та обчислення встановленого частиною четвертою статті 559 цього Кодексу шестимісячного строку для пред`явлення вимог до поручителя щодо окремих зобов`язань за кредитом. Тобто банк мав протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов`язання (виникнення простроченої заборгованості за кредитним договором з 21 січня 2015 року) пред`явити вимоги до поручителя. У разі пред`явлення банком вимог до поручителя більш ніж через 6 місяців після настання строку для виконання відповідної частини основного зобов`язання в силу положень частини четвертої статті 559 ЦК України порука припиняється в частині певних щомісячних зобов`язань щодо повернення грошових коштів поза межами цього строку. У справі, яка переглядається, суди не врахували, що кредитним договором передбачено виконання грошових зобов`язань шляхом здійснення щомісячних платежів (згідно з графіком), а за договором поруки відповідальність поручителя настає з наступного дня за датою платежу, яка передбачена кредитним договором. Крім того, суди не з`ясували, чи пред`явив банк вимогу до поручителя в межах 6 місяців за кожним щомісячним платежем, та чи припинилась порука за окремими платежами. Висновки суду про те, що кредитор реалізував своє право, передбачене статтею 1050 ЦК України, і змінив строк виконання основного зобов`язання, надіславши 17 серпня 2015 року вимогу про дострокове повернення кредиту, не ґрунтується на матеріалах справи». Аналогічна правова позиція, висловлена Верховним Судом України у постановах від 17 вересня 2014 року у справі №6-53цс14, від 20 квітня 2016 року у справі №6-2662цс15. Крім того, правильне застосування частини четвертої статті 559 ЦК України було предметом розгляду Великої Палати Верховного Суду у справі №408/8040/12 (провадження №14-145цс18), за наслідками розгляду якої Велика Палата Верховного Суду у постанові від 13 червня 2018 року зробила правовий висновок про відсутність підстав для відступлення від сталої практики Верховного Суду України й Верховного Суду та вказала, що з огляду на положення другого речення частини четвертої статті 559 ЦК України можна зробити висновок про те, що вимогу до поручителя про виконання ним солідарного з боржником зобов`язання за договором, повинно бути пред`явлено в судовому порядку в межах строку дії поруки, тобто протягом шести місяців з моменту настання строку погашення чергового платежу за основним зобов`язанням (якщо умовами договору передбачено погашення кредиту періодичними платежами). У разі пред`явлення вимог до поручителя більш ніж через шість місяців після настання строку для виконання відповідної частини основного зобовязання в силу положень частини четвертої статті 559 ЦК України порука припиняється в частині певних щомісячних зобов`язань щодо повернення грошових коштів поза межами цього строку. Відповідно до пункту 3.1 договору поруки цей договір вступає в силу з моменту його підписання сторонами та діє до повного виконання зобов`язань по кредитному договору (а.с. 17). Умови договорів поруки про їхню дію до повного припинення всіх зобов`язань боржника за основним договором або до виконання поручителем зобовязань боржника за основним договором, тобто до настання першої з цих подій, не встановлюють строк припинення поруки у розумінні статті 251 ЦК України. Тому у цьому випадку має застосовуватися припис частини четвертої статті 559 цього Кодексу (в редакції чинній на часвиникнення спірних правовідносин) про припинення поруки, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов`язання не пред`явить вимоги до поручителя. Строк, передбачений частиною четвертою статті 559 ЦК України (в редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин), є преклюзивним, тобто його закінчення є підставою для припинення поруки, а отже, і для відмови кредиторові в позові у разі звернення до суду. Цей строк не можна поновити, зупинити чи перервати. Суд зобов`язаний самостійно застосовувати положення про строк, передбачений вказаним приписом, на відміну від позовної давності, яка застосовується судом за заявою сторін. Тому і право кредитора, і обов`язок поручителя після його закінчення припиняються, а це означає, що жодних дій щодо реалізації цього права, у тому числі застосування примусових заходів захисту в судовому порядку, кредитор вчиняти не може. Аналогічний висновок зробила Велика Палата Верховного Суду у постановах, зокрема від 22 серпня 2018 року у справі №2-1169/11 (провадження №14-265цс18), від 20 березня 2019 року у справі №1411/3467/12 (провадження №14-594цс18), від 10 квітня 2019 року у справі №604/156/14-ц (провадження №14-644цс18), а також Верховний Суд у постанові від 15 січня 2020 року у справі №1522/6244/12 (провадження №61/8540св18). Згідно виписки по кредитному договору від 10 червня 2008 року відповідача ОСОБА_9 за період з 10 червня 2008 року по 16 березня 2012 року вбачається, що всупереч умов кредитного договору позичальник не здійснює платежів для погашення сум заборгованості по кредиту та нарахованим процентам з 10 липня 2008 року (т. 2, а.с. 55-58), з цього строку й почався відлік шестимісячного строку для звернення до поручителя з вимогою про стягнення цієї заборгованості. Аналогічний правовий висновок зробив Верховний Суд у постанові від 14 серпня 20109 року у справі №523/1507/16 (провадження №61-10534св18). Апеляційним судом встановлено, що шестимісячний строк для звернення до поручителів з вимогою про стягнення заборгованості за кредитним договором настав з 10 липня 2008 року, але Банк звернувся до суду з позовом, у тому числі до поручителя 03 березня 2015 року (т. 1, а.с. 1), тобто з пропуском встановленого законом шестимісячного строку. Як зазначалось у висновку Верховного суду, викладеному у постанові від 02 жовтня 2019 року у справі №522/16724/16 (провадження №61-28810св18), «у процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає. Отже, тягар доведення обґрунтованості вимог пред`явленого позову за загальним правилом покладається на позивача, а доведення заперечень щодо позовних вимог покладається на відповідача» Згідно статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). Відповідно до частини 4 статті 10 ЦПК України, суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Необхідність визнання обов`язковості практики Європейського Суду з прав людини, що законодавчо ґрунтується на нормах пункту першого Закону України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів №2,4,7 та 11 до Конвенції від 17 липня 1997 року», згідно якого Україна повністю визнає на своїй території дію статті 46 Конвенції щодо визнання обов`язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосується тлумачення і застосування Конвенції, а також статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року №3477-IV, у якій зазначено, що суди застосовують Конвенцію та практику Суду як джерело права. У рішенні від 04 грудня 1995 року у справі «Белле проти Франції» (Bellet v. France) ЄСПЛ зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права. Основною складовою права на суд є право доступу до суду в тому розумінні, що особі має бути забезпечена можливість звернутися до суду для вирішення певного питання і що з боку держави не повинні чинитися правові чи практичні перешкоди для здійснення цього права. У своїй практиці ЄСПЛ неодноразово наголошував на тому, що право на доступ до суду, закріплене у статті 6 розділу І Конвенції, не є абсолютним: воно може бути піддане допустимим обмеженням, оскільки вимагає за своєю природою державного регулювання. Держави-учасниці користуються у цьому питанні певною свободою розсуду. Однак суд повинен прийняти в останній інстанції рішення про дотримання вимог Конвенції; він повинен переконатись у тому, що право доступу до суду не обмежується таким чином чи такою мірою, що сама суть права буде зведена нанівець. Крім того, подібне обмеження не буде відповідати статті 6 розділу І Конвенції, якщо воно не переслідує легітимної мети та не існує розумної пропорційності між використаними засобами й поставленою метою (див. рішення від 12 липня 2001 року у справі «Принц Ліхтенштейну Ганс-Адамс ІІ проти Німеччини»). В рішенні Європейського суду з прав людини по справі «Плахтєєв та Плахтєєва проти України» від 12 березня 2009 року (остаточне 12 червня 2009 року) за заявою №20347/03 у §35 зазначено, що, «… якщо доступ до суду обмежено внаслідок дії закону або фактично, Суд має з`ясувати, чи не порушило встановлене обмеження саму суть цього права і, зокрема, чи мало воно законну мету, і чи існувало відповідне пропорційне співвідношення між застосованими засобами і поставленою метою (див. рішення у справі «Ашинґдейн проти Сполученого Королівства» (Ashingdane v. the United Kingdom) від 28 травня 1985 року, серія А, №93, сс. 2425, п. 57)». Виходячи з висновків Європейського суду з прав людини, викладених у рішенні у справі «Бочаров проти України» від 17 березня 2011 року (остаточне 17 червня 2011 року), в пункті 45 якого зазначено, що «суд при оцінці доказів керується критерієм «поза розумним сумнівом» (див. рішення від 18 січня 1978 року у справі «Ірландія проти Сполученого королівства»). Проте таке доведення може впливати зі співіснування достатньо вагомих, чітких і узгоджених між особою висновків або подібних неспростовних презумпцій щодо фактів (див. рішення у справі «Салман проти Туреччини»). Аналізуючи зазначені норми процесуального та матеріального права, правові висновки Верховного Суду України та Верховного Суду, застосовуючи Європейську конвенцію з прав людини та практику Європейського суду з прав людини, з`ясовуючи наведені обставини справи, що мають суттєве значення для правильного вирішення справи, та оцінюючи належність, допустимість, достовірність наявних у справі доказів на предмет пропорційності співвідношення між застосованими засобами і поставленою метою у контексті конституційного принципу верховенства права та права на справедливий розгляд, та керуючись критерієм «поза розумним сумнівом», колегія суддів, виконуючи повноваження суду апеляційної інстанції, дійшла висновку про те, що порука поручителя ОСОБА_10 в забезпечення зобов`язань за договором про надання споживчого кредиту №11358442000 від 10 червня 2008 року є припиненою. Отже, вимоги Банку в частині позову про стягнення заборгованості за кредитним договором з поручителя ОСОБА_10 є незаконними, необґрунтованими й задоволенню не підлягають. Порушення судом норм процесуального права, а саме, статей 12, 81, 263, 264 ЦПК України, та норм матеріального права, а саме, частини 4 статті 559 ЦК України, у відповідності до пункту 4 частини 1 статті 376 ЦПК України є підставою для скасування рішення суду першої інстанції в частині стягнення заборгованості за кредитним договором з поручителя й ухвалення в цій частині нового рішення про відмову у задоволенні позову. Керуючись ст. ст. 367, 368, п. 1 ч. 1 ст. 374, п. 4 ч. 1 ст. 376, ст. ст. 381-384 ЦПК України, Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ,- п о с т а н о в и в: Апеляційну скаргу адвоката Згоди Олексія Олександровича в інтересах ОСОБА_1 задовольнити частково, рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 26 березня 2019 року в частині задоволення позовних вимог до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості скасувати й ухвалити в цій частині нове рішення, яким у задоволенні позову Публічного акціонерного товариства «Дельта банк», правонаступником якого є Товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Укрфінанс груп», до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості відмовити. В решті рішення суду першої інстанції залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, однак може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення до суду касаційної інстанції. Повний текст судового рішення складено: 09 грудня 2021 року. Судді Одеського апеляційного суду: М.М. Драгомерецький А.І. Дришлюк Р.Д. Громік