Постанова 4805 № 295/14777/20

УКРАЇНА Житомирський апеляційний суд Справа №295/14777/20 Головуючий у 1-й інст. Кузнєцов Д. В. Категорія 84 Доповідач Галацевич О. М. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 01 грудня 2021 року Житомирський апеляційний суд у складі: головуючого судді Галацевич О.М., суддів: Григорусь Н.Й., Микитюк О.Ю., з участю секретаря судового засідання Гарбузюк Ю.І. розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Житомирі справу №295/14777/20 за позовом ОСОБА_1 до Служби автомобільних доріг у Житомирській області Державного агентства автомобільних доріг України (УКРАВТОДОР) про виконання зобов`язання по працевлаштуванню, стягнення середньої заробітної плати та відшкодування моральної шкоди, за апеляційною скаргою Служби автомобільних доріг у Житомирській області Державного агентства автомобільних доріг України (УКРАВТОДОР), на рішення Богунського районного суду м.Житомира, ухвалене 17 травня 2021 року суддею Кузнєцовим Д.В. у м. Житомирі, повний текст рішення складено 31 травня 2021 року, в с т а н о в и в : 08.12.2020 ОСОБА_1 звернулася в суд з позовом до Служби автомобільних доріг у Житомирській області Державного агентства автомобільних доріг України (УКРАВТОДОР) (далі Служба), у якому, з урахуванням заяви від 14.12.2020 (а.с.19-23), просила: зобов`язати Службу працевлаштувати її на роботі відповідно до фаху; стягнути на її користь середню заробітну плату на період працевлаштування, але не більше трьох місяців з дня закінчення строкового трудового договору, тобто з 16.10.2020 та відшкодувати моральну шкоду в сумі 15000 грн. В обґрунтування позову зазначила, що наказом від 15.10.2020 її звільнено з посади старшого інспектора з кадрів у зв`язку із закінченням строкового трудового договору, на підставі п. 2 ст. 36 КЗпП України, у зв`язку із виходом основного працівника з відпустки по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку. Вважає, що припиняючи строковий трудовий договір з нею, відповідач грубо порушив вимоги Кодексу законів про працю України, а саме ч. 3 ст. 184 КЗпП України, так як вона має статус одинокої матері, а відтак на неї розповсюджуються гарантії указаної статті. Відповідач не запропонував їй усі вакантні місця в установі з подальшим працевлаштуванням, в результаті чого допустив незаконне звільнення. Зазначає, що 02.11.2020 вона звернулася з заявою до Служби про виконання ними зобов`язання по її працевлаштуванню, але на день звернення до суду із позовом будь-якої інформації від відповідача їй так і не надходило. Її звільнення 15.10.2020 та ігнорування вимог законодавства щодо її працевлаштування, яке не виконується вже майже два місяці, та ще й проведено у пік епідемічної ситуації в країні, який супроводжувався зниженням рівня економічних показників, створило ускладнення у пошуку роботи та призвело до негативних наслідків для нормальної життєдіяльності. Тобто незаконними діями відповідача їй заподіяно моральної шкоди, яка проявилась, зокрема у тому, що вона погано спить, була вимушена звернутись до психолога та на даний час позбавлена можливості повноцінно забезпечувати доньку, яку виховує самостійно, усіма необхідними потребами. Рішенням Богунського районного суду м.Житомира від 17 травня 2021 року позов ОСОБА_1 задоволено частково. Зобов`язано Службу надати ОСОБА_1 на цьому або іншому підприємстві роботу, яку може виконувати працівниця. Стягнуто із Служби на користь ОСОБА_1 середню заробітну плату за три місяці з дня закінчення строкового договору в розмірі 59167,08 грн (без відрахування (утримання) податків та обов`язкових платежів) та 2000 грн в якості відшкодування моральної шкоди. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Вирішено питання розподілу судових витрат. В апеляційній скарзі представник Служби ОСОБА_2 , посилаючись на неповне з`ясування судом першої інстанції обставин, що мають значення для справи, неправильне застосування норм матеріального права, порушення норм процесуального права, просить скасувати вказане судове рішення та ухвалити нове про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 . На його думку, позовна заява стосується спору про звільнення, а тому позивачем без поважних причин пропущено місячний строк звернення до суду. Так, 15.10.2020 під час проголошення наказу про звільнення, ОСОБА_1 відмовилась від ознайомлення з ним та отримання трудової книжки, а тому звернувшись до суду 14.12.2020, нею значно пропущено без поважних причин місячний строк, визначений ч. 1 ст. 233 КЗпП України, що є підставою для відмови у задоволенні позову. При цьому, клопотань про поновлення такого строку заявлено не було. Також вказав, що позивач була обізнана про право основного працівника у будь-який час вийти на роботу та про строковість свого трудового договору і мала можливість контролювати появу вакансій у штатному розкладі відповідача. Не зважаючи на появу вакантних посад, позивач не проявляла бажання та не ініціювала своє переведення на такі посади. Крім того, вважає посилання позивача у відповіді на відзив, що вона була «раптово звільнена без будь-якого попередження» не відповідають дійсним обставинам справи, оскільки остання знала про строковість свого трудового договору. Копія наданої нею довідки про звернення до невропатолога не є належним доказом у даній справі, оскільки така датована 27.01.2021, не містить печатки лікаря, інших даних. Також, вважає, що ОСОБА_1 не надала відповідні докази на підтвердження вимог про відшкодування моральної шкоди та її розміру. Відзив на апеляційну скаргу не надійшов. В судовому засіданні представник Служби Войдевич О.А. апеляційну скаргу підтримала. Представники ОСОБА_1 - ОСОБА_3 та ОСОБА_4 апеляційну скаргу не визнали, посилаючись на її безпідставність та правильність висновків суду першої інстанції. Заслухавши пояснення учасників справи, які з`явились у судове засідання, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення з огляду на наступне. Відповідно до частини третьої статті 184 КЗпП України звільнення вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років (до шести років - частина шоста статті 179 КЗпП України), одиноких матерів при наявності дитини віком до чотирнадцяти років або дитини з інвалідністю з ініціативи власника або уповноваженого ним органу не допускається, крім випадків повної ліквідації підприємства, установи, організації, коли допускається звільнення з обов`язковим працевлаштуванням. Обов`язкове працевлаштування жінок зазначених категорій здійснюється також у випадках їх звільнення після закінчення строкового трудового договору. На період працевлаштування за ними зберігається середня заробітна плата, але не більше трьох місяців з дня закінчення строкового трудового договору. Судом першої інстанції встановлено та з матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_1 з 09.09.2010 прийнята на роботу до Служби на посаду оператора електрозв`язку 2 класу, на підставі наказу № 36-к від 10.09.2010 (а.с.37). З 07.05.2018 позивачку за її заявою переведено на посаду старшого інспектора з кадрів юридичного відділу до дня фактичного виходу з відпустки по догляду за дитиною віком до трьох років ОСОБА_5 (а.с.7, 38, 39). У подальшому 15.10.2020 наказом № 42-к від цього ж числа ОСОБА_1 звільнено з посади старшого інспектора з кадрів у зв`язку із закінченням строкового трудового договору, на підставі п.2 ст.36 КЗпП України, у зв`язку із виходом основного працівника з відпустки по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку (а.с.6). Наказом №222 від 15.10.2020 Службою створено комісію для ознайомлення ОСОБА_1 із наказом про звільнення та складено акт про відмову від ознайомлення з ним (а.с.40, 41). Позивачка є матір`ю ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , відомості про батька якої записані відповідно до ч.1 ст.135 СК України (а.с.8, 9). ОСОБА_1 зверталась до відповідача із заявою від 02.11.2020 про її працевлаштування у Службі, проте листом від 07.12.2020 їй було відмовлено (а.с. 10, 11, 126-127). Відповідно до долученої до справи довідки Служби від 15.04.2021 №1052/9-11, на момент звільнення середньоденна заробітна плата позивача становила 939,16 грн, а середньомісячна 19722,36 грн (а.с. 121-122). У відзиві та запереченнях на позовну заяву представник Служби просив суд першої інстанції застосувати сплив позовної давності (а.с.31-35, 90-93). Ухвалюючи рішення про зобов`язання відповідача надати позивачці роботу та стягнення на її користь середньої заробітної плати в сумі 59167,08 грн, суд першої інстанції виходив з того, що відповідач не виконав обов`язок, визначений ч.3 ст.184 КЗпП України, по працевлаштуванню позивачки, яка має статус одинокої матері та виховувала дитину, яка не досягла 14 років, не виплатив останній середню заробітну плату за три місяці з дня закінчення трудового договору. Частково задовольняючи позов про відшкодування моральної шкоди, суд першої інстанції виходив із засад розумності та добросовісності, доведеності факту порушення трудових прав позивачки, що призвело до її моральних страждань. Такий висновок є правильним, оскільки розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суд першої інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин, застосував норми матеріального права, повно та всебічно з`ясував обставини справи, дослідив докази і надав їм належну оцінку. Доводи апеляційної скарги Служби про те, що спір стосується звільнення з роботи, а тому позивачкою без поважних причин пропущено місячний строк звернення до суду, є помилковими. Даній обставині суд першої інстанції надав належну оцінку, правильно пославшись на судову практику щодо застосування відповідних норм права, яка наведена у постанові Верховного Суду від 03.02.2021 у справі №682/2782/18. Оскільки, спором про звільнення є спір за позовом про поновлення на роботі, а предметом позову у справі, що переглядається, є вимога не про поновлення на роботі, а про зобов`язання із працевлаштування, висновки суду про те, що позивачка мала право звернутись до суду у визначений законодавством тримісячний строк, який дотрималась, є правильними (про порушення свого права дізналась 15.10.2020, а з позовом до суду звернулась 08.12.2020). Посилання представника Служби на те, що позивачка була обізнана про право основного працівника у будь-який час вийти на роботу, про строковість свого трудового договору і мала можливість контролювати появу вакансій у штатному розкладі відповідача, правового значення для вирішення спору не має, оскільки, як правильно вказав у своєму рішенні суд першої інстанції, обов`язок по працевлаштуванню покладається чинним законодавством на роботодавця. Колегія суддів також погоджується з висновками суду першої інстанції щодо часткового задоволення позову про відшкодування моральної шкоди, а доводи апеляційної скарги у цій частині вважає безпідставними, оскільки судом встановлена сукупність умов для відшкодування такої шкоди з огляду на наявність факту порушення відповідачем законних прав позивачки, спричинення їй моральних страждань, необхідності докладати додаткових зусиль для організації свого життя у зв`язку з неправомірними діями (бездіяльністю) відповідача. Визначаючи розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди, суд першої інстанції врахував конкретні обставини справи, характер та обсяг страждань, яких зазнав позивач, характер немайнових втрат, та врахувавши вимоги розумності та справедливості справедливо визначив суму компенсації у розмірі 2000 грн. Інші наведені у апеляційній скарзі доводи не спростовують висновків суду першої інстанції, не дають підстав вважати, що судом порушено норми матеріального та процесуального права. Рішення суду є законним і обґрунтованим, підстав для його скасування суд апеляційної інстанції не вбачає. Керуючись ст. ст. 367, 368, 374, 375, 381-384, 389-391 ЦПК України, суд п о с т а н о в и в : Апеляційну скаргу Служби автомобільних доріг у Житомирській області Державного агентства автомобільних доріг України (УКРАВТОДОР) залишити без задоволення, а рішення Богунського районного суду м.Житомира від 17 травня 2021 року - без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Головуючий Судді Повний текст постанови складений 06 грудня 2021 року.