Постанова 4857 № 380/3086/21

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 02 грудня 2021 рокуЛьвівСправа № 380/3086/21 пров. № А/857/15231/21 Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: головуючого судді: Затолочного В.С., суддів: Большакової О.О., Качмара В.Я., розглянувши у порядку письмового провадження в місті Львові апеляційну скаргу Головного управління Державної міграційної служби України у Львівській області на рішення Львівського окружного адміністративного суду від 28 липня 2021 року у справі № 380/3086/21 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України у Львівській області про скасування рішення про відмову в наданні дозволу на імміграцію, зобов`язання вчинити дії, (рішення суду першої інстанції ухвалене суддею Коморним О.І. в м. Львів Львівської області 28 липня 2021 року в порядку письмового провадження, повний текст судового рішення складено 28 липня 2021 року), - ВСТАНОВИВ: Громадянин Республіки Азербайджан ОСОБА_1 (надалі також ОСОБА_1 , позивач) звернувся з адміністративним позовом до Головного управління Державної міграційної служби України у Львівській області (надалі також ГУ ДМС у Львівській області, відповідач), у якому просив суд: - визнати протиправним та скасувати рішення ГУ ДМС у Львівській області від 15.01.2021 про відмову в наданні дозволу на імміграцію в Україну ОСОБА_1 , громадянину Республіки Азербайджан, ІНФОРМАЦІЯ_1 , ІПН НОМЕР_1 . - зобов`язати відповідача повторно розглянути заяву позивача про надання дозволу на імміграцію в Україну з урахуванням висновків викладених у постанові суду. Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 28 липня 2021 року позов задоволено повністю. Не погодившись із ухваленим рішенням, його оскаржив відповідач, який вважає, що оскаржуване рішення є незаконним, оскільки суд першої інстанції не в повному обсязі встановив обставини справи, які мають значення для вирішення спору, неповно дослідив докази, що призвело до невідповідності висновків суду обставинам справи, а також неправильно застосував норми матеріального права, тому просить скасувати рішення Львівського окружного адміністративного суду від 28 липня 2021 року та постановити нове, яким відмовити у задоволенні позову громадянина Республіки Азербайджан ОСОБА_1 в повному обсязі. Свою апеляційну скаргу мотивує тим, що суд першої інстанції не дослідив дати прийняття відповідачем рішення про відмову у наданні дозволу на імміграцію, а тому скасував неіснуюче рішення від 29 січня 2021 року. Також вважає, що висновок суду першої інстанції про те, що оскаржуване рішення відповідача про відмову не мітить прямої норми іншого закону, яка чітко регламентує підстави для ненадання дозволу на імміграцію не може вважатися правомірним, є необґрунтованим, оскільки такі дані викладені у листі додатку від 15.01.2021 №4601.4.1-371/46.1-21 до рішення про відмову у наданні дозволу на імміграцію в Україну від 15.01.2021 №4601.4.1-371/46.1-21. Відповідач переконаний, що позивач вчиняє грубе систематичне порушення міграційного законодавства, перебуваючи на території України не на законних підставах, що виключає можливість прийняття рішення про надання дозволу на імміграцію. Позивач не скористався правом подання відзиву на апеляційну скаргу. Відповідно до частини четвертої статті 304 Кодексу адміністративного судочинства України (надалі також - КАС України) відсутність відзиву не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції. Враховуючи те, що апеляційну скаргу подано на рішення суду першої інстанції, ухвалене в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін, суд апеляційної інстанції вважає за можливе розглядати справу в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами. Заслухавши доповідь судді-доповідача, дослідивши обставини справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів приходить до висновку про те, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав. Судом першої інстанції вірно встановлено та підтверджується матеріалами справи, що ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_1 , громадянин Республіки Азербайджан, уродженець м. Джульфа Нахічеванської АР Республіки Азербайджан, що підтверджується посвідченням особи серії НОМЕР_2 виданого 15.10.2015 управлінням поліції м. Нахічевань та дійсного до 25.05.2029, інвалід II групи, згідно з посвідченням № НОМЕР_3 виданого Центром соціального захисту населення 27.11.2015 на невизначений термін. В матеріалах справи також міститься копія паспорта позивача від 13.01.2009 НОМЕР_4 громадянина Республіки Азербайджан, однак такий дійсний до 12.01.2019, відтак його термін дії вже закінчився. Червоноградським МВ ГУ ДМС України у Львівській області прийнято постанову про накладення адміністративного стягнення серії ПН МЛВ № 057982 від 24.02.2018, якою позивача визнано винним у перевищенні дозволеного терміну перебування на території України та відповідно до частини першої статті 203 Кодексу України про адміністративні правопорушення (надалі також КУпАП) накладено адміністративне стягнення у вигляді штрафу в розмірі 510,00 грн. 01 березня 2018 року відносно позивача Червоноградським МВ ГУ ДМС України у Львівській області прийняте рішення про примусове повернення за межі території України зобов`язавши покинути територію України у термін до 25 березня 2018 року. Згідно свідоцтва про народження серії НОМЕР_5 від 18.05.2012 ОСОБА_1 є батьком ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , мати ОСОБА_3 (громадянка України). Згідно свідоцтва про народження серії НОМЕР_6 від 17.02.2016 ОСОБА_4 батько ОСОБА_5 ІНФОРМАЦІЯ_3 , мати ОСОБА_6 . Згідно зі свідоцтвом про шлюб від 24.06.2016 №217 громадянин Республіки Азербайджан ОСОБА_1 та громадянка України ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , згідно паспорту України від 13.10.2017 уклали шлюб у Відділі ЗАГС району Нахічевань. Відповідно до Постанови про арешт майна боржника від 17.04.2019 ВП №57173968 на виконання виконавчого листа №341/1796/15-ц виданого 21.03.2018 Галицьким районним судом Івано-Франківської області про стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_8 аліменти на утримання сина ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , за боржником існує заборгованість по аліментах більше 3х місяців. Постановою ВП№57173968 від 07.05.2019 державним виконавцем Червоноградського міського відділу державної виконавчої служби ГТУЮ у Львівській області встановлено тимчасове обмеження боржника у праві виїзду за межі України. 26 лютого 2020 року ОСОБА_1 звернувся до ГУ ДМС у Львівській області із заявою про надання статусу іммігранта. Листом від 11.03.2020 № 4601.4.1-3313/46.1.-20 відповідач повідомив позивача про те, що заява про продовження строку перебування на території України разом з документами, передбаченими пунктом 9 Порядку продовження строку перебування та продовження або скорочення строку тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства на території України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15.02.2012 № 150, подаються іноземцями та приймаючою стороною особисто до територіального органу чи підрозділу ДМС за місцем проживання не раніше ніж за десять та не пізніше ніж за три робочі дні до закінчення такого строку. 26 червня 2020 року ОСОБА_1 звернувся до ГУ ДМС у Львівській області із заявою щодо надання статусу іммігранта, в якій просив надіслати рішення за наслідками розгляду заяви від 26.02.2020 року про надання дозволу на імміграцію в Україну або про відмову у наданні дозволу на імміграцію в Україні із зазначенням підстав відмови у наданні дозволу на імміграцію в Україну. Також у заяві зазначив, що на заяву від 26.02.2020 року отримав лише лист роз`яснення порядку продовження строку перебування на території України, однак не відповідь чи рішення по суті порушеного питання надання статусу іммігранта. Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 17 серпня 2020 року у справі № 380/5246/20 у позові ОСОБА_1 відмовлено, а постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 15 жовтня 2020 року у справі № 380/5246/20 апеляційну скаргу позивача задоволено, рішення Львівського окружного адміністративного суду від 17 серпня 2020 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов задоволено у повному обсязі. Судом зобов`язано ГУ ДМС у Львівській області розглянути заяву ОСОБА_1 від 26.02.2020 року про надання дозволу на імміграцію в Україну з прийняттям відповідного рішення, з урахуванням висновків викладених у постанові суду. ГУ ДМС у Львівській області прийняло рішення 15.01.2021 №4601.4.1-371/46.1-21 про відмову у наданні дозволу на імміграцію в Україну. Підставою прийнятого рішення є пункти 4 та 6 частини першої статті 10 Закон України від 07.06.2001 № 2491-III «Про імміграцію» (надалі також Закон № 2491-III), а саме зазначення особою в заяві про надання дозволу на імміграцію свідомо неправдивих відомостей чи подання підроблених документів (п.4) та інші випадки, передбачені законами України (п.6). Не погоджуючись із прийнятим рішенням, вважаючи його протиправним, позивач звернувся до суду із даним позовом. Приймаючи оскаржуване рішення, суд першої інстанції виходив з того, що в матеріалах справи відсутні докази надання позивачем будь яких свідомо неправдивих відомостей, чи відмова у наданні пояснень відповідачу на його запрошення. Разом з тим, рішення відповідача про відмову у наданні дозволу на імміграцію з підстав, передбачених пунктом 6 частини першої статті 10 Закону № 2491-III в інших випадках, передбачених законами України, без наведення прямої норми іншого закону, яка чітко регламентує підстави для ненадання дозволу на імміграцію, не може вважатися правомірним. Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції з огляду на наступне. Частиною другою статті 19 Конституції України обумовлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Умови і порядок імміграції в Україну іноземців та осіб без громадянства врегульовано Законом № 2491-III. Приписами статті 1 Закону № 2491-III визначено, що імміграція - це прибуття в Україну чи залишення в Україні у встановленому законом порядку іноземців та осіб без громадянства на постійне проживання; іммігрант - іноземець чи особа без громадянства, який отримав дозвіл на імміграцію і прибув в Україну на постійне проживання, або, перебуваючи в Україні на законних підставах, отримав дозвіл на імміграцію і залишився в Україні на постійне проживання; дозвіл на імміграцію - рішення, що надає право іноземцям та особам без громадянства на імміграцію. Згідно з пунктом 2 частини першої статті 9 Закону № 2491-III заяви про надання дозволу на імміграцію подаються особами, які перебувають в Україні на законних підставах, - до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері імміграції. Стаття 10 Закону №2491-ІІІ визначає підстави для відмови у наданні дозволу на імміграцію. Частиною першою статті 10 Закону №2491-ІІІ передбачено, що дозвіл на імміграцію не надається: 1) особам, засудженим до позбавлення волі на строк більше одного року за вчинення діяння, що відповідно до законів України визнається злочином, якщо судимість не погашена і не знята у встановленому законом порядку; 2) особам, які вчинили злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людяності та людства, як їх визначено в міжнародному праві, або розшукуються у зв`язку із вчиненням діяння, що відповідно до законів України визнається тяжким злочином, або їм повідомлено про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, досудове розслідування якого не закінчено; 3) особам, хворим на хронічний алкоголізм, токсикоманію, наркоманію або інфекційні захворювання, перелік яких визначено центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я; 4) особам, які в заявах про надання дозволу на імміграцію зазначили свідомо неправдиві відомості чи подали підроблені документи; 5) особам, яким на підставі закону заборонено в`їзд на територію України; 6) в інших випадках, передбачених законами України. Процедуру провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію іноземцям та особам без громадянства, які іммігрують в Україну, поданнями про його скасування та виконання прийнятих рішень, а також компетенцію центральних органів виконавчої влади та підпорядкованих їм органів, які забезпечують виконання законодавства про імміграцію визначено Порядком провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію і поданнями про його скасування та виконання прийнятих рішень, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 26.12.2002 № 1983 (надалі також - Порядок № 1983). Згідно з пунктом 10 Порядку № 1983 заяви про надання дозволу на імміграцію подаються, зокрема, до територіальних підрозділів за місцем проживання - особами, які тимчасово перебувають в Україні на законних підставах. Відповідно до пункту 12 Порядку № 1983 територіальні підрозділи за місцем проживання, до яких подано заяви про надання дозволу на імміграцію: формують справи, перевіряють підстави, законність перебування в Україні іммігрантів, інформацію, зазначену ними у заяві про надання дозволу на імміграцію, справжність поданих документів та відповідність, їх оформлення вимогам законодавства, у разі потреби погоджують це питання з органами місцевого самоврядування, у межах своєї компетенції з`ясовують питання щодо наявності чи відсутності підстав для відмови у наданні дозволу на імміграцію; проводять перевірку законності перебування в Україні іммігранта з використанням інтегрованої міжвідомчої інформаційно-телекомунікаційної системи щодо контролю осіб, транспортних засобів та вантажів, які перетинають державний кордон України (система Аркан), або шляхом надсилання запитів до Адміністрації Держприкордонслужби; проводять перевірку даних іммігранта за банками даних Інтерполу з метою отримання інформації, яка є підставою для відмови у наданні дозволу на імміграцію відповідно до вимог пункту 2 частини першої статті 10 Закону України «Про імміграцію»; надсилають у місячний термін разом з матеріалами справи інформацію про результати їх розгляду територіальним органам або підрозділам (відповідно до категорії іммігрантів). Справи, прийняття рішення за якими належить до компетенції ДМС чи територіальних органів, надсилаються територіальним органам, в інших випадках - територіальним підрозділам; здійснюють провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію, якщо таке провадження належить до їх компетенції. Пунктом 14 Порядку № 1983 передбачено, що територіальні органи і підрозділи після отримання документів від зазначених у пунктах 12 і 13 цього Порядку органів перевіряють у місячний термін правильність їх оформлення, з`ясовують у межах своєї компетенції питання щодо наявності чи відсутності підстав для відмови у наданні дозволу на імміграцію, передбачених статтею 10 Закону України «Про імміграцію», надсилають відповідні запити до МВС, органів Національної поліції, регіональних органів СБУ та Держприкордонслужби. Відповідно до пункту 16 Порядку № 1983, у разі коли прийняття рішення щодо надання дозволу на імміграцію належить до компетенції територіальних органів і підрозділів, ці органи аналізують у місячний термін отриману від зазначених в абзаці другому пункту 14 цього Порядку органів інформацію та на підставі матеріалів справи приймають рішення про надання дозволу на імміграцію чи про відмову у наданні такого дозволу. Отже зі змісту наведених вище положень Порядку №1983 слідує, що територіальні органи ДМС, отримавши від особи заяву про імміграцію в Україну, у місячний термін проводять перевірку правильності її оформлення, з`ясовують у межах своєї компетенції питання щодо наявності чи відсутності підстав для відмови у наданні дозволу на імміграцію, передбачених статтею 10 Закону № 2491-III, а також надсилають відповідні запити до компетентних органів, висновки яких враховуються при прийнятті рішення про надання дозволу на імміграцію. Судом першої інстанції встановлено, що позивач звернувся до ГУ ДМС України у Львівській області із заявою про надання дозволу на імміграцію, поза квотою, як чоловік громадянки України з якою перебували у шлюбі понад 2 роки, батько малолітнього громадянина України відповідно до пункту 1 частини третьої статті 4 Закону України № 2491-III. На виконання постанови Восьмого апеляційного адміністративного суду від 15 жовтня 2020 року у справі № 380/5246/20 відповідачем розглянуто заяву ОСОБА_1 від 26 лютого 2020 року про надання дозволу на імміграцію в Україну та прийнято рішення від 15.01.2021 про відмову в наданні дозволу на імміграцію в Україну ОСОБА_1 . За результатами перевірки поданих документів у заяві позивача встановлено відсутність законодавчих підстав в оформленні та наданні дозволу на імміграцію в Україну з таких підстав: - термін дії паспорта позивача громадянина Республіки Азербайджан від 13.01.2009 № Р3499063 закінчився 12.01.2019; - позивач прибув в Україну 28.06.2017 через пункт пропуску аеропорт «Львів» і після цього територію України не залишав, чим порушив імміграційне законодавство України; - позивачем не виконано рішення ГУ ДМС у Львівській області від 01.03.2018 про примусове повернення та зобов`язання залишити територію України у термін до 25.03.2018. Дані підстави викладені у листі додатку від 15.01.2021 №4601.4.1-371/46.1-21 до рішення про відмову у наданні дозволу на імміграцію в Україну від 15.01.2021 №4601.4.1-371/46.1-21 і вважаються апелянтом достатніми для відмови у наданні дозволу на імміграцію на підставі пункту 6 частини першої статті 10 Закону № 2491-III, тобто в інших випадках, передбачених законами України. За таких обставин, відповідач відмовив у наданні дозволу на імміграцію в Україну згідно з пунктами 4 та 6 частини першої статті 10 Закону № 2491-III, мотивуючи тим, що в заяві про надання дозволу на імміграцію заявник зазначив свідомо неправдиві відомості чи подав підроблені документи та інші випадки, передбачені законами України. Аналізуючи рішення ГУ ДМС у Львівській області від 15.01.2021 про відмову в наданні дозволу на імміграцію в Україну ОСОБА_1 та підстави такої відмови колегія суддів виходить з наступного. Відповідно до частин першої та другої статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. Згідно з пунктом 11 Порядку №1983 визначено, що у разі необхідності, відповідні територіальні органи і підрозділи, які забезпечують провадження у справах з питань імміграції, можуть затребувати інші документи, що уточнюють наявність підстав для надання дозволу на імміграцію, якщо це не суперечить Закону України "Про імміграцію", а також запросити для бесіди заявників чи інших осіб. З аналізу вказаної норми можна дійти висновку, що функція територіальних органів, які розглядають питання про надання дозволу на імміграцію, реалізується шляхом всебічної перевірки документів. Статтею 10 Закону № 2491-III встановлений вичерпний перелік підстав для відмови в наданні дозволу на імміграцію в Україну, зі змісту якого вбачається, що підставами для відмови в наданні дозволу на імміграцію можуть бути лише доведені та обґрунтуванні докази. У матеріалах справи відсутні докази надання позивачем будь яких свідомо неправдивих відомостей. Колегія суддів зазначає, що у переліку відповідно до статті 10 Закону № 2491-III, чи в оскаржуваному рішенні відповідача не передбачено такої підстави для відмови у наданні дозволу на імміграцію, як незаконність перебування на території України, чи з використанням паспорту строк дії якого закінчився або з формальних підстав: подання заяви не особисто, не в підпорядкований підрозділ ДМСУ, без долучення фотокарток, без сплати державного мита. Разом з тим, рішення відповідача про відмову у наданні дозволу на імміграцію з підстав, передбачених пунктом 6 частини першої статті 10 Закону № 2491-III в інших випадках, передбачених законами України, без наведення прямої норми іншого закону, яка чітко регламентує підстави для ненадання дозволу на імміграцію, не може вважатися правомірним. Лист-додаток 15.01.2021 №4601.4.1-371/46.1-21 до рішення про відмову у наданні дозволу на імміграцію в Україну від 15.01.2021 №4601.4.1-371/46.1-21 не може підміняти рішення про відмову у наданні дозволу на імміграцію чи бути його мотивувальною частиною, як безпідставно вважає апелянт. Більше того, навіть у вищезазначеному листі-додатку не зазначено відповідачем прямої норми закону, яка чітко регламентує підстави для ненадання дозволу на імміграцію. Щодо покликань апелянта на незаконність перебування позивача на території України та невиконання ним рішення ГУ ДМС у Львівській області від 01.03.2018 про примусове повернення та зобов`язання залишити територію України у термін до 25.03.2018, то колегія суддів такі відхиляє з огляду неможливість його виконання позивачем у зв`язку з прийняттям Постанови про встановлення тимчасового обмеження боржника у праві виїзду за межі України від 07 травня 2019 року ВП № 57173968 старшим державним виконавцем Червоноградського міського відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Львівській області Буйна Світланою Вікторівною, а також наголошує, що відповідно до статті 10 Закону № 2491-III, чи в оскаржуваному рішенні відповідача не передбачено такої підстави для відмови у наданні дозволу на імміграцію, як незаконність перебування на території України. На підставі наведеного суд першої інстанції дійшов правильного висновку про прийняття відповідачем рішення необґрунтовано, непослідовно, непропорційно, без дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення, що не відповідає критеріям правомірності рішення суб`єкта владних повноважень в контексті частини другої статті 2 КАС України. Закон України від 02.06.2016 № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» встановлює, що правосуддя в Україні здійснюється на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів та спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд. Відповідно до статей 1 та 17 Закону України від 23.02.2006 № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини (надалі також - ЄСПЛ) та Європейської комісії з прав людини. Згідно з частиною другою статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб. У рішенні ЄСПЛ по справі «Тетяна Жданок проти Латвії» встановлено, що «для того, щоб гарантувати стабільність та ефективність демократичної системи, від держави може вимагатись вжиття специфічних заходів. У той же час, демократія є поняттям, заснованим на компромісі, що вимагає різних поступок з боку окремих осіб, які повинні інколи бути готові обмежити деякі із своїх свобод так, щоб забезпечити більшу стабільність держави у цілому. Однак, щоразу, коли держава має намір послатись на принцип «демократії, здатної себе захистити» для виправдання свого втручання у права людини, вона повинна уважно оцінити обсяг і наслідки такого заходу, а також те, чи дотриманий баланс між вимогами захисту демократичного суспільства, з одного боку, та захисту прав людини - з іншого» (рішення Великої палати, 2006 рік). Також, у своїй послідовній судовій практиці ЄСПЛ, наводить визначення та наслідки особливо вузького тлумачення норм, що перешкоджають розгляду заяв заявника по суті із супутнім ризиком порушення його чи її права. Таким чином, встановленими судом обставинами справи доведено відсутність факту подачі неправдивих відомостей позивачем при отриманні дозволу на імміграцію та допущення відповідачем надмірного формалізму щодо прийняття рішення про відмову у наданні дозволу на імміграцію в Україну. За таких обставин, суд вважає, що спірне рішення прийняте з порушенням вимог статті 2 КАС України, а саме: без урахування усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення, оскільки позивач тривалий час проживає на території України, виховує двох малолітніх дітей, які народжені в Україні; без урахування принципу пропорційності, тобто при прийнятті рішення мало місце відсутність досягнення розумного балансу між публічними інтересами, на забезпечення яких спрямоване рішення та інтересами позивача, а відтак є протиправним та підлягає скасуванню. Щодо покликань апелянта на те, що суд першої інстанції скасував неіснуюче рішення відповідача від 29 січня 2021 року, то колегія суддів зазначає, що з мотивувальної частини оскаржуваного рішення видно, що судом першої інстанції досліджено та проаналізовано саме рішення ГУ ДМС у Львівській області від 15.01.2021 №4601.4.1-371/46.1-21 про відмову в наданні дозволу на імміграцію в Україну ОСОБА_1 , разом з тим, у резолютивній частині помилково зазначено дату вказаного рішення « 29.01.2021». 17.01.2018 Верховний суд України ухвалив постанову у справі № 907/485/16 та визнав, що не підлягає скасуванню рішення апеляційного суду, в якому неправильно зазначено предмет спору у мотивувальній частині, якщо це загалом не вплинуло на правильність вирішення спору судом і не потягло за собою зміну чи скасування законного і справедливого рішення суду першої інстанції. ЄСПЛ увів у обіг поняття «правовий пуризм». Так, зазначено, що пуризм у загальноприйнятому розумінні є надмірним прагненням до чистоти, переваги форми над змістом. Суд, зокрема, дійшов висновку, що не може бути скасовано правильне по суті рішення та відступлено від принципу правової визначеності лише задля правового пуризму. Рішення може бути скасоване тільки з метою виправлення істотної помилки. У рішенні від 23.07.2009 у справі «Сутяжник проти РФ» ЄСПЛ виходив із того, що хоча правил юрисдикції як принципу й має бути дотримано, однак з огляду на обставини справи відсутня соціальна потреба, яка виправдовувала би відступ від принципу правової визначеності. Посилання відповідача на те, що суд першої інстанції у резолютивній частині рішення неправильно зазначив дату оскаржуваного рішення відповідача заслуговує на увагу, проте, колегія суддів враховує, що не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. Вказане може слугувати підставою для виправлення описки судом першої інстанції на підставі статті 253 КАС України, але не для скасування рішення суду першої інстанції. Таким чином, відповідач може звернутися до суду із заявою про виправлення описки у рішенні Львівського окружного адміністративного суду від 28 липня 2021 року у справі № 380/3086/21. Відповідно до частини першої та другої статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. Узагальнюючи наведене, суд апеляційної інстанції переконаний, що судом першої інстанції надано належну оцінку наявним у справі доказам, а їх достатня кількість та взаємний зв`язок у сукупності дали змогу суду першої інстанції зробити вірний висновок про наявність підстав для задоволення адміністративного позову. Доводи позивача не знайшли свого підтвердження та спростовуються висновками суду першої інстанції, які зроблені на підставі повного, всебічного та об`єктивного аналізу відповідних правових норм та фактичних обставин справи. В частині решти доводів апеляційної скарги колегія суддів враховує, що всі конкретні, доречні та важливі доводи, наведені сторонами, були перевірені та проаналізовані судом першої інстанції, та їм було надано належну правову оцінку. Отже, апеляційна скарга задоволенню не підлягає. У пункті 58 Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Серявін та інші проти України» від 10 лютого 2010 Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення. Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень. Також згідно з пунктом 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Відповідно до частин першої - четвертої статті 242 КАС України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом. З огляду на вищезазначене, вказаним вимогам оскаржуване рішення суду першої інстанції відповідає. Перевіривши мотивування судового рішення та доводи апеляційної скарги, відповідно до вимог статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо справедливого судового розгляду, врахувавши статтю 6 КАС України, відповідно до якої суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку щодо задоволення позовних вимог. Апеляційний суд переглянув оскаржуване судове рішення і не виявив порушень норм матеріального чи процесуального права, які могли призвести до ухвалення незаконного судового рішення, щоб його скасувати й ухвалити нове. Відповідно до пункту 1 статті 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін. Згідно зі статтею 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Керуючись статтями 241, 242, 308, 311, 315, 316, 321, 325, 370 КАС України, суд

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу Головного управління Державної міграційної служби України у Львівській області залишити без задоволення, рішення Львівського окружного адміністративного суду від 28 липня 2021 року у справі № 380/3086/21 - без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку лише з підстав, визначених в статті 328 КАС України, протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції. Головуючий суддя В. С. Затолочний судді О. О. Большакова В. Я. Качмар