Постанова 4813 № 522/15678/15-ц

Номер провадження: 22-ц/813/1705/21 Номер справи місцевого суду: 522/15678/15-ц Головуючий у першій інстанції Домусчі Л. В. Доповідач Драгомерецький М. М. ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 25.11.2021 року м. Одеса Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого судді: Драгомерецького М.М., суддів: Дришлюка А.І., Громіка Р.Д., при секретарі: Павлючук Ю.В., за участю: позивача ОСОБА_1 , третьої особи ОСОБА_2 , переглянув у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 27 листопада 2019 року у справі за позовом ОСОБА_3 в інтересах ОСОБА_1 до ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , треті особи: приватний нотаріус Київського нотаріального округу Смалій Ганна Миколаївна, приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу Тополян Олександра Володимирівна, Приморська державна нотаріальна контора у м. Одеса, ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_2 про визнання договорів дарування недійсними та за зустрічним позовом ОСОБА_5 до ОСОБА_1 , треті особи: ОСОБА_4 , приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу Філіппова Ганна Олександрівна, про визнання заповіту нікчемним, - в с т а н о в и в: 30 липня 2015 року ОСОБА_3 за довіреністю в інтересах ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , треті особи: приватний нотаріус Київського нотаріального округу Смалій Ганна Миколаївна, приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу Тополян Олександра Володимирівна, Приморська державна нотаріальна контора у м. Одеса, ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_2 про визнання договорів дарування недійсними, у якому просив суд визнати недійсними договору дарування від 23.09.2006р., посвідчений нотаріусом Смалій Г.М., та договору дарування від 13.02.2015р. земельної ділянки, укладеного між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 .. Позивач обґрунтовує свої вимоги тим, що він є спадкоємцем за заповітом від 08.10.2014р. усього майна, де б воно не було та з чого б воно не складалося від ОСОБА_8 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 після її смерті він звернувся з відповідною заявою до нотаріуса. За життя ОСОБА_8 їй належали частина домоволодіння за адресою АДРЕСА_1 на підставі рішення суду від 14.10.1980р. , а також земельна ділянка пл. 0,0427 га згідно державного акту на право власності на землю серія IV-OД №003990 від 11.09.2000р. згідно рішення Одеської міської ради народних депутатів від 29.02.2000р. 3825-ХХХІІІ. Проте 13.02.2015р. нотаріус повідомив у неможливості видати спадщину у зв`язку з тим, що по домоволодінню було проведено перерахунок часток, у зв`язку з чим розмір її частки змінився, а з листа Держкомземагенства у м. Одесі Одеської області від 19.12.2014р. земельну ділянку в дарунок від ОСОБА_8 отримав ОСОБА_4 на підставі договору дарування від 23.09.2006р.. Отже позивачу стало відомо що на день смерті спадкодавця земельна ділянка їй вже нібито не належала. Однак позивач вважає, що такого договору дарування не було насправді, спадкодавець за життя не знала про це, договір дарування було вчинено в м. Києві у вересні 2006 року і тоді вона у віці 64 років там не перебувала, не було її волі на дарування, а тому вказаний договір має бути визнаний недійсним. На той момент земельній ділянці не був присвоєний кадастровий номер, що відбулось тільки в 2013 році. У позивача до сих пір знаходиться оригінал державного акту на землю. Позивач був знайомий з ОСОБА_8 з 2013 року через свою дружину, яка до того з нею довгий час спілкувалась та вони деякий час мешкали у неї в будинку, допомагали їй і стали близькими та у померлої не було близьких родичів, тому вона їм розповідала як вона мала спір з сусідами за землю та домоволодіння, про що вона розповідала як їх власниця. Були судові спори, а ОСОБА_4 ніколи не заявляв своїх прав на земельну ділянку за життя ОСОБА_8 та зареєстрував своє право лише після її смерті та невдовзі подарував 13.02.2015р. ОСОБА_5 .. Крім того позивач стверджує що нотаріус не має право відчужувати земельну ділянку при наявності будь-яких споруд, будівель що протирічить статті 377 ЦК України. 09 липня 2018 року до суду надійшов зустрічний позов адвоката Драгомира Андрія Петровича в інтересах відповідача ОСОБА_5 до ОСОБА_1 , треті особи: ОСОБА_4 , приватний нотаріус ОМНО Філіппова Ганна Олександрівна, про визнання заповіту нікчемним, який прийнятий судом ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 22.10.2018 року. В обґрунтування зустрічного позову зазначено, що заповіт від 08.10.2014 року, яким ОСОБА_8 заповідала своє майно ОСОБА_1 є нікчемним із наступних підстав. Як вбачається із тексту заповіту, він був записаний на прохання заповідача за допомогою загальноприйнятих технічних засобів (шляхом комп`ютерного набору). За хвороби ОСОБА_8 , яка сама не може підписати заповіт, на її особисте прохання та в її присутності, присутності приватного нотаріусу і свідків, текст цього заповіту прочитано і підписано ОСОБА_9 . Всупереч вимогам законодавства, в заповіті перед його підписанням не зазначено, що заповіт записано саме зі слів заповідача. При таких обставинах ОСОБА_5 вважає, що це є підтвердженням того, що заповіт складався не зі слів заповідача, а зі слів особи, на користь якої він укладався - ОСОБА_1 . Також, всупереч вимогам законодавства, цей заповіт не читався вголос заповідачем перед його підписанням, та в заповіті перед його підписанням про це також нічого не зазначено. Таким чином, за тиждень до смерті ОСОБА_8 нотаріус був викликаний не заповідачем, а заінтересованою особою додому заповідача, де заздалегідь підготовлений текст заповіту був посвідчений нотаріусом з порушенням встановленого законодавством порядку його посвідчення, а відтак він є нікчемним. У зв`язку з чим, представник ОСОБА_5 - адвокат Драгомир А.П. просив ухвалити рішення, яким встановити нікчемність заповіту ОСОБА_8 від 08.10.2014 року, посвідченого приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Філіповою Г.О., зареєстрованою у реєстрі за №501. Протокольною ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 26.11.2018 року до участі у справі за первісним позовом залучено третю особу ОСОБА_2 без самостійних вимог щодо предмета спору на боці відповідача. У підготовче засідання 11.02.2019 року з`явився представник ОСОБА_5 - адвокат Драгомир А.П., який первісні позовні вимоги не визнавав, на задоволенні зустрічного позову наполягав. Також до суду з`явився ОСОБА_2 , який первісний позов не підтримав, на відміну від зустрічного. Представники інших сторін у підготовче засідання не з`явились, суд належним чином сповістив їх про день, час та місце судового засідання. Згідно вимог ст. ст. 197, 198 ЦПК судом ухвалено проводити підготовче засідання у відсутності ОСОБА_1 , ОСОБА_4 , Смалій Ганни Миколаївни , Тополян Олександри Володимирівни , Шостої одеської державної нотаріальної контори, ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , та Філіппової Ганни Олександрівни на підставі наявних в матеріалах справи доказів. Ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 11.02.2019 року закрито підготовче засідання по цивільній справі та призначено її до судового розгляду по суті на 14.05.2019р.. 14.05.2019р. в судовому засіданні за згодою сторін по справі суд замінив третю особу - Шосту Одеську державну нотаріальну контору на Приморську державну нотаріальну контору у м. Одеса та прізвище приватного нотаріуса з Філіппової Г.О. на Руденко Г.О .. У судовому засіданні 14.05.2019р. позивач ОСОБА_1 надав суду свої пояснення, якими позовні вимоги з викладених в ньому підстав підтримав та просив позов задовольнити. При цьому зауважив, що ОСОБА_8 майже до кінця своїх днів знаходилась у судових спорах з приводу своєї нерухомості, і вона не знала що існує такий договір дарування, бо вона його не вчиняла. Підтвердив, що нотаріус запрошувався до неї на дім для складання на нього заповіту, бо була така її воля, він разом з дружиною доглядав за нею та жив там, бо вона нікому не була потрібна. Вона за життя здавала своє житло квартирантам також. Вони були у хороших та довірчих стосунках і ніколи вона не розказувала що вона відчужила свою нерухомість в 2006р., а саме земельну ділянку або частину будинку. Заповіт складався нотаріусом за її власної волі у присутності свідків, та заповіт йому віддала одразу ОСОБА_8 вважає що вона не дарувала ОСОБА_4 нічого, а тому договір дарування є недійсним і наступний договір відчуження на ОСОБА_5 також є недійсним. У зустрічному позові просив відмовити. Пояснив що при складанні заповіту ОСОБА_2 не було, а тільки була його дружина. Адвокат Драгомир Андрій Петрович в інтересах відповідача ОСОБА_5 в судовому засідання просив у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовити, та задовольнити його зустрічний позов з викладених в ньому правових підстав. При цьому також зазначив, що відповідач ОСОБА_5 не був присутнім при складанні заповіту на ОСОБА_1 зазначив, що між ОСОБА_5 та ОСОБА_4 було укладено дві угоди у 2015р. на земельну ділянку та на частину будинку. Адвокат Гращенко Геннадій Едуардовича в інтересах третьої особи ОСОБА_7 просив суд відмовити у задоволенні первісного позову та не заперечував щодо задоволення зустрічного позову ОСОБА_5 .. При цьому пояснив що ОСОБА_8 хворіла та не могла відчужувати нерухомість самостійно у зв`язку зі станом здоров'я, тому не могла в 2006р. щось дарувати, тим паче ще в іншому місті. Також підтвердив, що ОСОБА_8 отримувала кадастровий номер на свою земельну ділянку після 2006р. і вона не збиралась нікому нічого дарувати. 17 вересня 2019 року в судовому засіданні надав пояснення третя особа ОСОБА_2 , у яких пояснив, що ОСОБА_1 має право на спадщину, оскільки у нього є заповіт, про який всі знали. Він був у будинку коли до ОСОБА_8 приїхав приватний нотаріус Філіппова Г.О., і стояв за дверима, та чув як нотаріус питала у неї чи згодна вона залишити заповіт, ОСОБА_8 погано бачила, не могла розписуватися за станом здоров`я, а тому заповіт складений був у присутності свідків. А вже через тиждень вона померла. Зазначив що його дружина при цьому чула за дверима, як ОСОБА_8 все ж таки хотіла залишити тільки гроші ОСОБА_1 , а не заповіт. Крім того пояснив, що ОСОБА_8 нікому не дарувала свою земельну ділянку, бо ще в 2012р. вони допомагали їй оформляти на нього кадастровий номер. Знав померлу більше 20 років. В судове засідання 27.11.2019 року з`явились позивач ОСОБА_1 , третя особа ОСОБА_2 , представник відповідача Драгомир А.П. , представник третьої особи Гращенко Г.Е.. Позивач ОСОБА_1 підтримав свій позов, просив його задовольнити в повному обсязі. Представник ОСОБА_5 - адвокат Драгомир А.П., просив відмовити у задоволенні первісного позову та просив задовольнити зустрічну позовну заяву з підстав викладених в ній. Третя особа ОСОБА_2 , просив відмовити у задоволені позовної заяви ОСОБА_1 та задовольнити зустрічну позовну заяву. Представник третьої особи ОСОБА_7 просив відмовити у задоволені позову ОСОБА_1 та задовольнити зустрічну позовну заяву ОСОБА_5 .. Приватний нотаріус Руденко Г.О. (колишня Філіппова) та Приморська державна нотаріальна контора у м. Одеса подали до суду заяви про розгляд справи без них, інші не повідомили про причини своєї неявки. Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 27 листопада 2019 року у задоволенні первісного позову ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 , місце проживання АДРЕСА_2 ) відмовлено. У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_5 (РНОКПП НОМЕР_2 , місце проживання АДРЕСА_3 ) відмовлено. Ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 17 грудня 2019 року виправлені описки, допущені в рішенні Приморського районного суду м. Одеси від 27 листопада 2019 року, а саме суд вважав вірною дату проголошення рішення «27 листопада 2019 року» замість помилково вказаної «11 лютого 2019 року» та прізвище позивача за зустрічним позовом « ОСОБА_15 » замість помилково вказаного « ОСОБА_16 ». В апеляційній скарзі позивач за первісним позовом ОСОБА_1 просить рішення суду першої інстанції скасувати й ухвалити нове рішення, яким первісний позов задовольнити в повному обсязі, посилаючись на порушення судом норм процесуального та матеріального права. У судове засідання до суду апеляційної інстанції відповідачі ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , треті особи: приватний нотаріус Київського нотаріального округу Смалій Г.М., приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу Тополян О.В., представник Приморської державної нотаріальної контори у м. Одеса, ОСОБА_6., приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу Філіппова Г.О. не з`явились, але про розгляд справи вони сповіщались належним чином та завчасно. Поряд з цим, Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) неодноразово наголошував, що національні суди мають організовувати судові провадження таким чином, щоб забезпечити їх ефективність та відсутність затримок (див. рішення ЄСПЛ від 02.12.2010 у справі "Шульга проти України", № 6652/04). При цьому, запобігати неналежній і такій, що затягує справу, поведінці сторін у цивільному процесі - завдання саме державних органів (див. рішення ЄСПЛ від 20.01.2011 у справі "Мусієнко проти України", № 26976/06). Відповідно до ст. ст. 13, 43 ЦПК України особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми процесуальними правами на власний розсуд. Особи, які беруть участь у справі, зобов`язані добросовісно здійснювати свої процесуальні права та виконувати процесуальні обов`язки. Явка сторін не визнавалась апеляційним судом обов`язковою. Якщо учасники судового процесу не з`явилися в судове засідання, а суд вважає, що наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, не відкладаючи розгляду справи, він може вирішити спір по суті. Основною умовою відкладення розгляду справи є не відсутність у судовому засіданні сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні. Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 01 жовтня 2020 року у справі №361/8331/18. Виходячи з вищевказаного, враховуючи строки розгляду справи, баланс інтересів сторін, освідомленість її учасників про розгляд справи, достатньої наявності у справі матеріалів для її розгляду, колегія суддів вважає можливим розглянути справу за відсутності її учасників, які не з`явились у судове засідання. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи та перевіривши доводи, наведені у апеляційній скарзі, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає, оскільки рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні первісного позову постановлено з дотриманням норм матеріального та процесуального права. У частинах 1 та 2 статті 367 ЦПК України зазначено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Рішення суду першої інстанції підлягає перегляду в апеляційному порядку в частині відмови у задоволенні первісного позову. Відповідно до статті 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. За загальними правилами статей 15, 16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес в один із способів, визначених частиною першою статті 16 ЦК України, або іншим способом, що встановлений договором або законом. Згідно зі статтями 1216 - 1218 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). Спадкування здійснюється за заповітом або за законом. До складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті. За змістом статей 1220, 1221 ЦК України спадщина відкривається внаслідок смерті особи або оголошення її померлою. Часом відкриття спадщини є день смерті особи або день, з якого вона оголошується померлою (частина третя статті 46 цього Кодексу). Місцем відкриття спадщини є останнє місце проживання спадкодавця. Спадкоємцями за заповітом і за законом можуть бути фізичні особи, які є живими на час відкриття спадщини, а також особи, які були зачаті за життя спадкодавця і народжені живими після відкриття спадщини (стаття 1222 ЦК України). Право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу. Право на спадкування виникає у день відкриття спадщини (стаття 1223 ЦК України). Визначення поняття зобов`язання міститься у частині першій статті 509 ЦК України. Відповідно до цієї норми зобов`язання - це правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Відповідно до статті 6 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (стаття 627 ЦК України). За змістом частини першої статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Відповідно до частини першої статті 628 ЦК України, зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Згідно зі статті 640 ЦК України, договір є укладеним з моменту одержання особою, яка направила пропозицію укласти договір, відповіді про прийняття цієї пропозиції. Якщо відповідно до акту цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії. Договір, що підлягає нотаріальному посвідченню, є укладеним з дня такого посвідчення. Стаття 204 ЦК України регламентує принцип презумпції правомірності правочину, за змістом якого правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Правомірний правочин є підставою виникнення та підтвердженням наявності цивільних прав та обов`язків (частини 2 статті 11 ЦК України). За правилами статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей. Відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Згідно із частиною 1 статті 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Судом першої інстанції встановлено, що 08.10.2014р. ОСОБА_17 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , уклала заповіт, який посвідчено приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Філіпповою Г.О. у присутності свідків (т. 1, а.с. 10), згідно якого заповідала усе своє майно, де б воно не знаходилось та з чого б воно не складалося, і взагалі, все те, що на день смерті буде їй належати і на що вона матиме право за законом - ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 ( т. 1, а.с. 118). ІНФОРМАЦІЯ_4 ОСОБА_17 померла, що підтверджується свідоцтвом про смерть вданого ІНФОРМАЦІЯ_1 (т. 1, а.с. 11). Із спадкової справи №508/2015р. щодо спадкового майна ОСОБА_17 померлої ІНФОРМАЦІЯ_4 звернулись із заявами про прийняття спадщини ОСОБА_1 28.10.2014р. за заповітом від 08.10.2014р. (т. 1, а.с. 108), ОСОБА_18 (брат) за заявою від 02.04.2015р. на що видав ОСОБА_2 довіреність від 06.04.2015р., (т. 1, а.с. 102). Згідно листа Шостої Одеської нотаріальної контори від 13.02.2015р. ОСОБА_1 повідомлено про заведення спадкової справи та необхідність для одержання свідоцтва про право на спадщину за заповітом на 7/20 часток домоволодіння необхідно перереєструвати вказану частку у зв`язку із перерахуванням часток домоволодіння АДРЕСА_4 на 31/100 частку. Згідно листа Управління Держземагенства у м. Одесі Одеської області від 19.12.2014р. земельна ділянка за цією адресою пл. 0,0427 га була подарена на ім`я ОСОБА_19 на підставі договору дарування від 23.09.2006р. Також цим листом роз`яснено право на звернення до суду за захистом його прав як спадкоємця (т. 1, а.с. 12). Згідно листа Управління Держземагенства у м. Одесі Одеської області від 19.12.2014р. №29-1505-0.11-6590/214 Шостій одеській державній нотаріальній конторі станом на 31.12.2012р. наявна інформація щодо реєстрації ОСОБА_17 права власності на земельну ділянку за адресою АДРЕСА_1 , пл. 0,0427 га (державний акт серія ІV-ОД №003990, реєстр. №4231 від 11.09.2000р. слід зазначити, що до управління надійшли документи щодо надання ОСОБА_4 переліку обтяжень прав на земельну ділянку, обмежень на її використання та наявні сервітути, так як земельну ділянку за цією адресою пл. 0,0427 га було подарено нею на ім`я ОСОБА_19 на підставі договору дарування від 23.09.2006р. посвідченого приватним нотаріусом Київського нотаріального округу Смаглій Г.М від 23.09.2006р. №1698 (т. 1, а.с. 13). Додатково повідомлено, що у зв`язку із набранням чинності з 01.01.2013р. Законом України «Про Державний земельний кадастр» та постанови Кабінету Міністрів України від 17.10.2012р. №1051 «Про затвердження Порядку ведення Державного земельного кадастру» та відповідно до ст. 126 ЗК України, право власності, користування земельною ділянкою оформлюється відповідно до цього закону, а саме органом державної реєстрації (т. 1, а.с. 151). Відповідно до Державного Акту серія ІV-ОД №003990, реєстровий №4231 від 11.09.2000р. земельна ділянка за адресою АДРЕСА_5 га належить ОСОБА_8 на підставі рішення Одеської міської ради від 29.02.2000р. №825-ХХІІІ, цільове призначення - для обслуговування житлового будинку і господарських споруд. Згідно витягу з Державного земельного кадастру про земельну ділянку від 19.04.2013р. на заяву ОСОБА_17 від 04.04.2013р., кадастровий номер земельної ділянки: 5110137500:52:026:0047, дата державної реєстрації земельної ділянки 19.04.2013р. (т. 1, а.с. 17-19). Відповідно до рішення Приморського районного суду м. Одеси від 14.10.1980р. по справі №2-1994 позов ОСОБА_17 до ОСОБА_20 про визнання дійсним договору купівлі-продажу частини домоволодіння, позовні вимоги задоволено та визнано договір купівлі-продажу 7/20 часток будинку АДРЕСА_1 , укладений між ОСОБА_20 і ОСОБА_17 (т. 1, а.с. 51-52). Як вбачається з відповіді КП «БТІ» Одеської міської ради від 08.12.2014р. №449503.93 станом на 31.12.2012р. за ОСОБА_17 зареєстровано 7/10 частки (ця доля підлягає перереєстрації у зв`язку з перерахунком часток по домоволодінню на 31/100 частки) на підставі рішення Приморського районного суду м. Одеси від 14.10.1980р. (т. 1, а.с. 14). Зазначене також підтверджується реєстраційним посвідченням яке видане Одеським міжміським бюро технічної інвентаризації 02.07.1997р. на 7/20 часток та виданим його дублікатом 12.08.2003р. (т. 1, а.с. 20). Згідно рішення апеляційного суду Одеської області від 27.01.2005р. по цивільній справі за позовом ОСОБА_21 до Одеської міської ради, Управління земельних ресурсів, ОСОБА_8 про визнання частково недійсними рішення Одеської міської ради від 29.02.2000р. №825-ХХІІІ та державного акту на землю ІV-ОД №003990, про усунення перешкод в користуванні земельною ділянкою та визначення порядку його користуванням, суд скасував рішення суду від 20.03.2004р., яким позов було задоволено, та в позові ОСОБА_21 - відмовив (т. 1, а.с. 29-31). При цьому судом було встановлено, що при передачі ОСОБА_17 у приватну власність земельної ділянки пл. 0,0427 га було прийнято до уваги і той факт, що на земельній ділянці склався порядок користування та при його обмірі встановлено, що ОСОБА_17 користується земельною ділянкою пл. 427 кв.м., які і були за нею закріплені, виданий державний акт у відповідності з вимогами закону. Ухвалою Верховного Суду України від 22.05.2006р. рішення апеляційного суду Одеської області від 27.01.2005р. залишено без змін. (т. 1, а.с. 32). Відповідно до постанови Приморського районного суду м. Одеси від 21.03.2011р. по справі №2-а-376/11 адміністративний позов ОСОБА_6 , ОСОБА_21 до Одеської міської ради, третя особи, Одеське міське управління земельних ресурсів ОМР, ОСОБА_17 , про визнання недійсними рішення Одеської міської ради від 29.02.2000р. №825-ХХІІІ та державного акту на землю ІV-ОД №003990 ОСОБА_17 , позовні вимоги задоволено, проте ухвалою Одеського апеляційного адміністративного суду від 11.09.2012р. апеляційна скарга ОСОБА_17 була задоволена, постанова суду першої інстанції від 21.03.2011р. скасована адміністративний позов залишено без розгляду (т. 1, а.с. 35-36, 37). Із копії, посвідченої приватним нотаріусом Брандіс А.Б. за реєстровим №22, договору дарування від 23.09.2006р., який посвідчено приватним нотаріусом Смалій Г.М. вбачається про дарування ОСОБА_17 ОСОБА_4 7/20 частин домоволодіння з надвірними спорудами за адресою АДРЕСА_1 та земельну ділянку пл. 0,0427 га, на якій він розташований (т. 1, а.с. 269-270). Згідно Витягу з Державного земельного кадастру про земельну ділянку від 29.12.2014р. ОСОБА_4 отримав витяг на спірну земельну ділянку за кадастр. номером 5110137500:52:026:0047 (т. 1, а.с. 155 -159, 190). Відповідно до договору дарування земельної ділянки від 13.02.2015р. ОСОБА_4 подарував ОСОБА_5 земельну ділянку загальною площею 0,0427 га за адресою АДРЕСА_1 , кадастровий номер земельної ділянки : 5110137500:52:026:0047. Цільове призначення - для обслуговування житлового будинку і господарських споруд, категорія земель - землі житлової та громадської забудови. Відчужена земельна ділянка належить ОСОБА_4 на підставі договору дарування, посвідченого приватним нотаріусом Київського нотаріального округу Смалій Ганною Миколаївною 23.09.2006р. за реєстр. №1698, згідно витягу з Державного реєстру прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності, інд. номер 32513002, виданого Державним реєстратором прав на нерухоме майно реєстр. Служби Одеського міського управління юстиції Заяць К.В. 21.01.2015р. (т. 1, а.с. 38). Згідно інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єктів нерухомого майна від 07.10.2015р., вбачається що спірна земельна ділянка кадастровий номер 5110137500:52:026:0047 належить на праві власності ОСОБА_22 (РФ) згідно договору купівлі-продажу посвідченого приватним нотаріусом Саганович О.Ю. р.№416, від 06.10.2015р. (а.с. 100-101 т. 1). Відповідно до інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єктів нерухомого майна від 15.12.2015р. 7/20 часток житлового будинку та спірна земельна ділянка належить згідно договору дарування від 23.10.2015р. ОСОБА_23 (т. 1, а.с. 170-172). Згідно відповіді Департаменту архівної справи ОМР від 04.05.2016р. суду надано копію розпорядження Приморської районної адміністрації Одеської міської ради №1002 від 07.10.2002р. «Про затвердження перерахунку ідеальних часток між співвласниками житлового будинку по АДРЕСА_1 » (а.с. 237), де вбачається що затверджено нові частки, а саме щодо домоволодіння ОСОБА_17 - 31/100 частки, у якої відповідно до довідки КП «ОМБТІ та РОН» ОСОБА_17 володіла 7/20 часток (а.с. 242). Крім того суду також 30.10.2018р. надано належним чином завірену копію реєстру реєстрації нотаріальних дій приватного нотаріуса Смаглій Г.М. від 23.09.2006р. (т. 3, а.с. 89-97). Згідно відповіді на адресу суду завідувача Київського державного нотаріального архіву Посипанко А.А. від 03.06.2017р. ( т. 2, а.с. 119) відповідно до справи №02-27 «реєстр для реєстрації нотаріальних дій» т. 3, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Смаглій Г.М. 25.09.2006р. за реєстр. №1698 засвідчила вірність копії. Також повідомили, що в реєстрі для реєстрації нотаріальних дій приватного нотаріуса Смаглій Г.М. за період з 04 вересня по 10 жовтня 2006р. відсутній запис про посвідчення будь-якого правочину між ОСОБА_4 та ОСОБА_17 .. Нотаріус Смаглій Г.М. змінила прізвище на Поперечна . Відповідно до інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єктів нерухомого майна від 28.11.2019р., вбачається що спірна земельна ділянка кадастровий номер 5110137500:52:026:0047 належить на праві власності ОСОБА_25 на підставі рішення про державну реєстрацію прав №48045868 від 01.08.2019р. підстава: згода на поділ земельної ділянки виданий 14.05.2019р. приватним нотаріусом Ластівка В.М. і договору купівлі-продажу від 01.04.2016р.. Також з довідки вбачається, що згідно договору купівлі-продажу від 11.12.2018р. право власності на земельну ділянку набула ОСОБА_26 . Також ОСОБА_26 була власником житлового будинку згідно договору дарування від 25.05.2017р. загальною площею 159,7 кв.м., житловою 84,7 кв.м. Ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 13 квітня 2017 року по справі №522/7428/15 позов ОСОБА_7 до ОСОБА_1 , третя особа, державний нотаріус Вахненко Ю.О., про визнання недійсним заповіту, визнання права власності в порядку спадкування, залишено без розгляду, яку апеляційний суд Одеської області від 22.08.2017р. та Верховний суд ухвалою від 20.06.2019р. залишили без змін. Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що наслідки недійсності правочину не застосовуються до правочину, який не вчинено. За фактом неукладеності договору у сторін не виникає жодних цивільних прав та обов`язків, а тому тут необхідно застосовувати загальні положення про повернення майна у зв`язку з набуттям, збереженням майна без достатньої правової підстави (статті 1212, 1213 ЦК України). До того ж так само, як і за положеннями ст. 216 ЦК України, за статтями 1212 та 1213 ЦК України також передбачений обов`язок особи повернути потерпілому це майно у натурі. А уразі неможливості повернути в натурі потерпілому безпідставно набуте майно відшкодовується його вартість, яка визначається на момент розгляду судом справи про повернення майна. Отже, застосування реституції за фактом визнання договору недійсним можливе лише за наслідками виконання вчиненого правочину, тоді як повернення майна у зв`язку з набуттям без достатньої правової підстави застосовується лише за відсутності факту вчинення (укладання) такого правочину. Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Вирішуючи вимоги первісного позову ОСОБА_1 , судом між тим не встановлено факту існування укладеного оскаржуваного договору дарування від 13.02.2015р. земельної ділянки, сторонами за яким визначено ОСОБА_4 та ОСОБА_5 .. Отже, відсутні підстави для задоволення вимог позивача ОСОБА_1 у зв`язку з тим, що існування відповідного договору дарування не встановлено і такий спосіб захисту не є належним. Посилання позивача за первісним позовом ОСОБА_1 в апеляційній скарзі на те, що рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні первісних вимог є незаконним, необґрунтованим, оскільки судом безпідставно не враховано, що в судовому засіданні доведено, що договір дарування від 23 вересня 2006 року є підробленим та складеним після смерті заповідача заднім числом, що є підставою для визнання його недійсним, не приймаються до уваги за таких підстав. Згідно із частинами 1-4 статті 10 ЦПК України, суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Відповідно до статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується. Необхідність визнання обов`язковості практики Європейського Суду з прав людини, що законодавчо ґрунтується на нормах пункту першого Закону України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів №2,4,7 та 11 до Конвенції від 17 липня 1997 року», згідно якого Україна повністю визнає на своїй території дію статті 46 Конвенції щодо визнання обов`язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосується тлумачення і застосування Конвенції, а також статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року №3477-IV, у якій зазначено, що суди застосовують Конвенцію та практику Суду як джерело права. Так, вирішуючи питання стосовно застосування частини 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, суд бере до уваги, що в рішенні Європейського суду з прав людини по справі «Чуйкіна проти України» від 13 січня 2011 року (остаточне 13 квітня 2011 року) за заявою №28924/04 у параграфі 50 зазначено, що «…суд нагадує, що процесуальні гарантії, викладені у статті 6 Конвенції, забезпечують кожному право звертатися до суду з позовом щодо своїх цивільних прав та обов`язків. Таким чином стаття 6 Конвенції втілює «право на суд», в якому право на доступ до суду, тобто право ініціювати в судах провадження з цивільних питань становить один з його аспектів (див. рішення від 21 лютого 1975 року у справі «Голдер проти Сполученого Королівства» (Golder v. the United Kingdom), пп. 28-36, Series A №18). Крім того, порушення судового провадження саме по собі не задовольняє усіх вимог пункту 1 статті 6 Конвенції. Ціль Конвенції - гарантувати права, які є практичними та ефективними, а не теоретичними або ілюзорними. Право на доступ до суду включає в себе не лише право ініціювати провадження, а й право отримати «вирішення» спору судом. Воно було б ілюзорним, якби національна правова система Договірної держави дозволяла особі подати до суду цивільний позов без гарантії того, що справу буде вирішено остаточним рішенням в судовому провадженні. Для пункту 1 статті 6 Конвенції було б неможливо детально описувати процесуальні гарантії, які надаються сторонам у судовому процесі - провадженні, яке є справедливим, публічним та швидким, не гарантувавши сторонам того, що їхні цивільні спори будуть остаточно вирішені (див. рішення у справах «Мултіплекс проти Хорватії» (Multiplex v. Croatia), заява №58112/00, п. 45, від 10 липня 2003 року, та «Кутіч проти Хорватії» (Kutic v. Croatia), заява №48778/99, п. 25, ECHR 2002-II). У пункті 23 Рішення Європейського суду з прав людини від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України» (заява №63566/00 від 25 жовтня 2000 року, «Суд нагадує, що п. 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (див. «Руїз Торія проти Іспанії» (Ruiz Toriya v. Spaine), рішення від 09.12.94р., Серія A, N 303-A, параграф 29). Аналогічний висновок, висловлений Європейським судом з прав людини у п. 18 Рішення від 07 жовтня 2010 року (остаточне 21.02.2011р.) у справі «Богатова проти України» (заява №5232/04 від 27 січня 2004 року). Більш детальніше щодо застосування складової частини принципу справедливого судочинства - обґрунтованості судового рішення Європейський суд з прав людини висловився у п. 58 Рішення від 10 лютого 2010 року (остаточне 10.05.2011р.) у справі «Серявін та інш. проти України» (заява №4904/04 від 23 грудня 2003 року), а саме «Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), N 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland), N 49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року). У рішенні від 04 грудня 1995 року у справі «Белле проти Франції» (Bellet v. France) ЄСПЛ зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права. Основною складовою права на суд є право доступу до суду в тому розумінні, що особі має бути забезпечена можливість звернутися до суду для вирішення певного питання і що з боку держави не повинні чинитися правові чи практичні перешкоди для здійснення цього права. У своїй практиці ЄСПЛ неодноразово наголошував на тому, що право на доступ до суду, закріплене у статті 6 розділу І Конвенції, не є абсолютним: воно може бути піддане допустимим обмеженням, оскільки вимагає за своєю природою державного регулювання. Держави-учасниці користуються у цьому питанні певною свободою розсуду. Однак суд повинен прийняти в останній інстанції рішення про дотримання вимог Конвенції; він повинен переконатись у тому, що право доступу до суду не обмежується таким чином чи такою мірою, що сама суть права буде зведена нанівець. Крім того, подібне обмеження не буде відповідати статті 6 розділу І Конвенції, якщо воно не переслідує легітимної мети та не існує розумної пропорційності між використаними засобами й поставленою метою (див. рішення від 12 липня 2001 року у справі «Принц Ліхтенштейну Ганс-Адамс ІІ проти Німеччини»). В рішенні Європейського суду з прав людини по справі «Плахтєєв та Плахтєєва проти України» від 12 березня 2009 року (остаточне 12 червня 2009 року) за заявою №20347/03 у §35 зазначено, що, «… якщо доступ до суду обмежено внаслідок дії закону або фактично, Суд має з`ясувати, чи не порушило встановлене обмеження саму суть цього права і, зокрема, чи мало воно законну мету, і чи існувало відповідне пропорційне співвідношення між застосованими засобами і поставленою метою (див. рішення у справі «Ашинґдейн проти Сполученого Королівства» (Ashingdane v. the United Kingdom) від 28 травня 1985 року, серія А, №93, сс. 24-25, п. 57)». Виходячи з висновків Європейського суду з прав людини, викладених у рішенні у справі «Бочаров проти України» від 17 березня 2011 року (остаточне - 17 червня 2011 року), в пункті 45 якого зазначено, що «суд при оцінці доказів керується критерієм «поза розумним сумнівом» (див. рішення від 18 січня 1978 року у справі «Ірландія проти Сполученого королівства»). Проте таке доведення може впливати зі співіснування достатньо вагомих, чітких і узгоджених між особою висновків або подібних неспростовних презумпцій щодо фактів (див. рішення у справі «Салман проти Туреччини») Частиною 1 статті 2 ЦПК України визначено, що завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Частинами 1 та 2 статті 13 ЦПК України передбачено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. За змістом статей 12 та 81 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Згідно статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). У статті 76 ЦПК України зазначено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків. Статтями 77-80 ЦПК України передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування. Суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. Як зазначено у частині 1 статті 95 ЦПК України, письмовими доказами є документи (крім електронних документів), які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору. Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Верховний суд у постанові від 02 жовтня 2019 року у справі №522/16724/16 (провадження №61-28810св18) зробив наступний правовий висновок: «обґрунтування наявності обставин повинні здійснюватися за допомогою належних, допустимих і достовірних доказів, а не припущень, що й буде відповідати встановленому статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року принципу справедливості розгляду справи судом. Сторона, яка посилається на ті чи інші обставини, знає і може навести докази, на основі яких суд може отримати достовірні відомості про них. В іншому випадку, за умови недоведеності тих чи інших обставин, суд вправі винести рішення у справі на користь протилежної сторони. Таким чином, доказування є юридичним обов`язком сторін і інших осіб, які беруть участь у справі. За своєю природою змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і відповідно - правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, - із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає. Отже, тягар доведення обґрунтованості вимог пред`явленого позову за загальним правилом покладається на позивача, а доведення заперечень щодо позовних вимог покладається на відповідача». Проте, ані позивачем ОСОБА_1 , ані його представником ОСОБА_3 в судовому засіданні не доведено належним чином підстави позову, а саме, те, що спірний договір дарування від 23 вересня 2006 року є підробленим та неукладеним, що дає підстави для визнання його недійсним. У пункті 5 постанови Пленуму «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» №9 від 06 листопада 2009 року, Верховний Суд України, роз`яснив, що «відповідно до статей 215 та 216 ЦК вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним та про застосування наслідків його недійсності, а також вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину». Наведене узгоджується із правовою позицією, викладеною Верховним Судом України у постанові від 25.05.2016р. №6-605цс16, згідно із якою: «правом на оскарження правочину наділена також особа, яка не була стороною правочину, дії якої спрямовані на приведення сторін недійсного правочину до того стану, який саме вони, сторони, мали до вчинення правочину. Власний інтерес заінтересованої особи полягає в тому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи чи щоб сторона (сторони) правочину перебувала у певному правовому становищі, оскільки від цього залежить подальша можливість законної реалізації заінтересованою особою її прав». Згідно з правовими висновками, викладеними у постановах Верховного Суду України від 15 грудня 2013 року у справі №6-94цс13, від 21 вересня 2016 року у справі №6-1512цс16, також передбачено, що однією з обов`язкових умов визнання договору недійсним є порушення, у зв`язку з його укладенням, прав та охоронюваних законом інтересів. Вирішуючи аналогічне питання Верховний Суд у постанові від 05 вересня 2019 року у справі №638/2304/17 (провадження №61-2417сво19) зробив наступний правової висновок: «Європейський суд з прав людини зауважує, що національні суди мають вибирати способи такого тлумачення, які зазвичай можуть включати акти законодавства, відповідну практику, наукові дослідження тощо (VOLOVIK v. UKRAINE, №15123/03, § 45, ЄСПЛ, 06 грудня 2007 року). Верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність (пункт 4.1. Рішення Конституційного Суду України від 02 листопада 2004 року №15-рп/2004). Відповідно до статті 13 ЦК України цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства. При здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. При здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися моральних засад суспільства. Не допускаються використання цивільних прав з метою неправомірного обмеження конкуренції, зловживання монопольним становищем на ринку, а також недобросовісна конкуренція. У разі недодержання особою при здійсненні своїх прав вимог, які встановлені частинами другою - п`ятою цієї статті, суд може зобов`язати її припинити зловживання своїми правами, а також застосувати інші наслідки, встановлені законом. Аналіз статті 13, 15, 16, 203, 215 ЦК України дозволяє зробити висновок, що недійсність договору як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність договору не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим. У частині першій та другій статті 2 ЦПК України (у редакції, чинній на момент подання постановлення оскарженої ухвали апеляційного суду) завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі. У частині першій статті 11 ЦПК України (у редакції, чинній на момент подання постановлення оскарженої ухвали апеляційного суду) передбачено, що суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов`язаних із відповідними процесуальними діями, тощо. Тлумачення вказаних норм свідчить, що завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси власне порушені, а учасники цивільного обороту використовують цивільне судочинство для такого захисту. Приватно-правовий інструментарій (зокрема, ініціювання спору про недійсність договору не для захисту цивільних прав та інтересів) не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для невиконання публічних обов`язків, звільнення майна з під арешту в публічних відносинах або створення преюдиційного рішення суду для публічних відносин». Вирішуючи питання правомірності правочину Верховний Суд у постанові від 20 березня 2019 року у справі №521/19976/16 (провадження №61-39392св18 виходив з наступного: «при вирішенні позову про визнання недійсним оспорюваного правочину підлягають застосуванню загальні приписи статей 3, 15, 15 ЦК України, які передбачають право кожної особи на судовий захист порушеного цивільного права. За наслідками розгляду такого спору судом має бути з`ясовано питання про спростування презумпції правомірності правочину і встановлено не лише наявність підстав, визначених законом, для визнання правочину недійсним, але й визначено, чи було порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушене та в чому саме полягає вказане порушення, що має істотне значення для вирішення питання про наявність чи відсутність порушеного права особи, за захистом якого вона звернулася до суду». Аналізуючи зазначені норми процесуального та матеріального права, правової висновок Верховного Суду України, правові висновки Верховного Суду, застосовуючи Європейську конвенцію з прав людини та практику Європейського суду з прав людини, з`ясовуючи вказані обставини справи, що мають суттєве значення для правильного вирішення справи, та наявні у справі докази, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції правильно виходив з того, що, оскільки позивач ОСОБА_1 наполягає на тому, що спірний договір дарування від 23 вересня 2006 року є підробленим, тобто невчиненим, то наслідки недійсності правочину не застосовуються до цього правочину. За фактом невчинення договору у сторін не виникає жодних цивільних прав та обов`язків, а тому пред`явлення позивачем вимоги про визнання такого правочину недійсним не є необхідним для ефективного відновлення його права. Позивачем ОСОБА_1 не надано суду будь-яких належних, достовірних та допустимих доказів на підтвердження того, що вказаний договір дарування нерухомого майна є підробленим. Тому, позивач, який не був стороною оспорюваного правочину й на дату його укладання жодним чином не порушено, не визнано або оспорено права, свободи чи інтереси позивача й у відповідності до статей 15, 16 ЦК України його право не підлягає судовому захисту. Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом України у постанові від 03 вересня 2014 року у справі №6-84цс14. Отже, суд першої інстанції всебічно, повно та об`єктивно з`ясував обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, дослідив в судовому засіданні усі докази, які є у справі, з урахуванням їх переконливості, належності і допустимості, на предмет пропорційності співвідношення між застосованими засобами і поставленою метою у контексті конституційного принципу верховенства права та права на справедливий розгляд, та керуючись критерієм «поза розумним сумнівом», дав їм правильну оцінку та вірно виходив з того, що є законні підстави для відмови у задоволенні первісного позову ОСОБА_1 .. У п. 54 Рішення у справі Трофимчук проти України (заява №4241/03) від 28 жовтня 2010 року, остаточне 28 січня 2011 року, Європейський суд з прав людини зазначив, що, «беручи до уваги свої висновки за статтею 11 Конвенції (див. вище пункти 42-45), Суд не бачить жодних ознак несправедливості або свавільності у відмові судів детально розглянути доводи заявниці про переслідування її роботодавцем, оскільки суди чітко зазначили, що ці доводи були повністю необґрунтованими. У зв`язку з цим Суд повторює, що, хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід (див. рішення у справі «Ґарсія Руіз проти Іспанії» (Garcia Ruiz v. Spain), заява №30544/96, п. 26, ECHR 1999-1)». Інших правових доводів апеляційна скарга не містить. Таким чином, наведені в апеляційній скарзі доводи не спростовують висновків суду і не містять підстав для висновків про порушення або неправильне застосування судом норм права, які привели до неправильного вирішення справи. Тому, законних підстав для скасування рішення суду першої інстанції й ухвалення нового судового рішення про задоволення первісного позову немає. Керуючись ст. ст. 367, 368, п. 1 ч. 1 ст. 374, ст. 375, ст. ст. 381-384 ЦПК України, Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ,- п о с т а н о в и в: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, рішення Приморського районного суду м. Одеси від 27 листопада 2019 року залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, однак може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення до суду касаційної інстанції. Повний текст судового рішення складено: 01 грудня 2021 року. Судді Одеського апеляційного суду: М.М.Драгомерецький А.І.Дришлюк Р.Д.Громік