Постанова 4811 № 462/2075/21

Справа № 462/2075/21 Головуючий у 1 інстанції: Палюх Н.М. Провадження № 22-ц/811/2706/21 Доповідач в 2-й інстанції: Ванівський О. М. Категорія:3 ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 08 листопада 2021 року Львівський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого: Ванівського О.М. суддів:Цяцяка Р.П., Шеремети Н.О., секретаря: Івасюти М.В., за участі: апелянта ОСОБА_1 та її представника ОСОБА_2 , розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Залізничного районного суду м.Львова від 14 червня 2021 року у справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 , третя особа Сьома Львівська державна нотаріальна контора Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Львів) про визнання майна особистою приватною власністю,- ВСТАНОВИВ: В березні 2021 року ОСОБА_3 звернулась в суд з позовом до відповідачки, в якому просила суд визнати Ѕ частки квартири АДРЕСА_1 , яка придбана на підставі договору купівлі - продажу квартири від 02.11.2004 року за № 3815, особистою приватною власністю ОСОБА_4 ІНФОРМАЦІЯ_1 . В обґрунтування позовних вимог позивач покликалась на те, що 02.11.2004 року між ОСОБА_5 та гр. ОСОБА_4 і гр. ОСОБА_1 було укладено договір купівлі - продажу квартири АДРЕСА_1 , який зареєстровано в реєстрі за № 3815. Відповідно до п. 1.1. Договору, ОСОБА_5 продала, а ОСОБА_4 і ОСОБА_1 купили в рівних частках (кожному по одній другій) квартиру АДРЕСА_1 . 08.11.2004 року Львівський обласним державним комунальним БТІ та ЕО видано витяг про реєстрацію права власності на нерухоме майна - на Ѕ частки у спільній частковій власності у квартирі АДРЕСА_1 та коморі в підвалі 3,0 кв.м. на ім`я ОСОБА_4 . ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_4 помер, що підтверджується свідоцтвом про смерть від 01.10.2020 року серія НОМЕР_1 . За час свого життя ОСОБА_4 06.12.2013 року у Другій Львівській державній нотаріальній конторі склав заповіт, який зареєстрований за № 1-1493, відповідно до якого все моє майно, що буде йому належати на день смерті і на що він за законом матиме право, у тому числі належну йому на праві власності Ѕ частину квартири АДРЕСА_1 заповів своїй доньці ОСОБА_3 , 1970 року народження. 04.02.2021 року ОСОБА_3 звернулась у Сьому Львівську державну нотаріальну контору із заявою про прийняття спадщини за заповітом. Також 09.12.2020 року у Сьому Львівську державну нотаріальну контору із заявою про прийняття спадщини за законом звернулась і гр. ОСОБА_1 . 17.03.2021 року ОСОБА_3 звернулась на адресу Сьомої Львівської державної нотаріальної контори із заявою, у якій просила зупинити видачу свідоцтва про право на спадщину після смерті ОСОБА_4 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_2 , оскільки заперечує право на спадщину гр. ОСОБА_1 на Ѕ частки квартири АДРЕСА_1 як майно, яке набуте у спільну сумісну власність подружжя. З наведених підстав просила позовні вимоги задовольнити в повному обсязі. Рішенням Залізничного районного суду м.Львова від 14 червня 2021 року позов задоволено. Визнано Ѕ частки квартири АДРЕСА_1 , придбаної на підставі договору купівлі-продажу квартири від 02.11.2004 року, посвідченого приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Окіс І.С., зареєстрованого в реєстрі за №3815, особистою власністю ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 7144 грн. 20 коп. судового збору. Рішення суду оскаржила ОСОБА_1 , подавши апеляційну скаргу. Вважає рішення суду таким, що не відповідає дійсним обставинам справи і вимогам закону, позивачем не доведено обставини, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими, рішення суду винесене з порушенням норм матеріального та процесуального права. Зазначає, що відповідно до ч.3 ст. 368 ЦК України, майно, набуте за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом. На момент купівлі спільної квартири, так і на час смерті ОСОБА_4 та ОСОБА_1 перебували в зареєстрованому шлюбі. Вказує, що на момент смерті ОСОБА_4 вона досягла непрацездатного віку, тому за таких обставин у відповідності до ч.1 ст. 1241 ЦК України в будь-якому випадку має право на обов`язкову частку у майні померлого чоловіка. Окрім цього вважає, що позивачка обрала невірний спосіб захисту. Так, суд першої інстанції визначив Ѕ частки квартири особистою власністю ОСОБА_4 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_2 , не врахувавши, що на момент звернення особи до суду з позовом та ухвалення рішення ця особа вже померла, і тому відповідно до ч.4 ст. 25 ЦК України її цивільна правоздатність припинилась. Позивачка ж у справі не була учасником укладення договору купівлі-продажу квартири, а законом не передбачено захисту права померлої особи, якщо вона сама про порушення і захист свого права за життя не зверталась. Просить скасувати рішення Залізничного районного суду м.Львова від 14 червня 2021 року та ухвалити нове рішення, яким в задоволенні позову відмовити. 08 листопада 2021 року представник ОСОБА_3 - ОСОБА_6 подав заяву про відкладення розгляду справи. Дана справа перебуває в провадженні суду апеляційної інстанції з липня 2021 року і у всіх учасників справи було достатньо часу для наведення своїх доводів у поданому до суду позові, запереченні на позов, письмових поясненнях, апеляційній скарзі та відзиві на скаргу тощо. За вищенаведених обставин колегія суддів вважає можливим здійснити апеляційний розгляд справи за відсутності представника ОСОБА_3 - ОСОБА_6 - на підставі наявних у справі даних та доказів. Заслухавши суддю - доповідача, пояснення апелянта ОСОБА_1 та її представника ОСОБА_2 на підтримання доводів апеляційної скарги, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що така підлягає до задоволення з наступних підстав. Відповідно до ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Згідно до ч.1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Відповідно до вимог ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції не відповідає зазначеним вимогам. Згідно з вимогами ч.1 ст. 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; 5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; 6) як розподілити між сторонами судові витрати; 7) чи є підстави допустити негайне виконання судового рішення;8) чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову. Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції дійшов висновку, що під час укладення договору купівлі-продажу обидва з подружжя висловили свою волю щодо правового режиму майна, а саме квартири АДРЕСА_1 , що повністю спростовує твердження відповідачки про поширення на Ѕ частки покійного ОСОБА_4 режиму спільної сумісної власності подружжя. Враховуючи викладене, а також приймаючи до уваги обставини, на які покликається позивачка, як на підставу своїх позовних вимог про визнання майна особистою приватною власністю, суд першої інстанції вважав, що позов є обґрунтований, в зв`язку з чим підлягає задоволенню в повному обсязі. Колегія суддів не погоджується з такими висновками суду з огляду на наступне. Судом встановлено, що 02 листопада 2004 року між ОСОБА_5 з однієї сторони та ОСОБА_4 і ОСОБА_1 з другої сторони було укладено договір купівлі - продажу квартири АДРЕСА_1 (далі - Договір), посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Окіс І.С., зареєстрований в реєстрі за № 3815. Відповідно до п. 1.1. Договору, ОСОБА_5 продала, а ОСОБА_4 і ОСОБА_1 купили в рівних частках (кожному по одній другій) квартиру АДРЕСА_1 . Квартира складається з трьох кімнат, житловою площею 55,4 кв.м. та кухні. Загальна площа квартири 72,9 кв.м. Комора в підвалі 3,0 кв.м. 08.11.2004 року ЛОДК БТІ та ЕО видано витяг про реєстрацію права власності на нерухоме майна на Ѕ частки у спільній частковій власності у квартирі АДРЕСА_1 та коморі в підвалі 3,0 кв.м. на ім`я ОСОБА_4 . ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_4 помер, що підтверджується свідоцтвом про смерть від 01.10.2020 року серія НОМЕР_1 . За час свого життя ОСОБА_4 06.12.2013 року у Другій Львівській державній нотаріальній конторі склав заповіт, який зареєстрований за № 1-1493, відповідно до якого останній на випадок його смерті все моє майно, що буде йому належати на день смерті і на що він за законом матиме право, у тому числі належну йому на праві власності Ѕ частину квартири АДРЕСА_1 заповів своїй доньці ОСОБА_3 , 1970 року народження. 04 лютого 2021 року позивачка звернулась у Сьому Львівську державну нотаріальну контору із заявою про прийняття спадщини за заповітом після смерті батька ОСОБА_4 , де їй стало відомо про те, що 09.12.2020 року у Сьому Львівську державну нотаріальну контору із заявою про прийняття спадщини за законом звернулась і ОСОБА_1 , яка у своїй заяві на ім`я нотаріуса зазначила, що на частку у спільній сумісній власності подружжя претендує. 17 березня 2021 року позивачка звернулась в Сьому Львівську державну нотаріальну контору із заявою, в якій просила зупинити видачу свідоцтва про право на спадщину після смерті ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_4 , оскільки заперечує право на спадщину гр. ОСОБА_1 на Ѕ частки квартири АДРЕСА_1 як майно, яке набуто у спільну сумісну власність подружжя. 22.03.2021 року Сьома Львівська державна нотаріальна контора надала позивачці відповідь за №203/02-14, згідно якої рекомендувала із вказаним питанням звернутись за захистом у судові органи. Згідно ч.3 ст.368 ЦК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом. Так, відповідно до ст. 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Здійснення подружжям права спільної сумісної власності регламентується ст.63 СК України, згідно з якою дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Відповідно до ст.65 СК України дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. Для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена. Договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім`ї, створює обов`язки для другого подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї. Відповідно до положень ст.ст. 69, 70 СК України, дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу. У разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. Згідно ст. 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є: 1) майно, набуте нею, ним до шлюбу; 2) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; 3) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто; 4) житло, набуте нею, ним за час шлюбу внаслідок його приватизації відповідно до Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду"; 5) земельна ділянка, набута нею, ним за час шлюбу внаслідок приватизації земельної ділянки, що перебувала у її, його користуванні, або одержана внаслідок приватизації земельних ділянок державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, або одержана із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених Земельним кодексом України. Особистою приватною власністю дружини та чоловіка є речі індивідуального користування, в тому числі коштовності, навіть тоді, коли вони були придбані за рахунок спільних коштів подружжя. Особистою приватною власністю дружини, чоловіка є премії, нагороди, які вона, він одержали за особисті заслуги. Суд може визнати за другим з подружжя право на частку цієї премії, нагороди, якщо буде встановлено, що він своїми діями (ведення домашнього господарства, виховання дітей тощо) сприяв її одержанню. Особистою приватною власністю дружини, чоловіка є кошти, одержані як відшкодування за втрату (пошкодження) речі, яка їй, йому належала, а також як відшкодування завданої їй, йому моральної шкоди. Особистою приватною власністю дружини, чоловіка є страхові суми, одержані нею, ним за обов`язковим особистим страхуванням, а також за добровільним особистим страхуванням, якщо страхові внески сплачувалися за рахунок коштів, що були особистою приватною власністю кожного з них. Суд може визнати особистою приватною власністю дружини, чоловіка майно, набуте нею, ним за час їхнього окремого проживання у зв`язку з фактичним припиненням шлюбних відносин. Якщо у придбання майна вкладені крім спільних коштів і кошти, що належали одному з подружжя, то частка у цьому майні, відповідно до розміру внеску, є його особистою приватною власністю. Колегія суддів приходить до висновку, що підстав визнавати Ѕ частку квартири АДРЕСА_1 особистою приватною власністю ОСОБА_4 в суду першої інстанції не було, оскільки, вказана квартира придбана ОСОБА_1 та ОСОБА_4 під час шлюбу, шлюбного договору між сторонами укладено не було, сторони не домовлялись про непоширення на спірну квартиру положень ст. 60 СК України. Що стосується обраного способу захисту, на що звертає увагу апелянт, то колегія суддів зазначає наступне. Позивач звернулась до суду із вимогою про визнання майна особистою приватною власністю її померлого батька ОСОБА_4 . Під захистом права розуміється застосування державою примусу, спрямоване на відновлення порушеного права суб`єкта правовідносин і забезпечення виконання юридичного обов`язку зобов`язаною стороною, внаслідок чого відбудеться припинення порушення (чи оспорювання) прав цього суб`єкта, компенсація витрат, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав. Спосіб захисту права чи інтересу може бути визначено як вираз змісту (суті) міри державного примусу, за допомогою якого відбувається досягнення бажаного для особи результату, право чи інтерес якої порушені, правового результату. При цьому спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягти суб`єкт захисту (позивач), вважаючи, що у такий спосіб буде припинено порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав. Надаючи правову оцінку належності обраного зацікавленою особою способу захисту, судам необхідно зважати і на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції. Так, у рішенні від 15 листопада 1996 року у справі "Чахал проти Об`єднаного Королівства" Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) наголосив, що зазначена норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, передбачених Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені у правовій системі тієї чи іншої країни. Суть цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі міри правового захисту на національному рівні, що дали би змогу компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції та надавати відповідний судовий захист, хоча держави-учасниці Конвенції мають певну свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов`язань. Таким чином, належний спосіб захисту, виходячи із застосування спеціальної норми права, повинен забезпечити ефективне використання цієї норми у її практичному застосуванні - гарантувати особі спосіб відновлення порушеного права або можливість отримання нею відповідного відшкодування. Відповідно до частини першої статті 25 ЦК України здатність мати цивільні права та обов'язки (цивільну правоздатність) мають усі фізичні особи. Разом з тим, цивільна правоздатність фізичної особи припиняється у момент її смерті (частина четверта статті 25 ЦК України). Відповідно до статті 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. У порушення вищевказаних положень закону суд не звернув увагу на те, що на момент подання позову ОСОБА_4 вже помер, тому відповідно до частини четвертої статті 25 ЦК України його цивільна правоздатність припинилася. Відтак, суд не врахував положень закону про те, що дієздатність та правоздатність фізичної особи припиняється з її смертю, та не зробив правового висновку про те, чи є обраний позивачем спосіб належним способом судового захисту. До подібних правових висновків дійшов Верховний Суд у постанові від 20 березня 2019 року, справа № 550/1040/16-ц. Доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 щодо обов`язкової частки у майні померлого колегія суддів не бере до уваги, оскільки предметом спору не є правовідносини сторін щодо спадкування за померлим. З огляду на встановлені обставини справи, колегія суддів приходить до висновку, що рішення суду першої інстанції не відповідає нормам матеріального права, а тому підлягає скасуванню з постановленням нового судового рішення про відмову у задоволенні позовних вимог. Відповідно до ст. 129 Конституції України основними засадами судочинства є рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом, змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості, а відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод таке конституційне право повинно бути забезпечене судовими процедурами, які повинні бути справедливими. Згідно ч. 1 ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю та ухвалення нового рішення є:1) неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. Відповідно до ч.1,2 ст.141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Згідно п.13 ст. 142 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Оскільки апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено, відтак з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 підлягає до стягнення 10 716, 30 грн. за подання апеляційної скарги. Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 376, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, Львівський апеляційний суд,-

ПОСТАНОВИВ: апеляційну скаргу ОСОБА_1 -задовольнити. Рішення Залізничного районного суду м.Львова від 14 червня 2021 року - скасувати. Постановити нове судове рішення, яким в задоволенні позову ОСОБА_3 до ОСОБА_1 , третя особа Сьома Львівська державна нотаріальна контора Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Львів) про визнання майна особистою приватною власністю - відмовити. Стягнути з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 судові витрати за подання апеляційної скарги в розмірі 10 716, 30 грн. Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскарженою у касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повної постанови. Повний текст постанови складено 23 листопада 2021 року. Головуючий: Ванівський О.М. Судді Цяцяк Р.П. Шеремета Н.О.