Постанова Шостий апеляційний адміністративний суд № 826/17603/14

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа № 826/17603/14 Головуючий у І інстанції - Погрібніченко І.М. Суддя-доповідач - Губська Л.В. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 22 листопада 2021 року м. Київ Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: Головуючого судді: Губської Л.В., суддів: Епель О.В., Карпушової О.В., розглянувши в прядку письмового провадження апеляційні скарги Офісу Генерального прокурора та ОСОБА_1 на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 19 травня 2021 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Офісу Генерального прокурора про скасування наказу, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку та зобов`язання вчинити дії,- В С Т А Н О В И В: ОСОБА_1 звернулась до суду з даним позовом, в якому просила: - скасувати наказ Генерального прокурора України № 2535-ц від 23.10.2014 про звільнення її з посади керівника Прес-служби (на правах управління) Генеральної прокуратури України; - поновити її на посаді керівника Прес-служби (на правах управління) Генеральної прокуратури України; - стягнути з Генеральної прокуратури України на її користь середній заробіток за час вимушеного прогулу, починаючи з 24.10.2014 і до моменту фактичного поновлення на публічній службі; - зобов`язати Генеральну прокуратуру України проінформувати Міністерство юстиції України про відкликання відомостей про застосування до неї заборони, передбаченої ч. 3 ст. 1 Закону України «Про очищення влади». Позовні вимоги обґрунтовані протиправністю прийнятого відповідачем на підставі ст. 15 Закону України «Про прокуратуру», п. 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про очищення влади» наказу про її звільнення у зв`язку з припиненням трудового договору відповідно до п. 7-2 ст. 36 КЗпП України, оскільки посади, які обіймала позивач не відносяться до переліку посад, визначених Законом України «Про очищення влади». Крім того, позивач зазначає, що її було звільнено за формальними ознаками, в силу зайняття посади у певний період. При цьому, її вина у сприянні узурпації влади, підриві основ національної безпеки і оборони України або противоправному порушені прав та свобод людини не встановлено, а тому, на думку позивача, застосування індивідуальної відповідальності до неї не є можливим. Також позивач звертає увагу, що станом на час її звільнення з посади вона відповідно до наказу заступника начальника Генерального прокурора України від 22.07.2014 № 1613вц перебувала у відпустці для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку з 21.07.2014 року по 05.06.2017. Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 19 травня 2021 року адміністративний позов задоволено частково, внаслідок чого визнано протиправним та скасовано наказ Генерального прокурора № 2535-ц від 23 жовтня 2014 року про звільнення ОСОБА_1 з посади керівника Прес-служби (на правах управління) Генеральної прокуратури України, поновлено ОСОБА_1 на посаді керівника Прес-служби (на правах управління) Генеральної прокуратури України з 24 жовтня 2014 року та стягнуто з Офісу Генерального прокурора на її користь середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 24 жовтня 2014 року по 19 травня 2021 року у розмірі 1 262 246, 76 грн. В іншій частині у задоволені позовних вимог - відмовлено. При цьому суд першої інстанції виходив з того, що оскаржуваний наказ відповідача не відповідає критеріям правомірності, наведеним у ч. 2 статті 2 КАС України, зокрема, винесений непропорційно, тобто без дотримання необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення, та становить непропорційне втручання у право позивача на приватне життя, що є порушенням ст. 8 Конвенції. В частині обрахунку середнього заробітку суд першої інстанції зазначив, що оскільки підвищення посадових окладів відбулось у грудні 2015 року, а відповідно до Постанови № 100 розрахунок середньоденної заробітної плати обчислюється, виходячи з виплат за попередні два повних місяці роботи перед звільненням, тобто за серпень-вересень 2014 року, тому здійснити розрахунок середньої заробітної плати з грудня 2015 року, з урахуванням коефіцієнту підвищення не вбачається можливим. Не погоджуючись з судовим рішенням в частині обчислення розрахунку суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу позивач подала апеляційну скаргу, в якій просить змінити рішення суду першої інстанції в цій частині та стягнути на її користь середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 24.10.2014 по 19.05.2021 у розмірі 4 941 526, 92 грн, наголошуючи, що середній заробіток за час вимушеного прогулу повинен бути розрахований з урахуванням п.10 Постанови №

100. Офіс Генерального прокурора також подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, невідповідність висновків суду обставинам справи, просить рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове, яким відмовити у задоволенні позовних вимог у повному обсязі. Свої доводи обґрунтовує тим, що Закон України «Про очищення влади» встановлює заборону окремим фізичним особам обіймати певні посади (перебувати на службі) в органах державної влади та органах місцевого самоврядування. При цьому Закон не встановлює жодних застережень чи виключень стосовно заборони звільнення осіб, які підпадають під критерії, передбачені ч. 1 ст. 3 Закону України «Про очищення влади». Для вирішення питання про їх звільнення Закон не передбачає обов`язку встановлення будь-яких обставин чи фактів стосовно таких осіб, у тому числі їх належності до кола осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи, спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини. В частині стягнення середнього заробітку, відповідач зазначає, що судом першої інстанції протиправно зараховано за час вимушеного прогулу період з 24.10.2014 по 05.06.2017, оскільки в цей період позивач перебувала в декретній відпустці, яка не передбачає здійснення будь-яких доплат, у зв`язку з цим розрахунок середнього заробітку має бути здійснений з посадового окладу позивача за період з 06.06.2017 по 19.05.2021 у сумі 156 400, 46 грн. Позивачем подано відзив на апеляційну скаргу відповідача, в якому вона просить залишити апеляційну скаргу без задоволення, зазначає про безпідставність доводів викладених в них. Відповідачем також подано відзив на апеляційну скаргу позивача, в якому він просить залишити апеляційну скаргу позивача без задоволення. Відповідно до ч. 1 ст. 308 КАС України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційних скарг, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційні скарги підлягають частковому задоволенню з наступних підстав. Так, судом першої інстанції установлено і підтверджується матеріалами справи, що наказом Генерального прокурора України від 18.04.2012 № 807ц ОСОБА_1 призначено керівником прес-служби Генеральної прокуратури України, звільнивши її з посади прес-секретаря (на правах головного спеціаліста) Генерального прокурора України. Наказом Генерального прокурора України від 25.12.2013 № 1724ц ОСОБА_1 призначено керівником прес-служби (на правах управління) Генеральної прокуратури України, звільнивши її з керівника прес-служби (на правах відділу) Генеральної прокуратури України. 16.10.2014 набув чинності Закон України «Про очищення влади», яким передбачені підстави та порядок проведення процедури люстрації щодо посадових осіб органів державної влади та місцевого самоврядування. 22.10.2014 позивачем подано до Генеральної прокуратури України заяву про проведення перевірки, передбаченої Законом України «Про очищення влади», за результатами якої складено довідку про результати вивчення особової справи на предмет застосування заборон, визначених Законом України «Про очищення влади», згідно якої встановлено, що у період з 25.02.2010 по 22.02.2014 позивач обіймала сукупно більше одного року (1 рік 10 місяців) посади, віднесені до категорії «керівника, заступника керівника самостійного структурного підрозділу центрального органу (апарату) Генеральної прокуратури України». Наказом відповідача від 23.10.2014 № 2719ц на підставі ст. 15 Закону України «Про прокуратуру», п. 2 прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про очищення влади» позивачку звільнено з посади керівника прес-служби (на правах управління) Генеральної прокуратури України, у зв`язку з припиненням трудового договору відповідно до п. 7-2 ст. 36 КЗпП України. При цьому, в якості підстави вказано довідку про результати вивчення особової справи ОСОБА_1 . Не погоджуючись з вказаним наказом та вважаючи своє звільнення протиправним, позивач звернулась до суду з даним позовом. Відповідно до ч. 2 ст. 2 КАС України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку. Згідно з ч.ч. 1, 2 ст. 77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених ст. 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. Частково задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції дійшов висновку, що відповідачем під час розгляду даної справи не надано належних та допустимих доказів щодо здійснення позивачкою будь-якими діями чи бездіяльністю заходів (та/або які сприяли їх здійсненню), спрямованих на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправного порушення прав і свобод людини, а тому оскаржуваний наказ про звільнення є протиправним та підлягає скасуванню. Надаючи оцінку спірним правовідносинам, колегія суддів приходить до наступного. Так, відповідно до ч.ч. 1 та 2 ст. 1 Закону України «Про очищення влади» від 16.09.2014 № 1682-VII (далі - Закон № 1682-VII) очищення влади (люстрація) - це встановлена цим Законом або рішенням суду заборона окремим фізичним особам обіймати певні посади (перебувати на службі) (далі - посади) (крім виборних посад) в органах державної влади та органах місцевого самоврядування. Очищення влади (люстрація) здійснюється з метою недопущення до участі в управлінні державними справами осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, і ґрунтується на принципах: верховенства права та законності; відкритості, прозорості та публічності; презумпції невинуватості; індивідуальної відповідальності; гарантування права на захист. На виконання п. 10 ч. 1 ст. 2 Закону № 1682-VII заходи з очищення влади (люстрації) здійснюються щодо посадових та службових осіб (крім виборних посад) органів державної влади, органів місцевого самоврядування. Відповідно до ч. 3 ст. 1 Закону № 1682-VII протягом десяти років з дня набрання чинності цим Законом посади, щодо яких здійснюється очищення влади (люстрація), не можуть обіймати особи, зазначені у частинах першій, другій, четвертій та восьмій статті 3 цього Закону, а також особи, які не подали у строк, визначений цим Законом, заяви, передбачені ч. 1 ст. 4 цього Закону Відповідно до п. 3 ч. 2 ст. 3 Закону № 1682-VII заборона, передбачена ч. 3 ст. 1 цього Закону, застосовується до осіб, які обіймали посаду керівника, заступника керівника самостійного структурного підрозділу центрального органу (апарату) Генеральної прокуратури України, Служби безпеки України, Служби зовнішньої розвідки України, Міністерства внутрішніх справ України, центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову та/або митну політику, податкової міліції у період з 21.11.2013 по 22.02.2014 та не були звільнені в цей період з відповідної посади (посад) за власним бажанням. При цьому, положеннями п. 7 ч. 1 наведеної статті передбачено, що заборона, передбачена ч. 3 ст. 1 цього Закону, застосовується до осіб, які обіймали сукупно не менше одного року посаду керівника, заступника керівника самостійного структурного підрозділу центрального органу (апарату) Генеральної прокуратури України, Служби безпеки України, Служби зовнішньої розвідки України, Міністерства внутрішніх справ України, центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову та/або митну політику, податкової міліції у період з 25.02.2010 по 22.02.2014. Отже, для посадових та службових осіб органів прокуратури України Закон № 1682-VII виокремлює два критерії застосування визначеної ч. 3 ст. 1 Закону № 1682-VII заборони: перебування на відповідній посаді сукупно не менше одного року у період з 25.02.2010 по 22.02.2014 (ч. 1) та перебування на відповідній посаді у період з 25.02.2010 по 22.02.2014 та не звільнення у цей період за власним бажанням (ч. 2). Відповідно до частин 1, 4, 5 ст. 5 Закону № 1682-VII особи, які перебувають на посадах, визначених у п.п. 1-10 ч. 1 ст. 2 цього Закону, подають керівнику або органу, зазначеному у ч. 4 ст. 5 цього Закону, власноручно написану заяву, у якій повідомляють про те, що до них застосовуються заборони, визначені ч. 3 або 4 ст. 1 цього Закону, або повідомляють про те, що до них не застосовуються відповідні заборони, та про згоду на проходження перевірки, згоду на оприлюднення відомостей щодо них відповідно до цього Закону. Організація проведення перевірки осіб (крім професійних суддів та осіб, зазначених в абзаці третьому цієї частини) покладається на керівника відповідного органу, до повноважень якого належить звільнення з посади особи, стосовно якої здійснюється перевірка. Перевірці підлягають достовірність вказаних у заяві відомостей щодо незастосування заборон, передбачених ч.ч. 3 та 4 ст. 1 цього Закону. Згідно п.п. 1 п. 14, п. 15 Порядку проведення перевірки достовірності відомостей щодо застосування заборон, передбачених ч.ч. 3 і 4 ст. 1 Закону № 1682-VII, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 16.10.2014 № 563, відповідальний структурний підрозділ протягом десяти днів з дня надходження заяви особи, яка підлягає перевірці, на підставі відомостей, наявних в особовій справі такої особи, перевіряє достовірність відомостей, зазначених у заяві, щодо незастосування до неї заборон, передбачених ч. 3 ст. 1 Закону, на основі критеріїв, визначених п.п. 1-8 ч. 2, п.п. 1 і 2 ч. 4 ст. 3 Закону: заборони, яка застосовується до осіб, що обіймали посаду (посади) у період з 21.11.2013 по 22.02.2014 та не були звільнені в цей період з відповідної посади (посад) за власним бажанням: <…> керівника, заступника керівника територіального (регіонального) органу прокуратури <…>. У разі виявлення відповідальним структурним підрозділом відомостей щодо застосування до особи, яка підлягає перевірці, заборони, передбаченої п. 14 цього Порядку, керівник органу не пізніше ніж на третій день з дня виявлення таких відомостей приймає рішення про звільнення такої особи і в той самий день надсилає його копію до Мін`юсту в паперовій та електронній формі (скановану копію у форматі pdf) разом з відомостями про особу, щодо якої застосовано заборону, передбачену ч. 3 ст. 1 Закону (прізвище, ім`я, по батькові, дата та місце народження, серія та номер паспорта громадянина України, ким і коли виданий, реєстраційний номер облікової картки платника податків, місце проживання, місце роботи, посада на час застосування положення Закону, інформація про критерій, на підставі якого застосовано заборону), в паперовій та електронній формі (у форматі Microsoft Word), які протягом трьох днів з дня їх надходження вносяться до Реєстру. Відповідно до ч. 14 ст. 5 Закону № 1682-VII керівник органу, передбачений ч. 4 цієї статті, на підставі висновку про результати перевірки, яким встановлено недостовірність відомостей, визначених п.п. 1 та/або 2 ч. 5 цієї статті, не пізніше ніж на третій день з дня отримання такого висновку, керуючись положеннями ч.ч. 3 або 4 ст. 1 цього Закону, звільняє таку особу із займаної посади або не пізніше ніж на третій день з дня його отримання надсилає такий висновок керівнику органу (органу), до повноважень якого належить звільнення та ініціювання звільнення з посади особи, стосовно якої було здійснено перевірку, для її звільнення з посади у встановленому законом порядку не пізніше ніж на десятий день з дня отримання висновку. Згідно п. 2 розділу «Прикінцеві та перехідні положень» Закону № 1682-VII, впродовж десяти днів з дня набрання чинності цим Законом керівник органу (орган), до повноважень якого належить звільнення та/або ініціювання звільнення з посади осіб, до яких застосовується заборона, зазначена в ч. 3 ст. 1 цього Закону, на основі критеріїв, визначених ч. 1 ст. 3 цього Закону, на підставі відомостей, наявних в особових справах цих осіб: 1) звільняє цих осіб з посад або надсилає керівнику органу (органу), до повноважень якого належить звільнення з посади таких осіб, відповідні документи для їх звільнення не пізніше ніж на 10 робочий день з дня отримання таких документів; 2) інформує Міністерство юстиції України про їх звільнення з посад та надає відповідні відомості про застосування до таких осіб заборони, передбаченої ч. 3 ст. 1 цього Закону, для їх оприлюднення на офіційному веб-сайті Міністерства юстиції України та внесення до Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону України «Про очищення влади», у порядку та строки, визначені цим Законом. Отже, наведеними положеннями визначено, що звільнення осіб, до яких застосовується заборона передбачена ч. 3 ст. 1 Закону України «Про очищення влади» за критеріями, визначеними ч. 2 ст. 3 Закону № 1682-VII, проводиться у зв`язку із виявленням відповідних відомостей про особу за наслідками проведення перевірки на підставі відповідного висновку. Водночас, Закон № 1682-VII передбачає можливість звільнення без здійснення відповідної перевірки осіб, до яких застосовується заборона передбачена ч. 3 ст. 1 Закону № 1682-VII за критеріями, визначеними ч. 1 ст. 3 Закону № 1682-VII (п. 2 розділу «Прикінцеві та перехідні положень» Закону № 1682-VII) на підставі відомостей, наявних в особових справах цих осіб. Можливості звільнення осіб, до яких застосовується заборона передбачена ч. 3 ст. 1 Закону № 1682-VII за критеріями, визначеними ч. 2 ст. 3 Закону № 1682-VII без проведення перевірки на підставі лише відомостей, наявних в особових справах цих осіб, норми п. 2 розділу «Прикінцеві та перехідні положень» Закону № 1682-VII не передбачають. Як вбачається з оскаржуваного наказу, позивача звільнено відповідно до ст. 15 Закону № 1682-VII на підставі критеріїв, визначених ч. 2 ст. 3 Закону № 1682-VII. Отже, підставою для звільнення позивача є виключно відомості про перебування її на посаді керівника Прес-служби (на правах управління) Генеральної прокуратури України з 21.11.2013 по 22.02.2014, а не висновок про результати перевірки. В силу вимог ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Згідно зі ст. 24 Конституції України громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом; не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками. Відповідно до положень ст. 38, ч. 1, 2 ст. 43 Конституції України громадяни мають право брати участь в управлінні державними справами, користуються рівним правом доступу до державної служби, до служби в органах місцевого самоврядування; кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується, а держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності. У ч. 2 ст. 61 Конституції України зазначено, що юридична відповідальність особи має індивідуальний характер. Відповідно до ч. 1 ст. 62 Конституції України особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Згідно ст. 22 Конституції України конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод. Як зазначено у Рішенні Конституційного Суду України від 22.09.2005 № 5-рп/2005,о звуження змісту та обсягу прав і свобод є їх обмеженням. У традиційному розумінні діяльності визначальними поняття змісту прав людини є умови й засоби, які становлять можливості людини, необхідні для задоволення потреб її існування та розвитку. Обсяг прав людини - це їх сутнісна властивість, виражена кількісними показниками можливостей людини, які відображені відповідними правами, що не є однорідними і загальними. Загальновизнаним є правило, згідно з яким сутність змісту основного права в жодному разі не може бути порушена (абз.4 п.5.2 мотивувальної частини Рішення). Статтею 58 Конституції України встановлено, що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи. Ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення. При цьому, Рішенням Конституційного Суду України від 09.02.1999 № 1-рп/99 передбачено, що дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності та припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце. Відповідальність можлива лише за наявності в законі чи іншому нормативно-правовому акті визначення правопорушення, за яке така юридична відповідальність особи передбачена, і яка може реалізовуватись у формі примусу зі сторони уповноваженого державного органу (абз.4 п.2 мотивувальної частини зазначеного Рішення). В Рішенні Конституційного Суду України від 30.05.2001 за № 7-рп/2001 вказано, що наголошуючи на важливості гарантій захисту прав і свобод людини і громадянина, Конституція України встановила, що склад правопорушення як підстава притягнення особи до юридичної відповідальності та заходи державно-примусового впливу за його вчинення визначаються виключно законом, а не будь-яким іншим нормативно-правовим актом, юридична відповідальність особи має індивідуальний характер, ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення, та бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення (ст.58, 61, п.1, 22 ч.1 ст.92 Конституції України) . Відповідно до ст. 8 Конституції України, ст. 6 КАС та ч. 1 ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. застосовує цей принцип з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини. Відповідно до ст. 2 Конвенції «Про дискримінацію у сфері праці і зайнятості», яка ратифікована Україною 04.08.1961, кожний член Організації, для якого ця Конвенція є чинною, зобов`язується визначити й проводити національну політику, спрямовану на заохочення, методами, що узгоджуються з національними умовами й практикою, рівності можливостей та поводження стосовно праці й занять з метою викорінення будь-якої дискримінації з приводу них. Будь-які заходи, спрямовані проти особи, відносно якої є обґрунтовані підозри чи доведено, що вона займається діяльністю, яка підриває безпеку держави, не вважаються дискримінацією за умови, що заінтересована особа має право звертатись до компетентного органу, створеного відповідно до національної практики (ст. 4 цієї Конвенції). Таким чином, рішення суб`єкта владних повноважень стосовно звільнення працівників, не повинно допускати дискримінацію у праці. Водночас, положеннями Закону № 1682-VII фактично установлюється додаткова підстава припинення трудового договору - звільнення керівника самостійного структурного підрозділу на підставі люстрації, у зв`язку із самим фактом зайняття ним посади, передбаченої статтею 3 цього Закону, а вказаний Закон застосовується до певного кола громадян України, а саме до осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини. Отже, люстрація застосовується до осіб, які, перебуваючи на конкретній публічній посаді, вчинили певне правопорушення, передбачене ст.ст. 1, 2, 3 Закону № 1682-VII. Підстави, порядок, мета та сутність люстрації в національному та міжнародному правопорядках свідчить, що люстрація є видом юридичної відповідальності, а отже, при її проведенні має бути дотриманий індивідуальний характер такої відповідальності, тобто вина працівника має бути в кожному конкретному випадку. З урахуванням норм міжнародного права та положень національного законодавства є підстави вважати, що приписами Закону № 1682-VII створюються передумови для порушення рівності можливостей реалізації права доступу до державної служби, служби в органах місцевого самоврядування та в управлінні державними справами, яку має забезпечити держава відповідно до ч. 2 ст. 38 Конституції України, адже в його положеннях простежується дискримінаційний підхід щодо підстав та порядку звільнення керівника, заступника керівника структурного підрозділу органу державної влади, місцевого самоврядування чи іншого державного органу тільки з тієї підстави, що він обіймає відповідну керівну посаду в самостійному структурному підрозділі протягом не менше визначеного Законом № 1682-VII строку. Заборона перебування на посадах керівників самостійних структурних підрозділів та, як наслідок, звільнення з цих посад, розглядається як установлення презумпції колективної вини, а не презумпції невинуватості, визначеної як один із принципів очищення влади (ч. 2 ст. 1 Закону № 1682-VII), що вказує на ігнорування принципу індивідуального підходу при притягненні особи до юридичної відповідальності, та порушує ч. 2 ст. 61 Конституції України. Дотримання презумпції невинуватості при здійсненні люстраційних заходів є фундаментальним принципом у забезпеченні демократичного шляху очищення влади. Натомість без доведення вини в передбаченому законом порядку, без установленого права на оскарження Законом № 1682-VII запроваджується заборона обіймати посади (перебувати на службі) в органах державної влади та органах місцевого самоврядування лише, у зв`язку з перебуванням на такій посаді в певний проміжок часу. Заборона протягом десяти років з дня набрання чинності цим Законом обіймати посади, щодо яких здійснюються заходи з очищення влади (люстрація), і виникнення у зв`язку з цим підстави для їх звільнення із займаних посад лише у зв`язку з обійманнями цими посадовими особами цих посад у передбачений Законом № 1682-VII період часу, призводить до порушення принципу презумпції невинуватості, передбаченого ч. 1 ст. 62 Конституції України. Фактично введена ще одна підстава припинення перебування особи на публічній службі, що за своєю суттю є дисциплінарним стягненням у вигляді звільнення - перебування на конкретно визначеній посаді, яка віднесена до переліку посад, за якими здійснюється очищення влади, а не у зв`язку із вчиненням особою певного дисциплінарного проступку, який порочить її як державного службовця чи особу, яка перебуває на публічній службі, або дискредитує орган, у якому вона працює. Приписами Закону № 1682-VII встановлюється зворотна дія закону всупереч вимогам ст. 58 Конституції України, оскільки вступаючи на публічну службу, особа не знала і не могла знати, що лише перебування на конкретній посаді у певний проміжок часу в майбутньому становитиме підставу для юридичної відповідальності у вигляді заборони обіймати певні посади в органах державної влади та місцевого самоврядування протягом 10 років. Наведене свідчить про встановлення додаткових обмежень для реалізації прав і свобод державного службовця (особи, яка перебуває на публічній службі) як людини і громадянина, що в жодному разі не відповідає ч. 3 ст. 22 Конституції України, згідно з якою при прийнятті нових законів (зокрема Закону України «Про очищення влади») не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод (зокрема, осіб, які перебувають на публічній службі), та ст. 64 Конституції України, згідно з якою конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України. Відповідно до п. 12 резолюції Парламентської Асамблеї ради Європи № 1096 (1996), люстрація або інші адміністративні заходи, які запроваджує держава, будуть сумісними з принципами демократичної та правової держави лише якщо дотримано критеріїв стосовного того, щоб принцип вини був індивідуальним, а не колективним, і мав бути встановлений у кожному конкретному випадку. Відповідно до п. 8 вказаних принципів, дискваліфікація може стосуватися лише тих осіб, які наказували вчиняти, або вчиняли серйозні порушення прав людини, або серйозно допомагали в їх вчиненні. Відтак, вказаний конституційний принцип презумпції невинуватості підлягає застосуванню також і при здійсненні очищення влади (люстрації). При цьому, колегія суддів враховує позицію Європейського Суду з прав людини, викладену у рішенні від 19.10.2019 у справі «Полях та інші проти України», в якій Суд зазначив, що заявники працювали над тим, що в принципі було державою, заснованою на демократичних конституційних засадах. Натомість заходи, вжиті на підставі Закону про люстрацію ґрунтувалися на тому, що здавалося своєрідною колективною відповідальністю за працю за часів ОСОБА_3 , не враховуючи жодної індивідуальної ролі чи зв`язку з будь-якими антидемократичними подіями. Існувала ймовірність того, що закон було прийнято проти тих, хто працював на державній службі за попередніх урядів, що передбачало політизацію державної служби, що само по собі суперечило проголошеній цілі законодавства. Це був усталений принцип судової практики Суду, що люстрація не може служити покаранню, відплаті чи помстою, і це стосується також українського Закону про люстрацію. Суд вказав, що заходи за Законом про люстрацію були ширшими, ніж аналогічні заходи в інших країнах, які стосувалися лише людей, які активно працювали на колишню комуністичну владу. Крім того, Суд зазначив, що Уряд України висунув різні аргументи на підтримку закону, такі як практика розміщення корумпованих чиновників на державній службі за пана ОСОБА_3 , рішення Конституційного Суду 2010 року, яке збільшило його повноваження та передбачуване політично мотивоване переслідування протестуючих Євромайдану. Однак, ці питання не мали жодної актуальності у рішенні про застосування Закону про люстрацію до заявників. Не було виявлено зв`язку між ними та тими негативними подіями. Ключовим у позиції Європейського Суду з прав людини у рішенні по справі «Полях та інші проти України» є висновок про те, що у цій справі поведінка заявників, щодо якої до них було застосовано заходи відповідно до Закону України «Про очищення влади», не була класифікована як «кримінальна» в національному законодавстві і не була схожа на якусь злочинну поведінку: вона полягала в тому, щоб залишатися на своїх постах, поки при владі перебував президент ОСОБА_3 . Відтак, не було доведено, що втручання у відношенні будь-якого із заявників було необхідним у демократичному суспільстві, у зв`язку із чим, Суд у згаданому рішенні визнав порушення статті 8 Конвенції щодо заявників. Таким чином, Європейський Суд з прав людини дійшов висновку, що безумовне застосування люстраційної процедури на підставі Закону України «Про очищення влади» до осіб, які у певний перебували на окремих посадах державної служби без встановленні причетності вказаних осіб до негативних і антидемократичних подій в Україні, що мали місце за часів ОСОБА_3 , суперечить проголошеній цілі законодавства і свідчить про наявність своєрідної колективної відповідальності без врахування жодної індивідуальної ролі чи зв`язку відповідних осіб з такими подіями. У даному випадку, проведення перевірки насамперед має за мету виявити осіб, що брали участь в управлінні державними справами, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини і результати такої перевірки підлягають викладенню у висновку, який в даному випадку є обов`язковим, як і ознайомлення з ним особи, щодо якої проводилась перевірка. Такий висновок може бути оскаржений до суду, як це передбачено у ст. 5 Закону № 1682-VII. При цьому, колегія суддів зауважує, що відповідачем ані суду першої інстанції, ані апеляційної інстанції не надано належних, достовірних, достатніх та допустимих доказів щодо здійснення/прийняття позивачем рішеннями, діями чи бездіяльністю заходів (та/або сприяли їх здійсненню), спрямованих на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправного порушення прав і свобод людини. Оскільки відповідачем не доведено дотримання основоположних принципів очищення влади, визначених Законом, відповідно не доведено і правомірності застосування до позивача процедур, передбачених цим Законом, що у свою чергу зумовлює висновок про недоведеність правомірності прийняття оскаржуваного рішення з підстав, у ньому зазначених, що є підставою для його скасування. Враховуючи наведене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що оскаржуваний наказ про звільнення позивача є протиправним та підлягає скасуванню. Відповідно до ч. 1 ст. 235 КЗпП у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі, у зв`язку з повідомленням про порушення вимог Закону України «Про запобігання корупції» іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір. Враховуючи неправомірність звільнення позивача, колегія суддів підтримує висновок суду першої інстанції про необхідність її поновлення на попередньо займаній посаді. При цьому, частиною 2 статті 235 КЗпП України передбачено, що при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу. Так, перевіряючи правильність розрахунку середнього заробітку, що стягнутий судом першої інстанції за час вимушеного прогулу, колегія суддів зазначає наступне. Правила обчислення середнього заробітку для визначення оплати вимушеного прогулу визначені Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 № 100 (далі - Порядок №100). Згідно з п. 5 Порядку №100 нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати. У відповідності до п. 8 Порядку №100 нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період. Відповідно до п. 10 Порядку №100, зокрема, у випадках підвищення тарифних ставок і посадових окладів на підприємстві, в установі, організації відповідно до актів законодавства, а також за рішеннями, передбаченими в колективних договорах (угодах), як у розрахунковому періоді, так і в періоді, протягом якого за працівником зберігається середній заробіток, заробітна плата, включаючи премії та інші виплати, що враховуються при обчисленні середньої заробітної плати, за проміжок часу до підвищення коригуються на коефіцієнт їх підвищення. На госпрозрахункових підприємствах і в організаціях коригування заробітної плати та інших виплат провадиться з урахуванням їх фінансових можливостей. Виходячи з відкоригованої таким чином заробітної плати у розрахунковому періоді, за встановленим у п.п. 6, 7 і 8 розділу IV Порядку №100 способом визначається середньоденний (годинний) заробіток. У випадках, коли підвищення тарифних ставок і окладів відбулось у періоді, протягом якого за працівником зберігався середній заробіток, за цим заробітком здійснюються нарахування тільки в частині, що стосується днів збереження середньої заробітної плати з дня підвищення тарифних ставок (окладів). Так, на момент звільнення (наказ від 24.10.2014) позивач перебувала у декретній відпустці по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку (з 21.07.2014 по 05.06.2017), яка не передбачає здійснення будь-яких виплат, а тому доводи апеляційної скарги відповідача, що період з 24.10.2014 по 05.06.2017 не повинен зараховуватись в час вимушеного прогулу є обґрунтованими. Отже, приступити до виконання обов`язків за посадою позивач мала з 06 червня 2017 року. На виконання вимог ухвали Шостого апеляційного адміністративного суду від 28.10.2021 прокуратурою надано розрахунковий лист позивача за червень 2014, в якому зазначено, що позивачці нарахована тільки разова премія в розмірі 3 321, 00 грн та за липень 2014 з відміткою про надання відпустки по догляду за дитиною, а тому під час розрахунку середньої заробітної плати колегія суддів бере до увагу довідку Генеральної прокуратури України № 18-1975вих-14 від 22.10.2014, згідно з якою середня заробітна плата позивача, виходячи з виплат за останні 2 календарних місяці роботи перед декретною відпусткою (травень, червень 2014 року), відповідно до Порядку № 100 складає (17 934, 12 грн + (20 676, 60 грн - 3 321, 00 грн)) = 34 989, 72 грн. Колегія суддів зазначає, що 3 321, 00 грн це разова премія, а тому відповідно до п. 4 Постанови №100 така премія при обчисленні середньої заробітної плати не враховується. Таким чином, середньоденна заробітна плата складає 928, 68 грн (34 989, 72 грн/38 робочих дня). Відповідно до п. 10 Порядку № 100 у випадках підвищення тарифних ставок і посадових окладів на підприємстві, в установі, організації відповідно до актів законодавства, а також за рішеннями, передбаченими в колективних договорах (угодах), як у розрахунковому періоді, так і в періоді, протягом якого за працівником зберігається середній заробіток, заробітна плата, включаючи премії та інші виплати, що враховуються при обчисленні середньої заробітної плати, за проміжок часу до підвищення коригуються на коефіцієнт їх підвищення. На госпрозрахункових підприємствах і в організаціях коригування заробітної плати та інших виплат провадиться з урахуванням їх фінансових можливостей. Виходячи з відкоригованої таким чином заробітної плати у розрахунковому періоді, за встановленим у п.п. 6, 7 і 8 розділу ІV порядком визначається середньоденний (годинний) заробіток. У випадках, коли підвищення тарифних ставок і окладів відбулось у періоді, протягом якого за працівником зберігався середній заробіток, за цим заробітком здійснюються нарахування тільки в частині, що стосується днів збереження середньої заробітної плати з дня підвищення тарифних ставок (окладів). Працівникам бюджетних установ і організацій, яким відповідно до законів України щомісячно перераховуються посадові оклади (ставки) до рівня не нижчого середньої (подвійної) заробітної плати в промисловості (народному господарстві), розрахунки виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати можуть провадитися, якщо це передбачено у колективному договорі, виходячи з посадового окладу (ставки) того місяця, в якому відбулася подія, пов`язана з відповідними виплатами, з урахуванням постійних доплат і надбавок. Так, в період з 01.12.2015 до 05.09.2017 відповідно до постанови Кабінету Міністрів України «Про упорядкування структури заробітної плати, особливості проведення індексації та внесення змін до деяких нормативно-правових актів» від 09.12.2015 № 1013 (з урахуванням постанови Кабінету Міністрів України «Про упорядкування структури та умов оплати праці працівників органів прокуратури» від 31.05.2012 № 505) відбулося підвищення розміру посадового окладу позивача 1, 25 %. Також постановою Кабінету Міністрів України від 30.08.2017 № 657 «Про внесення зміни до постанови Кабінету Міністрів України від 31.05.2012 № 505» внесено зміни, в тому числі і до додатку 1 постанови Кабінету Міністрів України від 31.05.2012 № 505 «посадових окладів працівників Генеральної прокуратури України», яка вступила в силу 06.09.2017. Відповідно до внесених змін до схеми посадових окладів працівників Генеральної прокуратури України (додаток № 1) (затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 31.05.2012 № 505, відбулось підвищення розміру посадового окладу позивача 3, 88 % (3 321,00 грн + 9 570, 00 грн) / 3 321, 00 грн). Втім, колегія суддів уважає за необхідне зауважити, що постановою Кабінету Міністрів України від 09.12.2020 №1213 (далі - Постанова №1213) внесено зміни до постанови Уряду від 08.02.1995 №100. Зокрема, виключено п. 10 Порядку. Зазначена постанова набрала чинності 12.12.2020. Отже, з указаної дати правові підстави для застосування коефіцієнта підвищення відсутні. Стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу має на меті відшкодувати особі, правові підстави для звільнення якої були відсутні, заробіток, який було безпідставно не отримано за проміжок часу з моменту звільнення до моменту прийняття рішення про поновлення на посаді. Оскільки такий проміжок часу можу бути суттєвим, п. 10 Порядку передбачав можливість застосування коефіцієнта підвищення. Ураховуючи наведене, колегія суддів приходить до висновку, що вимога позивача про застосування коефіцієнта підвищення під час розрахунку середнього заробітку за час вимушеного прогулу підлягає задоволенню за період з 06.06.2017 по 12.12.2020. З огляду на викладене сума середнього заробітку за час вимушеного прогулу становить 3 143 674, 67 грн: 1) з 06 червня 2017 року до 05 вересня 2017 року, з урахуванням коефіцієнту підвищення - 90 546, 30 грн (78 робочий день х 928, 68 грн х 1,25%); 2) з 06 вересня 2017 року до 12 грудня 2020 року, з урахуванням коефіцієнту підвищення - 2 954 688, 29 грн (820 робочих днів х 928, 68 грн х 3, 88 %); 3) 12 грудня 2020 року по 19 травня 2021 року - 98 440, 08 грн (106 робочих днів х 928,68 грн). Щодо позовних вимог в частині зобов`язання відповідача проінформувати Міністерство юстиції України про відкликання відомостей про застосування до ОСОБА_1 заборони, передбаченої ч. 3 ст. 1 Закону України «Про очищення влади», колегія суддів вважає за необхідне зазначити, що відповідно до ч.1 ст. 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, втім апеляційна скарга позивача не містить жодного обґрунтування щодо протиправності рішення суду першої інстанції в цій частині, з огляду на що, колегія суддів не вбачає підстав для перегляду рішення суду у даній частині. Згідно ст. 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Відтак, зважаючи на встановлені вище обставини, колегія суддів приходить до висновку про помилковість висновків суду першої інстанції щодо стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу у розмірі 1 262 246, 76 грн, а тому вважає за необхідне рішення суду першої інстанції у відповідній частині скасувати та прийняти в цій частині нове рішення про часткове задоволення позову. Стосовно заявленого позивачем клопотання у відзиві на апеляційну скаргу відповідача про стягнення судових втрат під час перегляду справи судом апеляційної інстанції, колегія суддів зазначає наступне. Так, згідно ч. 1 ст. 143 КАС України суд вирішує питання щодо судових витрат у рішенні, постанові або ухвалі. Відповідно до ст. 132 КАС України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати: на професійну правничу допомогу; сторін та їхніх представників, що пов`язані із прибуттям до суду; пов`язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертиз; пов`язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів; пов`язані із вчиненням інших процесуальних дій або підготовкою до розгляду справи. За змістом ч. 3 ст. 134 КАС України розмір витрат на правничу допомогу адвоката, серед іншого, складає гонорар адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, які визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою. Розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат. Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. З аналізу положень ст. 134 КАС України вбачається, що склад та розмір витрат на професійну правничу допомогу підлягає доказуванню в судовому процесі - сторона, яка хоче компенсувати судові витрати повинна довести та підтвердити розмір заявлених судових витрат, а інша сторона може подати заперечення щодо неспівмірності розміру таких витрат. Результат та вирішення справи безпосередньо пов`язаний із позицією, зусиллям і участю в процесі представника інтересів сторони за договором. При цьому, такі надані послуги повинні бути обґрунтованими, тобто доцільність надання такої послуги та її вплив на кінцевий результат розгляду справи, якого прагне сторона, повинно бути доведено стороною в процесі. Принцип співмірності витрат на оплату послуг адвоката запроваджено у ч. 5 ст. 134 КАС України. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи (ч. 5 ст. 134 КАС України). Між тим, розмір витрат на правничу допомогу встановлюється судом на підставі оцінки доказів щодо детального опису робіт, здійснених адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Тобто, питання розподілу судових витрат пов`язане із суддівським розсудом (дискреційні повноваження). Як вбачається з матеріалів справи, 16.01.2020 між адвокатським об`єднанням «Юридичний синдикат» в особі директора Льовочкіної В.М. та ОСОБА_1 було укладено договір про надання правничої допомоги № 3/20, за яким Адвокатське об`єднання прийняло на себе зобов`язання надавати клієнтові правничу допомогу, зокрема й в цій справі. 13.08.2021 між Адвокатським об`єднанням «Юридичний синдикат» в особі директора Льовочкіної В.М. та ОСОБА_1 укладено додаткову угоду № 2 до договору про надання правничої допомоги № 3/20, якою, зокрема, визначено порядок оплати послуг (гонорару) за надання правничої допомоги в суді апеляційної інстанції на суму 7 600, грн. 13.08.2021 складено акт прийому-здачі виконаних робіт та реєстр виконаних робіт. Адвокатським об`єднанням надано ОСОБА_1 наступні послуги та зазначено про витрачений на їх надання час: - підготовка апеляційної скарги на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва (4 години); - ознайомлення з апеляційною скаргою Офісу Генерального прокурора (30 хвилин); - підготовка та направлення відзиву на апеляційну скаргу відповідач (2,5 годин); Загальна сума за надані послуги склала суму 7 600, 00 грн, які позивачкою були оплачені згідно платіжного доручення № XT62-ATX8-K72T-405M від 18.06.2021. Згідно з п. 4 ч. 1 ст. 1 Закону України Про адвокатуру та адвокатську діяльність договір про надання правової допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору. Положеннями ст. 19 цього ж Закону визначено такі види адвокатської діяльності як надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави; складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру; представництво інтересів фізичних і юридичних осіб у судах під час здійснення цивільного, господарського, адміністративного та конституційного судочинства, а також в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами. Отже, правова допомога є багатоаспектною, різною за змістом, обсягом та формами і може включати консультації, роз`яснення, складення позовів і звернень, довідок, заяв, скарг, здійснення представництва, зокрема в судах та інших державних органах, захист від обвинувачення тощо, а договір про надання правової допомоги укладається на такі види адвокатської діяльності як захист, представництво та інші види адвокатської діяльності. Представництво - вид адвокатської діяльності, що полягає в забезпеченні реалізації прав і обов`язків клієнта в цивільному, господарському, адміністративному та конституційному судочинстві, в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами, прав і обов`язків потерпілого під час розгляду справ про адміністративні правопорушення, а також прав і обов`язків потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача у кримінальному провадженні (п. 9 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»). Інші види правової допомоги - види адвокатської діяльності з надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правового супроводу діяльності клієнта, складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру, спрямованих на забезпечення реалізації прав, свобод і законних інтересів клієнта, недопущення їх порушень, а також на сприяння їх відновленню в разі порушення (п. 6 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»). Відповідно до ст. 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час. Дослідивши документи та враховуючи часткове задоволення апеляційних скарг, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що вартість послуг правового характеру у заявленому позивачем розмірі 7 600,00 грн підлягає частковому відшкодуванню, а саме в розмірі 2 000, 00 грн. Керуючись ст.ст. 242, 250, 308, 315, 317, 321, 322 КАС України, суд, - П О С Т А Н О В И В: Апеляційні скарги ОСОБА_1 та Офісу Генерального прокурора - задовольнити частково Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 19 травня 2021 року в частині стягнення з Офісу Генерального прокурора на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 24 жовтня 2014 року по 19 травня 2021 року у розмірі 1 262 246, 76 грн - скасувати. Прийняти нове рішення, яким позов в цій частині задовольнити частково. Стягнути з Офісу Генерального прокурора (код ЄДРПОУ 00034051, 01011, м. Київ, вулиця Різницька, будинок 13/15) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 , АДРЕСА_1 ) середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 06 червня 2017 року по 19 травня 2021 року у розмірі 3 143 674, 67 грн. (три мільйони сто сорок три тисячі шістсот сімдесят чотири гривні 67 копійок). В іншій частині рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 19 травня 2021 року - залишити без змін. Стягнути з Офісу Генерального прокурора (код ЄДРПОУ 00034051, 01011, м. Київ, вулиця Різницька, будинок 13/15) за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 , АДРЕСА_1 ) витрати на професійну правничу допомогу в сумі 2 000, 00 грн (дві тисячі гривень 00 коп.). Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена протягом тридцяти днів шляхом подачі касаційної скарги до Верховного Суду. Головуючий-суддя: Л.В. Губська Судді: О.В. Епель О.В. Карпушова