Постанова 4857 № 380/650/21

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 10 листопада 2021 рокуЛьвівСправа № 380/650/21 пров. № А/857/16467/21 Восьмий апеляційний адміністративний суд в складі колегії суддів: головуючого судді: Матковської З.М., суддів: Кузьмича СМ., Шавеля Р.М., при секретарі судового засідання: Ільченко А.З. розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові апеляційну скаргу Територіального управління Державної судової адміністрації України у Львівській області на рішення Львівського окружного адміністративного суду від 30 липня 2021 року у справі №380/650/21 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Територіального управління Державної судової адміністрації України у Львівській області, Державної судової адміністрації України третя особа Головне управління Державної казначейської служби України у Львівській області про визнання протиправними дій, зобов`язання вчинити дії (головуючий суддя першої інстанції Костецький Н.В., місце ухвалення м. Львів, дата складання повного тексту 30.07.2021),- В С Т А Н О В И В: ОСОБА_1 звернулась до суду із позовом до Територіального управління Державної судової адміністрації України у Львівській області, Державної судової адміністрації України третя особа Головне управління Державної казначейської служби України у Львівській області про визнання протиправними дій, зобов`язання вчинити дії. Позовні вимоги обґрунтовує тим, що нараховуючи та виплачуючи позивачу суддівську винагороду із застосуванням ст. 29 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік», відповідач як суб`єкт владних повноважень діяв з порушенням вимог ст.130 Конституції України та ст. 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», що призвело до порушення прав позивача, та гарантій незалежності судді. Конституційний Суд України рішенням від 28.08.2020 №10-р/2020 визнав такими, що не відповідають Конституції України положення частин 1 і 3 ст. 29 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» (у редакції Закону №553-IX). Тому, дії відповідача слід визнати протиправними і зобов`язати нарахувати та виплатити недоплачений розмір суддівської винагороди за спірний період. Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 30 липня 2021 року позов задоволено частково. Визнано протиправними дії Територіального управління Державної судової адміністрації України у Львівській області щодо нарахування та виплати судді Залізничного районного суду м. Львова ОСОБА_1 суддівської винагороди за період з 18.04.2020 по 27.08.2020 (включно) із застосуванням обмеження розміру суддівської винагороди, передбаченого статтею 29 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік». Стягнуто з Державної судової адміністрації України на користь судді Залізничного районного суду м. Львова ОСОБА_1 обмежену у виплаті суддівську винагороду за період з 18.04.2020 по 27.08.2020 (включно) у розмірі 112052 (сто дванадцять тисяч п`ятдесят дві) гривні 74 копійок з відрахуванням обов`язкових платежів. В задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Не погоджуючись із рішенням суду першої інстанції, відповідачем подана апеляційна скарга, в якій зазначає, що рішення суду першої інстанції прийнято з порушенням норм матеріального та процесуального права, не у повному обсязі з`ясовано обставини, що мають значення для справи. Зокрема апелянт вказує на те, що територіальне управління не має правових підстав для нарахування та виплати суддівської винагороди поза межами видатків державного бюджету та без застосування обмежень, встановлених Законом України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» в редакції Закону №553-ІХ, а дія частин першої, третьої статті 29 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» втратила чинність 28.08.2020 року. Відповідно, саме з 28.08.2020 року виплата суддівської винагороди здійснюється судом в повному обсязі відповідно до статті 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів». Рішення Конституційного Суду України від 28.08.2020 року №10-р/2020 на спірні правовідносини з 18.04.2020 року по 28.08.2020 року не впливає. З урахуванням наведеного, просить рішення суду першої інстанції скасувати та прийняти нове рішення, яким в задоволенні позову відмовити. Відзив на апеляційну скаргу поданий не був. Відповідно ч. 4 ст. 304 КАС України, відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції. Відповідно до ч. 3 ст. 124 КАС України, судовий виклик або судове повідомлення учасників справи, свідків, експертів, спеціалістів, перекладачів здійснюється за наявності в особи офіційної електронної адреси - шляхом надсилання повістки на офіційну електронну адресу. Позивач та відповідач в судове засідання не прибули, хоча були повідомлені про дату судового засідання на офіційну електронну адресу. Частинами другою та третьою статті 129 КАС України визначено, що учасник судового процесу повинен за допомогою електронної пошти (факсу, телефону) негайно підтвердити суду про отримання тексту повістки. Текст такого підтвердження роздруковується, а телефонне підтвердження записується відповідним працівником апарату суду, приєднується секретарем судового засідання до справи і вважається належним повідомленням учасника судового процесу про дату, час і місце судового розгляду. В такому випадку повістка вважається врученою учаснику судового процесу з моменту надходження до суду підтвердження про отримання тексту повістки. Якщо протягом дня, наступного за днем надсилання тексту повістки, підтвердження від учасника судового процесу не надійшло, секретар судового засідання складає про це довідку, що приєднується до справи і підтверджує належне повідомлення учасника судового процесу про дату, час і місце судового розгляду. В такому випадку повістка вважається врученою з моменту складання секретарем судового засідання відповідної довідки. Відповідно до ч. 2 ст. 313 КАС України, неприбуття в судове засідання сторін або інших осіб, які беруть участь у справі, належним чином повідомлених про дату, час і місце апеляційного розгляду справи, не перешкоджає судовому розгляду справи. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступного. Судом встановлено та з матеріалів справи слідує наступне. Відповідно до наказу Залізничного районного суду м. Львова від 13.06.2016 №77/К ОСОБА_1 приступила до виконання обов`язків на посаді судді Залізничного районного суду м. Львова. 12.03.2020 набрала чинності постанова Кабінету Міністрів України від 11.03.2020 №211 «Про запобігання поширенню на території України коронавірусу COVID-19», якою з 12.03.2020 на усій території України встановлено карантин. 18.04.2020 набрав чинності Закон України «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» від 13.04.2020 №553-VI, яким Закон України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» доповнено ст. 29, якою встановлено, що в квітні 2020 року та на період до завершення місяця, в якому відміняється карантин, установлений Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, заробітна плата, грошове забезпечення працівників, службових і посадових осіб бюджетних установ (включаючи органи державної влади та інші державні органи, органи місцевого самоврядування) нараховуються у розмірі, що не перевищує 10 розмірів мінімальної заробітної плати, встановленої на 1 січня 2020 року. Згідно з довідкою ТУ ДСА України у Львівській області від 19.10.2020 № 02-170/20 ОСОБА_1 отримувала суддівську винагороду в обмеженому розмірі, згідно з статтею 29 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» - у розмірі, що не перевищує 10 розмірів мінімальної заробітної плати, встановленої на 1 січня 2020 року. Недоотримана суддівська винагорода 112052,74 грн. Суд першої інстанції позов задовольнив з тих підстав, що позивач має право на отримання суддівської винагороди за період з 18 квітня 2020 року по 27 серпня 2020 року у розмірі, передбаченому статтею 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів». Апеляційний суд погоджується з висновками суду першої інстанції, вважає їх вірними та такими, що відповідають нормам матеріального права та обставинам справи з огляду на наступне. Відповідно до ч.2 ст.19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Гарантії незалежності суддів зумовлені конституційно визначеною виключною функцією судів здійснювати правосуддя (ч.1 ст.124 Конституції України). Відповідно до ст.130 Конституції України держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів. У Державному бюджеті України окремо визначаються видатки на утримання судів з урахуванням пропозицій Вищої ради правосуддя. Розмір винагороди судді встановлюється законом про судоустрій. Наведені положення Конституції України, юридичні позиції Конституційного Суду України дають підстави стверджувати, що законодавець не може свавільно встановлювати або змінювати розмір винагороди судді, використовуючи свої повноваження як інструмент впливу на судову владу через інші законодавчі акти. Згідно ч.1 ст.135 Закону України №1402-VIII від 02.06.2016р. «Про судоустрій і статус суддів» суддівська винагорода регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами. Частиною 2 ст.135 зазначеного Закону встановлено, що суддівська винагорода виплачується судді з дня зарахування його до штату відповідного суду, якщо інше не встановлено цим Законом. Суддівська винагорода складається з посадового окладу та доплат за: 1) вислугу років; 2) перебування на адміністративній посаді в суді; 3) науковий ступінь; 4) роботу, що передбачає доступ до державної таємниці. Відповідно до ч.3 ст.135 вказаного Закону базовий розмір посадового окладу судді становить, зокрема: 1) судді місцевого суду - 30 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року; 2) судді апеляційного суду, вищого спеціалізованого суду - 50 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року. Згідно з ч.9 ст.135 наведеного Закону обсяги видатків на забезпечення виплати суддівської винагороди здійснюються за окремим кодом економічної класифікації видатків. 18.04.2020р. набрав чинності Закон України № 553-IX від 13.04.2020р. «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік», згідно з п.10 розділу І якого Закон України № 294-IX від 14.11.2019р. «Про Державний бюджет України на 2020 рік» доповнено, зокрема, нормою ст.29 (в редакції, яка діяла до ухвалення Рішення Конституційного Суду України № 10-р/2020 від 28.08.2020р.) такого змісту: «Установити, що у квітні 2020 року та на період до завершення місяця, в якому відміняється карантин, установлений Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, заробітна плата, грошове забезпечення працівників, службових і посадових осіб бюджетних установ (включаючи органи державної влади та інші державні органи, органи місцевого самоврядування) нараховуються у розмірі, що не перевищує 10 розмірів мінімальної заробітної плати, встановленої на 1 січня 2020 року. При цьому у зазначеному максимальному розмірі не враховуються суми допомоги по тимчасовій непрацездатності, допомоги для оздоровлення, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань та оплата щорічної відпустки. Зазначене обмеження не застосовується при нарахуванні заробітної плати, грошового забезпечення особам із числа осіб, зазначених у частині першій цієї статті, які безпосередньо задіяні у заходах, спрямованих на запобігання виникненню і поширенню, локалізацію та ліквідацію спалахів, епідемій та пандемій гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, та які беруть участь у здійсненні заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, у тому числі в операції Об`єднаних сил (ООС). Перелік відповідних посад встановлюється Кабінетом Міністрів України (ч.2 ст.29 цього Закону). Обмеження, встановлене у частині першій цієї статті, застосовується також при нарахуванні заробітної плати, суддівської винагороди, грошового забезпечення відповідно народним депутатам України, суддям, суддям Конституційного Суду України, членам Вищої ради правосуддя, членам Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, прокурорам, працівникам, службовим і посадовим особам Національного банку України, а також іншим службовим і посадовим особам, працівникам, оплата праці яких регулюється спеціальними законами (крім осіб, встановлених у переліку, затвердженому Кабінетом Міністрів України відповідно до ч.2 цієї статті) (ч.3 ст.29 названого Закону). Аналіз зазначених норм, дає підстави для висновку, що Закон України «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік», як і Закон України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» не є законами про судоустрій, в розумінні ст.130 Конституції України. Наведеними чи іншими законами не вносилися зміни до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» (стосовно розміру суддівської винагороди). За наведених підстав Закон України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» не може встановлювати розміру винагороди судді. Розбіжність між нормами (різних) законів щодо регулювання одних правовідносин (розміру суддівської винагороди), яка виникла у зв`язку з набранням чинності Законом України «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік», має вирішуватися на користь Закону України «Про судоустрій і статус суддів». Оскільки Основний Закон України має найвищу юридичну силу, тож «спеціальність» Закону України № 1402-VIII від 02.06.2016р. «Про судоустрій і статус суддів», зокрема його ст.135, що спирається передусім на конституційні положення частини другої статті 130 і є своєрідним її «продовженням», у цьому випадку безапеляційно долає доктринальний принцип подолання колізії правових норм, за яким наступний закон з того самого питання скасовує дію попереднього (попередніх). Для спірних правовідносин спеціальними є норми ст.135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», які попри те, що в часі цей закон прийнятий раніше, мають пріоритет стосовно пізніших положень Закону України № 294-IX від 14.11.2019р. «Про Державний бюджет України на 2020 рік» (у редакції Закону № 553-ІХ). Закон України №294-IX від 14.11.2019р. «Про Державний бюджет України на 2020 рік» (у редакції Закону № 553-ІХ) має іншу сферу регулювання. Вимоги щодо його змісту містяться в ч.2 ст.95 Конституції України та деталізовані у Бюджетному кодексі України. Цей закон (про державний бюджет) не повинен містити інакшого чи додаткового правового регулювання правовідносин, що охоплюються предметом регулювання інших законів України, особливо тієї сфери суспільних відносин, для яких діють спеціальні (виняткові) норми. Конституція України не надає закону про Державний бюджет України вищої юридичної сили стосовно інших законів. Такий правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду від 03.03.2021р. справа № 340/1916/20. Рішенням Конституційного Суду України від 28.08.2020р. №10-р/2020 визнано такими, що не відповідають Конституції України положення частин 1, 3 ст.29 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» зі змінами, абз.9 п.2 розділу II «Прикінцеві положення» Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік». За висновками цього рішення установлення граничного розміру заробітної плати, грошового забезпечення працівників, службових і посадових осіб бюджетних установ (включаючи органи державної влади та інші державні органи, органи місцевого самоврядування), передбачене у квітні 2020 року та на період до завершення місяця, в якому відміняється карантин, установлений Кабінетом Міністрів України (ч.ч.1 і 3 ст.29 Закону №294), є невизначеним щодо дії в часі та не забезпечує передбачуваності застосування цих норм права. Згідно з ч.1 ст.113 Конституції України, ч.1 ст.1 Закону України «Про Кабінет Міністрів України» Кабінет Міністрів України (Уряд України) є вищим органом у системі органів виконавчої влади. Тобто, оспорюваними положеннями ст.29 Закону № 294 заробітна плата, грошове забезпечення працівників, службових і посадових осіб органів законодавчої та судової влади поставлені в залежність від виконавчої влади. Конституцією України встановлено, що виключно законами України визначається, зокрема, статус суддів (п.14 ч.1 ст.92); незалежність і недоторканність судді гарантуються Конституцією і законами України; вплив на суддю у будь-який спосіб забороняється (ч.ч.1 і 2 ст.126); держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів; розмір винагороди судді встановлюється законом про судоустрій (перше речення ч.1, ч.2 ст.130). Конституційний Суд України неодноразово звертав увагу на недопустимість обмеження законом незалежності суддів, зокрема їх належного матеріального забезпечення, зміни розміру суддівської винагороди, рівня довічного грошового утримання суддів у відставці. Проаналізувавши юридичні позиції щодо незалежності суддів, Конституційний Суд України дійшов висновку, що гарантії незалежності суддів зумовлені конституційно визначеною виключною функцією судів здійснювати правосуддя; законодавець не може свавільно встановлювати або змінювати розмір винагороди судді, використовуючи свої повноваження як інструмент впливу на судову владу (абз.7, 8 пп.4.1 п.4 мотивувальної частини рішення від 11.03.2020р. № 4-р/2020). Отже, обмеження суддівської винагороди є посяганням на гарантії незалежності суддів. З огляду на зазначене, єдиним нормативно-правовим актом, яким визначається розмір суддівської винагороди є закон про судоустрій. Цей закон є спеціальним щодо встановлення (визначення) розміру суддівської винагороди. У разі колізії між загальним і спеціальним нормативно-правовими актами, застосовувати слід спеціальний, якщо він не скасований виданим пізніше в часі загальним актом. Зміни до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» у частині, що регламентує розмір суддівської винагороди у період з 18.04.2020р. по 28.08.2020р. не вносилися, тому законних підстав для обмеження її виплати не було. Таким чином, суд першої інстанції правильно застосував норми ст. 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», констатуючи, що цей закон є спеціальним для спірних правовідносин і неправомірним було обмеження виплати позивачу суддівської винагороди протягом квітня-серпня 2020 року розміром, що не перевищував десяти прожиткових мінімумів на підставі ст.29 Закону України № 294-IX від 14.11.2019р. «Про Державний бюджет України на 2020 рік» (у редакції Закону № 553-ІХ). Відповідно до п.1 ст.148 Закону України № 1402-VIII від 02.06.2016р. «Про судоустрій і статус суддів» фінансування всіх судів в Україні здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України. За приписами п.2 ч.3 ст.148 цього Закону функції головного розпорядника бюджетних коштів щодо фінансового забезпечення усіх інших судів, окрім Верховного Суду та вищих спеціалізованих судів здійснює Державна судова адміністрація України. Згідно частин 5 та 6 ст.148 наведеного Закону видатки на утримання судів у Державному бюджеті України визначаються окремим рядком, зокрема у цілому щодо апеляційних, окружних адміністративних, господарських та місцевих судів. Видатки судів всіх видів та спеціалізації визначаються у Державному бюджеті України в окремому додатку (додаток 7 Закону України «Про державний бюджет на 2020 рік». Частиною 7 ст.148 вказаного Закону установлено, що видатки на утримання судів у Державному бюджеті України не можуть бути скорочені в поточному фінансовому році. Суди фінансуються згідно з кошторисами і щомісячними розписами видатків, затвердженими відповідно до вимог цього Закону, у межах річної суми видатків, визначених Державним бюджетом України на поточний фінансовий рік, у порядку, встановленому Бюджетним кодексом України (ст.149 названого Закону). Положеннями ч.1 та п.1 ч.2 ст.22 Бюджетного кодексу України визначено, що за обсягом наданих повноважень розпорядники бюджетних коштів поділяються: на головних розпорядників бюджетних коштів; розпорядників бюджетних коштів нижчого рівня. Головними розпорядниками бюджетних коштів можуть бути виключно: за бюджетними призначеннями, визначеними законом про Державний бюджет України, зокрема ДСА України. За змістом ч.5 ст.22 Бюджетного кодексу України, головний розпорядник бюджетних коштів: отримує бюджетні призначення шляхом їх затвердження у законі про Державний бюджет України (рішенні про місцевий бюджет); приймає рішення щодо делегування повноважень на виконання бюджетної програми розпорядниками бюджетних коштів нижчого рівня та/або одержувачами бюджетних коштів, розподіляє та доводить до них у встановленому порядку обсяги бюджетних асигнувань; затверджує кошториси розпорядників бюджетних коштів нижчого рівня (плани використання бюджетних коштів одержувачів бюджетних коштів), якщо інше не передбачено законодавством; розробляє проекти порядків використання коштів державного бюджету за бюджетними програмами, передбаченими частиною сьомою статті 20 цього Кодексу; розробляє та затверджує паспорти бюджетних програм і складає звіти про їх виконання. За приписами ч.ч.1-3 ст.23 Бюджетного кодексу України будь-які бюджетні зобов`язання та платежі з бюджету здійснюються лише за наявності відповідного бюджетного призначення, якщо інше не передбачено законом про Державний бюджет України. Бюджетні призначення встановлюються законом про Державний бюджет України (рішенням про місцевий бюджет) у порядку, визначеному цим Кодексом. Пропозиції про зменшення бюджетних призначень на утримання судів, інших органів і установ системи правосуддя мають бути погоджені Кабінетом Міністрів України з Вищою радою правосуддя. Таким чином, з урахуванням наведеного, виплата суддівської винагороди здійснюється в межах бюджетних призначень, головним розпорядником яких є ДСА України. Апеляційні, окружні адміністративні, господарські суди чи ТУ ДСА України, як розпорядники бюджетних коштів нижчого рівня, здійснюють свої повноваження в межах асигнувань, які ДСА України затвердила у його кошторисі, зокрема на 2020 рік. Враховуючи наведене, ДСА України обґрунтовано залучена у справі щодо виплати недоотриманої суддівської винагороди в період карантинних обмежень, в якості другого відповідача по справі. Враховуючи викладене, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції та вважає, що судом першої інстанції правильно встановлені обставини справи, судове рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, доводами апеляційної скарги висновки, викладені в судовому рішенні, не спростовуються і підстав для його скасування не вбачається. Відповідно до ст. 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а постанову або ухвалу суду без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. За таких підстав апеляційна скарга задоволенню не підлягає, підстав для скасування рішення суду першої інстанції колегія суддів не знаходить. Відповідно до ст. 139 КАС України, судові витрати перерозподілу не підлягають. Керуючись статтями 243, 250, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,- П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу Територіального управління Державної судової адміністрації України у Львівській області залишити без задоволення, а рішення Львівського окружного адміністративного суду від 30 липня 2021 року у справі №380/650/21 без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України, шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення. Головуючий суддя З. М. Матковська судді С. М. Кузьмич Р. М. Шавель Повне судове рішення складено 22.11.2021