Постанова Львівський апеляційний суд № 461/9257/19

Справа № 461/9257/19 Головуючий у 1 інстанції: Радченко В.Є. Провадження № 22-ц/811/1110/21 Доповідач в 2-й інстанції: Приколота Т. І. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 03 листопада 2021 року м.Львів Справа № 461/9257/19 Провадження № 22-ц/811/1110/21 Львівський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого - Приколоти Т.І., суддів : Савуляка Р.В., Шандри М.М. секретар Іванова О.О. з участю представника позивача ОСОБА_1 , відповідача ОСОБА_2 , представників відповідача ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , представника органу опіки і піклування Мазурак О.С. розглянув апеляційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Галицького районного суду м. Львова, ухвалене у м.Львові 12 лютого 2020 року у складі судді Радченко В.Є., у справі за позовом Західного межрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Львів) в інтересах підданого Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії, громадянина Хорватії (біпатрида) ОСОБА_5 ( ОСОБА_6 ) до ОСОБА_2 , з участю третьої особи: Відділу у справах дітей Червоноградської міської ради, про забезпечення повернення малолітньої дитини до Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії,- встановив: 26 листопада 2019 року підданий Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії, громадянин Хорватії ОСОБА_7 , який має множинне громадянство (біпатрид), в інтересах якого діє Західне міжрегіональне управління Міністерства юстиції України (м.Львів), звернувся з позовом до ОСОБА_2 , з участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Відділу у справах дітей Червоноградської міської ради, про забезпечення повернення малолітньої дитини до країни постійного проживання - Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії. Позов мотивовано тим, що сторони є батьками малолітнього ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Батьки дитини у 2007 - 2011 роках проживали разом у м. Лондон без реєстрації шлюбу. Дитина народилася та постійно проживала у Сполученому Королівстві Великої Британії та Північної Ірландії (далі Великобританії). У лютому 2017 року відповідач разом з дитиною вперше приїхала в Україну без згоди позивача. У зв`язку з цим у квітні 2017 року позивач подав заяву про забезпечення повернення дитини. В червні 2017 року відповідач повернулася на територію Великобританії. Вказує, що 4 березня 2019 року ОСОБА_2 разом з дитиною виїхала в Україну без відома позивача. ОСОБА_7 не давав своєї згоди на переїзд дитини на постійне місце проживання в Україну. Вважає, що відповідач самостійно змінила місце проживання ОСОБА_8 . Вона не має наміру повертатися у Великобританію, чим порушує право дитини на належне батьківське виховання та право позивача брати участь у вихованні дитини, право дитини та позивача на безперешкодне спілкування, право позивача на визначення місця проживання дитини. Вважає, що відповідач здійснила протиправне переміщення та продовжує незаконно утримувати дитину на території України, що підпадає під дію Гаазької Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей 1980 року. Позивач просив визнати незаконним вивезення та утримування ОСОБА_2 на території України малолітньої дитини ОСОБА_8 ; повернути дитину в Сполучене Королівство Великої Британії та Північної Ірландії; якщо рішення не буде виконано в добровільному порядку,- зобов`язати ОСОБА_2 передати малолітнього ОСОБА_9 на території України ОСОБА_10 для забезпечення повернення дитини в державу постійного проживання; покласти витрати, пов`язані з поверненням дитини до Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії на позивача; допустити негайне виконання рішення суду у частині повернення дитини до Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії. Просить задовольнити позов. Справа розглядалася судами неодноразово. Рішенням Галицького районного суду міста Львова від 12 лютого 2020 року позов задоволено. Ухвалено визнати незаконним вивезення з Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії та утримування ОСОБА_2 на території України малолітньої дитини ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Зобов`язано ОСОБА_2 повернути малолітню дитину в державу постійного проживання - Сполучене Королівство Великої Британії та Північної Ірландії. У разі невиконання ОСОБА_2 рішення про повернення дитини в державу постійного проживання в добровільному порядку - зобов`язано ОСОБА_2 передати малолітню дитину ОСОБА_11 на території України батьку ОСОБА_10 ( ОСОБА_6 ) для забезпечення повернення дитини в державу постійного проживання - Сполучене Королівство Великої Британії та Північної Ірландії. Покладено витрати, пов`язані з поверненням дитини до Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії, на ОСОБА_5 . Рішення суду оскаржила ОСОБА_2 . Вважає рішення суду незаконним, необґрунтованим та таким, що ухвалене з порушенням норм матеріального і процесуального права, а висновки суду такими, що не відповідають дійсним обставинам справи. Зазначає, що рішення суду не містить встановлених юридичних фактів, передбачених статтями 3, 12, 13, та 20 Гаазької конвенції, які є підставою для порушення в суді питання про повернення дитини відповідно до Конвенції, а саме: порушення прав піклування про дитину, ефективність їх здійснення до переміщення дитини, наявність чи відсутність обов`язку повернення дитини до країни постійного місця проживання, а також наявність чи відсутність відмови в такому поверненні. Також зазначає, що згадані статті Конвенції містять вичерпний перелік обставин, за наявності яких суд має право відмовити в поверненні дитини до місця постійного проживання. Вважає, що суд безпідставно не взяв до уваги письмові докази, подані відповідачем на спростування позовних вимог, та докази щодо існування серйозного ризику того, що повернення поставить дитину під загрозу заподіяння фізичної або психічної шкоди або іншим шляхом створить для дитини нетерпиму обстановку. Суд не взяв до уваги висновки психологів, якими встановлено факт розбещення дитини та вчинення над нею сексуального насильства. Просить скасувати рішення Галицького районного суду м. Львова від 12 лютого 2020 року та постановити нове рішення про відмову в задоволенні позову. Західне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м.Львів) у поданому відзиві на апеляційну скаргу посилається на законність та обґрунтованість оскаржуваного рішення. Просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, оскаржуване рішення залишити без змін. Опитаний з участю представника органу опіки та піклування та психолога ОСОБА_12 повідомив, що не хоче повертатися до батька, бо він робить йому боляче. Розповів, що він живе в м.Червонограді з мамою та бабою, відвідує дитячий садок спортивну секцію, гуртки. Зазначив, що хоче залишитись з матір`ю в Україні. Заслухавши суддю-доповідача, учасників справи, психологів, свідків, думку дитини, перевіривши матеріали справи, законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги; колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу належить задовольнити. Відповідно до частини 1 статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. На підставі статей 76-81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень належними, допустимими, достовірними та достатніми доказами, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Згідно зі статтею 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданням цивільного судочинства. Відповідно до статті 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовуються вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; 5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; а також питання щодо розподілу судових витрат, допуску рішення до негайного виконання, скасування заходів забезпечення позову. Встановлено, що, ОСОБА_13 народився ІНФОРМАЦІЯ_2 в лікарні Кінгстона (адміністративний район Лондона Кінгстон на Темзі). Батьками дитини зареєстровані: громадянин Хорватії ОСОБА_7 ( ОСОБА_6 ) та громадянка України ОСОБА_14 , що стверджується актовим записом НОМЕР_1 . Дитина з народження постійно проживала у Сполученому Королівстві Великої Британії та Північної Ірландії. Батьки дитини не перебували у шлюбі. Батько дитини є біпатридом. Мати дитини - громадянка України, її постійне місце проживання визначено також в Україні. З довідки Посольства України у Сполученому Королівстві Великої Британії та Північної Ірландії від 16 березня 2017 року вбачається, що ОСОБА_12 зареєстрований громадянином України (т.1 а.с.89). З 22 березня 2019 року по теперішній час ОСОБА_12 зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 (т.1 а.с.90). У розпорядженні від 18 січня 2016 року Сімейний суд у ОСОБА_15 наказав, що дитина мешкатиме з матір`ю. Відповідно до розпоряджень Сімейного суду Західного Лондона від 18 січня 2016 року, 20 листопада 2017 року, 10 квітня 2019 року ОСОБА_10 встановлено порядок зустрічей з дитиною. ОСОБА_16 дозволено вивозити за межі країни постійного проживання, тобто з Великобританії, за кордон на період не більше ніж на 1 місяць. У лютому 2017 року ОСОБА_2 разом з дитиною вперше приїхали в Україну без згоди позивача. Відповідно до Гаазької конвенції 1980 року було зобов`язано відповідача повернути сина до Великобританії. Карабін Лука перебував в Україні 5 місяців. У липні 2017 року ОСОБА_16 повернуто до Великобританії. У листопаді 2018 року соціальним працівником дитини призначено Клару Мак Фарланд - старшого соціального працівника районної ради району Річмонд у м.Лондон. На виконання розпорядження Сімейного суду Західного Лондона 20 березня 2019 року старшим соціальним працівником команди з охорони інтересів дитини ОСОБА_17 складено Конфіденційний звіт для суду за статтею 37 Акта про дітей від 1989 року (т.1 а.с. 42-78). Зазначений звіт містить п.9.5 наступного змісту: «Як уже повідомлено у цьому звіті, ОСОБА_18 провів більшість свого життя, перебуваючи під опікою своєї матері. Він не мав контакту із батьком з січня 2018 року. Будь яка зміна у життєвих обставинах матиме вплив на нього. Якщо у результаті судового слухання із встановленням фактів буде вирішено, що ОСОБА_18 повинен мати контакт, або навіть мешкати із своїм батьком, то така зміна обставин, швидше за все, матиме значний ефект на нього. Кожен крок має бути дуже уважно продуманий та здійснений поступово та відповідно до плану (де це можливо) для того, аби мінімізувати негативний вплив на ОСОБА_19 ». У звіті зазначено, що в результаті кримінального розслідування жодне із обвинувачень ОСОБА_2 щодо фізичного та сексуального насильства не було обґрунтоване. Результатом розслідування сексуального насильства, котре проводила поліція, є висновок про те, що не існує задовільної кількості доказів того, що батько ОСОБА_20 вчинив проти нього сексуальне насильство. Справу було закрито. 4 березня 2019 року ОСОБА_2 разом з дитиною повторно приїхали в Україну. Германус Міловіч не надавав своєї згоди на переїзд дитини на постійне місце проживання в Україну. 8 травня 2019 року до Міністерства юстиції України як Центрального органу з виконання на території України Гаазької Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей 1980 року, ратифікованої Україною 11 січня 2006 року, через Центральний орган Великобританії надійшла заява ОСОБА_5 ( ОСОБА_6 ) про сприяння поверненню дитини до Великобританії. 31 травня 2019 року Міністерством юстиції України надіслано лист Головному територіальному управлінню юстиції у Львівській області, яке звернулося до відповідача з метою роз`яснення положень Конвенції 1980 року та отримання згоди на добровільне повернення дитини. З письмових пояснень відповідача ОСОБА_2 від 13 червня та 8 липня 2019 року вбачається, що позивач відмовилася добровільно повернути дитину, з посиланням на відповідні докази та аргументи. Комісія з питань захисту прав дитини Виконавчого комітету Червоноградської міської ради 9 січня 2020 року надала висновок, що ОСОБА_21 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , доцільно проживати з мамою ОСОБА_2 на території України (т.2 а.с71). Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що наявні умови, визначені у статтях 3, 4, 35 Конвенції, за яких держава, на території якої утримується дитина, зобов`язана повернути дитину в державу її постійного проживання, зокрема, Великобританія є державою, в якій дитина постійно проживала і за законодавством якої мають вирішуватися питання щодо правовідносин між батьками і дитиною, піклування про дитину, у тому числі визначення місця проживання дитини; дії щодо переміщення та утримування дитини за кордоном порушують права піклування ОСОБА_5 , адже батьківські повноваження належать обом батькам, а позивач не давав згоди на зміну місця проживання дитини, тобто його права та інтереси порушені внаслідок незаконного переміщення та подальшого протиправного утримування дитини в Україні. Позивач здійснював права на опіку до переміщення дитини та здійснював би такі права, якби не переміщення або утримування. Дії, що порушують права позивача, відбулися після набуття чинності Конвенцією у відносинах між двома державами, тобто до моменту переміщення дитини на територію України без згоди позивача. Дитина не досягла 16-річного віку. Суд першої інстанції посилається на те, що відповідачем порушено домовленості щодо тимчасового виїзду сина сторін за кордон з місця постійного проживання - Великобританії, не забезпечено повернення дитини за місцем постійного проживання. Колегія суддів не погоджується з висновками суду першої інстанції з урахуванням наступного. Апеляційний суд виходить з інтересів малолітнього ОСОБА_16 , положень та принципів Загальної декларації прав людини, прийнятої і проголошеної резолюцією Генеральної Асамблеї ООН від 10 грудня 1948 року, Декларації прав дитини, проголошеної Генеральною Асамблеєю ООН 20 листопада 1959 року, Конвенції ООН про права дитини, прийнятої та відкритої для підписання, ратифікації та приєднання 20 листопада 1989 року, яка набрала чинності для України з 27 вересня 1991 року, Європейської соціальної хартії, яка вступила в силу 1 липня 1999 року, Конституції України, Закону України «Про охорону дитинства», Сімейного кодексу України, згідно з якими дитина внаслідок її фізичної і розумової незрілості потребує спеціальної охорони і піклування, особливої уваги, має право на особливий захист і допомогу для її благополуччя та гармонійного розвитку. Кожна дитина має право на проживання в сім`ї разом з батьками або в сім`ї одного з них та на піклування батьків. Україна приєдналася до Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей, укладеної ІНФОРМАЦІЯ_3 в м. Гаага (Нідерланди) (далі - Конвенція), яка набула чинності для України з 1 вересня 2006 року. Питання повернення дитини, яка не досягла 16 років і переміщена або утримується на території Україні, до держави постійного місця проживання дитини вирішується на підставі Конвенції. Статтею 3 Конвенції визначено, що переміщення або утримування дитини розглядаються як незаконні, якщо порушуються права піклування про дитину, що належать будь-якій особі, установі або іншому органу, колективно або індивідуально, відповідно до законодавства держави, в якій дитина постійно мешкала до переміщення або утримування, за умови, що у момент переміщення або утримування ці права ефективно здійснювалися, колективно або індивідуально, або могли б здійснюватись, якби не переміщення (утримування) Відповідно до статті 5 Конвенції «права піклування» включають права, пов`язані з піклуванням будь-якої особи про дитину, і зокрема, право визначати місце проживання дитини; «права доступу» включають право переміщення дитини на обмежений час у місце інше, ніж місце її постійного проживання. Суд першої інстанції вважав, що дитина переміщена в Україну і утримується на території України незаконно. Обґрунтовуючи наявність підстав для відмови у поверненні дитини, відповідач ОСОБА_2 посилалась на те, що дитина адаптована для проживання в Україні, відвідує виховні, навчальні, духовні заклади, спортивні секції; стверджує, що дитина з боку батька була піддана насильству, посилаючись на висновок експертного дослідження № 22/05-20 від 20 травня 2020 року, складений Центром психологічної експертизи Інституту аналітичних досліджень і сучасної освіти за результатами проведеного психологічного обстеження ОСОБА_8 (т.2 а.с.222-247). Відповідно до висновку Комунального підприємства «Центр первинної медико-санітарної допомоги» м.Червонограда від 20 січня 2020 року дитина ОСОБА_22 має стійкий емоційний контакт з мамою, рівень адаптованості в місці проживання високий, середовище ідентифікує як рідне, має постійні соціальні контакти зі значимими дорослими, дружні контакти з дітьми (т.2 а.с.79-82). Статтею 12 Конвенції передбачено, якщо дитина незаконно переміщена або утримується так, як це передбачено статтею 3, і на дату початку процедур у судовому або адміністративному органі тієї Договірної держави, де знаходиться дитина, минуло менше одного року з дати незаконного переміщення або утримування, відповідний орган видає розпорядження про негайне повернення дитини. Судовий і адміністративний орган, навіть у тих випадках, коли процедури розпочаті після сплину річного терміну, про який йдеться в попередньому пункті, також видає розпорядження про повернення дитини, якщо тільки немає даних про те, що дитина вже прижилася у своєму новому середовищі. Устатті 13 Конвенції передбачено, що незважаючи на положення попередньої статті, судовий або адміністративний орган запитуваної держави не зобов`язаний видавати розпорядження про повернення дитини, якщо особа, установа або інший орган, що заперечує проти її повернення, доведуть, що: a) особа, установа або інший орган, що піклуються про дитину, фактично не здійснювали права піклування на момент переміщення або утримування, або дали згоду на переміщення або утримування, або згодом дали мовчазну згоду на переміщення або утримування; b) існує серйозний ризик того, що повернення поставить дитину під загрозу заподіяння фізичної або психічної шкоди або іншим шляхом створить для дитини нетерпиму обстановку. Судовий або адміністративний орган може також відмовити в розпорядженні про повернення дитини, якщо виявить, що дитина заперечує проти повернення і досягла такого віку і рівня зрілості, при якому слід брати до уваги її думку. Розглядаючи обставини, про які йдеться в цій статті, судові й адміністративні органи беруть до уваги інформацію про соціальне походження дитини, подану Центральним органом або іншим компетентним органом країни постійного проживання дитини Аналіз статті 13 Конвенції свідчить, що вона містить вичерпний перелік обставин, за наявності яких судовий або адміністративний орган запитуваної держави не зобов`язаний видавати розпорядження про повернення дитини. Обов`язок доведення наявності підстав для відмови у поверненні дитини Конвенція покладає на особу, яка вчинила вивезення або утримування дитини. Відповідно до ст. 20 Конвенції у поверненні дитини згідно із статтею 12 може бути відмовлено, якщо воно не допускається основними принципами запитуваної держави в галузі захисту прав людини й основних свобод. Відповідно до статей 1 та 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини. Відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка є частиною національного законодавства, кожна людина при визначенні її громадянських прав і обов`язків має право на справедливий судовий розгляд. У справі «Sneersone and Kampanella v. Italy» Європейський суд з прав людини зазначив наступне: «рішення про повернення дитини до держави її постійного проживання на підставі Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей не може прийматися автоматично без урахування усіх важливих обставин. Суд повинен детально перевірити сімейну ситуацію і врахувати ряд факторів, зокрема, емоційного, психологічного, матеріального і медичного характеру, та надати розумну оцінку інтересам кожного із батьків та інтересам дитини, які мають найважливіше значення». Європейський суд з прав людини зазначив, що «не лише зі статті 8 Конвенції, але й із самої Гаазької конвенції, враховуючи прямо закріплені в ній виключення до принципу своєчасного повернення дитини до її країни постійного проживання, безпосередньо випливає те, що таке повернення не може бути призначене автоматично або механічно (справи «Maumousseau and Washington v. France», «Neulinger and Shuruk v.Switzerland»). В контексті розгляду поданого в рамках Гаазької конвенції запиту про повернення, який, відповідним чином, є відмінним від провадження щодо батьківської опіки, поняття найкращих інтересів дитини повинне оцінюватися у світлі виключень, передбачених Гаазькою конвенцією, які стосуються плину часу (стаття 12), умов застосування Конвенції (стаття 13 (а) і існування «серйозного ризику» (стаття 13 (b), а також дотримання фундаментальних принципів запитуваної держави, що стосуються захисту прав людини та основних свобод (стаття 20). Це завдання стоїть в першу чергу перед національними органами запитуваної держави, які, зокрема, мають перевагу прямого контакту із зацікавленими сторонами. При виконанні свого завдання відповідно до статті 8 національні суди користуються свободою розсуду, яка при цьому залишається предметом європейського контролю, в рамках якого Суд розглядає відповідно до Конвенції рішення, які ці органи ухвалили, користуючись цією свободою. Суд вважає, що гармонійне тлумачення Європейської конвенції та Гаазької конвенції може бути досягнуте за умови дотримання наступних двох умов. По-перше, запитуваний суд повинен по-справжньому брати до уваги фактори, які можуть становити виключення до негайного повернення дитини в застосуванні статей 12, 13 і 20 зазначеної Конвенції, особливо якщо вони згадуються однією із сторін судового провадження. Такий суд потім повинен ухвалити рішення, яке є достатньо аргументованим з цього питання, з тим щоб Суд мав змогу перевірити, що ці питання були належним чином розглянуті. По-друге, ці фактори повинні бути оцінені у світлі статті 8 Конвенції (справа «Neulinger and Shuruk v.Switzerland»). Таким чином, Суд вважає, що стаття 8 Конвенції накладає на державні органи конкретне процесуальне зобов`язання в цьому відношенні: розглядаючи запит про повернення дитини, суди повинні розглянути не лише вірогідні твердження про «серйозний ризик» для дитини в разі її повернення, але й ухвалити рішення із наведенням конкретних підстав у світлі обставин справи. Як відмова в прийнятті до уваги заперечень щодо повернення, яке може підпадати під дію статей 12, 13 і 20 Гаазької конвенції, так і недостатнє наведення підстав в рішенні про відхилення таких заперечень суперечитиме вимогам статті 8 Конвенції, а також намірам та меті Гаазької конвенції. Необхідне належне вивчення таких тверджень, яке має підтримуватися наведенням національними судами підстав, які є не автоматичними чи стереотипними, а досить деталізованими в світлі виключень, викладених у Гаазькій конвенції, яка повинна тлумачитися вузько (справа «Maumousseau and Washington v. France»). Це також дозволить Суду, завдання якого не полягає в заміні національних судів, здійснити покладений на нього європейський нагляд (CASE OF X v. LATVІA). Європейський суд з прав людини вказав, що «стаття 8 Конвенції наклала процесуальне зобов`язання на латвійські органи влади, вимагаючи, щоб правдоподібне твердження про «серйозний ризик» для дитини в разі повернення було ефективно розглянуте судами, а їхні висновки були викладені у вмотивованому судовому рішенні. Відповідно до статті 13 (b) Гаазької конвенції, суди, які розглядають запит про повернення, не зобов`язані задовольняти його, «якщо особа, установа або інший орган, який виступає проти повернення дитини, встановлює, що ... існує серйозний ризик». Саме той батько, який виступає проти повернення, повинен в першу чергу надати в цьому зв`язку достатні докази. Таким чином, у даній справі саме заявниця повинна була надати достатні докази на обґрунтування своїх тверджень, які, крім того, повинні були стосуватися існування ризику, спеціально кваліфікованого статтею 13 (b) як «серйозного». Крім того, Суд зазначає, що хоча останнє положення не є обмежувальним в питанні точного значення «серйозного ризику», - який може спричинити не тільки «фізичну чи психологічну шкоду», але й «нестерпну ситуацію», - воно не може тлумачитися у світлі статті 8 Конвенції як таке, що включає всі незручності, неминуче пов`язані з процесом повернення: виключення, передбачене в статті 13 (b), стосується лише ситуацій, які виходять за рамки того, що дитина може розумно витримати. Заявниця виконала своє зобов`язання, надавши звіт психолога про те, що існує ризик травми для дитини в разі негайного розлучення з її матір`ю. Крім того, вона також заявила, що Т. мав судимості, і послалася на випадки жорстокого поводження з його боку. Відповідно, латвійські суди повинні були провести ефективну перевірку, що дозволила б їм підтвердити або ж відхилити існування «серйозного ризику» (справа «В. v. Belgium»). Відповідно, Суд вважає, що відмова взяти до уваги таке твердження, підтримане заявницею в тому, що воно базувалося на висновках, наданих спеціалістом, які могли б розкрити можливе існування серйозного ризику за змістом статті 13 (b) Гаазької конвенції, суперечила вимогам статті 8 Конвенції. Питання про те, чи могла матір поїхати за своєю дитиною до Австралії і підтримувати контакт з нею, також слід було розглянути. Крім того, Суд підкреслює, що в будь-якому випадку, оскільки права, що гарантуються статтею 8 Конвенції, яка є частиною латвійського законодавства і підлягає прямому застосуванню, становлять «фундаментальні принципи запитуваної держави, які стосуються захисту прав людини та основних свобод» за змістом пункту 20 Гаазької конвенції, окружний суд не міг обійтися без розгляду таких питань з огляду на обставини справи». У постанові Верховного Суду України від 21 жовтня 2015 року у справі № 6-1598цс15 зазначено, що: «обов`язок доведення наявності підстав для відмови у поверненні дитини Конвенція покладає на особу, яка вчинила протиправне вивезення або утримування дитини. Так, стаття 13 Конвенції передбачає, що судовий або адміністративний орган запитуваної держави не зобов`язаний видавати розпорядження про повернення дитини, якщо особа, установа або інший орган, що заперечує проти її повернення, доведуть, що: а) особа, установа або інший орган, що піклуються про дитину, фактично не здійснювали права піклування на момент переміщення або утримання, або дали згоду на переміщення або утримання, або згодом дали мовчазну згоду на переміщення або утримання; b) існує серйозний ризик того, що повернення поставить дитину під загрозу заподіяння фізичної або психічної шкоди або іншим шляхом створить для дитини нетерпиму обстановку». У постанові Верховного Суду від 6 червня 2018 року у справі № 686/15274/14-ц (провадження № 61-20940) зазначено, що, відмовляючи у задоволенні позовних вимог про повернення неповнолітньої дитини на підставі належним чином оцінених доказів, поданих сторонами, правильно застосувавши положення статей 3, 5, 12, 13, 20 Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей 1980 року, суди дійшли обґрунтованого висновку про те, що на час розгляду справи дитина прижилася у своєму новому середовищі а тому існує серйозний ризик того, що її повернення до країни постійного проживання поставить під загрозу заподіяння дитині фізичної або психічної шкоди або іншим шляхом створить для неї нетерпиму обстановку. З висновку експертного дослідження № 22/05-20 від 20 травня 2020 року, складеного Центром психологічної експертизи Інституту аналітичних досліджень і сучасної освіти за результатами проведеного психологічного обстеження (т.2 а.с.222-247), вбачається, що у ОСОБА_16 є індивідуально-особистісні особливості, які потребують особливої уваги з боку батьків-вихователів, створення особливих умов навчання та виховання. ОСОБА_12 через особливості нейродинаміки (емоційну лабільність та фрустраційну нестійкість) потребує створення дитино-центрованої родини, яка має мінімізувати дію негативних соціальних факторів. За умови переживання ОСОБА_23 невдач, стресів, психологічних травм, постійних заборон емоційна лабільність, яку ОСОБА_18 виявляє у поведінці з раннього віку (опозиційна поведінка, тривожність, високий рівень готовності до прояву вербальної та фізичної агресії), призведе до поганої якості соціального функціонування Луки та дезорганізації його поведінки. Соціально-підтримуюче оточення для ОСОБА_16 створюють його матір - ОСОБА_2 та її батьки. Якість контакту, який існує між ОСОБА_23 та його матір`ю - ОСОБА_2 , свідчить, що для Луки його матір є головним джерелом емоційного тепла та своєчасної підтримки. ОСОБА_2 створила для ОСОБА_16 простір, у якому останній переживає позитивні почуття прийняття, власної значущості, безпеки, емоційного контакту з близькою йому людиною. Позиція ОСОБА_2 , її пояснення того, що відбувається, якість турботи і допомоги, яку вона надає ОСОБА_21 , забезпечує переживання ним психологічного комфорту і безпеки. Індивідуально-психологічні особливості ОСОБА_2 , особливості її виховної поведінки, здорові умови для психічного та фізичного розвитку створені нею для ОСОБА_16 , у своїй сукупності забезпечують умови для переживання ОСОБА_23 суб`єктивного благополуччя, про що свідчить досягнутий ним рівень психічного та соціального розвитку. У поведінці ОСОБА_16 немає ознак того, що в нього є складності з адаптацією до умов життя та соціо-культурного середовища України. Існує серйозний ризик того, що повернення до країни походження створить для ОСОБА_16 загрозу заподіяння психічної та фізичної шкоди, створить для ОСОБА_16 нетерпиму обстановку. Карабін ОСОБА_18 у такий спосіб буде позбавлений можливості реалізовувати свої право на повноцінний інтелектуальний і особистісний розвиток, успішну соціалізацію. На момент проведення психологічного обстеження в житті ОСОБА_16 не було іншої людини, яка б могла надати йому еквівалентну альтернативну психологічну підтримку тій підтримці, яку ОСОБА_12 отримує від своєї матері - ОСОБА_2 , з якою у ОСОБА_16 сформовані стосунки надійної прив`язаності. Розлучення з матір`ю матиме негативний вплив на його розвиток і може зумовити невротичні проблеми, захворювання або те й інше, складності із соціалізацією через позбавлення ОСОБА_16 психологічної підтримки, яку він має завдяки зв`язку із матір`ю. У ОСОБА_16 виявлено ознаки того, що він зазнав впливу фізичного і сексуального насильства з боку свого батька ОСОБА_24 . У висновку зазначені психологічними ознаки, які свідчать про те, що ОСОБА_12 зазнав впливу дій розпусного характеру, сексуальних стосунків за участю ОСОБА_24 . У судовому засіданні психолог ОСОБА_25 підтримала зазначений висновок, вказала, що в його основу покладено об`єктивні відомості, одержані при проведенні дослідження та при спілкуванні з дитиною. Психологи ОСОБА_25 та ОСОБА_26 у судовому засіданні ствердили, що ОСОБА_13 з урахуванням його віку, розвитку, психологічного стану може самостійно висловити свою думку при вирішенні питання його місця проживання та виховання. Статтею 12 Конвенції ООН про права дитини зобов`язано Держави-учасниці забезпечити дитині, здатній сформулювати власні погляди, право вільно висловлювати ці погляди з усіх питань, що стосуються дитини, при чому поглядам дитини приділяється належна увага згідно з її віком та зрілістю. У статті 6 «Порядок прийняття рішення» Європейської конвенції про здійснення прав дітей визначено, що під час розгляду справи, яка стосується дитини, перед прийняттям рішення судовий орган надає можливість дитині висловлювати її думки, якщо внутрішнім законодавством дитина визнається такою, що має достатній рівень розуміння, і приділяє належну увагу думкам, висловленим дитиною. Ці норми міжнародних договорів імплементовано у внутрішнє законодавства України, зокрема положення частини 1 статті 45 ЦПК України і статті 171 СК України. Відповідно до статті 171 СК України дитина має право на те, щоб бути вислуханою, зокрема, посадовими особами з питань, що стосуються її особисто, а також питань сім`ї. Дитина, яка може висловити свою думку, має бути вислухана при вирішенні між батьками спору щодо її виховання, місця проживання, зокрема. Колегія суддів у сукупності з іншими згаданими доказами у справі приймає до увагидумку дитини, висновок експертного дослідження № 22/05-20 від 20 травня 2020 року, складений Центром психологічної експертизи Інституту аналітичних досліджень і сучасної освіти за результатами проведеного психологічного обстеження, який узгоджується з висновком Комунального підприємства «Центр первинної медико-санітарної допомоги» м.Червонограда від 20 січня 2020 року, висновком Комісії з питань захисту прав дитини Виконавчого комітету Червоноградської міської ради 9 січня 2020 року, поясненнями свідків; та приходить до висновку, що за час проживання в України з 4 березня 2019 року дитина виявляє виражені ознаки сприятливого адаптування до умов проживання із матір`ю, відвідує виховні, навчальні, духовні заклади, гуртки та спортивні секції, має друзів, захоплення, за нею здійснюється медичний догляд, вважає рідною українську мову, висловлює патріотичні почуття щодо України, державної символіки та звичаїв; що свідчить про те, що дитина прижилася в Україні. Відповідно до висновків психологів зміна місця її проживання є неприйнятною, переїзд в середовище незнайомих людей може призвести до емоційних зрушень, трансформації мотивів дій, порушення рухової та мовної поведінки, що негативно вплине на психологічний та фізичний розвиток дитини і буде становити загрозу психічних порушень; розлучення дитини з матір`ю може заподіяти їй фізичної або психічної шкоди. Дитина категорично відмовляється від повернення до батька - ОСОБА_5 і цю думку дитини, яка досягла такого віку і рівня зрілості, при якому слід брати до уваги її думку, належить взяти до уваги. Таке повернення буде травмуючим для дитини та вплине на її фізичний та психологічний стан. Предметом цього позову є повернення малолітньої дитини в країну постійного проживання. Суд виходить з того, що відповідач виконала свій процесуальний обов`язок та надала на підтвердження своїх доводів належні, допустимі та достатні докази, які підтверджують існування серйозного ризику за змістом статті 13 (b) Конвенції, а тому апеляційний суд встановив, що є підтвердженим існування серйозного ризику того, що повернення ОСОБА_8 до Великобританії поставить дитину під загрозу заподіяння фізичної або психічної шкоди та створить дитині нетерпиму обстановку. Рішення у справі про повернення дитини до держави її постійного проживання повинно забезпечувати не тільки права одного з батьків, а й відповідати інтересам дитини, що є необхідним у демократичному суспільстві. На підставі встанолвеного колегія суддів прийшла до висновку, що повернення ОСОБА_8 до Великобританії є недоцільним, оскільки таке повернення не відповідає інтересам дитини, приписам Конвенції, яка передбачає випадки, за яких національні органи можуть відмовити у поверненні дитини і такі випадки підтверджені доказами у цій справі. Тому неповернення дитини у цьому випадку є виправданим. Колегія суддів прийшла до висновку про відсутність підстав для повернення дитини ( ОСОБА_8 ) до Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії та відмову у позові. Керуючись ст. 367, п. 2 ч.1 ст.374, ст.ст. 376, 381-384, 388-391 ЦПК України, суд,- п о с т а н о в и в: Апеляційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити. Рішення Галицького районного суду м. Львова від 12 лютого 2020 року скасувати та прийняти нове рішення. Відмовити у задоволенні позову Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Львів) в інтересах підданого Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії, громадянина ОСОБА_27 ( ОСОБА_6 ) до ОСОБА_2 , з участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору: Відділу у справах дітей Червоноградської міської ради Львівської області, про забезпечення повернення малолітньої дитини до Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії - визнання незаконним вивезення із Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії, утримування ОСОБА_2 на території України малолітньої дитини ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_1 ; зобов`язання ОСОБА_2 повернути малолітню дитину ОСОБА_11 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , в державу постійного проживання - Сполучене Королівство Великої Британії та Північної Ірландії. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття. Касаційна скарга на судове рішення подається протягом тридцяти днів з дня складення його повного тексту безпосередньо до Верховного Суду. Повний текст судового рішення складено 8 листопада 2021 року. Головуючий Судді