Постанова 4857 № 380/7934/21

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 16 листопада 2021 рокуЛьвівСправа № 380/7934/21 пров. № А/857/18523/21 Восьмий апеляційний адміністративний суд в складі колегії: головуючого судді Ніколіна В.В. суддів Гінди О.М., Пліша М.А., за участі секретаря судового засідання Рибачука А.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові апеляційну скаргу Головного управління Держпраці у Львівській області на рішення Львівського окружного адміністративного суду від 11 серпня 2021 року (суддя Кравців О.Р., м. Львів, повне судове рішення складено 16 серпня 2021 року) у справі за адміністративним позовом Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 до Головного управління Держпраці у Львівській області про визнання протиправною та скасування постанови про накладення штрафу,- ВСТАНОВИВ: Фізична особа-підприємець ОСОБА_1 у травні 2021 року звернувся до суду з адміністративним позовом до Головного управління Держпраці у Львівській області, у якому просив визнати протиправною та скасувати постанову від 12.02.2021 №ЛВ26754/894/АВ/ФС. В обґрунтування позовних вимог зазначено, що позивач був відсутній під час проведення перевірки та не погоджується із висновками акту перевірки щодо використання ним найманої праці без оформлення трудових відносин, оскільки вказані відповідачем особи не були його працівниками та не виконували трудової функції передбаченої законодавством про працю. Крім того, позивача було притягнуто до адміністративної відповідальності відповідно до положень КУпАП, а тому винесення відповідачем постанови від 12.02.2021 №ЛВ26754/894/АВ/ФС свідчить про притягнення позивача до відповідальності двічі за одне й те ж порушення, що суперечить положенням Конституції України. Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 11 серпня 2021 року у справі №380/7934/21 позов задоволено. Визнано протиправною та скасовано постанову Головного управління Держпраці у львівській області про накладення штрафу за порушення законодавства про працю та зайнятість населення №ЛВ26754/894/АВ/ФС від 12.02.2021. Не погодившись із ухваленим судовим рішенням, його оскаржив відповідач, який із покликанням на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове про відмову у задоволенні позову. В обґрунтування апеляційних вимог зазначає, що під час проведення перевірки посадовими особами відповідача було зафіксовано факт виконання трудових функцій осіб, які офіційно не оформлені. Акт складений за результатами перевірки підписано позивачем без зауважень. Щодо повторного притягнення позивача до відповідальності за одне і те ж порушення, то апелянт зазначає, що постанова Шевченківського районного суду м. Львова у справі №466/1157/21 на час винесення оскаржуваної постанови не набрала законної сили. Таким чином, суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про наявність підстав для задоволення адміністративного позову. Позивач подав відзив на апеляційну скаргу, в якому покликається на правильність висновків суду першої інстанції щодо задоволення позову, тому просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду без змін. Учасники справи, в судове засідання не з`явились, про дату, час і місце розгляду справи були повідомлені належним чином, а тому, апеляційний суд, відповідно до частини четвертої статті 229 Кодексу адміністративного судочинства України (далі КАС України) вважає за можливе провести розгляд справи за відсутності учасників справи, без здійснення фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу. Заслухавши суддю-доповідача, переглянувши справу за наявними у ній доказами, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції приходить до переконання, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає з наступних підстав. Судом першої інстанції встановлено та знайшло своє підтвердження під час розгляду апеляційної скарги, що ФОП ОСОБА_1 є суб`єктом господарської діяльності, зареєстрований в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань. На підставі наказу від 25.11.2020 №1538-П, звернень від 02.11.2020 №М-1455, від 04.11.2020 №К-1469, за погодженням Державної служби України з питань праці від 23.11.2020 №819/2.1/12-20 Головне управління Держпраці у Львівській області видало направлення від 25.11.2020 №1523 на проведення з 27 по 30 листопада 2020 року позапланового заходу зі здійснення державного контролю у формі інспекційного відвідування у ФОП ОСОБА_1 , щодо додержання вимог законодавства про працю в частині оформлення трудових відносин, тривалості робочого часу, часу відпочинку, оплати праці. За результатами перевірки уповноваженими особами відповідача складено акт інспекційного відвідування фізичної особи, яка використовує найману працю №26754/894/АВ від 09.12.2020. Відповідно до змісту акта під час проведення перевірки контролюючим органом виявлено ряд порушень передбачених ч. 1, 3 ст. 24 КЗпП України та постанови КМУ №413, а саме: позивачем допущено до роботи працівників без укладення трудового договору, оформленого наказом чи розпорядженням власника або уповноваженого ним органу, та без повідомлення центрального органу виконавчої влади з питань забезпечення формування та реалізації державної політики з адміністрування єдиного внеску на загальнообов`язкове державне пенсійне страхування про прийняття працівника на роботу в порядку встановленому Кабінетом Міністрів України. Акт підписаний позивачем. Головним управлінням Держпраці у Львівській області 09.12.2020 складено протокол про адміністративне правопорушення №ЛВ26754/894/АВ/П/ПТ у зв`язку з виявленим в ході інспекційного відвідування порушення вимог законодавства про працю, що містить ознаки адміністративного правопорушення, відповідальність за яке передбачена ч. 3 ст. 41 КУпАП. Також відповідачем винесено припис №ЛВ26754/894/АВ/П про усунення виявлених порушень. Головним управлінням Держпраці у Львівській області 12.02.2021 винесено постанову №ЛВ26754/894/АВ/ФС про накладення на позивача штрафу за порушення законодавства про працю та зайнятість населення, а саме: вимог ч. 1, 3 ст. 24 КЗпП України та постанови КМУ №413 в розмірі 200000,00 грн. Також встановлено, що постановою Шевченківського районного суду м. Львова від 26.02.2021 у справі №466/1157/21 ОСОБА_1 визнано винним у вчиненні адміністративного правопорушення передбаченого ч. 3 ст. 41 КУпАП та застосовано до нього адміністративне стягнення у виді штрафу в розмірі 100 неоподаткованих мінімумів громадян. Постановою Львівського апеляційного суду від 16.06.2021 постанову Шевченківського районного суду м. Львова змінено, зменшено штраф накладений на позивача до 500 неоподаткованих мінімумів доходів громадян. Вважаючи постанову відповідача від 12.02.2021 №ЛВ26754/894/АВ/ФС протиправною, позивач звернувся до суду з цим позовом. Задовольняючи адміністративний позов, суд першої інстанції виходив з того, що позивач не може бути одночасно притягнутий до відповідальності за одне і те ж порушення за ч. 2 ст. 265 КЗпП України та ч. 3 ст.41 КУпАП, тому постанова відповідача від 12.02.2021 №ЛВ26754/894/АВ/ФС підлягає скасуванню, як протиправна. Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції, вважає їх правильними та такими, що відповідають нормам матеріального та процесуального права, а також фактичним обставинам справи, з огляду на наступне. Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі та в межах повноважень у спосіб, що передбачений, як Конституцією, так і Законами України. Наведена норма означає, що суб`єкт владних повноважень зобов`язаний діяти лише на виконання закону, за умов і обставин, визначених ним, вчиняти дії, не виходячи за межі прав та обов`язків, дотримуватися встановленої законом процедури, обирати лише встановлені законодавством України способи правомірної поведінки під час реалізації своїх владних повноважень. Статтею 259 КЗпП України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) передбачено, що державний нагляд та контроль за додержанням законодавства про працю юридичними особами незалежно від форми власності, виду діяльності, господарювання, фізичними особами - підприємцями, які використовують найману працю, здійснює центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику з питань нагляду та контролю за додержанням законодавства про працю, у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України. Постановою Кабінету Міністрів України 11.02.2015 №96 затверджено Положення про Державну службу України з питань праці, згідно з яким Державна служба України з питань праці (Держпраці) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра соціальної політики, і який реалізує державну політику, зокрема з питань нагляду та контролю за додержанням законодавства про працю, зайнятість населення. Відповідно до пункту 7 цього Положення Держпраці здійснює свої повноваження безпосередньо та через утворені в установленому порядку територіальні органи. На утворені територіальні органи Держпраці може покладати виконання завдань за міжрегіональним принципом. Постановою Кабінету Міністрів України №295 від 26.04.2017 Деякі питання реалізації статті 259 Кодексу законів про працю України та статті 34 Закону України Про місцеве самоврядування в Україні затверджено Порядок здійснення державного контролю за додержанням законодавства про працю (надалі - Порядок №295), який визначає процедуру здійснення державного контролю за додержанням законодавства про працю юридичними особами (включаючи їх структурні та відокремлені підрозділи, які не є юридичними особами) та фізичними особами, які використовують найману працю (далі - об`єкт відвідування). Згідно з пунктом 2 Порядку №295 державний контроль за додержанням законодавства про працю здійснюється у формі проведення інспекційних відвідувань та невиїзних інспектувань інспекторами праці Держпраці та її територіальних органів. На підставі вказаних вище приписів нормативно-правових актів можна дійти висновку про те, що відповідач наділений повноваженнями на проведення перевірки. Частиною 1 статті 265 КЗпП України передбачено, що посадові особи органів державної влади та органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій, винні у порушенні законодавства про працю, несуть відповідальність згідно з чинним законодавством. Згідно з абзацом 2 частини 2 статті 265 КЗпП України юридичні та фізичні особи - підприємці, які використовують найману працю, несуть відповідальність у вигляді штрафу в разі: фактичного допуску працівника до роботи без оформлення трудового договору (контракту) - у тридцятикратному розмірі мінімальної заробітної плати, встановленої законом на момент виявлення порушення, за кожного працівника, щодо якого скоєно порушення. Разом з тим, відповідальність за фактичний допуск працівника до роботи без оформлення трудового договору (контракту) передбачено також Кодексом України про адміністративні правопорушення. Відповідно до ч. 3 ст. 41 КУпАП фактичний допуск працівника до роботи без оформлення трудового договору (контракту), допуск до роботи іноземця або особи без громадянства та осіб, стосовно яких прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця, на умовах трудового договору (контракту) без дозволу на застосування праці іноземця або особи без громадянства - тягнуть за собою накладення штрафу на посадових осіб підприємств, установ і організацій незалежно від форми власності, фізичних осіб - підприємців, які використовують найману працю, від п`ятисот до однієї тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. У справі встановлено, що постановою Львівського апеляційного суду від 16.06.2021 у справі №466/1157/21 позивача притягнуто до відповідальністю за ч. 3 ст. 41 КУпАП на підставі протоколу про адміністративне правопорушення №ЛВ26754/894/АВ/П/ПТ від 09.12.2020. Оскаржуваною постановою на позивача накладено штраф за порушення вимог ч. 1, 3 ст. 24 КЗпП України та постанови КМУ №413. Апеляційний суд звертає увагу на те, що в обох випадках зміст правопорушення зводиться до допущення до роботи працівників без укладення трудового договору. При цьому, при винесенні оскаржуваної у цій справі постанови відповідач керується, зокрема, ст. 265 КЗпП України. Також апеляційний суд вважає за необхідне зазначити, що ст. 265 КЗпП України та ст. 41 КУпАП були викладені в редакції Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо реформування загальнообов`язкового державного соціального страхування та легалізації фонду оплати праці» від 28.12.2014. Цей Закон вніс комплексні зміни до чинного законодавства України з метою створення умов для стабілізації фінансового стану держави, зниження навантаження на фонд оплати праці та приведення до фінансових можливостей дії положень окремих законів України. Елементом проведеної реформи стало оновлення системи юридичної відповідальності за вчинення відповідних правопорушень, що стосувалося не лише формалізації нових їхніх складів та посилення санкцій, але й запровадження додаткового нормативно-правового регулювання юридичної відповідальності у сфері легалізації зайнятості. Основною відмінністю ст.265 КЗпП України та ч.3 ст.41 КУпАП є суб`єктний склад правопорушення. Завдяки цьому, одночасно до відповідальності може бути притягнута юридична особа як роботодавець (за ст. 265 Кодексу законів про працю України) і посадова особа цієї юридичної особи (за ст. 41 Кодексу України про адміністративні правопорушення) за фактичний допуск працівника до роботи без оформлення трудових відносин. Тобто, при допуску працівника до роботи без оформлення трудового договору в разі притягнення до відповідальності фізичної особи-підприємця на підставі абз. 2 ч. 2 ст. 265 КЗпП України та ч. 3 ст. 41 КУпАП можуть збігатися суб`єкт відповідальності та вид порушення. Закон не визначає, до якого саме виду юридичної відповідальності належать заходи впливу за правопорушення, передбачені в ч. 2 ст. 265 КЗпП України. Згідно з п. 22 ч. 1 ст. 92 Конституції України виключно законами України визначаються засади цивільно-правової відповідальності; діяння, які є злочинами, адміністративними або дисциплінарними правопорушеннями, та відповідальність за них. У межах офіційного нормативного тлумачення вказаного конституційного припису, Конституційний Суд України у пункті 1.1. резолютивної частини Рішення від 30.05.2001 №7-рп/2001 вказав, що ним безпосередньо не встановлюються види юридичної відповідальності. За цим положенням виключно законами України визначаються засади цивільно-правової відповідальності, а також діяння, що є злочинами, адміністративними або дисциплінарними правопорушеннями як підстави кримінальної, адміністративної, дисциплінарної відповідальності, та відповідальність за такі діяння. Зазначені питання не можуть бути предметом регулювання підзаконними нормативно-правовими актами. Тобто, на конституційному рівні відсутні обмеження суверенних повноважень держави щодо організації системи державного примусу з метою забезпечення виконання постановлених перед нею завдань і функцій (в частині запровадження на рівні закону як рішення вищої юридичної сили нових видів відповідальності, відповідних їм складів правопорушень і санкцій за їхнє вчинення). Така позиція відповідає і практиці Європейського суду з прав людини, за якою держави повинні мати можливість законно обрати додаткові юридичні заходи у відповідь на соціально небезпечну поведінку (наприклад, недотримання правил дорожнього руху / ухилення від сплати податків) за допомогою різних процедур, що утворюють єдине ціле з тим, щоб вирішувати різні аспекти соціальної проблеми, що виникла, за умови, що застосовані юридичні засоби в сукупності не є надмірним тягарем для такої особи. Частини 3, 4 ст. 265 КЗпП України конкретизували, що штрафи, накладення яких передбачено частиною другою цієї статті, є фінансовими санкціями і не належать до адміністративно-господарських санкцій, визначених главою 27 Господарського кодексу України. Штрафи, зазначені у частині другій цієї статті, накладаються центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику з питань нагляду та контролю за додержанням законодавства про працю, у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Відповідно до ст. 238 Господарського кодексу України за порушення встановлених законодавчими актами правил здійснення господарської діяльності до суб`єктів господарювання можуть бути застосовані уповноваженими органами державної влади або органами місцевого самоврядування адміністративно-господарські санкції, тобто заходи організаційно-правового або майнового характеру, спрямовані на припинення правопорушення суб`єкта господарювання та ліквідацію його наслідків. Види адміністративно-господарських санкцій, умови та порядок їх застосування визначаються цим Кодексом, іншими законодавчими актами. Адміністративно-господарські санкції можуть бути встановлені виключно законами. Однією з таких санкцій є й адміністративно-господарський штраф. Визначення адміністративно-господарських санкцій відповідає розумінню заходів державного примусу, що є наслідком вчинення відповідного правопорушення, та має єдину онтологічну основу із заходами юридичної відповідальності. Нормативне номінування штрафів за ст. 265 КЗпП України, як фінансових санкцій та формальне відмежування їх законодавцем від адміністративно-господарських свідчить про здійснення формальної правової кваліфікації відповідно до національного законодавства в межах автономного виду відповідальності з тяжінням до означення фінансової відповідальності. За вказаних умов, нормативних та фактичних підстав відносити штрафи за ст.265 КЗпП України до заходів адміністративної відповідальності немає. Разом з тим, ч. 3 ст. 41 КУпАП встановлено адміністративну відповідальність за фактичний допуск працівника до роботи без оформлення трудового договору (контракту), допуск до роботи іноземця або особи без громадянства та осіб, стосовно яких прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця, на умовах трудового договору (контракту) без дозволу на застосування праці іноземця або особи без громадянства у формі накладення штрафу на посадових осіб підприємств, установ і організацій незалежно від форми власності, фізичних осіб - підприємців, які використовують найману працю, від п`ятисот до однієї тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Незважаючи на формальну відмінність видів відповідальності та, у зв`язку із цим, дотримання гарантій ч. 1 ст. 61 Конституції України, абсолютна тотожність складу правопорушення та природи санкцій, вирішення питання одночасного застосування ст. 265 КЗпП України та ч. 3 ст. 41 КУпАП потребує саме у контексті принципу верховенства права особи, а не об`єктивної законності, передбачає необхідність дослідження відповідальності з позиції «комплексності» дії санкцій як елементів єдиної системи боротьби з правопорушенням, а не дублювання заходів відповідальності з метою фіскалізації штрафів. Аналіз Пояснювальної записки до проекту, що у подальшому був прийнятий і набув чинності як Закон №77-VIII, вказує на те, що суб`єктом відповідальності за ст. 265 КЗпП України належало визначати юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, в той же час, ст. 41 КУпАП за нормативним підходом щодо суб`єкта адміністративної відповідальності, суб`єктом правопорушення встановлювала лише спеціального суб`єкта - посадових осіб юридичних осіб. Такий підхід мав забезпечувати очевидний комплексний характер впливу як щодо безпосереднього роботодавця, так і осіб, які формують та приймають рішення від його імені. У практиці, зокрема, адміністративного судочинства застосовується загальний принцип in dubio pro tributario (пріоритет з найбільш сприятливим для особи тлумаченням норми права): у разі якщо норма закону або іншого нормативного акта, виданого на основі закону, або якщо норми різних законів або нормативних актів дозволяють неоднозначне або множинне тлумачення прав та обов`язків особи у її взаємовідносинах з державою (в особі відповідних суб`єктів владних повноважень), тлумачення такого закону здійснюється на користь особи (суб`єкта приватного права). Норми про застосування правила про пріоритет норми з найбільш сприятливим для особи тлумаченням закріплені, зокрема, у ч. 7 ст. 4 Закону України «Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності»: у разі якщо норма закону чи іншого нормативно-правового акта, виданого на підставі закону, або якщо норми різних законів чи різних нормативно-правових актів допускають неоднозначне (множинне) трактування прав і обов`язків суб`єкта господарювання або повноважень органу державного нагляду (контролю), така норма трактується в інтересах суб`єкта господарювання. Загальний принцип «non bis in idem» не виключає проведення подвійного провадження, за умови, що будуть виконані певні умови. Зокрема, в аспекті статті 4 Протоколу № 7 ЄСПЛ такою умовою називає доведення, що подвійні провадження були «досить тісно пов`язані за суттю та у часі». Інакше кажучи, що вони об`єднані на комплексній основі і утворюють єдине ціле. Це означає, що не тільки мета і засоби, які використовуються для її досягнення мають доповнювати одне одного за суттю та бути пов`язаними у часі, а й те, що можливі наслідки такого правового реагування на відповідну поведінку мають бути пропорційними і передбачуваними для осіб, яких вони стосуються. Матеріальні критерії для визначення того чи існує досить тісний зв`язок за суттю, включають в себе: чи переслідують різні провадження взаємодоповнюючі цілі і, таким чином, стосуються не тільки in abstracto, але й in concreto, різних аспектів соціально неправомірної поведінки; чи є подвійність провадження передбачуваним наслідком (як в законодавстві так і на практиці), одного й того ж оспорюваного діяння (idem); чи проводяться паралельні провадження таким чином, щоб уникнути, наскільки це можливо, будь-якого дублювання у збиранні, а також оцінці доказів, зокрема, шляхом належної взаємодії між різними компетентними органами з тим, щоб факти, встановлені в одному провадженні також використовувалися в іншому провадженні; і, перш за все, чи враховується санкція у першому завершеному провадженні в тих провадженнях, які завершуються пізніше з тим, щоб особа, якої вони стосуються, не несла надмірний тягар. Останній ризик буде менш ймовірним у правових системах, де налагоджений компенсаційний механізм, призначений для забезпечення пропорційності загальної суми накладених штрафів (п.п. 130, 132 рішення Великої палати Європейського суду з прав людини у справі «А. та Б. проти Норвегії» (А. and B. v. Norvey) (заяви №№ 24130/11, 29758/11) від 15.11.2016). В умовах одночасного застосування санкцій до фізичної особи-підприємця за ст. 265 КЗпП України та ч. 3 ст. 41 КУпАП, очевидно, що провадження не є пов`язаними за своєю суттю, виходячи з озвучених критеріїв, оскільки за цілями та застосовуваними санкціями не є взаємодоповнюючими, а передбачають подвійне застосування щодо однієї і тієї ж особи двох штрафних заходів. Це є не лише непропорційним та надмірним обтяженням щодо такої особи, але й ставить у нерівне правове становище при вчиненні аналогічного правопорушення у діяльності юридичної особи та фізичної особи-підприємця не на користь останнього. Розмежування статусу фізичної особи та фізичної особи-підприємця не зумовлює можливостей відходу від цих висновків, оскільки в обох випадках каральна мета відповідальності реалізується щодо єдиного суб`єкта права - фізичної особи, яка з метою законного здійснення господарської діяльності отримує додатковий правовий статус. Оскільки правовий статус підприємця фізична особа з повною цивільною дієздатністю набуває в порядку реалізації свого права на здійснення підприємницької діяльності, яка не заборонена законом (згідно з ч. 1 ст. 42 Конституції України, ст. 50 Цивільного кодексу України, ч. 1 ст. 128 Господарського кодексу України). Таким чином, фізична особа - підприємець, яка використовує найману працю, не може бути одночасно притягнута до відповідальності за ч. 2 ст. 265 КЗпП України та ч. 3 ст. 41 КУпАП в частині допуску працівника до роботи без оформлення трудового договору у зв`язку з порушенням принципу «non bis in idem», як складового елементу принципу верховенства права. До вказаного висновку дійшла Об`єднана палата Верховного Суду у постанові від 22.12.2020 по справі №260/1743/19 надаючи оцінку подібним правовідносинам. Так, Об`єднана палата Верховного Суду сформувала власний правовий висновок відповідно до якого: штрафи передбаченні ст. 265 КЗпП України є заходами фінансової відповідальності, підстав відносити їх до заходів адміністративної відповідальності немає; фізична особа-підприємець, яка використовує найману працю, не може бути одночасно притягнута до відповідальності за ч. 2 ст. 265 КЗпП України та ч. 3 ст.41 КУпАП в частині допуску працівника до роботи без оформлення трудового договору у зв`язку з порушенням принципу «non bis in idem», як складового елементу принципу верховенства права. Згідно з вимогами ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення. У розумінні ч. 2 ст. 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову. За таких обставин, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що позивач не може бути притягнутий до відповідальності за одне і те ж порушення одночасно за ч. 2 ст. 265 КЗпП України та ч. 3 ст.41 КУпАП, тому постанова Головного управління Держпраці у Львівській області від 12.02.2021 №ЛВ26754/894/АВ/ФС є протиправною, а тому підлягає скасуванню. Таким чином, за результатами розгляду апеляційної скарги колегія суддів суду апеляційної інстанції дійшла висновку, що суд першої інстанції прийняв правильне рішення про задоволення адміністративного позову. В підсумку, апеляційний суд переглянув оскаржуване рішення суду і не виявив порушень норм матеріального чи процесуального права, які могли призвести до ухвалення незаконного судового рішення, щоб його скасувати й ухвалити нове. Міркування і твердження відповідача не спростовують правильності правових висновків цього рішення, у зв`язку з чим його апеляційна скарга на рішення суду не підлягає задоволенню. Згідно із статтею 242 КАС України, рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Враховуючи наведене, колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції відповідає вимогам статті 242 КАС України, підстав для задоволення вимог апеляційної скарги колегією суддів не встановлено. Відповідно до статті 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. На підставі викладеного, колегія суддів, погоджуючись з висновками суду першої інстанції, вважає, що суд дійшов вичерпних юридичних висновків щодо встановлення фактичних обставин справи і правильно застосував до спірних правовідносин норми матеріального та процесуального права. Доводи апеляційної скарги, з наведених вище підстав, висновків суду не спростовують, а зводяться до переоцінки доказів та незгоди з ними. Керуючись ч.3 ст. 243, ст. 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 328 КАС України, суд,-

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу Головного управління Держпраці у Львівській області залишити без задоволення, а рішення Львівського окружного адміністративного суду від 11 серпня 2021 року у справі № 380/7934/21 без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції. Головуючий суддя В. В. Ніколін судді О. М. Гінда М. А. Пліш Повне судове рішення складено 17 листопада 2021 року