Ухвала КЦС ВС № 629/479/15-ц

Ухвала Іменем України 12 листопада 2021 року м. Київ справа № 629/479/15 провадження № 61-17205ск21 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Ступак О. В. (суддя-доповідач), Гулейкова І. Ю., Усика Г. І., вирішуючи питання про відкриття касаційного провадження за касаційною скаргою Акціонерного товариства Комерційного банку «ПриватБанк» на рішення Лозівського міськрайонного суду Харківської області від 04 березня 2021 року та постанову Харківського апеляційного суду від 01 вересня 2021 року у справі за позовом Акціонерного товариства Комерційного банку «ПриватБанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором, ВСТАНОВИВ: У лютому 2015 року Акціонерне товариство Комерційного банку «ПриватБанк» (далі - АТ КБ «ПриватБанк») звернулось до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором. В обґрунтування позову зазначало, що 21 березня 2008 року між ним та ОСОБА_1 укладений кредитний договір № HAC0AE00000437, за умовами якого останній отримав грошові кошти у розмірі 34 337,25 дол. США зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 10,56 % на рік на суму залишку заборгованості з кінцевим терміном повернення грошових коштів 20 березня 2013 року. У порушення умов кредитного договору відповідач взяті на себе зобов`язання належним чином не виконував, у зв`язку з чим станом на 26 грудня 2014 року виникла заборгованість зі сплати кредитних зобов`язань у розмірі 143 590,58 дол. США, яка складається із: заборгованості за кредитом у розмірі 35 712,64 дол. США; заборгованості за процентами за користування кредитом у розмірі 7 278,28 дол. США; заборгованості з комісії за користуванням кредитом у розмірі 1 340,96 дол. США; пені за несвоєчасність виконання зобов`язань за договором в розмірі 92 405,95 дол. США; штрафу (фіксованої частини) у розмірі 15,86 дол. США, штрафу (процентної частини) у розмірі 6 836,89 дол. США. Відповідачу направлялася претензія з вимогою погашення суми заборгованості за кредитом, яка залишилася останнім без реагування. Враховуючи вищевикладене, заявник просив стягнути з ОСОБА_1 заборгованість за кредитом у розмірі 143 590,58 дол. США, що за курсом Національного банку України (далі - НБУ) складає 2 262 987,61 грн. Рішенням Лозівського міськрайонного суду Харківської області від 04 березня 2021 року, залишеним без змін постановою Харківського апеляційного суду від 01 вересня 2021 року, у задоволенні позову АТ КБ «ПриватБанк» відмовлено. 20 жовтня 2021 року АТ КБ «ПриватБанк» звернулось до Верховного Суду із касаційною скаргою на рішення Лозівського міськрайонного суду Харківської області від 04 березня 2021 року та постанову Харківського апеляційного суду від 01 вересня 2021 року, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення про задоволення позову. У касаційній скарзі заявник просить поновити йому строк на касаційне оскарження та вказує на те, що копію оскаржуваної постанови суду апеляційної інстанції отримав 22 вересня 2021 року. На підтвердження зазначеного надано відповідні докази, а саме, копію конверту апеляційного суду. Відповідно до частин першої та другої статті 390 ЦПК України касаційна скарга на судове рішення подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Учасник справи, якому повне судове рішення не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на касаційне оскарження, якщо касаційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому такого судового рішення. Перевіривши доводи клопотання про поновлення строку на касаційне оскарження судових рішень та додані до касаційної скарги матеріали, суд вважає, що клопотання підлягає задоволенню, оскільки наведені заявником обставини, зокрема, отримання копії оскаржуваної постанови апеляційного суду 22 вересня 2021 року, свідчать про наявність поважних причин пропуску строку на оскарження, що є підставою для його поновлення. У касаційній скарзі заявник посилається на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України (суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку) як на підставу оскарження судових рішень. Зокрема, заявник у касаційній скарзі зазначає, що суди в оскаржуваних судових рішеннях не врахували висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 310/11534/13-ц (провадження № 14-154цс18), 18 вересня 2018 року у справі № 921/107/15-г (провадження № 12-117гс18). Перевіривши доводи касаційної скарги, оскаржувані судові рішення, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність правових підстав для відкриття касаційного провадження у цій справі. Згідно з положеннями пункту 5 частини другої статті 394 ЦПК України у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 1 частини другої статті 389 цього Кодексу суд може визнати таку касаційну скаргу необґрунтованою та відмовити у відкритті касаційного провадження, якщо Верховний Суд уже викладав у своїй постанові висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку (крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку або коли Верховний Суд вважатиме за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах). Із матеріалів касаційної скарги, змісту оскаржуваних судових рішень суд дійшов переконання, що касаційна скарга є необґрунтованою, а наведені в ній доводи не дають підстав для висновків щодо незаконності та обґрунтованості оскаржуваних судових рішень чи їх невідповідності висновкам, викладених у постановах Верховного Суду, щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі. Такого висновку Верховний Суд дійшов з огляду на таке. Судами встановлено, що 21 березня 2008 року між АТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_1 укладений кредитно-заставний договір № HAC0AE00000437, предметом якого є надання банком позичальнику кредитних коштів в обмін на зобов`язання позичальника з повернення кредиту, сплати відсотків та винагороди у зазначені договором строки. Згідно з умовами, визначеними у пунктах 17.1.1-17.1.3 договору, кредит надається у загальному розмірі 34 337,25 дол. США. Частина кредиту в розмірі 30 000,00 дол. США надається з метою придбання позичальником автомобіля, частина кредиту в розмірі 4 337,25 дол. США - з метою оплати перших страхових платежів за договорами страхування на перший рік дії кредиту, частина кредиту в розмірі 6,81 дол. США - з метою оплати коштів за реєстрацію предмета застави в Державному реєстрі. Пунктами 17.1.4 та 17.1.5 кредитно-заставного договору визначено дату видачі кредиту - не пізніше ніж 21 березня 2008 року, дата погашення - 20 березня 2013 року. За користування кредитними коштами позичальник сплачує банку проценти за процентною ставкою у розмірі 10,56 % річних (пункт 17.1.6 договору). Відповідно до пункту 17.9 кредитно-заставного договору предметом застави є автомобіль марки «BMW X5», 2003 року випуску, державний номерний знак НОМЕР_1 , належний позичальнику на праві власності на підставі свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу від 19 березня 2008 року № НОМЕР_2 . Відповідно до пункту 12.1 кредитно-заставного договору, до істотних порушень позичальником умов договору відноситься затримання сплати частини наданого кредиту та (або) процентів щонайменше на один календарний місяць та несплата позичальником більше однієї виплати, яка перевищує 5 % від суми наданого кредиту, що вважається подією дефолту. Згідно з умовами, визначеними пунктами 13.2, 13.3, 13.8 кредитно-заставного договору, банк має право на власний розсуд обрати процедуру позасудового звернення стягнення на предмет застави в один з таких способів: передача предмета застави у власність банку; продаж предмета застави третій особі; звернення стягнення на підставі виконавчого напису нотаріуса; будь-який інший спосіб, дозволений законодавством, або звернутися до суду. У пунктах 14.1, 14.9 договору передбачена відповідальність у вигляді пені та штрафу за порушення зобов`язань за кредитним договором. Зокрема, у пунктах 14.1, 14.4 передбачено сплату пені за порушення зобов`язань, визначених у відповідних пунктах, а у пункті 14.9 передбачено сплату штрафу в розмірі 250,00 грн плюс 5 % від суми невиконаного зобов`язання за порушення позичальником будь-якого грошового зобов`язання. За пунктом 14.11 договору сторони встановили строки позовної давності за вимогами про стягнення кредиту, винагороди та процентів за користування кредитом, неустойки тривалістю у 5 років. Позивач свої зобов`язання за кредитним договором виконав, надавши позичальнику кредит у визначеному договором розмірі. Із березня 2009 року ОСОБА_1 став порушувати зобов`язання за кредитним договором, будь-які сплати за кредитним договором на користь банку взагалі припинив. У жовтні 2009 року АТ КБ «ПриватБанк» звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет застави у рахунок погашення заборгованості станом на 03 червня 2009 року у розмірі 34 042,05 дол. США. Рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 14 березня 2012 року у справі № 2-412/1768/2012 звернуто стягнення на предмет застави у рахунок погашення заборгованості за кредитно-заставним договором від 21 березня 2008 року № HAC0AE00000437 у розмірі 259 070,18 грн, що в еквіваленті становить 34 042,05 дол. США, яка складається з: заборгованості за тілом кредиту у розміні 31 178,55 дол. США, заборгованості за процентами за користування кредитом у розмірі 885, 64 дол. США, пені за несвоєчасність виконання зобов`язань за договором у розмірі 229,60 дол. США, заборгованості з комісії за користуванням кредитом у розмірі 95,92 дол США, штрафу (фіксованої частини) у розмірі 1 619,49 дол. США, штрафу (процентної частини) у розмірі 32,85 дол. США. При зверненні до суду із другим позовом (справа № 629/479/15) у лютому 2015 року АТ КБ «ПриватБанк» посилалося на те, що станом на 26 грудня 2014 року позичальник має заборгованість за кредитом у розмірі 143 590,58 дол. США, а стягнення рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 14 березня 2012 року грошових коштів, не звільняє боржника від відповідальності за невиконання ним грошового зобов`язання та не позбавляє кредитора права на отримання сум, нарахованих після ухвалення попереднього рішення суду. Банк у справі № 629/479/15 просив стягнути заборгованість зі сплати кредитних зобов`язань у розмірі 143 590,58 дол. США, яка складається із: заборгованості за кредитом у розмірі 35 712,64 дол. США; заборгованості за процентами за користування кредитом у розмірі 7 278,28 дол. США; заборгованості з комісії за користуванням кредитом у розмірі 1 340,96 дол. США; пені за несвоєчасність виконання зобов`язань за договором у розмірі 92 405,95 дол. США; штрафу (фіксованої частини) у розмірі 15,86 дол. США, штрафу (процентної частини) у розмірі 6 836,89 дол. США. Відмовляючи у задоволенні позову АТ КБ «ПриватБанк», суди виходили з того, що банк, звернувшись у жовтні 2009 році до суду з позовом про звернення стягнення на предмет застави у рахунок погашення заборгованості, змінив строк виконання основного зобов`язання щодо повернення кредиту, нарахованих відсотків та пені, а тому будь-які нарахування на підставі кредитного договору після спливу строку кредитування є безпідставними. У касаційній скарзі заявник посилається на те, що рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 14 березня 2012 року про звернення стягнення на предмет застави не звільняє боржника від відповідальності за невиконання ним грошового зобов`язання та не позбавляє кредитора права на отримання сум, нарахованих після ухвалення судового рішення. Відзначає, що у цій справі звернувся до суду з позовом про стягнення грошових коштів, нарахованих після ухвалення рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 14 березня 2012 року. Доводи касаційної скарги є необґрунтованими з огляду на наступне. Відповідно до частини першої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти. Згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України якщо договором встановлений обов`язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу. За частиною першою статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики. Згідно з частиною другою статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. У статті 572 ЦК України визначено, що в силу застави кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов`язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом (право застави). Умовами кредитно-заставного договору сторони визначили окремі самостійні зобов`язання позичальника, деталізувавши його обов`язок повернути весь борг частинами та встановили самостійну відповідальність за невиконання цього обов`язку - дострокове повернення всієї суми кредиту, виплати процентів за користування кредитом, виконання всіх інших грошових зобов`язань за договором у повному обсязі, а також можливість одностороннього розірвання договору банком, розірвання договору у судовому порядку та звернення стягнення на предмет застави тощо. Верховний Суд погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про те, що позов не підлягає задоволенню, оскільки ПАТ КБ «ПриватБанк» вже стягнуто з відповідача заборгованість за вказаним договором, що підтверджується рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 14 березня 2012 року, а тому вимоги про стягнення з відповідача заборгованості за тілом кредиту вдруге, стягнення процентів і комісії за користування кредитом, пені за несвоєчасність виконання зобов`язань за договором та штрафу, нарахованих за межами строку кредитного договору є безпідставними. Доводи касаційної скарги про те, що позивач звернувся до суду із цим позовом про стягнення коштів, нарахованих після ухвалення рішення Жовтневим районним судом м. Дніпропетровська від 14 березня 2012 року є необґрунтованим, оскільки реалізувавши право вимагати дострокового повернення кредиту, банк, звернувшись до суду з повозом про звернення стягнення на предмет застави, змінив строк повернення кредиту, відповідно банк як кредитор з цього часу втратив право нараховувати відсотки, пеню і штрафи на підставі кредитного договору. Як зазначалось вище, право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за користування кредитом, а також обумовлену в договорі неустойку припиняється після спливу визначеного цим договором строку кредитування чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України. В охоронних правовідносинах права та інтереси позивача забезпечені частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання. Доводи касаційної скарги про те, що суди в оскаржуваних судових рішеннях не урахували висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 310/11534/13-ц, є безпідставними, оскільки застосування норми права в оскаржуваних судових рішеннях відповідають зазначеним висновкам. Так у справі № 310/11534/13-ц Велика Палата Верховного Суду, скасовуючи рішення судів попередніх інстанцій в частині задоволення позову АТ КБ «ПриватБанк» про стягнення заборгованості за процентами та пенею, виходила з того, що право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за користування кредитом, а також обумовлену в договорі неустойку припиняється після спливу визначеного цим договором строку кредитування чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України. Права та інтереси кредитодавця в таких правовідносинах забезпечуються частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання. Аналогічні висновки сформульовані Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12. Доводи касаційної скарги про те, що суди в оскаржуваних судових рішення не урахували висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 вересня 2018 року у справі № 921/107/15-г/16, є безпідставними, оскільки правовідносини у зазначеній справі та у справі, про перегляд якої подано касаційну скаргу, не є подібними, виходячи із встановлених у цій справі конкретних обставин. У постанові від 18 вересня 2018 року у справі № 921/107/15-г/16 Верховний Суд виклав висновок щодо питання застосування норм права у правовідносинах щодо права кредитора одночасно стягувати заборгованість за кредитним договором та звернути стягнення на предмет іпотеки. Верховний Суд зазначає, що подібність правовідносин означає, зокрема, тотожність об`єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм. Зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності в різних рішеннях суду касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи. При цьому, під судовими рішеннями у справах зі спорів, що виникли з подібних правовідносин, необхідно розуміти, зокрема, такі, де аналогічними є предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин. З`ясування подібності правовідносин у рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається з урахуванням обставин кожної конкретної справи. Разом з тим, такі доводи заявника є необґрунтованими, оскільки у цій постанові, та у справі, про перегляд якої подано касаційну скаргу, встановлено різні фактичні обставини. Інші доводи, наведені в обґрунтування касаційної скарги, не можуть бути підставами для скасування ухвалених у справі судових рішень, оскільки вони зводяться до переоцінки встановлених судами обставин, що в силу вимог статті 400 ЦПК України не відноситься до повноважень суду касаційної інстанції. Оскільки правильне застосування судами норм матеріального та процесуального права є очевидним і не викликає розумних сумнівів, Верховний Суд дійшов висновку про те, що касаційна скарга є необґрунтованою, а тому відсутні підстави для відкриття касаційного провадження. Керуючись статтею 390, частиною четвертою статті 394 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду,

УХВАЛИВ: Поновити Акціонерному товариству Комерційного банку «ПриватБанк» строк на касаційне оскарження рішення Лозівського міськрайонного суду Харківської області від 04 березня 2021 року та постанови Харківського апеляційного суду від 01 вересня 2021 року. У відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою Акціонерного товариства Комерційного банку «ПриватБанк» на рішення Лозівського міськрайонного суду Харківської області від 04 березня 2021 року та постанову Харківського апеляційного суду від 01 вересня 2021 року у справі за позовом Акціонерного товариства Комерційного банку «ПриватБанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором, відмовити. Копію ухвали та додані до скарги матеріали направити особі, яка подала касаційну скаргу. Ухвала оскарженню не підлягає. Судді:О. В. Ступак І. Ю. Гулейков Г. І. Усик