Постанова КЦС ВС № 0417/2-4621/2011

Постанова Іменем України 03 листопада 2021 року м. Київ справа № 0417/2-4621/2011 провадження № 61-17618св20 головуючого - Фаловської І. М. (суддя -доповідач), суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Мартєва С. Ю., Стрільчука В. А., учасники справи: позивач - Публічне акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк», відповідачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , Товариство з обмеженою відповідальністю «Транслегіон», ОСОБА_3 , Публічне акціонерне товариство «Акцент-Банк», розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційні скарги ОСОБА_2 та Публічного акціонерного товариства комерційного банка «ПриватБанк» на постанову Дніпровського апеляційного суду від 03 листопада 2020 року в складі колегії суддів: Демченко Е. Л., Куценко Т. Р., Макарова М. О., ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог У листопаді 2011 року Публічне акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк» (далі - ПАТ КБ «ПриватБанк», банк) звернулось до суду з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , Товариства з обмеженою відповідальністю «Транслегіон» (далі - ТОВ «Транслегіон»), ОСОБА_3 , Публічного акціонерного товариства «Акцент-Банк» (далі - ПАТ «Акцент-Банк») про стягнення заборгованості за кредитним договором. Позовні вимоги мотивовані тим що 17 березня 2008 року між Закритим акціонерним товариством комерційним банком «ПриватБанк» (далі - ЗАТ КБ «ПриватБанк») та ОСОБА_1 укладений кредитний договір № 1475/к, за умовами якого 04 квітня 2008 року він отримав кредит у розмірі 400 000,00 дол. США зі сплатою процентів за користування кредитом у розмірі 16,00 % річних на суму залишку заборгованості за кредитом з кінцевим терміном повернення 17 березня 2015 року. З метою забезпечення виконання позичальником зобов`язань за кредитним договором 17 березня 2008 року між ЗАТ КБ «ПриватБанк» та ТОВ «Транслегіон» (№ 1475/к/1), ОСОБА_3 (№ 1475/к/2), ОСОБА_2 (№ 1475/к/3) укладені договори поруки, відповідно до яких вони відповідають солідарно з позичальником за кредитними зобов`язаннями. 20 жовтня 2010 року між ПАТ КБ «ПриватБанк» та ПАТ «Акцент-Банк» укладений договір поруки № 167, за умовами якого останній відповідає солідарно із позичальником в межах розміру, обумовленому цим договором, а саме, 200,00 грн. Відповідач ОСОБА_1 порушив умови кредитного договору щодо своєчасного повернення отриманого кредиту та сплати нарахованих за користування кредитними коштами процентів у встановлені цим договором терміни, в зв`язку з чим станом на 04 листопада 2011 року виникла заборгованість за кредитом у сумі 711 259,00 дол. США, що відповідно до курсу Національного банка України становить 5 668 734,23 грн. На підставі викладеного, позивач просив стягнути солідарно з ОСОБА_1 , ТОВ «Транслегіон», ОСОБА_3 , ОСОБА_2 заборгованість в сумі 5 668 734,23 грн за кредитним договором від 17 березня 2008 року № 1475/к та стягнути солідарно з відповідачів на користь ПАТ КБ «ПриватБанк» - 200,00 грн . Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій і мотиви їх ухвалення Рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 05 вересня 2019 року у складі судді Кухтіна Г. О. у позові відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що позивачем не доведено належними та допустимими доказами позовних вимог. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що позивачем не надано доказів на підтвердження розміру наданого позичальникові кредиту, тому, відповідно, перевірити розмір нарахованих суми боргу, процентів та штрафних санкцій відповідачам не є можливим, а відтак доводи позивача щодо наявної заборгованості не підтверджені належними доказами. Доведеність наявної суми заборгованості за кредитним договором, є обов`язком позивача, який він не виконав, оскільки не довів належними та допустимими доказами її розмір. Постановою Дніпровського апеляційного суду від 03 листопада 2020 року рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 05 вересня 2019 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким позовні вимоги АТ КБ «ПриватБанк» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ТОВ «Транслегіон», ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором задоволено частково. Стягнено з ОСОБА_1 та ТОВ «Транслегіон» на користь АТ КБ «ПриватБанк» заборгованість за кредитним договором від 17 березня 2008 року №1475/к у загальній сумі 478 301,61 дол. США, яка складається: з заборгованості за тілом кредиту - 381 106,63 дол. США, заборгованості за процентами за користування кредитом - 83 732,02 дол. США, пені за порушення строків виконання зобов`язань у розмірі - 13 462,96 дол. США. Стягнено з ОСОБА_1 та ОСОБА_3 на користь АТ КБ «ПриватБанк» заборгованість за кредитним договором від 17 березня 2008 року №1475/к у загальній сумі 478 301,61 дол. США, яка складається: з заборгованості за кредитом - 381 106,63 дол. США, заборгованості за процентами за користування кредитном - 83 732,02 дол. США, пені за порушення строків виконання зобов`язань у розмірі - 13 462,96 дол. США. Стягнено з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на користь АТ КБ «ПриватБанк» заборгованість за кредитним договором від 17 березня 2008 року №1475/к у загальній сумі 478 301,61 дол. США, яка складається: з заборгованості за кредитом - 381 106,63 дол. США, заборгованості за процентами користування кредитом - 83 732,02 дол. США, пені за порушення строків виконання зобов`язань у розмірі - 13 462,96 дол. США. У задоволенні позову АТ КБ «ПриватБанк» до ПАТ «Акцент-Банк» про стягнення заборгованості за кредитним договором відмовлено. Постанова апеляційного суду мотивована тим, що 15 січня 2010 року банк звертався до суду з позов до ОСОБА_1 та ТОВ «Транслегіон» та за рішенням Ковельського міськрайонного суду Волинської області від 11 березня 2010 року в рахунок погашення усієї заборгованості, яка виникла станом на 12 січня 2010 року, у розмірі 478 301,61 дол. США, з яких 381 106,63 дол. США - заборгованість за кредитом, 83 732,02 дол. США - заборгованість за процентами за користування кредитними коштами, 13 462,96 дол. США - пеня за порушення строків виконання зобов`язань (тобто як поточна, так і прострочена заборгованість), було звернено стягнення на предмет іпотеки. У цьому випадку банком змінено строк виконання зобов`язання шляхом подачі позову у 2010 році. Апеляційний суд, відмовляючи у стягненні з відповідачів процентів за користування кредитними коштами за період з 13 січня 2010 року до 04 листопада 2011 року, виходив з того, що вказані проценти нараховані поза межами строку кредитного зобов`язання. Ухвалюючи рішення про солідарне стягнення заборгованості за кредитним договором, апеляційний суд виходив з того, що договорами поруки встановлено, що сторони можуть звернутися з вимогою про захист свого порушеного права або законного інтересу за цим договором, протягом 5 років. Короткий зміст вимог касаційних скарг та узагальнені доводи осіб, які їх подали У касаційній скарзі ОСОБА_2 просить скасувати постанову апеляційного суду в частині солідарного стягнення з ОСОБА_1 та нього як поручителя заборгованості за кредитним договором, ухвалити нове судове рішення про відмову у позові в цій частині, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Як на підставу касаційного оскарження судового рішення заявник посилається на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України та зазначає, що апеляційний суд не врахував висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 25 вересня 2019 року у справі № 555/540/17 та Верховного Суду України від 14 вересня 2016 року у справі № 6-1451цс16 щодо тлумачення пункту 12 договору поруки; постанов Верховного Суду від 21 лютого 2018 року у справі № 910/5226/17, від 13 червня 2018 року у справі № 733/608/16-ц та постанови Великої Палати Верховного Суду від 10 грудня 2019 року у справі № 925/698/16 щодо належного підтвердження факту укладення кредитного договору та отримання кредитних коштів; постанови Верховного Суду України від 01 листопада 2017 року у справі № 711/2876/14-ц та постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 травня 2020 року у справі № 910/23028/17 щодо обчислення строку поруки; постанови Верховного Суду від 18 грудня 2019 року у справі № 761/29966/16-ц та постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 травня 2020 року у справі № 921/730/13-г/3. У касаційній скарзі ОСОБА_2 посилається на відсутність у матеріалах справи первинних бухгалтерських документів, оформлених у відповідності до вимог статті 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність», які підтверджували б факт надання позичальникові грошових коштів і здійснення його часткового погашення. Також заявник у касаційній скарзі вказує на залишення поза увагою апеляційного суду повне погашення заборгованості за кредитним договором, що підтверджується довідками ПАТ КБ «ПриватБанк» від 02 вересня 2014 року № GV00000/1-2066/20 та від 02 червня 2020 року, які були видані ТОВ «Транслегіон». Водночас звертає увагу на повне погашення боргу за рахунок майна, на яке звернено стягнення за рішенням Ковельського міськрайонного суду Волинської області від 11 березня 2010 року у справі № 2-314/10. Крім того, заявник зазначає, що суд апеляційної інстанції дійшов помилкового висновку про солідарне стягнення заборгованості, в тому числі, з нього як поручителя, адже порука припинилась. Апеляційний суд, ухвалюючи рішення про стягнення з нього заборгованості, помилково взяв до уваги умови договорів поруки, де вказано, що сторони можуть звернутися з вимогою про захист свого порушеного права або законного інтересу за цим договором, протягом 5 років, оскільки позовна давність до поруки не застосовується. У касаційній скарзі АТ КБ «ПриватБанк» просить скасувати постанову апеляційного суду в частині відмови у стягненні з ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ТОВ «Транслегіон», ОСОБА_3 заборгованості за процентами за користування кредитними коштами у період з 13 січня 2010 року до 04 листопада 2011 року в сумі 133 366,45 дол. США, ухвалити нове судове рішення про задоволення позову в цій частині, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Як на підставу касаційного оскарження судового рішення заявник посилається на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України та зазначає, що судами неправильно застосовано положення частини другої статті 625 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), залишено поза увагою висновки, викладені у постановах Верховного Суду від 05 березня 2019 року у справі № 5017/1987/2012, від 04 лютого 2020 року у справі № 912/1120/16, від 10 червня 2020 року у справі № 903/191/19 щодо можливості стягнення процентів після прострочення виконання кредитного зобов`язання, зокрема, і на умовах визначених пунктом 3.5 кредитного договору. Апеляційний суд не надав належної оцінки умовам кредитного договору від 17 березня 2008 року щодо нарахування процентів за користування кредитними коштами до поточних та прострочених зобов`язань. Доводи інших учасників справи ОСОБА_2 подав до суду відзив на касаційну скаргу АТ КБ «ПриватБанк», в якому просив за наслідками розгляду цієї скарги прийняти постанову, якою залишити без змін постанову Дніпровського апеляційного суду від 03 листопада 2020 року в частині відмови АТ КБ «ПриватБанк» у стягненні з відповідачів ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ТОВ «Транслегіон», ОСОБА_3 заборгованості за процентами за користування кредитом за період з 13 січня 2010 року до 04 листопада 2011 року в сумі 133 366,45 дол. США, а касаційну скаргу АТ КБ «ПриватБанк» в цій частині - без задоволення. Вказував, що після спливу визначеного договором строку кредитування чи в разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється. Позовна давність до правовідносин поруки не застосовується. Враховуючи звернення банку до суду з позовом про звернення стягнення на іпотечне майно, яке було забезпеченням цього кредитного договору (15 січня 2010 року), порука припинилась 15 липня 2010 року. АТ КБ «ПриватБанк» подав до суду письмові пояснення, у яких просив власну касаційну скаргу задовольнити, а касаційну скаргу ОСОБА_2 - залишити без задоволення. ОСОБА_2 подав до суду заперечення на письмові пояснення АТ КБ «ПриватБанк», у яких підтримав доводи своєї касаційної скарги. Рух справи у суді касаційної інстанції Ухвалами Верховного Суду від 17 червня 2020 року відкрито касаційне провадження за касаційними скаргами ОСОБА_2 та АТ КБ «ПриватБанк» і витребувано цивільну справу. У грудні 2020 року справа надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 25 жовтня 2021 року справу призначено до розгляду. Встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини справи Суди встановили, що 17 березня 2008 року між ЗАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_1 як позичальником укладено кредитний договір № 1475/к, за умовами якого банк зобов`язався надати позичальнику ОСОБА_1 кредит у розмірі 400 000,00 дол. США, з кінцевим строком повернення не пізніше 16 березня 2015 року, зі сплатою процентів за користування кредитом у розмірі 16 % річних. Пунктом 1.1 цього договору встановлено, що надання коштів здійснюється окремими частинами - траншами кредиту (транш - визначена сума коштів, обговорена в договорі про видачу траншу, надана в рамках кредитної угоди), сукупна величина сальдо з яких не буде перевищувати суму, обговорену пунктом 1.2 цієї угоди. Видача частин кредиту здійснюється після підписання договору про видачу траншу, на термін і на умовах, передбачених у цій угоді, а також у договорі про видачу траншу. Умови видачі - сума кожної частини, термін по кожному траншу кредиту, оформляється окремим договором про видачу траншу при кожній видачі частин кредиту. Кожний договір про видачу траншу є невід`ємною частиною цієї угоди. З метою забезпечення належного виконання ОСОБА_1 зобов`язань за кредитним договором, 17 березня 2008 року між ЗАТ КБ «ПриватБанк» та ТОВ «Транслегіон» (№ 1475/к/1), ОСОБА_3 (№ 1475/к/2), ОСОБА_2 (№ 1475/к/3) було укладено окремі договори поруки, відповідно до умов яких, поручителі відповідають перед кредитором за виконання обов`язків за кредитною угодою в тому ж розмірі, що і боржник, включаючи сплату кредиту, процентів, нарахованих за користування кредитом, винагород, штрафів, пені та інших платежів, відшкодування збитків. 20 жовтня 2010 року між ПАТ КБ «ПриватБанк та ПАТ «Акцент-Банк» укладено договір поруки № 167, відповідно до умов якого розмір відповідальності поручителя перед кредитором обмежується 200,00 грн. 15 січня 2010 року ПАТ КБ «ПриватБанк» звернулося до Ковельського міськрайонного суду Волинської області з позовом, у якому, посилаючись на вимоги частини другої статті 1054 та частини другої статті 1050 ЦК України, а також враховуючи, що ОСОБА_1 станом на 12 січня 2010 року має перед позивачем заборгованість за кредитним договором від 17 березня 2008 року № 1475/к на загальну суму 478 301,61 дол. США, яка складається з: суми заборгованості за кредитом - 350 599,15 дол. США - тіла кредиту, 30 507,48 дол. США - простроченого кредиту, 6 285,11 дол. США - нарахованих процентів, 77 446,91 дол. США - прострочених процентів, 13 462,96 дол. США - пені, просив суд, з урахування уточнених позовних вимог, в рахунок погашення цієї заборгованості звернути стягнення на предмет іпотеки: побутовий корпус площею 733,5 кв. м, що знаходиться у на АДРЕСА_1 та належить іпотекодавцеві на праві приватної власності згідно з договором купівлі-продажу, посвідченого приватним нотаріусом Ковельського міського нотаріального округу 23 червня 2006 року та зареєстрованого в БТІ 14 травня 2006 року; земельну ділянку площею 13 501 кв. м, що знаходиться за вказаною адресою та належить іпотекодавцю на підставі державного акта право власності на земельну ділянку, серії ЯГ №061503; земельну ділянку площею 11 165 кв. м, що знаходиться у с. Дубове Ковельського району Волинської області та належить іпотекодавцеві на підставі державного акта на земельну ділянку, серії ЯД № 291589. Рішенням Ковельського міськрайонного суду Волинської області від 11 березня 2010 року у справі № 2-314/10, яке набрало законної сили, позов задоволено. В рахунок погашення заборгованості звернено стягнення на предмет іпотеки, побутовий корпус площею 733,5 кв. м, що знаходиться у АДРЕСА_1 та належить ТОВ «Транслегіон», земельну ділянку площею 13 501 кв. м, що знаходиться у АДРЕСА_1 та належить ТОВ «Транслегіон» та на земельну ділянку площею 11 165 кв. м, що знаходиться у с. Дубове Ковельського району Волинської області та належить ТОВ «Транслегіон», шляхом продажу предмета іпотеки ПАТ КБ «ПриватБанк», з укладенням; від імені відповідача ТОВ «Транслегіон» договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою; покупцем, з отриманням витягу з Державного реєстру прав власності, а також наданням ПАТ КБ «ПриватБанк» всіх повноважень, необхідних для здійснення цього продажу. Відповідно до розрахунку заборгованості, наданого АТ КБ «ПриватБанк», станом на 04 листопада 2011 року існує заборгованість ОСОБА_1 , ТОВ «Транслегіон», ОСОБА_3 , ОСОБА_2 перед банком, яка становить 711 259,00 доларів США та складається з: 381 106,63 дол. США - заборгованість за кредитом; 217 098,47 - заборгованість за процентами за користування кредитом; 79 154,55 дол. США - пеня за несвоєчасність виконання зобов`язань за договором; а також 31,37 дол. США, штраф (фіксована частина), 33 867,98 дол. США штраф (процентна складова).

Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України. Так, частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Згідно зі статтею 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги. Касаційна скарга ОСОБА_4 підлягає частковому задоволенню, а касаційна скарга ПАТ «ПриватБанк» підлягає залишенню без задоволення. Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Зазначеним вимогам закону рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції в частині позовних вимог до ОСОБА_2 не відповідають. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відмовляючи у задоволенні позову, зокрема, до ОСОБА_2 , суд першої інстанції виходив з недоведеності позовних вимог АТ КБ «ПриватБанк». Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове про часткове задоволення позову, апеляційний суд виходив з того, що через неналежне виконання умов кредитного договору відповідач ОСОБА_1 допустив заборгованість за цим договором. Договорами поруки, укладеними між банком таОСОБА_2 , ТОВ «Транслегіон», ОСОБА_3 , встановлена солідарна відповідальність кожного із поручителів разом із позичальником, відтак заборгованість за кредитним договором підлягає стягненню в межах кожного окремого договору поруки. Натомість Верховний Суд не погоджується з такими висновками судів попередніх інстанцій в частині позовних вимог до ОСОБА_2 враховуючи наступне. Відповідно до статті 1049 ЦК України позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику у строк та в порядку, що встановлені договором. Згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України, якщо договором встановлений обов`язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому. Частиною першою статті 1048 ЦК України передбачено, що позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. Частиною першою статті 1054 ЦК України передбачено, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти. Визначення поняття зобов`язання міститься у частині першій статті 509 ЦК України. Відповідно до цієї норми зобов`язання - це правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Згідно зі статтями 526, 530, 610, частиною першою статті 612 ЦК України зобов`язання повинне виконуватись належним чином у встановлений термін відповідно до умов договору та вимог чинного законодавства. Порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання). Якщо в зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню в цей строк (термін). При цьому в законодавстві визначаються різні поняття: як «строк договору», так і «строк (термін) виконання зобов`язання» (статті 530, 631 ЦК України). Статтею 546 ЦК України встановлено, що виконання зобов`язання може забезпечуватися, зокрема, заставою, порукою. Згідно з частинами першою та другою статті 554 ЦК України у разі порушення боржником зобов`язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки. Пунктом 11 договору поруки від 17 березня 2008 року № 1475/k/3 передбачено, що цей договір вступає в силу з моменту його підписання сторонами і діє до повного виконання зобов`язань за кредитним договором. Порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки (речення перше частини четвертої статті 559 ЦК України у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин). Строком є певний період у часі, зі спливом якого пов`язана дія чи подія, яка має юридичне значення (частина перша статті 251 ЦК України). Строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами (частина перша статті 252 ЦК України). Натомість, календарна дата або вказівка на подію, яка має неминуче настати, є терміном (частина друга статті 252 ЦК України). Отже, умова договору поруки про їхню дію до повного виконання зобов`язань за кредитним договором та договором комісії, не є строком, встановленим у договорі поруки, оскільки останній визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами. З огляду на цей висновок слід застосувати припис, викладений у реченні другому частини четвертої статті 559 ЦК України про припинення поруки, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов`язання не пред`явить вимоги до поручителя (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 2-1169/11 (пункт 60), від 10 квітня 2019 року у справі № 604/156/14-ц, від 19 червня 2019 року у справі № 523/8249/14-ц (пункт 71), від 3 липня 2019 року у справі № 1519/2-3165/11 (пункт 58), від 26 травня 2020 року у справі № 638/13683/15-ц (пункт 35)). Зазначений шестимісячний строк є преклюзивним, тобто його сплив є підставою для припинення поруки, а отже, і для відмови кредиторові у позові до поручителя. Цей строк не можна поновити, зупинити чи перервати. З огляду на вказане, враховуючи зумовлене цим припинення права кредитора вимагати у поручителя виконання забезпеченого порукою зобов`язання, застосоване у другому реченні частини четвертої статті 559 ЦК України словосполучення «пред`явлення вимоги» до поручителя протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов`язання як умови чинності поруки слід розуміти як пред`явлення кредитором у встановленому законом порядку протягом зазначеного строку саме позовної, а не будь-якої іншої вимоги до поручителя. Це твердження не позбавляє кредитора можливості пред`явити до поручителя іншу письмову вимогу про погашення заборгованості боржника. Однак і в такому разі кредитор може звернутися із зазначеною вимогою до суду лише протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов`язання (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 2-1169/11 (пункт 61)). Такий правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 січня 2021 року у справі № 522/1528/15-ц. Сторони дійшли згоди, що строк, в межах якого сторони можуть звернутися до суду з вимогою про захист свого порушеного права або законного інтересу за цим договором, встановлюється протягом у 5 (п`ять) років (пункт 12 договору поруки від 17 березня 2008 року № 1475/k/3). Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого права або інтересу. Тобто протягом часу дії позовної давності особа може розраховувати на примусовий захист свого цивільного права чи інтересу судом. Загальна позовна давність встановлена тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України). Відповідно до статті 253 ЦК України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов`язано його початок. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові (частина четверта статті 267 ЦК України). Таким чином, сторони погодили збільшення строку позовної давності до п`яти років, який є строком для захисту порушеного права, а не строком поруки. Строк поруки не є строком для захисту порушеного права. Це строк існування самого зобов`язання поруки. Таким чином, і право кредитора, і обов`язок поручителя після його закінчення припиняються, а це означає, що жодних дій щодо реалізації цього права, в тому числі й застосування примусових заходів захисту в судовому порядку, кредитор вчиняти не може. Отже, вимогу до поручителя про виконання ним зобов`язання за договором поруки слід пред`явити в судовому порядку в межах строку дії поруки, тобто протягом шести місяців з моменту настання строку погашення чергового платежу за основним зобов`язанням (якщо умовами договору передбачено погашення кредиту періодичними платежами), або з дня, встановленого кредитором для дострокового повернення кредиту в порядку реалізації ним свого права, передбаченого частиною другою статті 1050 ЦК України, або з дня настання строку виконання основного зобов`язання (якщо умовами договору передбачено погашення кредиту одноразовим платежем). Суд зобов`язаний самостійно застосовувати положення про строк, передбачений вказаним приписом, на відміну від позовної давності, яка застосовується судом за заявою сторін. Судами встановлено, що банк, у зв`язку з неналежним виконанням позичальником умов кредитного договору, скористався своїм правом на стягнення з нього заборгованості, звернувшись у січні 2010 року до Ковельського міськрайонного суду Волинської області з позовом до боржника та майнового поручителя про звернення стягнення на предмет іпотеки. Зі змісту цього рішення вбачається, що поручитель ОСОБА_2 участі у цій справі не брав. Звернувшись до суду з цим позовом, позивач фактично змінив строк дії кредитного договору. З позовом у справі, яка переглядається ПАТ КБ «ПриватБанк» звернувся про солідарне стягнення заборгованості з поручителя ОСОБА_2 у листопаді 2011 року. Оскільки позивач звернувся до суду до поручителя ОСОБА_2 з цим позовом поза межами встановленого шестимісячного строку, тобто порука припинилась з 15 липня 2010 року, тому висновок суду апеляційної інстанцій про солідарне стягнення з поручителя ОСОБА_2 , є помилковим. Не може залишатись в силі і рішення суду першої інстанції в цій частині і підлягає скасуванню в частині позовних вимог до ОСОБА_2 , оскільки суд першої інстанції, вирішуючи спір у цій частині відмовив у позові через недоведеність позовних вимог, тобто з інших мотивів, які не є обґрунтованими. Враховуючи викладене, висновки судів першої та апеляційної інстанцій в частині вирішення позовних вимог до поручителя ОСОБА_2 ґрунтуються на неправильному застосуванні норм матеріального права та зроблені з порушенням норм процесуального права. Доводи касаційної скарги ОСОБА_2 , в яких заявник посилався на неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій в частині стягнення заборгованості з ОСОБА_2 норм матеріального права та суперечність рішення судів практиці Верховного Суду з цього предмета спору, підтвердилися. Разом з тим, є необґрунтованими доводи касаційної скарги АТ КБ «ПриватБанк» про помилковість висновків суду апеляційної інстанції щодо відмови у стягненні з відповідачів процентів за користування кредитом в розмірі 133 366,45 дол. США за період з 13 січня 2010 року до 04 листопада 2011 року. Пред`явивши вимогу про повне дострокове погашення заборгованості за кредитом, сплату процентів за користування кредитом та пені, відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України банк змінив строк виконання основного зобов`язання, що підтверджується рішенням Ковельського міськрайонного суду Волинської області від 11 березня 2010 року. Позивач вважав, що має право на стягнення з боржника та поручителів процентів за користування кредитом після рішення суду. Проте позивач не звернув уваги на те, що мало місце дострокове стягнення всієї кредитної заборгованості, а, відтак, строк договору закінчився, між сторонами існують лише невиконані зобов`язальні правовідносини. Цим спростовуються посилання АТ КБ «ПриватБанк про наявність підстав для стягнення зазначених позивачем сум з огляду на те, що заборгованість з моменту ухвалення рішення Ковельського міськрайонного суду Волинської області від 11 березня 2010 року до подання позову у цій справі збільшилася, оскільки АТ КБ «ПриватБанк» вимог про стягнення коштів на підставі статті 625 ЦК України заявлено не було, як і не було надано суду першої інстанції розрахунку періоду та розміру нарахування таких коштів. Отже посилання на застосування пункту 3.5 кредитного договору є безпідставним, оскільки ані з позовних вимог, ані з розрахунку заборгованості за кредитом не вбачається, що банк звертався з вимогами про стягнення процентів на підставі вказаного пункту договору. Посилання ПАТ «ПриватБанк» на те, що наявність рішення суду за відсутності належного виконання боржником свого зобов`язання (добровільного чи примусового) не свідчить про припинення договірних правовідносин між сторонами та не звільняє боржника від відповідальності за невиконання грошового зобов`язання не заслуговують на увагу, оскільки за змістом частини другої статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням установленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. Ураховуючи викладене, право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за користування кредитом, а також обумовлену в договорі неустойку припиняється після спливу визначеного цим договором строку кредитування чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України. У охоронних правовідносинах права та інтереси позивача забезпечені частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання. Разом з тим вимог про стягнення коштів на підставі статті 625 ЦК України ПАТ «ПриватБанк» не заявляв. Такий правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 у справі № 202/4494/16-ц, провадження № 14-318цс18. У касаційній скарзі банк посилається на висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 лютого 2020 року у справі № 912/1120/16 та постановах Верховного Суду від 05 березня 2019 року у справі № 5017/1987/2012, від 10 червня 2020 року у справі № 903/191/19. У постанові від 04 лютого 2020 року у справі № 912/1120/16 Велика Палата Верховного Суду вказала, що тлумачення умов укладеного сторонами справи договору щодо наслідків порушення відповідачем строків повернення позичених коштів має здійснюватися у системному взаємозв`язку з положеннями чинного законодавства, які регулюють загальні засади та умови настання цивільно-правової відповідальності, в тому числі за порушення грошового зобов`язання, враховуючи, що згідно з пунктом пунктом 22 частини першої статті 92 Конституції України засади цивільно-правової відповідальності визначаються виключно законами України. У постанові від 05 березня 2019 року у справі № 5017/1987/2012 Верховний Суд вказав на те, що банк не позбавляється права на отримання належних йому процентів за неправомірне користування кредитом, нарахованих за підвищеною ставкою на підставі пунктів 1.4, 3.3, 3.5, 6.7 кредитного договору у зв`язку з простроченням виконання позичальником грошового зобов`язання, оскільки ці проценти охоплюються диспозицією норми частини другої статті 625 ЦК України. До подібних висновків дійшов Верховний Суд у своїх постановах від 10 червня 2020 року у справі № 903/191/19, Велика Палата Верховного Суду від 04 лютого 2020 року у справі № 912/1120/16, від 23 травня 2018 року у справі № 910/1238/17. Разом з тим, правовідносини, що склалися у цих справах, не є подібними до правовідносин, що склалися у справі, що переглядається, оскільки, зокрема, у справі № 5017/1987/2012 договором передбачена умова нарахування процентів за підвищеною ставкою саме за неправомірне користування кредитом, що відповідає диспозиції норми, викладеній у частині другій статті 625 ЦК України, а не відповідно до частини першої статті 1048 цього Кодексу. У справі, яка переглядається, судами не встановлено та з умов кредитного договору, в тому числі з умов, на які посилається позивач, не вбачається, що сторонами обумовлена умова нарахування процентів за неправомірне користування кредитом після строку кредитування і що така умова відповідає диспозиції норми, викладеній у частині другій статті 625 ЦК України, тобто як міра відповідальності за порушення грошового зобов`язання за цією угодою. Таким чином, посилання АТ КБ «ПриватБанк» як на підставу касаційного оскарження на застосування норм права без урахування висновків у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 04 лютого 2020 року у справі № 912/1120/16, Верховного Суду від 10 червня 2020 року у справі № 903/191/19 та від 05 березня 2019 року у справі № 5017/1987/2012 не заслуговують на увагу, оскільки у справі, яка переглядається, та у справах, на які посилається заявник, встановлені різні фактичні обставини. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до частини першої статті 412 ЦПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Ураховуючи те, що у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені судами повно, але допущено неправильне застосування норм матеріального права, рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного суду в частині стягнення заборгованості з ОСОБА_2 солідарно з ОСОБА_1 підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позовних вимог ПАТ КБ «ПриватБанк» до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості. Судові рішення першої та апеляційної інстанцій в частині вирішення позовних вимог банку до ОСОБА_1 , ТОВ «Транслегіон», ОСОБА_3 , ПАТ «Акцент-Банк» не оскаржуються, а отже касаційним судом не переглядаються. Щодо судових витрат Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України у разі, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанцій, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. У касаційній скарзі ОСОБА_2 просив стягнути з АТ КБ «ПриватБанк» судові витрати, які складаються із судового збору, сплаченого за подання касаційної скарги. За загальним правилом, при розподілі судових витрат у резолютивній частині судового рішення за результатами розгляду та вирішення справи встановлюється обов`язок сторони, не на користь якої ухвалено таке судове рішення, відшкодувати (компенсувати) іншій стороні понесені судові витрати із вказівкою на чіткий розмір відповідних судових витрат. Оскільки за подання касаційної скарги ОСОБА_2 сплатив 5 646,00 грн, тому з АТ КБ «ПриватБанк» на його користь підлягає стягненню 5 646,00 грн у рахунок сплати судового збору. Керуючись статтями 141, 400, 402, 409, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства комерційного банка «ПриватБанк» залишити без задоволення. Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково. Рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 05 вересня 2019 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 03 листопада 2020 року в частині вирішення позовних вимог Акціонерного товариства комерційного банку «Приватбанк» до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості скасувати, прийняти нове рішення в цій частині. У задоволенні позову Акціонерного товариства комерційного банка «ПриватБанк» до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором відмовити. Стягнути Акціонерного товариства комерційного банка «ПриватБанк» на користь ОСОБА_2 5 646 (п`ять тисяч шістсот сорок шість) гривень у рахунок сплати судового збору. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий І. М. Фаловська Судді В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко С. Ю. Мартєв В. А. Стрільчук