Постанова 4801 № 128/2421/17

Справа № 128/2421/17 Провадження № 22-ц/801/2085/2021 Категорія: 10 Головуючий у суді 1-ї інстанції Ганкіна І. А. Доповідач:Войтко Ю. Б. ВІННИЦЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 09 листопада 2021 року м. Вінниця Вінницький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з цивільних справ: головуючого (судді-доповідача): Войтка Ю. Б., суддів Міхасішина І. В., Стадника І. М., з участю секретаря судового засідання: Безрученко Н. Р., розглянув у відкритому судовому засіданні в залі суду № 2 апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Вінницького районного суду Вінницької області від 10 серпня 2021 року, ухвалене під головуванням судді Ганкіної І. А. в залі суду в місті Вінниці, у цивільній справі № 128/2421/17 за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання права власності на 1/2 ідеальну частку житлового будинку з мансардою, на 1/2 ідеальну частку земельної ділянки, стягнення 1/2 частки грошових коштів, сплачених в рахунок погашення кредитних зобов`язань, встановив: У вересні 2017 року ОСОБА_2 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_1 про визнання права власності на 1/2 ідеальну частку житлового будинку з мансардою, на 1/2 ідеальну частку земельної ділянки, стягнення 1/2 частки грошових коштів, сплачених в рахунок погашення кредитних зобов`язань, мотивуючи свої вимоги тим, що 17 серпня 2009 року вона уклала шлюб з відповідачем, який розірвано за рішенням суду 27 листопада 2020 року. Від шлюбу у сторін спільних дітей немає. Вказує, що за час перебування у шлюбі ними, як подружжям, було набуто нерухоме майно, що складається із земельної ділянки, розміром 0,1000 га, та житлового будинку з мансардою, розташованого по АДРЕСА_1 . Так, 04.02.2011 на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки, реєстровий № 145, посвідченого приватним нотаріусом Нідзельською І. Є. була придбана земельна ділянка розміром 0,1000 га, кадастровий № 0520655900:02:009:0750 по АДРЕСА_1 . Цільове призначення земельної ділянки - для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд. Взамін договору купівлі-продажу земельної ділянки був виданий державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯЛ № 511488, що і є правовстановлюючим документом на земельну ділянку. В цьому ж 2011 році було розпочато будівництво нового житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами. В серпні місяці 2015 року житловий будинок з мансардою та господарськими будівлями та спорудами по АДРЕСА_1 був завершений будівництвом, про що було видано Декларацію про готовність до експлуатації об`єкта нерухомості. 15.09.2015 Державним реєстратором прав на нерухоме майно було видано Свідоцтво про право власності на житловий будинок серії СТА № 703347, що і є правовстановлюючим документом на житловий будинок. Позивачка вказує, що нею приймалася активна фінансова участь як і в придбанні земельної ділянки під будівництво житлового будинку так і під час його будівництва, внутрішнього оздоблення та облаштування прибудинкової території. Дана обставина підтверджується тим, що у той час позивачка працювала в ВАТ Концерн «КАЛИНА» де отримувала достойну заробітну плату. В позові вказує, що починаючи з часу припинення шлюбних відносин відповідач не допускає її до належної їй на праві спільної сумісної власності нерухомості. Змінив замки у вхідних дверях будинку. Правовстановлюючі документи на житловий будинок та земельну ділянку у позивачки також відсутні, вони знаходяться у відповідача, який їх не надає. Згідно з повідомленням Вінницької торгово-промислової палати за № 23-06-04/219 від 04.09.2017, ринкова вартість земельної ділянки та житлового будинку складає 1 284 734 грн. Відповідно вартість 1/2 частки нерухомості у складі житлового будинку та земельної ділянки, що належить позивачці, становить: 642 367 грн. Окрім цього 10.11.2010 позивачкою в інтересах сім`ї отримано кредит в розмірі 207 934,44 грн. Кредит позивачка отримала на купівлю автомобіля CHEVROLET Captiva, який використовувався ними спільно в інтересах сім`ї. В подальшому автомобіль був проданий, а кошти спрямовані на будівництво будинку. За час існування кредитної лінії, позивачка вказує, що самостійно оплачувала нараховані банком суми кредитних зобов`язань. Відповідач участі в поверненні кредитних коштів не приймав, оскільки не мав на те фінансової можливості. Відповідно до виписки по договору, наданої банком Вінницькому районному суду, за період з 10.11.2010 (момент отримання кредиту) та по 10.10.2016 (момент погашення кредиту) позивачка самостійно повернула Банку в рахунок погашення кредиту з врахування відсотків та штрафних санкцій суму, в розмірі 400 469,61 грн. (чотириста тисяч чотириста шістдесят дев`ять грн. 61 коп.). 12 серпня 2013 року позивачкою було отримано ще один кредит в розмірі 48 000 грн. з строком повернення до 01 серпня 2015 року та річною ставкою 34%. Відповідач в силу того, що власних доходів не мав, участь в погашенні кредитних зобов`язань не приймав. Повне погашення кредиту відбулося 19.02.2016. Загальна ж сума, з врахування відсотків та штрафів, яку позивачка сплатила в період з 12.08.2013 по 19.02.2016 та підтверджується деталізованим розрахунком банку, наданого суду на його вимогу склала: 70 897 грн.65 коп. Кредити позивачкою бралися під час перебування в шлюбі в інтересах сім`ї, за письмової згоди іншого із подружжя, що тягне за собою зобов`язання по його спільному погашенню. Однак, відповідач категорично відмовлявся нести спільний обов`язок по погашенню кредитних зобов`язань перед банком, коштів на ці цілі не надавав. Відмовляється також компенсувати 1/2 витрат, понесених нею на погашення заборгованості і по сьогоднішній день. Тому, позивачка вважає, що має право на відшкодування половини внесених нею коштів по кредитам, шляхом стягнення цієї суми із відповідача. З урахуванням уточнених позовних вимог просила суд визнати за нею право власності на 1/2 ідеальну частку житлового будинку з мансардою, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , та 1/2 ідеальну частку земельної ділянки, площею 0,1000 га, кадастровий номер 0520655900:02:009:0750, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 ; визнати за відповідачем право власності на 1/2 ідеальну частку зазначеного житлового будинку з мансардою та 1/2 ідеальну частку земельної ділянки; стягнути з відповідача на її користь 1/2 частку грошових коштів, сплачених в рахунок погашення спільних кредитних зобов`язань в сумі 235 683,62 грн.; а також стягнути з відповідача на її користь понесені та документально підтверджені судові витрати. Рішенням Вінницького районного суду Вінницької області від 10 серпня 2021 року позов задоволено частково. Визнано за ОСОБА_2 право власності на 1/2 ідеальну частку житлового будинку з мансардою, що знаходиться за адресою АДРЕСА_1 . Визнано за ОСОБА_2 право власності на 1/2 ідеальну частку земельної ділянки, площею 0,1000 га, кадастровий номер 0520655900:02:009:0750, розташовану за адресою АДРЕСА_1 . Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 1/2 частку грошових коштів, сплачених в рахунок погашення спільних кредитних зобов`язань по договору №910.74434 в ПАТ «Плюс Банк» та договору №00042.13-PLD в МАТ «Міжнародний Інвестиційний Банк» в сумі 235 683,62 грн. В решті позову відмовлено. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 понесені судові витрати в розмірі 12 472,40 грн. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що при здійсненні поділу спільного майна подружжя в судовому порядку суд має виходити з презумпції рівності часток. Судові рішення з приводу режиму особистого майна подружжя на спірні об`єкти не надані. Отже місцевий суд дійшов висновку, що вказані об`єкти нерухомості є спільним подружнім майном, яке підпадає до поділу між подружжям в рівних частках, а тому вважає позовну вимогу ОСОБА_2 щодо визнання за нею права власності на 1/2 частку майна зазначених земельної ділянки та житлового будинку з мансардою, такою що підлягає до задоволення. Щодо вимоги про визнання права власності на 1/2 частку за відповідачем, місцевим судом враховано, що на подання такої вимоги відповідач позивачку не уповноважував, а отже вказана позовна вимога до задоволення не підлягає. Щодо стягнення з відповідача на користь позивачки 1/2 частки грошових коштів в сумі 235 683,62 грн. за кредитним зобов`язанням, суд виходив з того, що кредитні договори були укладені під час шлюбу, грошові кошти повернуто позивачкою під час його дії і доказ вкладення грошових коштів у погашення кредитів відповідачем суду не наданий. Не погодившись із вказаним рішенням суду, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, оскільки вважає його незаконним, посилаючись на неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими, невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення норм процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи, неправильне застосування норм матеріального права, просить рішення Вінницького районного суду Вінницької області від 10 серпня 2021 року скасувати частково та ухвалити нове рішення, яким в частині визнання за ОСОБА_2 права власності на 1/2 ідеальну частку житлового будинку з мансардою, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , та 1/2 ідеальну частку земельної ділянки, розташовану за вищевказаною адресою, а також у стягненні на користь ОСОБА_2 1/2 частки грошових коштів, сплачених в рахунок погашення спільних кредитних зобов`язань в сумі 235 683,62 грн. - відмовити; щодо заявлених вимог про стягнення з відповідача на користь позивачки судових витрат в розмірі 12 472,40 грн. відмовити; в іншій частині рішення залишити без змін. Апеляційна скарга мотивована тим, що суд не з`ясував якими доказами доводиться фактичне, спільне, однією сім`єю проживання позивачки з ОСОБА_1 з квітня 2014 року по жовтень 2016 року і в подальшому, наявності у сторін спільного бюджету, проведення спільних витрат, придбання майна в інтересах сім`ї, тощо. Судом не з`ясовано та не враховано загальний обсяг майна, наявного на час розгляду справи та майна, яке знаходиться в третіх осіб (автомобіль), дійсну його вартість на час розгляду справи. Суд також не з`ясував куди був витрачений другий кредит в сумі 48 000 грн., взятий на власні потреби, чи було відомо ОСОБА_1 про нього, чи давав він згоду, якими доказами підтверджено використання цих коштів на потреби сім`ї. Зазначив, що суд без будь-яких доказів вважав доведеним факт спільного проживання сторін однією сім`єю з квітня 2014 року, наявність спільного бюджету, проведення спільних витрат, придбання майна в інтересах сім`ї, до та після прийняття будинку в експлуатацію. Звертає увагу, що суд не врахувавши неподільне майно (автомобіль вартістю приблизно 300 000 грн.), дійшов до невідповідних висновків щодо обсягу набутого майна. Відповідачем надано орієнтовну ціну аналогічного автомобіля, яка на ринку України на час розгляду справи коливається від 272 146 грн. до 319 355 грн., а станом на 2017 рік автомобіль був значно новіший (на 4 роки), мав менший пробіг, тому його вартість була значно вищою (приблизно 14-16 тисяч доларів США). Також суд дійшов до помилкового висновку про те, що при поділі спільного майна подружжя необхідно виходити з того, коли припинено шлюб, а не з природи збільшення такої вартості, шляхів та способів збільшення такої вартості, змісту процесу збільшення вартості майна. Вважає, що суд безпідставно встановив, що договором купівлі-продажу від 14.12.2012 ОСОБА_1 набув у власність квартиру в м. Львові, тоді як згідно з цим договором він продав зазначену квартиру, а кошти спрямував на придбання земельної ділянки та початок будівництва будинку, про що свідчать покази свідків. Крім того, суд в порушення норм процесуального права, без дослідження договору про надання правничої допомоги, без детального опису робіт, без акта виконаних робіт, не вмотивував рішення будь-якими доказами законних підстав компенсації судових витрат в розмірі 12 472,40 грн. Також суд не врахував постанову Великої Палати Верховного Суду по справі № 554/8023/15-ц від 03.07.2019, у якій зазначено, що якщо при розгляді вимог про поділ спільного сумісного майна подружжя буде встановлено, що один із них здійснив відчуження, або використав його на свій розсуд проти волі іншого та не в інтересах сім`ї чи не на її потреби, або приховав його, то таке майно або його вартість ураховується при поділі. У відзиві на апеляційну скаргу представник позивачки ОСОБА_2 адвокат Голівський В. В. просить залишити апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін, оскільки вважає її необґрунтованою та такою, що не спростовує висновки суду першої інстанції. Вказує, що відповідач в апеляційній скарзі не конкретизував у чому ж саме полягає, на його думку, порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права при неправильному встановленню фактичних обставин справи. В судовому засіданні представник відповідача ОСОБА_1 адвокат Когутницький В. М. підтримав доводи апеляційної скарги, просив її задовольнити. Представник позивачки ОСОБА_2 адвокат Голівський В. В. заперечив щодо задоволення апеляційної скарги, просив залишити рішення суду першої інстанції без змін. Апеляційний суд згідно з вимогами статті 367 ЦПК України, перевіривши законність і обґрунтованість оскаржуваного рішення в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, дослідивши матеріали справи, дійшов до наступних висновків. Відповідно до частини третьої статті 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (стаття 76 ЦПК України). Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Статтею 264 ЦПК України передбачено, що під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин. Зазначеним вимогам судове рішення частково не відповідає. Судом встановлено, що 17.08.2009 ОСОБА_1 та ОСОБА_2 зареєстрували шлюб у виконавчому комітеті Куманівської сільської ради Козятинського району Вінницької області, про що зроблено актовий запис № 1, що підтверджується копією свідоцтва про шлюб серії НОМЕР_1 від 17.08.2009 року (т.1, а. с. 9). Шлюб було розірвано за рішенням Вінницького районного суду Вінницької області від 27.11.2020. Відповідно до договору купівлі-продажу від 14.12.2010 ОСОБА_1 продав належну йому на праві приватної власності квартиру АДРЕСА_2 (т.2, а. с. 26-27). Згідно Інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна за індексний номер 87044857, встановлено, що за ОСОБА_1 зареєстровано право власності на земельну ділянку кадастровий номер 0520655900:02:009:0750, площею 0,1000 га та житловий будинок з мансардою загальною площею 179,2 кв. м, за адресою: АДРЕСА_1 (т.1, а. с. 10-11). Земельна ділянка кадастровий номер 0520655900:02:009:0750, площею 0,1000 га, належить ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки, реєстр № 145 від 04.02.2011 року, ВРЕ 171388/ВРЕ171389, посвідченого нотаріусом Нідзельською І. Є. (т.1, а. с. 13). Житловий будинок з мансардою загальною площею 179,2 кв. м, за адресою: АДРЕСА_1 є закінчений будівництвом та готовим до експлуатації, що підтверджується копією Декларації про готовність до експлуатації об`єкта, будівельні роботи по якому виконувалися на підставі повідомлення про початок їх виконання від 29.08.2015 (т.1, а. с.15). В період спільного проживання в шлюбі виконувалися монтажні роботи житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 (т.2, а. с.38-52). Відмітки про самочинне будівництво, самочинні об`єкти відсутні. Відповідно до листа від 04.09.2017 за вих. № 23-06-04/219 Вінницької торгово-промислової палати, орієнтовна ринкова (оціночна) вартість будинковолодіння у складі житлового будинку з мансардою у задовільному технічному стані загальною площею 179,2 кв. м, за адресою: АДРЕСА_1 станом на 04.09.2017 складає 49 818 дол. США, що еквівалентно 1 282 734 по курсу НБУ за 1 долар США = 25,7484 грн (т.1, а. с.16). Відповідно до кредитного договору № 910.73434 від 10.11.2010 ОСОБА_2 отримувався кредит у сумі 207 934,44 грн для придбання транспортного засобу (т.1, а. с. 43-53). 12.08.2013 позивачкою було отримано ще один кредит в розмірі 48 000 грн. зі строком повернення до 01.08.2015 та річною ставкою 34%. Дана обставина підтверджується договором №00042.13-PLD.101 з ПАТ «Міжнародний інвестиційний банк». Повне погашення кредиту відбулося 19.02.2016. Загальна сума кредитного погашення з урахуванням штрафів склала в період з 12.08.2013 по 19.02.2016 - 70 897,65 грн. (т.1, а. с. 25-27). Згідно з наданими суду банківськими виписками всього позивачкою було погашено 400 469,61 грн. за період з 10.11.2010 по 10.10.2016. Довідкою № 322/ІІ за вих. № 14.11.2017 виданою ПАТ «МІБ» підтверджується, що за кредитним договором № 00042.13- PLD.101 укладеним з позичальником ОСОБА_2 , заборгованість погашена, станом на 14.11.2017 перед ПАТ «МІБ» та зобов`язань немає (т.1, а. с. 103-103-а). Листом за вих. № 06.2/134522 від 08.11.2017 виданим ПАТ «Ідея Банк», повідомлено, що ОСОБА_2 виконала зобов`язання за кредитним договором № 910.73434 від 10.11.2010 в повному обсязі на транспортний засіб (т.1, а. с. 106, 107-117). Основою майнових відносин подружжя є положення про те, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, введення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу); вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя (стаття 60 СК України). Здійснення подружжям права спільної сумісної власності регламентовано положеннями статті 63 СК України, згідно з якими дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпорядження майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Конструкція норми статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Отже, у сімейному законодавстві діє принцип спільності майна подружжя та частки чоловіка і дружини є рівними. Розпорядження спільним сумісним майном подружжя може відбутися шляхом його поділу, виділення частки. Поділ майна, що є у спільній сумісній власності подружжя, є підставою набуття особистої власності кожним з подружжя. Право подружжя на поділ майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, закріплено у статті 69 СК України. Відповідно до частини першої статті 70 СК України у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. Зазначені норми закону свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує. Відповідний правовий висновок викладений Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 21 листопада 2018 року в справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18). Тлумачення норм сімейного законодавства свідчить, що спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу, можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були набуті. Поділ майна, що є об`єктом права спільної власності подружжя, здійснюється шляхом виділення його в натурі, а у разі неподільності присуджується одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю мін ними (частина перша, друга статті 71 СК України), або реалізується через виплату грошової чи іншої матеріальної компенсації вартості його частки (частина друга статті 364 ЦК України). Відповідно до статті 68 СК України розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу. Розпорядження майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності, після розірвання шлюбу здійснюється співвласниками виключно за взаємною згодою, відповідно до ЦК України. У Рішенні Конституційного Суду України від 19 вересня 2012 року у справі за конституційним зверненням приватного підприємства «ІКІО» щодо офіційного тлумачення положення частини першої статті 61 СК України №1-8/2012 (№ 17-рп/2012), яким встановлено, зокрема, що основою майнових відносин подружжя є положення про те, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу); вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. У п. 24 постанови Пленуму Верховного Суду України від 27.12.2007 року №11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя», судам роз`яснено, що до складу майна, що підлягає поділу, включається загальне майно подружжя, наявне у нього на час розгляду справи, та те, що знаходиться у третіх осіб. При поділі майна враховуються також борги подружжя та правовідносини за зобов`язаннями, що виникли в інтересах сім`ї. Якщо наявність боргових зобов`язань підтверджується відповідними засобами доказування, такі боргові зобов`язання повинні враховуватись при поділі майна подружжя. Отже, у сімейному законодавстві діє принцип спільності майна подружжя та частки чоловіка і дружини є рівними. За загальним правилом застосування презумпції спільності майна подружжя, згідно зі статтею 60 СК України, майно, набуте подружжям за час шлюбу, є об`єктом спільної сумісної власності подружжя, і позивач не зобов`язаний доводити належність набутого за час шлюбу майна до майна подружжя. Презумпція спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу, може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує. Саме такий висновок про застосування норм права викладений у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17, постановах Верховного Суду від 06 лютого 2018 року у справі № 235/9895/15-ц, від 05 квітня 2018 року у справі № 404/1515/16-ц, а також постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17. За загальними правилами доказування, визначеними статтями 12, 81 ЦПК України, кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Статтею 89 ЦПК України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. З матеріалів справи вбачається, що сторони зареєстрували шлюб 17.08.2009 року, шлюб було розірвано 27.11.2020 року. Земельна ділянка кадастровий номер 0520655900:02:009:0750, площею 0,1000 га була придбана за договором купівлі-продажу від 04.02.2011 на ім`я відповідача під час перебування сторін у шлюбі. Житловий будинок з мансардою загальною площею 179,2 кв. м, за адресою: АДРЕСА_1 - закінчений будівництвом та є готовим до експлуатації, що підтверджується копією Декларації про готовність до експлуатації об`єкта, будівельні роботи по якому виконувалися на підставі повідомлення про початок їх виконання від 29.08.2015 року, побудований під час перебування сторін у шлюбі. Таким чином, суд першої інстанції правильно врахував наведені обставини справи, дійшов обґрунтованого висновку про те, що вказані об`єкти нерухомості є спільним подружнім майном, яке підпадає до поділу між подружжям в рівних частках. В ці частині суд апеляційної інстанції погоджується з висновками суду першої інстанції. Разом з тим суд першої інстанції, правильно визначивши правові взаємовідносини сторін, презумпцію спільності права власності на вказане нерухоме майно, набуте за час шлюбу, яка відповідачем спростована не була, безпідставно стягнув з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 Ѕ частки грошових коштів, сплачених в рахунок погашення спільних кредитних зобов`язань по договору №910.74434 в ПАТ «Плюс Банк» та договору №00042.13-PLD в МАТ «Міжнародний Інвестиційний Банк» в сумі 235 683,62 грн. У ч. 3 ст. 61 СК України зазначається: якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то гроші, інше майно, у тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Вищезазначене законодавче положення кореспондується із ч.4 ст.65 СК України, яка передбачає, що договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім`ї, створює обов`язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї. Відповідно до змісту статті 65 СК України при укладенні договору одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Для укладення одним із подружжя договорів стосовно цінного майна згода другого з подружжя має бути подана письмово. Договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім`ї, створює обов`язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї. У випадку, якщо один з подружжя отримує у власність майно (грошові кошти) внаслідок укладення кредитного договору, договору позики тощо, у другого з подружжя за певних умов може виникати зобов`язання щодо повернення таких грошових коштів разом із чоловіком/дружиною, який (яка) уклали вказані договори (солідарний боржник), окрім цього, наявність боргових зобов`язань подружжя враховується під час поділу майна в судовому порядку. У разі ж, коли кредитне зобов`язання виникло під час шлюбу, але його виплата була здійснена вже після припинення шлюбних відносин за рахунок особистих коштів одного з колишнього подружжя, Верховний Суд вважає, що відповідно до змісту ст.57, 60, 69, 71 СК України половина вартості сплаченої суми припадає на частку іншого з колишнього подружжя (постанова Верховного Суду від 08.04.2020 року у справі № 638/9020/14 (провадження № 61-17269св18). У цьому випадку для правильного вирішення справи необхідно встановити, за рахунок кого з подружжя здійснювалося погашення спільного боргу, чи не вносились особисті кошти кожного з подружжя в рахунок погашення кредитних зобов`язань (постанова Верховного Суду від 09.01.2020 року у справі № 367/7110/14-ц провадження № 61-12957св.19). Окрім цього, потрібно визначити, яка частини кредиту погашена за час шлюбу, а також, яка частина кредитних коштів повернута самостійно відповідачем і яка частина зобов`язань перед банком залишається непогашеною, визначити розмір спільного боргу та здійснити розподіл майна з його урахуванням (постанова Верховного Суду від 06.03.2019 року у справі № 754/11103/16-ц (провадження № 61-28144св18). Судом встановлено, що кредитні зобов`язання виникли під час шлюбу за згодою відповідача ОСОБА_1 .. З наданих суду банківських виписок встановлено, що зобов`язання за кредитами погашені за час шлюбу, а саме: по кредитному договору № 910.74434 з 10.11.2010 (отримання кредиту) по 10.10.2016 (погашення кредиту); по договору № 00042.13-PLD погашення кредиту відбулося 19.02.2016. Проте суд першої інстанції не врахував, що позивачем не надано належних і допустимих доказів на підтвердження факту погашення зобов`язань за кредитним договором за її особисті кошти. Зазначення у наданих позивачем квитанціях про погашення кредиту за кредитними договорами платником ОСОБА_2 не є достатньою підставою для висновку, що внесені грошові кошти є особистою власністю останньої, оскільки саме вона зазначена як позичальник за договорами. При цьому судом помилково встановлено, що договором купівлі-продажу від 14.12.2010 року ОСОБА_1 набув у власність квартиру АДРЕСА_2 , оскільки за даним договором відповідач продав належну йому на праві власності квартиру й, за твердженням відповідача, отримані кошти були використані в інтересах сім`ї. Суд відхиляє доводи апеляційної скарги про те, що судом не з`ясовано та не враховано загальний обсяг майна, наявного на час розгляду справи та майна, яке знаходиться в третіх осіб (автомобіль), дійсну його вартість на час розгляду справи, оскільки суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках (частина перша статті 13 ЦПК України). У справі, що переглядається, відповідач ОСОБА_1 не реалізувала своє право та не заявив відповідну вимогу на поділ придбаного у шлюбі, як зазначає відповідач, автомобіля. З огляду на викладене, безпідставними є посилання відповідача на правові позиції, викладені в постанові Великої Палати Верховного Суду по справі № 554/8023/15-ц від 03.07.2019, оскільки у цій справі позивач просила визнати спільною сумісною власністю та здійснити поділ придбаного за спільні кошти автомобіля Kia Sorento, 2009 року випуску. Відповідно до пункту 2 частини першої статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення. Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. У пункті 3 частини другої статті 141 ЦПК України визначено, що судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. На підтвердження витрат на професійну правничу допомогу в сумі 7 000,00 грн. позивачем надано Договір про надання правової допомоги адвокатом від 11.10.2016 з Додатком № 1, копія квитанції серії 05-ААД № 842981, Акт приймання-передачі наданих послуг з переліком наданих адвокатом та прийнятих клієнтом послуг (т. 1 а. с. 143). Судові витрати складаються: 4 800,00 грн. судовий збір, сплачений за подання позовної заяви; 320,00 грн. судовий збір, сплачений за подання заяви про забезпечення позову; 7 000,00 грн. витрати, пов`язані з наданням правничої допомоги позивачу, а всього 12 120,00 грн. За подання апеляційної скарги відповідачем сплачено 7 200,00 грн. Враховуючи наведене, з ОСОБА_1 слід стягнути на користь ОСОБА_2 понесені судові витрати сплачені в суді першої інстанції в розмірі 8 867,00 грн. Оскільки апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково, то сплачений ним судовий збір за подання апеляційної скарги в розмірі 1 932,48 грн. підлягає стягненню з позивача ОСОБА_2 . Керуючись ст. 141, 367, 374, 376, 381-384 ЦПК України, суд, постановив: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. Рішення Вінницького районного суду Вінницької області від 10 серпня 2021 року в частині стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 1/2 частки грошових коштів, сплачених в рахунок погашення спільних кредитних зобов`язань скасувати, ухвалити в цій частині нове рішення. У задоволенні позову в частині стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 1/2 частки грошових коштів, сплачених в рахунок погашення спільних кредитних зобов`язань по договору №910.74434 в ПАТ «Плюс Банк» та договору №00042.13-PLD в МАТ «Міжнародний Інвестиційний Банк» в сумі 235 683,62 грн. - відмовити. Стягнути з ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_2 ) на користь ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_3 ) понесені судові витрати в розмірі 8 867 (вісім тисяч вісімсот шістдесят сім) гривень. В іншій частині рішення суду залишити без змін. Стягнути з ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_3 ) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_2 ) понесені судові витрати по сплаті судового збору за подання апеляційної скарги в розмірі 1 932 (одна тисяча дев`ятсот тридцять дві) гривні 48 коп. Постанова апеляційного суду набирає законної сили з моменту її прийняття і може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги протягом тридцяти днів до Верховного Суду з дня складення повного судового рішення. Повний текст постанови складено 12 листопада 2021 року. Головуючий Ю. Б. Войтко Судді: І. В. Міхасішин І. М. Стадник