Постанова 4804 № 233/4751/20

Єдиний унікальний номер 233/4751/20 Номер провадження 22-ц/804/2660/21 ДОНЕЦЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 10 листопада 2021 року м. Бахмут справа № 233/4751/20 провадження № 22-ц/804/2660/21 Донецький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ : головуючого - Тимченко О.О., суддів: Мірути О.А., Хейло Я.В., за участю секретаря судового засідання Цимбал Д.А., учасники справи: позивач ОСОБА_1 , відповідачі ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Донецького апеляційного суду в м. Бахмут цивільну справу № 233/4751/20 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за договором позики, за апеляційними скаргами ОСОБА_2 , в інтересах якого діє ОСОБА_4 , та ОСОБА_1 , в інтересах якого діє ОСОБА_5 , на рішення Костянтинівського міськрайонного суду Донецької області від 17 серпня 2021 року (суддя Наумик О.О.), ухваленого в приміщенні Костянтинівського міськрайонного суду Донецької області, повне судове рішення складено 27 серпня 2021 року, В С Т А Н О В И В: КОРОТКИЙ ЗМІСТ ПОЗОВНИХ ВИМОГ В жовтні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з зазначеним позовом, в обґрунтування якого посилався на те, що 11 лютого 2017 року він передав ОСОБА_2 в позику 100 000,00 (сто тисяч доларів США), а останній зобов`язався повернути їх за вимогою, надавши на підтвердження отримання коштів власноруч написану розписку. ОСОБА_2 брав гроші на розвиток спільного з ОСОБА_3 сімейного бізнесу, про що остання була обізнана, жодних підстав вважати, що грошові кошти не будуть повернуті на той час не було, у Відповідачів в наявності було рухоме та нерухоме майно, що свідчило про реальну можливість повернення позики. 18.11.2019 року позивачем було направлено відповідачам вимоги про повернення грошових коштів, які було залишено без виконання. Тобто, відповідачі свої зобов`язання щодо повернення коштів не виконали, на звернення позивача про повернення коштів як письмові, так і в телефонному режимі, ніяким чином не відреагували. У зв`язку з неповерненням відповідачами позики за вимогою, він вимушений звернутися з позовом до суду для захисту своїх майнових прав. Оскільки під час отримання грошових коштів у позику ОСОБА_2 перебував у зареєстрованому з ОСОБА_3 шлюбі, і при цьому позика була укладена в інтересах сім`ї та була витрачена на її потреби, другим відповідачем залучено колишню дружину ОСОБА_2 . ОСОБА_3 , відповідно до частини 4 статті 65, частини 3 статті 73 СК України задля стягнення боргу з подружжя у солідарному порядку. Позивач просив стягнути солідарно з відповідачів на свою користь заборгованість за договором позики від 11.02.2017 року в розмірі 100 000,00 доларів США, що за офіційним курсом Національного Банку України станом на день звернення з позовом еквівалентно 2 831 640,00 грн. КОРОТКИЙ ЗМІСТ РІШЕННЯ СУДУ ПЕРШОЇ ІНСТАНЦІЇ Рішенням Костянтинівського міськрайонного суду Донецької області від 17 серпня 2021 року позов ОСОБА_1 задоволено частково: стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованість за договором позики від 11.02.2017 року в розмірі 100 000,00 доларів США, що за офіційним курсом Національного Банку України станом на день ухвалення рішення еквівалентно 2 664 570,00 грн, а також судові витрати по сплаті судового збору в сумі 10 512,00 грн. В частині вимог до ОСОБА_3 у задоволенні позову відмовлено. Судове рішення мотивоване тим, що зобов`язання за договором позики по поверненню позичених грошових коштів на час ухвалення судового рішення боржником не виконане, а тому позов в частині вимоги про стягнення неповерненої суми боргу є обґрунтованим. Натомість, з огляду на те, що стороною позивача та стороною відповідача ОСОБА_2 не доведено, що договір позики укладено останнім як одним з подружжя в інтересах сім`ї, а також не доведено, що одержані за цим договором позики кошти в розмірі 100 000,00 доларів США використані ОСОБА_2 в інтересах сім`ї, підстави для покладення солідарного обов`язку зі стягнення суми позики на відповідачу ОСОБА_3 відсутні. КОРОТКИЙ ЗМІСТ ВИМОГ АПЕЛЯЦІЙНОЇ СКАРГИ В апеляційній скарзі, поданій до апеляційного суду, ОСОБА_2 посилається на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить рішення скасувати в частині відмови в задоволенні позовних вимог до ОСОБА_6 та ухвалити в цій частині нове рішення про задоволення позовних вимог про солідарне стягнення з ОСОБА_2 та ОСОБА_6 заборгованості за договором позики від 11 лютого 2017 року. ОСОБА_1 в апеляційній скарзі посилається на порушення норм матеріального та процесуального права та просить скасувати рішення суду першої інстанції в частині відмови в задоволенні позовних вимог до ОСОБА_6 та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити в повному обсязі. УЗАГАЛЬНЕННЯ ДОВОДІВ ОСОБИ, ЯКА ПОДАЛА АПЕЛЯЦІЙНУ СКАРГУ Апеляційна скарга ОСОБА_2 мотивована тим, що тягар доказування факту отримання та витрачання коштів в сумі 100 000,00 доларів США не в інтересах сім`ї покладається саме на ОСОБА_6 , а останньою не надано жодних доказів на підтвердження вказаного факту. Також зазначено про необґрунтованість висновку суду першої інстанції стосовно того, що, оскільки договір позики між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 був укладений стосовно цінного майна, то він потребував письмової згоди на таке укладення ОСОБА_7 як другого з подружжя. Апеляційна скарга ОСОБА_1 мотивована тим, що рішення суду порушує законні права позивача, оскільки як відомо позивачу і встановлено з відкритих даних, ОСОБА_2 все майно та більшу частину бізнесу оформлював на свою дружину, і саме ОСОБА_6 є титульним власником нерухомості, а ця обставина є визначальною для можливості кредитора домогтися реального виконання рішення суду. Також скаржник посилається на те, що той з подружжя, хто не був учасником договору, не може посилатися на відсутність своєї згоди, якщо договір було укладено в інтересах сім`ї, а тому відповідачі є солідарними боржниками щодо повернення позиченої грошової суми позивачу, а стаття 543 ЦК України надає право кредитору вимагати виконання обов`язку частково або в повному обсязі як від усіх боржників разом, так і від будь-кого з них окремо. УЗАГАЛЬНЕННЯ ДОВОДІВ ТА ЗАПЕРЕЧЕНЬ ІНШІХ УЧАСНИКІВ СПРАВИ Від ОСОБА_3 надійшов відзив на апеляційну скаргу ОСОБА_2 , в якому вона просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін. В відзиві зазначено, що за відсутності згоди іншого з подружжя, суду мають бути представлені докази використання 100 000,00 доларів США за позикою згідно з розпискою від 11.02.2017 року в інтересах сім`ї. При чому такі докази мають ґрунтуватись не на заявах та припущеннях сторін, а на конкретних фактах використання таких коштів в інтересах сім`ї, що мають бути підтверджені саме належними, допустимими та достовірними доказами використання коштів, а не припущеннях щодо їх використання. Від представника ОСОБА_3 також надійшов відзив на апеляційну скаргу ОСОБА_1 , в якому просить апеляційну скаргу позивача залишити без задоволення. На думку представника ОСОБА_3 , суд першої інстанції повністю дослідив обставини у справі, надав оцінку всім доказам та доводам сторін, в тому числі на предмет їх достовірності, належності та допустимості, та з урахуванням сталої судової практики прийняв законне та обґрунтоване рішення. ОСОБА_1 в судове засідання не з`явився, про час та місце розгляду справи повідомлений належним чином, що підтверджується рекомендованим повідомленням про вручення поштового відправлення (а.с. 7 т.4). Представник ОСОБА_1 в судове засідання не з`явився, про час та місце розгляду справи повідомлений належним чином. Ухвалою Донецького апеляційного суду від 01 листопада 2021 року клопотання представника ОСОБА_5 про проведення судового засідання в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду через програму «Easycon» було задоволено, вона була попереджена, що ризики технічної неможливості участі в відеоконференції поза межами приміщення суду, переривання зв`язку тощо, несе учасник справи, який подав відповідну заяву, проте в час розгляду справи остання не змогла з технічних підстав приєднатись до участі в судовому засіданні в режимі відео конференції, тому розгляд справи проводиться без її участі. ОСОБА_6 в судове засідання не з`явився , про час та місце розгляду справи повідомлена належним чином. Представник ОСОБА_6 в судовому засіданні проти доводів апеляційної скарги заперечувала, просила її відхилити. ОСОБА_2 в судове засідання не з`явився , про час та місце розгляду справи повідомлений належним чином, що підтверджується рекомендованим повідомленням про вручення поштового відправлення (а.с. 8 т.4). Від ОСОБА_4 , яка діє в інтересах ОСОБА_2 вдруге надійшло клопотання про відкладення розгляду справи у зв`язку з тим, що вона не має можливості взяти участь в даному судовому засіданні через участь в іншій судовій справі № 912/1493/21, яка розглядається Центральним апеляційним господарським судом, в якій вона є представником Кропивницького комунального підприємства. За статтею 372 ЦПК України суд апеляційної інстанції відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки, або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано судом поважними. Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи. Відповідно до вимог статті 129 Конституції України, статті 2 ЦПК України одним із завдань судочинства є своєчасний розгляд справи, що відповідає положенням статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, згідно з якою кожен має право на справедливий розгляд його справи впродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом. Відкладання розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною передумовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні (стаття 223 ЦПК України). З офіційного сайту судової влади України встановлено, що справу, на участь в якій посилається ОСОБА_4 , призначено в Центральному апеляційному господарському суді на 11 годину 30 хвилин. Тоді як дану справу призначено на 15-00. До того ж, ухвалою Донецького апеляційного суду від 04 листопада 2021 року було задоволено клопотання ОСОБА_4 про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції поза межами суду через програму «Easycon». З огляду на те, що справи призначено на різний час та наявність можливості участі ОСОБА_4 в судовому засіданні через програму «Easycon», зазначені в клопотанні підстави для відкладення розгляду справи на іншу дату, не є поважними, а явка до апеляційного суду є необов`язковою. Суд ухвалив, з метою дотримання розумних строків розгляду справи, розглядати справу у відсутність сторін, які не з`явились, оскільки відповідно до положень частини 2 статті 372 ЦПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи. ФАКТИЧНІ ОБСТАВИНИ СПРАВИ, ВСТАНОВЛЕНІ СУДОМ 11 лютого 2017 року ОСОБА_1 (позикодавець) передав у власність ОСОБА_2 (позичальникові) грошові кошти в сумі 100 000,00 доларів США, які позичальник зобов`язався повернути за першою вимогою. Зазначене підтверджується відповідною розпискою ОСОБА_2 , наданою позивачем в оригіналі. На час укладення між ОСОБА_1 і ОСОБА_2 договору позики останній перебував у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_8 . Ця обставина підтверджена копією свідоцтва про шлюб між ОСОБА_2 і ОСОБА_9 , зареєстрований з 02.02.2002, копією чинного рішення Оболонського районного суду міста Києва від 26.06.2019 року (набрало законної сили 27.07.2019 року)Ю яким шлюб між відповідачами розірвано. Після реєстрації розірвання шлюбу ОСОБА_7 змінила прізвище на ОСОБА_10 (копія паспорта № НОМЕР_1 ). ПОЗИЦІЯ АПЕЛЯЦІЙНОГО СУДУ Згідно із статтею 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Апеляційні скарги ОСОБА_1 та ОСОБА_2 задоволенню не підлягають. МОТИВИ З ЯКИХ ВИХОДИВ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД, ТА ЗАСТОСОВАНІ НОРМИ ПРАВА Відповідно до частин 1, 3 статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. За пунктом 15 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2008 року № 12 «Про судову практику розгляду цивільних справ в апеляційному порядку» у разі якщо апеляційна скарга подана на рішення щодо частини вирішених вимог, суд апеляційної інстанції відповідно до принципу диспозитивності не має права робити висновків щодо неоскарженої частини ні в мотивувальній, ні в резолютивній частині судового рішення, а в описовій частині повинен зазначити, в якій частині вимог судове рішення не оскаржується. В апеляційних скаргах ОСОБА_1 та ОСОБА_2 оскаржують рішення суду першої інстанції лише в частині відмови в стягненні заборгованості за договором позики з ОСОБА_3 . Рішення в частині стягнення заборгованості за договором позики з ОСОБА_2 не оскаржується, а тому апеляційним судом не перевіряється. Відповідно до частини 1 статті 368 ЦПК України справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими цією главою. У частині третій статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Згідно з частиною першою, другою та п`ятою стаття 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватись на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Вказаним вимогам закону рішення суду першої інстанції відповідає. Судове рішення мотивоване тим, що зобов`язання за договором позики по поверненню позичених грошових коштів на час ухвалення судового рішення боржником не виконане, а тому позов в частині вимоги про стягнення неповерненої суми боргу є обґрунтованим. Натомість, з огляду на те, що стороною позивача та стороною відповідача ОСОБА_2 не доведено, що договір позики укладено останнім як одним з подружжя в інтересах сім`ї, а також не доведено, що одержані за цим договором позики кошти в розмірі 100 000,00 доларів США використані ОСОБА_2 в інтересах сім`ї, підстави для покладення солідарного обов`язку зі стягнення суми позики на відповідачу ОСОБА_3 відсутні. Такий висновок суду першої інстанції є правильним та ґрунтується на вимогах діючого законодавства. Відповідно до частини першої статті 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Частиною першою статті 526 ЦК України передбачено, що зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Договір є обов`язковим для виконання сторонами. Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками. Частиною першою статті 1049 ЦК України встановлено, що за договором позики позичальник зобов`язаний повернути суму позики у строк та в порядку, що передбачені договором. Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної Палати Касаційного цивільного суду від 23 січня 2019 року в справі № 355/385/17 (провадження № 61- 30435сво18) міститься висновок, що у статті 629 ЦК України закріплено один із фундаментів, на якому базується цивільне право обов`язковість договору. Тобто з укладенням договору та виникненням зобов`язання його сторони набувають обов`язки (а не лише суб`єктивні права), які вони мають виконувати. Невиконання обов`язків, встановлених договором, може відбуватися при: розірванні договору за взаємною домовленістю сторін; розірванні договору в судовому порядку; відмові від договору в односторонньому порядку у випадках, передбачених договором та законом; припиненні зобов`язання на підставах, що містяться в главі 50 ЦК України; недійсності договору (нікчемності договору або визнання його недійсним на підставі рішення суду). Згідно зі статтею 524 ЦК України зобов`язання має бути виражене у грошовій одиниці України гривні. Відповідно до частини першої статті 533 ЦК України грошове зобов`язання має бути виконане у гривнях. Разом з тим частина друга статті 524 та частина друга статті 533 ЦК України допускають, що сторони можуть визначити в грошовому зобов`язанні грошовий еквівалент в іноземній валюті. У такому разі сума, що підлягає сплаті за зобов`язанням, визначається в гривнях за офіційним курсом Національного банку України, встановленим для відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом. Суд першої інстанції встановив, що на момент укладення спірного договору позики від 11 лютого 2017 року ОСОБА_2 перебував у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_3 . Відповідно до частини третьої статті 368 ЦК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом. Статтею 60 СК України визначено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Отже, положення статті 60 СК України свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим зазначена презумпція може бути спростована, й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, хто її спростовує. Належність майна до об`єктів права спільної сумісної власності визначено статтею 61 СК України, згідно із частиною третьою якої якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Норма частини третьої статті 61 СК України кореспондує частині четвертій статті 65 цього Кодексу, яка передбачає, що договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім`ї, створює обов`язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї. Для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово (частина третя статті 65 СК України). Тлумачення частини четвертої статті 65 СК України дає підстави для висновку, що той з подружжя, хто не брав безпосередньо участі в укладенні договору, стає зобов`язаною стороною (боржником), за наявності двох умов: 1) договір укладено другим із подружжя в інтересах сім`ї; 2) майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї. Тільки поєднання вказаних умов дозволяє кваліфікувати другого з подружжя як зобов`язану особу (боржника). Тобто, на рівні закону закріплено об`єктивний підхід, оскільки він не пов`язує виникнення обов`язку другого з подружжя з фактом надання ним згоди на вчинення правочину. Навіть якщо другий з подружжя не знав про укладення договору, він вважатиметься зобов`язаною особою, якщо об`єктивно цей договір було укладено в інтересах сім`ї та одержане майно було використано в інтересах сім`ї. Такий підхід в першу чергу спрямований на забезпечення інтересів кредиторів. Вказаний висновок відповідає правовій позиції Верховного Суду України, висловленій у постанові від 19 червня 2013 року у справі № 6-55цс13, а також висновку, викладеному у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 03 травня 2018 року в справі № 639/7335/15-ц (провадження № 61-1028св18). За таких обставин згідно з нормами сімейного законодавства умовою належності майна, яке одержане за договором, укладеним одним із подружжя до об`єктів спільної сумісної власності подружжя, є визначена законом мета укладення договору інтереси сім`ї, а не власні, не пов`язані із сім`єю інтереси одного з подружжя. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 30 червня 2020 року в справі № 638/18231/15-ц (провадження № 14-712цс19) дійшла висновку, що правовий режим спільної сумісної власності подружжя, винятки з якого прямо встановлені законом, передбачає нероздільність зобов`язань подружжя, що за своїм змістом свідчить саме про солідарний характер таких зобов`язань, незважаючи на відсутність в законі прямої вказівки на солідарну відповідальність подружжя за зобов`язаннями, що виникають з правочинів, вчинених в інтересах сім`ї. До складу майна, що підлягає поділу, входить загальне майно, наявне у подружжя на час розгляду справи, і те, що знаходиться у третіх осіб. При поділі майна враховуються також борги подружжя та правовідносини за зобов`язаннями, що виникли в інтересах сім`ї. Таким чином, якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то цивільні права та обов`язки за цим договором виникають в обох з подружжя. Подібні висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 червня 2020 року у справі № 638/18231/15-ц (провадження № 638/18231/51-ц). Разом з тим, судом першої інстанції не встановлено обставини надання ОСОБА_3 письмової згоди на укладення її чоловіком договору позики в інтересах сім`ї. Обґрунтовуючи свої вимоги, скаржники виходили з того, що ОСОБА_3 має солідарно відповідати за договором позики, оскільки нею не спростовано доводи про те, що позика отримана її чоловіком не в інтересах сім`ї. Проте, тягар доведення обґрунтованості вимог позову за загальними правилами процесуального закону покладається саме на позивача, а не реалізовується у спосіб спростування доводів пред`явлених вимог стороною відповідача, як беззаперечних. Якщо позивач, розпоряджаючись своїми правами на власний розсуд, доведе суду обґрунтованість пред`явлених вимог, то у випадку їх неспростування стороною відповідача у спосіб, визначений законом, такі вимоги підлягають задоволенню. Враховуючи те, що в матеріалах справи відсутні докази того, що кошти в розмірі 100 000,00 доларів США, одержані за спірними договором позики ОСОБА_2 , використані в інтересах сім`ї, тому відсутні правові підстави для солідарного стягнення боргу за договором позики з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 . Отже, колегія суддів доходить висновку, що без належних та допустимих доказів обізнаності ОСОБА_3 про укладення спірного договору позики, надання згоди на укладення такого правочину та використання коштів в інтересах сім`ї, не може бути підставою для солідарної відповідальності боржника та його дружини. Безпідставним є посилання в апеляційних скаргах на перебування відповідачів у зареєстрованому шлюбі на час укладення договору позики, оскільки сама ця обставина не може бути підставою для солідарної відповідальності останніх перед позивачем, а судом першої інстанції не встановлено на підставі належних та допустимих доказів, що одержані ОСОБА_2 за договором позики кошти, використані в інтересах сім`ї. Крім того, також безпідставними є посилання скаржників на правові позиції, викладені в постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 червня 2020 року у справі № 638/18231/15-ц та постанові Верховного Суду від 20 січня 2021 року у справі № 752/24638/18, оскільки правовідносини в зазначених справах не є тотожними, адже в справах, які розглядав Верховним Суд, другим із подружжя надавалась згода на укладення договору позики в відповідному розмірі. Натомість, в даній справі така згода відсутня. За таких обставин, суд першої інстанції правильно встановив фактичні обставини справи, які мають значення для її вирішення, оцінивши докази у їх сукупності, враховуючи вказані норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, та дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для стягнення з ОСОБА_3 заборгованості за договором позики в солідарному порядку. Наведені в апеляційних скаргах доводи були предметом дослідження в суді першої інстанції з наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах законодавства, і з якою погоджується суд апеляційної інстанції. Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року). Суд апеляційної інстанції враховує положення практики Європейського Суду з прав людини про те, що право на обґрунтоване рішення не вимагає детальної відповіді судового рішення на всі доводи висловлені сторонами. Крім того, воно дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (справ «Гірвісаарі проти Фінляндії», п.32.) Пункт 1 статті 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону, як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (Burg and others v. France (Бюрг та інші проти Франції), (dec.); Gorou v. Greece (no.2) (Гору проти Греції №2) [ВП], §

41. ВИСНОВКИ ЗА РЕЗУЛЬТАТАМИ РОЗГЛЯДУ АПЕЛЯЦІЙНОЇ СКАРГИ Згідно із статтею 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Рішення суду першої інстанції ухвалене з додержанням норм матеріального і процесуального права, підстави для скасування судового рішення в межах доводів та вимог апеляційних скарг відсутні, а тому апеляційні скарги слід залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін. РОЗПОДІЛ СУДОВИХ ВИТРАТ Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 382 ЦПК України суд апеляційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції. Оскільки апеляційні скарги залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції, немає. Керуючись статтями 367, 374, 375, 382, 384 ЦПК України, апеляційний суд, - П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу ОСОБА_2 , в інтересах якого діє ОСОБА_4 , залишити без задоволення. Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє ОСОБА_5 , залишити без задоволення. Рішення Костянтинівського міськрайонного суду Донецької області від 17 серпня 2021 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення безпосередньо до Верховного Суду. Головуючий О.О.Тимченко Судді: О.А. Мірута Я.В. Хейло Повне судове рішенні складено 10 листопада 2021 року. Головуючий О.О. Тимченко