Постанова 4813 № 947/24762/24

Номер провадження: 22-ц/813/5532/25 Справа № 947/24762/24 Головуючий у першій інстанції Огренич І. В. Доповідач Комлева О. С. ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 25.11.2025 року м. Одеса Одеський апеляційний суд у складі: головуючого-судді Комлевої О.С., суддів: Драгомерецького М.М., Сегеди С.М., з участю секретаря Громовенко А.Г., розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Київського районного суду м. Одеси від 27 березня 2025 року, постановленого під головуванням судді Огренич І.В., повний текст рішення складений 01 квітня 2025 року, у цивільній справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення боргу за договором позики, в с т а н о в и в: У серпні 2024 року ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення боргу за договором позики, в якому, з урахуванням заяви про зменшення позовних вимог, просив стягнути з ОСОБА_1 на свою користь грошові кошти в розмірі 4 000 доларів США. В обґрунтування свого позову позивач зазначив що 09 червня 2023 року між ним та ОСОБА_1 був укладений договір позики, за умовами якого останній отримав 7 000 доларів США, які зобов`язався повністю повернути до 01.10.2023 року, на підтвердження чого було складено розписку. Відповідач грошові кошти повернув частково в розмірі 3 000 доларів США, залишок ОСОБА_1 відмовляється повернути у добровільному порядку, в зв`язку з чим позивач вимушений звернутися до суду з даним позовом. Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 27 березня 2025 року позовні вимоги ОСОБА_2 задоволені. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 суму заборгованості у розмірі 4 000 доларів США. Вирішено питання судових витрат. Не погодившись з рішенням суду, ОСОБА_1 звернувся до суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення суду, постановити нове, яким відмовити в задоволені позову, посилаючись на невідповідність висновку щодо обставин справи, порушення норм матеріального та процесуального права. В обґрунтування своєї апеляційної скарги апелянт зазначає, що розписка, якою позивач обґрунтовує свої вимоги, не є розпискою, в розумінні ст. 1047 ЦК України. Також апелянт зазначає, що 28.06.2024 року ухвалою Київського районного суду м. Одеси матеріали справи № 947/19775/24 за позовом позивача до нього, направлені за територіальною юрисдикцією (підсудністю) до Добропільського міськрайонного суду Донецької області, яка 14.01.2025 року постановою Одеського апеляційного суду скасована і направлено справу на розгляд до Київського районного суду м. Одеси, тобто справа за цим позовом, з таким же предметом та ціною позову, вже розглядається Київським районним судом м. Одеси. Відзиву на апеляційну скаргу до суду надано не було. Відповідно до ч. 3 ст. 360 ЦПК України, відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду судового рішення. В судове засідання, призначене на 25 листопада 2025 року учасники справи не з`явилися, були сповіщені належним чином (а.с. 78, 79, 79 зв.б.). До суду від ОСОБА_1 надійшло клопотання про відкладення розгляду справи у зв`язку з хворобою відповідача (а.с. 80). Також до суду від ОСОБА_2 надійшла заява про розгляд справи без його участі (а.с. 81). Колегія суддів залишає без задоволення клопотання про відкладення розгляду справи з наступних підстав. Статтею 372 ЦПК України передбачено, що апеляційний суд відкладає розгляд справи у разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано поважними. Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи. Таким чином, законодавець передбачив, що явка до апеляційного суду належним чином повідомленого учасника справи не є обов`язковою. Апеляційний суд може розглянути справу за відсутності її учасників. Апеляційний суд може відкласти розгляд справи у разі, коли причини неявки належним чином повідомленого учасника справи будуть визнані апеляційним судом поважними. Таким чином, з врахуванням конкретної ситуації по справі, вирішення питання про розгляд справи або відкладення розгляду справи віднесено до дискреційних повноважень апеляційного суду. Європейський суд з прав людини в рішенні від 07 липня 1989 року у справі «Юніон Аліментаріа Сандерс С.А. проти Іспанії» зазначив, що заявник зобов`язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов`язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання. Верховний Суд у постанові від 29 квітня 2020 року у справі №348/1116/16-ц зазначив, що якщо сторони чи їх представники не з`явилися в судове засідання, а суд вважає, що наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, він може, не відкладаючи розгляду справи, вирішити спір по суті. Відкладення розгляду справи є правом суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні сторін чи представників сторін, а не можливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні без їх участі за умови їх належного повідомлення про час і місце розгляду справи. Виходячи з вищевказаного, враховуючи передбачені діючим процесуальним законодавством строки розгляду справи, баланс інтересів учасників справи у якнайшвидшому розгляді справи, усвідомленість учасників справи про її розгляд, створення апеляційним судом під час розгляду даної справи умов для реалізації її учасниками принципу змагальності сторін, достатньої наявності у справі матеріалів для її розгляду, колегія суддів вважає можливим розглянути справу за відсутності учасників, які не з`явилися в судове засідання, оскільки посилання про відкладення розгляду справи у зв`язку з хворобою відповідача, без надання належних доказів про неможливість прийняти участь у судовому засіданні, зокрема в режимі відеконференції, не можуть бути підставою для відкладення розгляду справи. Апеляційний суд з метою дотримання строків розгляду справи, вважає можливим слухати справу у відсутність сторін, які своєчасно і належним чином повідомлені про час і місце розгляду справи, явка яких не визнавалась апеляційним судом обов`язковою. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, законність і обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги і заявлених вимог, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає, за наступних підстав. Згідно ст. 263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. У відповідності до ст. 367ЦПК України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Відповідно до ст. 375ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Статтею 81 ЦПК України, передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Судом встановлено та матеріалами справи підтверджується, що 09 червня 2023 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 був укладений договір позики, відповідно до якого ОСОБА_1 отримав від ОСОБА_2 грошові кошти у розмірі 7000 доларів США, що підтверджується розпискою від 09.06.2023 року, в якій також зазначено, що кошти відповідач зобов`язується повернути до 01.10.2023 року. Проте відповідач свої зобов`язання по розписці виконав частково в розмірі 3000 доларів США, що підтверджується розпискою від 14.09.2024 року. Задовольняючи позов ОСОБА_2 , суд першої інстанції виходив із обґрунтованості та доведеності заявлених позовних вимог. Колегія суддів погоджується з такими висновками суду, з наступних підстав. За положеннями ч. 1 ст. 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Згідно з ч. 1 ст. 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від зобов`язання не допускається (ст. 525 ЦК України). Згідно ст. 610 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання. Згідно ст. 611 ЦК України у разі порушення зобов`язання настають правові наслідки встановлені договором або законом. Зобов`язання виникають з підстав, встановлених ст. 11 ЦК України (ч. 2 ст. 509 ЦК України), якими в тому числі є договори та інші правочини. Відповідно до ч. 1 ст. 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Сторони є вільними в укладенні договору, а його зміст становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства (ст.ст. 627, 628 ЦК України). Договір є обов`язковим для виконання сторонами (ст. 629 ЦК України). У відповідності до ч. 1 ст. 1046 ЦК України, за договором позики одна сторона (Позикодавець) передає у власність другій стороні (Позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики та додатки до нього вважається укладений між заявником - позикодавцем та боржником - позичальником, оскільки згідно ч. 2 ст. 1046 ЦК України договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, з визначених родовими ознаками, на підставі чого, відповідно до ч. 2 ст. 1047 ЦК України, позичальником було надано розписку про отримання грошових коштів. Відповідно до ст. 1 ст. 1049 ЦК України, позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядок, що встановлені договором. Якщо договором не встановлений строк повернення позики або цей строк визначений моментом пред`явлення вимоги, позика має буті повернена позичальником протягом тридцяти днів від дня пред`явлення позикодавцем вимоги про це, якщо інше не встановлено договором. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками. Договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей. Згідно положень ст. 526 ЦК України, зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог ЦК України, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Відповідно до ст. 530 ЦК України визначено, що зобов`язання підлягає виконанню у строк, встановлений договором. Згідно ст. 611 ЦК України, у разі порушення зобов`язання наступають правові наслідки, встановлені договором або законом. За змістом статті 192 ЦК України законним платіжним засобом, обов`язковим до приймання за номінальною вартістю на всій території України, є грошова одиниця України - гривня. Іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом. Відповідно до статті 524 ЦК України зобов`язання має бути виражене у грошовій одиниці України - гривні. Сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов`язання в іноземній валюті. Загальні положення про виконання грошового зобов`язання закріплені у статті 533 ЦК України, згідно з якою грошове зобов`язання має бути виконане у гривнях; якщо у зобов`язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом; використання іноземної валюти, а також платіжних документів в іноземній валюті при здійсненні розрахунків на території України за зобов`язаннями допускається у випадках, порядку та на умовах, встановлених законом. У разі, якщо позика правомірно надана в іноземній валюті і позичальник (позивач) просить стягнути кошти в іноземній валюті, суд у резолютивній частині рішення зазначає про стягнення таких коштів саме в іноземній валюті, що відповідає вимогам частини 3 статті 533 ЦК України. Судом вірно встановлено, що згідно до договорупозики від 09 червня 2023 року, укладеного між сторонами, факт одержання грошових коштів підтверджується розпискою, власноручно написаною ОСОБА_1 . Текст розписки про отримання позики від 09 червня 2023 року містить інформацію про те, що ОСОБА_1 отримав від ОСОБА_2 у борг грошові кошти у розмірі 7 000 доларів США в день складання цієї розписки, тобто саме в момент підписання договору позики і зобов`язується повернути грошові кошти до 01 жовтня 2023 року. Згодом, ОСОБА_1 повернув частково грошові кошти в розмірі 3 000 доларів США, про, що склав розписку. Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що відповідач зобов`язаний повернути позивачу борг за договором позики у розмірі 4 000 доларів США, так як вказаний висновок суду відповідає вимогам закону та фактичним обставинам справи. На підставі вищевикладеного, суд встановивши фактичні обставини у справі, від яких залежить правильне вирішення спору, вірно застосувавши норми матеріального права, оцінивши докази у справі, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному їх дослідженні, дійшов обґрунтованого висновку про стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 суму заборгованості у розмірі 4 000 доларів США. Висновки суду відповідають вимогам закону, на які посилався суд під час розгляду справи і фактичним обставинам по справі, а також підтверджується зібраними по справі доказами. З вказаними висновками суду першої інстанції погоджується колегія суддів апеляційної інстанції. Доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 про те, що розписка, якою позивач обґрунтовує свої вимоги, не є розпискою, в розумінні ст. 1047 ЦК України, колегія суддів вважає необґрунтованими, з наступних підстав. У разі пред`явлення позову про стягнення боргу позивач повинен підтвердити своє право вимагати від відповідача виконання боргового зобов`язання. Для цього, з метою забезпечення правильного застосування статей 1046, 1047 ЦК України суд повинен встановити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умов. Аналогічні правові висновки викладені у постановах Верховного Суду України: від 18 вересня 2013 року у справі № 6-63цс13, від 02 липня 2014 року у справі № 6-79цс14, від 13 грудня 2017 року у справі № 6-996цс17, які підтримані Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16-ц (провадження № 14-465цс18). Як вбачається з матеріалів справи, на підтвердження своїх вимог ОСОБА_2 надав суду розписку від 09 червня 2023 року, в якій зазначено, що ОСОБА_1 отримав від нього кошти у розмірі 7 000 доларів США та зобов`язався повернути вказану суму коштів до 01 жовтня 2023 року (а.с. 4). Зміст вказаної розписки вказує на те, що між сторонами виникли відносини, що мають ознаки договору позики. Також з матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_1 визнає наявність боргу за розпискою від 09 червня 2023 року перед ОСОБА_2 , оскільки повернув за розпискою частину боргу у розмірі 3 000 доларів США, що також підтверджується розпискою (а.с. 38). При цьому, Верховний Суд неодноразово зазначав, що наявність оригіналу боргової розписки у позивача (кредитора) свідчить про те, що боргове зобов`язання не виконане (постанови від 16 червня 2022 року у справі № 344/17277/20, від 07 грудня 2022 року у справі № 565/12/19 та від 19 грудня 2022 року у справі № 754/10390/16, від 20 вересня 2023 року у справі № 760/22898/20). Доводи про те, що 28.06.2024 року ухвалою Київського районного суду м. Одеси матеріали справи № 947/19775/24 за позовом позивача до нього, направлені за територіальною юрисдикцією (підсудністю) до Добропільського міськрайонного суду Донецької області, яка 14.01.2025 року постановою Одеського апеляційного суду скасована і направлено справу на розгляд до Київського районного суду м. Одеси, тобто справа за цим позовом, з таким же предметом та ціною позову, вже розглядається Київським районним судом м. Одеси, залишає без задоволення, оскільки судом першої інстанції спір по суті спору не розглянутий та рішення суду щодо задоволення чи відмови у задоволенні позову не ухвалено. При цьому, колегія суддів звертає увагу, що ухвалою Допропільського міськрайонного суду Донецької області від 13 серпня 2024 року позовна заява ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення боргу за договором позики була залишена без розгляду з роз`ясненням позивачу права на повторне звернення до суду, та ОСОБА_2 скориставшись своїм правом на повторне звернення до суду 13 серпня 2024 року через систему «Електронний суд» звернувся до Київського районного суду м. Одеси з зазначеним позовом, який був розглянутий. Інші доводи апеляційної скарги не є суттєвими, та такими, що не підлягають задоволенню. Колегія суддів вважає, що суд першої інстанції правильно встановив правову природу заявлених вимог, в достатньому обсязі визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального та процесуального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і надав їм належну оцінку в силу вимог статей 12, 13, 81, 89 ЦПК України, правильно встановив обставини справи, в результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам статей 263, 264 ЦПК України, підстави для його скасування з мотивів, які викладені в апеляційній скарзі, відсутні. Також колегія суддів вважає, що вказані доводи апеляційної скарги зводяться до переоцінки доказів та незгоди апелянтів із висновками суду першої інстанції щодо встановлених обставин справи, ці доводи були предметом перевірки суду першої інстанції, який дав їм повну, всебічну та об`єктивну оцінку у своєму рішенні, проте повноваження суду апеляційної інстанції стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду (пункт 42 рішення у справі «Пономарьов проти України» (Заява № 3236/03). Крім того, зазначені доводи не вказують на порушення судом норм матеріального та процесуального права та на незаконність судового рішення, і не є визначальними при ухваленні рішення. Згідно з ч. 2 ст. 77 ЦПК України, предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Відповідно до ч. 2 ст. 43 ЦПК України обов`язок надання усіх наявних доказів до початку розгляду справи по суті покладається саме на осіб, які беруть участь у справі. За вимогами ст. 13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи. Одночасно, апеляційний суд звертає увагу на те, що за положеннями ч.ч. 1-4 ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. За правилами ст. 76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (ч.1 ст.77 ЦПК України), а доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (ч.6 ст.81 ЦПК України). Належність доказів - правова категорія, яка свідчить про взаємозв`язок доказів з обставинами, що підлягають встановленню, як для вирішення всієї справи, так і для здійснення окремих процесуальних дій. Правила допустимості доказів визначають легітимну можливість конкретного доказу підтверджувати певну обставину в справі. Правила допустимості доказів встановлені з метою об`єктивності та добросовісності у підтвердженні доказами обставин у справі, виходячи з того, що нелегітимні засоби не можуть використовуватися для досягнення легітимної мети, а також враховуючи те, що правосудність судового рішення, яке було ухвалене з урахуванням нелегітимного доказу, завжди буде під сумнівом. Допустимість доказів є важливою ознакою доказів, що характеризує їх форму та означає, що обставини справи, які за законом повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. За ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказів на підтвердження доводів апеляційної скарги до суду апеляційної інстанції надано не було. Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Суд апеляційної інстанції враховує положення практики Європейського Суду з прав людини про те, що право на обґрунтоване рішення не вимагає детальної відповіді судового рішення на всі доводи, висловлені сторонами. Крім того, воно дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (справа «Гірвісаарі проти Фінляндії», п. 32). Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (Burgandothers v. France (Бюрг та інші проти Франції), (dec.); Gorou v. Greece (no. 2) (Гору проти Греції №2) [ВП], § 41). Враховуючи все вищевикладене, колегія суддів розглянувши справу в межах позовних вимог та доводів апеляційної скарги на момент винесення судового рішення, вважає, що суд першої інстанції порушень матеріального та процесуального права при вирішенні справи не допустив, рішення суду відповідає фактичним обставинам справи, а наведені в апеляційній скарзі доводи правильність висновків суду не спростовують. За таких обставин, доводи апеляційної скарги є безпідставними, всі доводи були розглянуті судом першої інстанції при розгляді справи, та їм була надана відповідна правові оцінка, а тому суд апеляційної інстанції прийшов до висновку про те, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає, підстав для ухвалення нового рішення - не має. Судова колегія, розглянувши справу прийшла до висновку, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, в зв`язку з чим апеляційний суд залишає без задоволення апеляційну скаргу і залишає рішення без змін. Керуючись ст. ст. 368, 374, 375, 381-384, 389, 390 ЦПК України, апеляційний суд у х в а л и в: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Київського районного суду м. Одеси від 27 березня 2025 року залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена шляхом подання касаційної скарги до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Повний текст судового рішення складений 10 грудня 2025 року. Головуючий ______________________________________ О.С. Комлева Судді ______________________________________ М.М. Драгомерецький ______________________________________ С.М. Сегеда