Постанова Київський апеляційний суд № 759/13194/17

справа № 759/13194/17 головуючий у суді І інстанції Петренко Н.О. провадження № 22-ц/824/11536/2021 суддя-доповідач у суді ІІ інстанції Березовенко Р.В. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 05 листопада 2021 року м. Київ Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати в цивільних справах: головуючого судді -Березовенко Р.В., суддів:Лапчевської О.Ф., Нежури В.А., розглянувши в порядку письмового провадження цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 , поданою представником - адвокатом Морозом Віктором Павловичем, на рішення Святошинського районного суду міста Києва від 27 травня 2021 року по цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням, - В С Т А Н О В И В: У вересні 2017 року ОСОБА_4 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , яким просила визнати ОСОБА_2 та ОСОБА_3 такими, що втратили право користування житловим приміщенням квартирою АДРЕСА_1 на підставі ст.ст. 71.72 ЖК Українита зобов`язати орган реєстрації зняти відповідачів з реєстрації у квартирі АДРЕСА_1 . В обґрунтування позовних вимог посилалася на те, що ОСОБА_5 та ОСОБА_6 перебували в зареєстрованому шлюбі, яким відповідно до розпорядження Печерської районної державної адміністрації від 23.02.1970 року № 8536 було видано ордер на жиле приміщення № В131693 від 05.03.1970 року на 3-х кімнатну квартиру за адресою: АДРЕСА_2 на сім`ю з чотирьох осіб. Згідно рішення виконкому Київської міської Ради народних депутатів № 149 від 13.02.1990 року назву вулиці було змінено на АДРЕСА_3 . У звязку зі смертю ОСОБА_6 відповідно до розпорядження Святошинської районної у м. Києві державної адміністрації № 671 від 26.04.2005 року в договір найму жилого приміщення квартири АДРЕСА_1 було внесено зміни шляхом укладення його з ОСОБА_5 . У спірній квартирі крім ОСОБА_5 зареєстровані ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_7 . Разом з тим, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 не проживають за місцем реєстрації більше шести місяців з початку 2013 року, що підтверджується відповідними актами від 10.09.2014 р., 19.09.2016 р., 23.09.2016 р. Тому позивач звернулася до суду з позовною заявою про визнання відповідачів такими, що втратили право користування житловим приміщенням. Рішенням Святошинського районного суду міста Києва від 27 травня 2021 року у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням відмовлено. Не погодившись із вказаним судовим рішенням ОСОБА_1 , через представника - адвоката Мороза ВіктораПавловича подав апеляційну скаргу. В апеляційній скарзі апелянт, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального і процесуально права та невідповідність висновків суду обставинам справи, що мають значення для справи, які суд вважав встановленими, просив рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове, яким задовольнити позовні вимоги повністю. При цьому, посилаючись на обставини зазначені в позовній заяві, вказує, що суду надано докази, які підтверджують, що позивачі з 2004 року до дати подання позову не проживають у спірній квартирі. Судом не враховано показання свідка ОСОБА_8 .. Відповідачам не створювалися перешкоди у користуванні квартирою, з відповідним позовом про вселення вони не зверталися. В ухвалі про відкриття апеляційного провадження відповідачам було надано строк для подачі відзиву на апеляційну скаргу. 15 вересня 2021 року до суду надійшов відзив ОСОБА_3 , поданий представником - ОСОБА_9 , згідно якого просив апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін, справу розглядати за правилами загального позовного провадження. Зазначає, що апеляційну скаргу подано з формальних підстав. Надані апелянтом акти від 10 вересня 2014 року та 23 вересня 2016 року вважає неналежними доказами. Позивачем не було доведено факту, що відповідачі втратили право користування житловим приміщенням. 25 жовтня 2021 року до суду надійшли додаткові пояснення адвоката Мороз а Віктор а Павлович а до апеляційної скарги. Зазначає, що відповідачами не надано доказів, які підтверджують їхню правову позицію щодо проживання у спірній квартирі. Відповідно до ч. 1 ст. 368 ЦПК України справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими главою І розділу V ЦПК України. Відповідно до ч. 1 ст. 369 ЦПК України апеляційні скарги на рішення суду у справах з ціною позову менше ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи. Відповідно до ч. 13 ст. 7 ЦПК України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться. Крім того, практика Європейського суду з прав людини з питань гарантій публічного характеру провадження у судових органах в контексті пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, свідчить про те, що публічний розгляд справи може бути виправданим не у кожному випадку (рішення від 08 грудня 1983 року у справі «Axen v. Germany», заява №8273/78, рішення від 25 квітня 2002 року «Varela Assalino contre le Portugal», заява № 64336/01). Так, у випадках, коли мають бути вирішені тільки питання права, то розгляд письмових заяв, на думку ЄСПЛ, є доцільнішим, ніж усні слухання, і розгляд справи на основі письмових доказів є достатнім. В одній із зазначених справ заявник не надав переконливих доказів на користь того, що для забезпечення справедливого судового розгляду після обміну письмовими заявами необхідно було провести також усні слухання. Зрештою, у певних випадках влада має право брати до уваги міркування ефективності й економії. Зокрема, коли фактичні обставини не є предметом спору, а питання права не становлять особливої складності, та обставина, що відкритий розгляд не проводився, не є порушенням вимоги пункту 1 статті 6 Конвенції про проведення публічного розгляду справи. Суд апеляційної інстанції створив учасникам процесу належні умови для ознайомлення з рухом справи шляхом надсилання процесуальних документів та апеляційної скарги, а також, надав сторонам строк для подачі відзиву. Крім того, кожен з учасників справи має право безпосередньо знайомитися з її матеріалами, зокрема, з аргументами іншої сторони, та реагувати на ці аргументи відповідно до вимог ЦПК України. Бажання сторони у справі викласти під час публічних слухань свої аргументи, які висловлені нею в письмових та додаткових поясненнях, не зумовлюють необхідність призначення до розгляду справи з викликом її учасників. (ухвала Великої Палати Верховного Суду у справі №668/13907/13ц). Враховуючи викладене, зважаючи на обставини справи, та те, що дана категорія справ не підпадає під процесуальну заборону передбачену ч.4 ст. 274 ЦПК України, апеляційний розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження відповідно до приписів ч. 13 ст. 7 ЦПК України, без повідомлення учасників справи. Перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів виходить з наступного. Відповідно до ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків, викладених у рішенні суду, обставинам справи, порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. Відповідно до ст. 263 ЦПК Українирішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються, як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Судом першої інстанції встановлено, що 05.03.1970 року Печерською районною в м. Києві державною адміністрацією ОСОБА_6 було видано ордер на жиле приміщення № В131693 на 3-х кімнатну квартиру АДРЕСА_4 на сім`ю з чотирьох осіб ОСОБА_6 , ОСОБА_11 , ОСОБА_5 , ОСОБА_12 (т. 1 а.с. 10). Згідно рішення виконкому Київської міської Ради народних депутатів № 149 від 13.02.1990 року назву АДРЕСА_3 було змінено на АДРЕСА_3 . Розпорядженням № 671 від 26.04.2005 року Святошинської районної у м. Києві державної адміністрації «Про внесення змін в договір найму жилого приміщення ЖЕО-805» внесено зміни в договір найму жилого приміщення на трикімнатну квартиру АДРЕСА_1 з ОСОБА_6 на ОСОБА_5 в зв`язку зі смертю ОСОБА_6 (т.1 а.с. 11). За відомостями Відділу обліку та моніторингу інформації про реєстрацію місця проживання ГУ ДМС України в м. Києві ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_2 ІНФОРМАЦІЯ_2 зареєстровані за адресою: АДРЕСА_5 (т.1 а.с. 19, 20). Відповідно до Інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно квартира АДРЕСА_1 належить на праві спільної часткової власності по 1/3 частині ОСОБА_7 , ОСОБА_5 ОСОБА_1 (т.1 а.с. 38-39). ІНФОРМАЦІЯ_3 ОСОБА_5 померла, що підтверджується свідоцтвом про смерть виданим Святошинським районним у м. Києві відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у м. Києві, в зв`язку з чим було замінено позивача у справі на її правонаступника ОСОБА_1 . Відповідно до актів від 10.09.2014 р., 19.09.2016 р., та 23.09.2016 р. відповідачі ОСОБА_2 та ОСОБА_3 зареєстровані за адресою: АДРЕСА_5 , але не проживають з 2004 року ( т.1 а.с. 12-14). Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції, виходив з того, що відсутні беззаперечні докази, що відповідачі ОСОБА_2 та ОСОБА_3 не проживають у спірній квартирі з власної ініціативи, оскільки, як вбачається із довідки начальника Святошинського УПГУ НП в м. Києві від 03.08.2018 року вони намагалася потрапити до спірної квартири, однак отримали перешкоду у здійсненні права користування, що свідчить про те, що між сторонами існує конфліктна ситуація з приводу користування спірним житлом, а отже не проживання відповідачів у спірному житлі ґрунтується на поважних причинах. Оцінюючи висновки суду першої інстанції колегія суддів виходить з наступного. Згідно з вимогами ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках (ч. 1 ст. 13 ЦПК України). Відповідно до ст. 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. За правилами ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. У вересні 2017 р. ОСОБА_4 - позивачка, звернулася до суду з даним позовом. ІНФОРМАЦІЯ_3 ОСОБА_5 померла, в зв`язку з чим було замінено позивача у справі на її правонаступника ОСОБА_1 .. При цьому, апеляційний суд звертає увагу, що суд першої інстанції у своєму рішенні помилково зазначає, що саме ОСОБА_1 у вересні 2017 року звернувся з даним позовом до суду, та саме йому, ОСОБА_1 відмовляє у його задоволенні. З матеріалів справи вбачається, що підставами для задоволення позовних вимог у позові визначено ст. 71,72 ЖК УРСР. Також, судом першої інстанції встановлено, що рішенням Апеляційного суду м. Києва від 28.02.2017 року було скасовано рішення Святошинського районного суду м. Києва від 23.12.2014 року та ухвалено нове рішення про відмову в задоволенні позову ОСОБА_5 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням квартирою АДРЕСА_1 та зобов`язання зняти їх з реєстраційного обліку (т. 1 а.с. 30-31). З моменту ухвалення рішення Апеляційного суду м. Києва від 28.02.2017 року до пред`явлення нового позову (06.09.2017 року) минуло більше 6 місяців, що дозволо позивачу відповідно до ст.71,72 ЖК УРСР звернутися з вказаними вимогами. Проте, до позовної заяви від 06.09.2017 року позивачем надано докази, а саме: акт від 10.09.2014 року, (т.1, а.с. 12), що був предметом розгляду вказаних вище судових рішень. На дані обставини суд першої інстанції уваги не звернув та не надав належну правову оцінку обставинам встановленим рішенням Апеляційного суду м. Києва від 28.02.2017 року та ухвалою ВССУ від 13 липня 2017 року. Що стосується позовних вимог по суті, колегія суддів виходить з наступного. Відповідно до статті 71 ЖК Української РСР при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім`ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців. Якщо наймач або члени його сім`ї були відсутні з поважних причин понад шість місяців, цей строк за заявою відсутнього може бути продовжено наймодавцем, а в разі спору - судом. Згідно з статтею 72 ЖК Української РСР визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку. У справах про визнання наймача або члена його сім`ї таким, що втратив право користування жилим приміщенням (стаття 71 ЖК УРСР), необхідно з`ясовувати причини відсутності відповідача понад встановлені строки. Наймачеві або членові його сім`ї, який був відсутнім понад встановлений законом строк без поважних причин, суд вправі з цих мотивів відмовити в позові про захист порушеного права (вселення, обмін, поділ жилого приміщення тощо). Наймач або член його сім`ї, який вибув на інше постійне місце проживання, втрачає право користування жилим приміщенням з дня вибуття, незалежно від пред`явлення позову про це. На підтвердження вибуття суд може брати до уваги будь-які фактичні дані, які свідчать про обрання стороною іншого постійного місця проживання (повідомлення про це в листах, розписка, переадресація кореспонденції, утворення сім`ї в іншому місці, перевезення майна в інше жиле приміщення, виїзд в інший населений пункт, укладення трудового договору на невизначений строк тощо). У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 24 жовтня 2018 року у справі № 490/12384/16-ц зроблено висновок по застосуванню статей 71, 72 ЖК Української РСР, який полягає в тому, що особа може бути визнана такою, що втратила право користування жилим приміщенням за двох умов: не проживання особи в жилому приміщенні більше шести місяців та відсутність поважних причин. Саме на позивача процесуальний закон покладає обов`язок довести факт відсутності відповідача понад встановлені статтею 71 ЖК Української РСР строки у жилому приміщенні без поважних причин, що позивач не довів. Початок відліку часу відсутності визначається від дня, коли особа залишила приміщення. Повернення особи до жилого приміщення, яке вона займала, перериває строк тимчасової відсутності. При тимчасовій відсутності за особою продовжує зберігатись намір ставитися до жилого приміщення як до свого постійного місця проживання, тому при розгляді позову про визнання особи такою, що втратила право на жилу площу, суд повинен ретельно дослідити обставини, які мають значення для встановлення причин довготривалої відсутності. За правилами ст.76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (ч.1 ст.77 ЦПК), а доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (ч.6 ст.81 ЦПК) . При цьому, належність доказів - правова категорія, яка свідчить про взаємозв`язок доказів з обставинами, що підлягають встановленню, як для вирішення всієї справи, так і для здійснення окремих процесуальних дій. Правила допустимості доказів визначають легітимну можливість конкретного доказу підтверджувати певну обставину в справі. Правила допустимості доказів встановлені з метою об`єктивності та добросовісності у підтвердженні доказами обставин у справі, виходячи з того, що нелегітимні засоби не можуть використовуватися для досягнення легітимної мети, а також враховуючи те, що правосудність судового рішення, яке було ухвалене з урахуванням нелегітимного доказу, завжди буде під сумнівом. Допустимість доказів є важливою ознакою доказів, що характеризує їх форму та означає, що обставини справи, які за законом повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами. Згідно з ч.2 ст.77 ЦПК України, предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. За вимогами ст. 13 Цивільного процесуального кодексу України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Відповідно до ч. ч. 1, 5, 6, 7 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом. Як вбачається з матеріалів справи, позивачем на підтвердження своїх позовних вимог щодо відсутності відповідачів у спірній квартирі протягом шести місяців до дня звернення до суду з позовом, подані позивачкою акти від 10.09.2014 року, 19.09.2016 року, 23.09.2016 року (т.1, а.с. 12-14). Апеляційний суд вважає такі докази неналежними та недопустимими з огляду на наступне. Акт від 10.09.2014 року вже був предметом аналогічного позову і йому вже було надано правову оцінку судом, а отже факт неналежності такого доказу не підлягає повторному доведенню. Що стосується актів від 19.09.2016 року та 23.09.2016 року (т.1, а.с. 13-14), то колегія суддів вважає їх також неналежними та недопустимими доказами, оскільки вони виходять за межі предмета доказування відповідно до ст.ст.71,72 ЖК України у даній справі, а саме шестимісячного строку не проживання відповідачів за спірною адресою до дня звернення до суду з позовом 06.09.2017 року, оскільки їх зміст свідчить про відсутність відповідачів у спірному житлі станом до вересня 2016 року і не підтверджує їх відсутність протягом саме шести місяців, що передували зверненню до суду з даним позовом, що безпосередньо передбачено вимогами ст.ст.71,72 ЖК України, якими обґрунтовано позов. В той же час колегія суддів критично оцінює надану відповідачем довідку начальника Святошинського УП ГУ НП у м. Києві від 10.08.2018 р., згідно якої вбачається, що на спецлінію «102» 03.08.2018 року надійшло повідомлення від ОСОБА_3 про те, що співмешканці не впускають його до дому (т.1 а.с. 173), оскільки дане звернення відбулося вже після пред`явлення позову та виходить за межі визначені даним позовом, а отже, не свідчить про існування таких причин в шестимісячний період, який передує зверненню до суду з даним позовом. Відповідно до ч.2 ст.43 ЦПК України обов`язок надання усіх наявних доказів до початку розгляду справи по суті покладається саме на осіб, які беруть участь у справі. Відсутність будь-яких заперечень з боку відповідача щодо заявлених позовних вимог, не є підставою для звільнення від доказування у відповідності до вимог ст. 82 ЦПК України саме позивача. Враховуючи все вище наведене, апеляційний суд прийшов до висновку, що оскільки позивачем не доведено, що відповідачі були відсутні у спірній квартирі більше шести місяців без поважних причин у визначений законом шестимісячний строк, у задоволенні позову слід відмовити, саме, у зв`язку з його недоведеністю та необґрунтованістю, оскільки жодного належного та допустимого доказу на підтвердження відсутності відповідачів у передбачені законом строки матеріали справи не містять і навіть, за наявності, факт визнання непроживання відповідачами, у даній категорії справ не звільняє позивача від доведення таких обставин належними та допустимими доказами. Відповідно до ч. 1 ст. 367 ЦПК України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Відповідно до ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд визнав встановленими, невідповідність висновків суду, обставинам справи, порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Колегія суддів вважає, що рішеннясуду першої інстанції не в повній мірі ґрунтується на вимогах закону, а висновки суду лише частково відповідають обставинам справи та зроблені із порушенням норм матеріального права, які призвели до неправильного вирішення справи. За таких обставин, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню частково, а рішення суду необхідно скасувати, ухваливши нове судове рішення про відмову у задоволенні позову з інших підстав. Керуючись ст.ст. 374, 376, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, Київський апеляційний суд,- П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , як правонаступника позивача ОСОБА_5 , поданою представником - адвокатом Морозом Віктором Павловичем - задовольнити частково. Рішення Святошинського районного суду міста Києва від 27 травня 2021 року - скасувати та ухвалити нове судове рішення. У задоволенні позову ОСОБА_5 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання осіб такими, що втратили право на користування житловим приміщенням - відмовити. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів у випадках, передбачених статтею 389 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий: Р.В. Березовенко Судді: О.Ф. Лапчевська В.А. Нежура