Постанова 4850 № 200/3490/21

ПЕРШИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 03 листопада 2021 року справа №200/3490/21 приміщення суду за адресою: 84301, м. Краматорськ вул. Марата, 15 Перший апеляційний адміністративний суд колегією суддів у складі: головуючого судді Казначеєва Е.Г., суддів Міронової Г.М., Блохіна А.А., розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Донецького окружного адміністративного суду від 09 серпня 2021 р. у справі № 200/3490/21 (головуючий І інстанції Шинкарьова І.В.) за позовом ОСОБА_1 до Управління "Служба у справах дітей" Маріупольської міської ради Комісія з питань захисту прав дитини при виконавчому комітеті Маріупольської міської ради про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії,- ВСТАНОВИВ: ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1 ) звернулась до Донецького окружного адміністративного суду з позовом до Управління "Служба у справах дітей" Маріупольської міської ради Комісія з питань захисту прав дитини при виконавчому комітеті Маріупольської міської ради (далі - відповідач), в якому просила: визнати неправомірними дії відповідача у частині порушення прав позивачки ОСОБА_1 при розгляді питання про визначення місця проживання дитини ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 під час проведення 12.02.2021 засідання комісії з питань захисту прав дитини при виконавчому комітеті Маріупольської міської ради та незаконності п. 19 протоколу комісії з питань захисту прав дитини при виконавчому комітеті Маріупольської міської ради від 12.02.2021, зобов`язанням проведення повторного засідання з питання про визначення місця проживання дитини ОСОБА_2 як з батьком ОСОБА_3 так і з матір`ю ОСОБА_1 . Ухвалою Донецького окружного адміністративного суду від 10 червня 2021 року прийнято позовну заяву до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження. 12 липня 2021 року на адресу Донецького окружного адміністративного суду надійшов відзив на позовну заяву від відповідача, в якому зазначено, що даний спір не може бути розглянутий в порядку адміністративного судочинства. В обґрунтування зазначено, що спір у даній справі виник між ОСОБА_1 , як суб`єктом приватного права, та виконавчим комітетом місцевого органу самоврядування, як суб`єктом владних повноважень, з приводу оскарження неправомірних, на її думку, дій та рішень, через порушення її прав як матері дитини, що свідчить про наявність спору, який підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Правовідносини, що виникли між сторонами, пов`язані з правом батьків на визначення місця проживання та виховання дитини, які по своєму змісту та суті не є публічно-правовими. Ухвалою Донецького окружного адміністративного суду від 09 серпня 2021 року закрито провадження у цій справі. Позивач, не погодившись з ухвалою суду першої інстанції, подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просив скасувати ухвалу та направити справу для продовження розгляду у суді першої інстанції. В обґрунтування апеляційної скарги зазначено, що вказаний спір відноситься до сфери публічно-правових відносин, у зв`язку з противоправною діяльністю відповідача - суб`єкта власних повноважень, оскільки, відповідачем в порушення вимог Порядку № 866 не були завчасно зібрані всі необхідні матеріали для проведення 12.02.2021 засідання комісії з питань захисту прав дитини при виконавчому комітеті Маріупольскої міської ради відносно визначення місяця проживання дитини ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та не включено питання про визначення місця проживання, зокрема, з матір`ю дитини ОСОБА_1 . Тому, на думку апелянта, проведення засідання комісії з винесенням протоколу № 5 від 12.02.2021 необхідно визнати протиправним та неправомірним, оскільки вказані дії відповідача суперечать вимогам чинного законодавства, оскільки не враховано була думка одного з батьків при вирішенні питання відносно дитини. Також, з протоколу від 12.02.2021 вбачається, що в порушення вимог законодавства, секретарем не фіксувалися виступи тих осіб, які взяли участь в обговоренні доповіді, а також не викладено змісту питання та відповідей. Також, комісією не враховано ту обставину, що мати дитини ОСОБА_1 була не присутня на засідання комісії під час надання пояснень її неповнолітнім сином ОСОБА_2 , законним представником якої вона є, оскільки не позбавлена батьківських прав та мала право приймати участь в цих діях. Апелянт зазначає, що відповідачем під час проведення засідання комісії з питань захисту прав дитини при виконавчому комітеті Маріупольскої міської ради та прийняття спірного розпорядження, оформленого у протокол від 12.02.2021, не було належним чином та в повному обсязі встановлено та досліджено обставини, які є необхідними для об`єктивного вирішення спору, який виник між батьками в ході виховання малолітньої дитини (зокрема, не проведено бесіду з батьками, не здійснено перевірку стану здоров`я неповнолітньої дитини), що, свідчить про незаконні дії відповідача та про спірне розпорядження, яке не відповідає вимогам чинного законодавства. Порушено право позивача підлягає судовому захисту за правилами адміністративного судочинства. Від позивача надійшла заява про відкладення розгляду справи на іншу дату. Суд вважає, що клопотання не підлягає задоволенню, оскільки заява надіслана в електронній формі не скріплена електронним підписом учасника справи (його представника), явка позивача не визнавалась обов`язковою, а суд не бачить перешкод для розгляду справи за наявними у справі матеріалами. Відповідно до частини 1 статті 311 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції розглянув справу в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами. Від відповідача надійшла заява про розгляд справи без його участі, просив відмовити у задоволені апеляційної скарги. Суд, заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи, доводи апеляційної скарги, здійснюючи апеляційний перегляд у межах доводів та вимог апеляційної скарги, відповідно до частини 1 статті 308 Кодексу адміністративного судочинства України, встановив наступне. Закриваючи провадження у справі, суд першої інстанції дійшов до висновку, що з наведених у позовній заяві фактичних обставин вбачається наявність спору приватноправового характеру, а саме спір стосується захисту приватних інтересів у сфері сімейних відносин, що виключає можливість розгляду цієї справи за правилами адміністративного судочинства. Такий спір з огляду на суб`єктний склад сторін спору має вирішуватися загальними судами у порядку цивільного судочинства. Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи та фактам, суд апеляційної інстанції зазначає наступне. Відповідно до частини 3 статті 3 КАС України провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи. Згідно зі статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (1950 року) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. За приписами п. 1 ч. 1 ст. 238 Кодексу адміністративного судочинства України суд закриває провадження у справі, якщо справу не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства. При розмежуванні юрисдикційних форм захисту порушеного права основним критерієм є характер (юридичний зміст) спірних відносин. Акти, прийняті суб`єктами владних повноважень, дії, вчинені ними під час здійснення управлінських функцій, а також невиконання повноважень, установлених законодавством (бездіяльність), можуть бути оскаржені до суду відповідно до ч. 1 і 2 ст. 55 Конституції України. Для реалізації конституційного права на оскарження рішень, дій чи бездіяльності вказаних суб`єктів у сфері управлінської діяльності в Україні утворено систему адміністративних судів. Також у рішенні Конституційного Суду України від 14 грудня 2011 року № 19-рп/2011 зазначено про те, що відносини, що виникають між фізичною чи юридичною особою і представниками органів влади під час здійснення ними владних повноважень, є публічно-правовими і поділяються, зокрема, на правовідносини у сфері управлінської діяльності та правовідносини у сфері охорони прав і свобод людини і громадянина, а також суспільства від злочинних посягань. Діяльність органів влади, у тому числі судів, щодо вирішення спорів, які виникають у публічно-правових відносинах, регламентується відповідними правовими актами. Рішення, прийняті суб`єктами владних повноважень, дії, вчинені ними під час здійснення управлінських функцій, а також невиконання повноважень, встановлених законодавством (бездіяльність), можуть бути оскаржені до суду відповідно до частин 1, 2 статті 55 Конституції України. Для реалізації кожним конституційного права на оскарження рішень, дій чи бездіяльності вказаних суб`єктів у сфері управлінської діяльності в Україні утворено систему адміністративних судів. Стосовно "порушеного права", за захистом якого особа може звертатися до суду, то за змістом рішення Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 року № 18-рп/2004 це поняття, яке вживається у низці законів України, має той самий зміст, що й поняття "охоронюваний законом інтерес". Щодо останнього, то в тому ж рішенні Конституційного Суду України зазначено, що "поняття "охоронюваний законом інтерес" означає правовий феномен, який: а) виходить за межі змісту суб`єктивного права; б) є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб`єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним". Отже, гарантоване ст.55 Конституції України й конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб порушення, про яке стверджує позивач, було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення. Частиною 1 статті 5 КАС України, установлено право на звернення до суду та способи судового захисту і передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом: 1) визнання протиправним та нечинним нормативно-правового акта чи окремих його положень; 2) визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень; 3) визнання дій суб`єкта владних повноважень протиправними та зобов`язання утриматися від вчинення певних дій; 4) визнання бездіяльності суб`єкта владних повноважень протиправною та зобов`язання вчинити певні дії; 5) встановлення наявності чи відсутності компетенції (повноважень) суб`єкта владних повноважень; 6) прийняття судом одного з рішень, зазначених у пунктах 1-4 цієї частини та стягнення з відповідача - суб`єкта владних повноважень коштів на відшкодування шкоди, заподіяної його протиправними рішеннями, дією або бездіяльністю. Відповідно до п. 1 ,2 ч. 1 ст. 4 КАС України, адміністративна справа - переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір. Публічно-правовий спір - спір, у якому: хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв`язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій; або хоча б одна сторона надає адміністративні послуги на підставі законодавства, яке уповноважує або зобов`язує надавати такі послуги виключно суб`єкта владних повноважень, і спір виник у зв`язку із наданням або ненаданням такою стороною зазначених послуг; або хоча б одна сторона є суб`єктом виборчого процесу або процесу референдуму і спір виник у зв`язку із порушенням її прав у такому процесі з боку суб`єкта владних повноважень або іншої особи. За змістом п. 7 ч. 1 ст. 4 КАС України, суб`єкт владних повноважень - орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг. Частинами 1 та 2 ст. 19 КАС України передбачено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема, спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження; Отже, до компетенції адміністративних судів належить вирішення спорів фізичних чи юридичних осіб з суб`єктом владних повноважень (органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, інший суб`єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства), предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій. Публічно-правовий спір має особливий суб`єктний склад. Участь суб`єкта владних повноважень є обов`язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий. Проте сама собою участь у спорі суб`єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати спір із публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції. Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин. Разом з тим неправильним є поширення юрисдикції адміністративних судів на той чи інший спір тільки тому, що відповідачем у справі є суб`єкт владних повноважень, а предметом перегляду - його акт індивідуальної дії. Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин У частині 1 статті 19 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) встановлено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів у приватноправових правовідносинах, а по-друге, спеціальний суб`єктний склад цього спору, у якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа. Правова позиція щодо застосування норм права у схожих правовідносинах викладена у постановах Великої Палати Верховного Суду від 27.02.2019 у справі №826/15089/17, від 04.12.2019 у справі №820/212/18, від 19.02.2020 у справі №640/109/19. Отже, приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового, особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він, головним чином, обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу конкретного суб`єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо позивач намагається захистити своє порушене приватне право шляхом оскарження управлінських дій суб`єктів владних повноважень. Відтак, якщо порушення своїх прав особа вбачає у наслідках, які спричинені рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень, які вона вважає неправомірними, і ці наслідки призвели до виникнення, зміни чи припинення цивільних правовідносин, мають майновий характер або пов`язаний з реалізацією її майнових або особистих немайнових інтересів, то визнання незаконними (протиправними) таких рішень є способом захисту цивільних прав та інтересів. Аналогічна правова позиція міститься, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 805/4506/16-а, від 27 червня 2018 року у справі № 815/6945/16. Згідно із пунктом 10 частини 2 статті 16 ЦК України, одним із способів захисту цивільних прав та інтересів є визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Згідно з п. 8 ч. 2 ст. 18 Сімейного кодексу України, одним із способів захисту сімейних прав та інтересів є визнання незаконними рішень, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб. Отже, якщо порушення своїх прав особа вбачає в наслідках, спричинених рішенням, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, які вона вважає неправомірними, і ці наслідки призвели до виникнення, зміни чи припинення цивільних правовідносин, мають майновий або пов`язаний з реалізацією її майнових або особистих немайнових інтересів характер, то визнання незаконними (протиправними) таких рішень, дій чи бездіяльності є способом захисту цивільних прав та інтересів. Предметом у цій справі є визнання неправомірними дій відповідача у частині порушення прав позивачки ОСОБА_1 при розгляді питання про визначення місця проживання дитини ОСОБА_2 . Згідно з частиною четвертою статті 29 ЦК місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження начального закладу чи закладу охорони здоров`я, в якому вона проживає. Відповідно до частини першої статті 242 ЦК батьки є законними представниками своїх малолітніх та неповнолітніх дітей. За приписами частини першої статті 160 Сімейного кодексу України (далі - СК) місце проживання дитини, яка не досягла десяти років, визначається за згодою батьків. Згідно з частиною першою статті 161 CK якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом. Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов`язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров`я та інші обставини, що мають істотне значення. Отже, фактично між позивачем та ОСОБА_3 - батьком неповнолітньої дитини, існує спір про місце реєстрації та проживання їх спільної дитини та можливість реалізації їх батьківських прав, гарантованих СК. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 19 лютого2020 року у справі № 640/109/19 зазанчила, що якщо особа стверджує про порушення її прав наслідками, що спричинені бездіяльністю суб`єкта владних повноважень, яку вона вважає неправомірною, і такі наслідки призвели до виникнення, зміни чи припинення цивільних прав або інтересів цієї особи чи пов`язані з реалізацією нею майнових або особистих немайнових прав чи інтересів, то визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити дії є способом захисту відповідних цивільних прав та інтересів. Аналогічні висновків Велика Палата Верховного Суду дійшла, зокрема, у постановах від 16 травня 2018 року у справі № 337/2535/17 (провадження № 14-130цс18), від 13 червня 2018 року у справі № 500/6325/17 (провадження № 11-548апп18), від 23 жовтня 2019 року у справі № 352/536/17 (провадження № 11-113апп19). Отже, з установлених судами фактичних обставин справи вбачається, що спірні правовідносини виникли між учасниками справи з приводу захисту сімейних прав та інтересів позивача на реалізацію саме положень СК України, а отже, існує спір про право, що виключає можливість розгляду цієї справи за правилами адміністративного судочинства. Відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи впродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, установленим законом. Європейський суд з прав людини у рішенні від 20 липня 2006 року у справі «Сокуренко і Стригун проти України» вказав, що фраза «встановленого законом» поширюється не лише на правову основу самого існування суду, але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. У рішенні у справі «Занд проти Австрії» висловлено думку, що термін «судом, встановленим законом» у ч. 1 ст. 6 Конвенції передбачає «усю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів». У рішенні Європейського суду з прав людини від 20 липня 2006 року у справі "Сокуренко і Стригун проти України" (заяви №№ 29458/04, 29465/04) зазначено, що відповідно до прецедентної практики Суду термін "встановленим законом" у статті 6 Конвенції спрямований на гарантування того, "що судова гілка влади у демократичному суспільстві не залежить від органів виконавчої влади, але керується законом, що приймається парламентом" [див. рішення у справі "Занд проти Австрії" (Zand v. Austria), заява № 7360/76]. У країнах з кодифікованим правом організація судової системи також не може бути віддана на розсуд судових органів, хоча це не означає, що суди не мають певної свободи для тлумачення відповідного національного законодавства. <...> фраза "встановленого законом" поширюється не лише на правову основу самого існування "суду", але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність". З наведеного вбачається, що вирішення питання щодо віднесення справи до відповідної юрисдикції, є одним з важливіших етапів, оскільки, суд який не має юрисдикцію розглядає справу, судить осіб на підставі практики, яка не передбачена законом у такому випадку. За таких обставин, суд першої інстанції вірно дійшов до висновку про закриття провадження в адміністративній справі, оскільки цю справу не належить розглядати в порядку адміністративного судочинства. Враховуючи вищевикладене, колегія суддів дійшла до висновку, що ухвала суду першої інстанції відповідає вимогам процесуального права і не може бути скасована з підстав, що наведені в апеляційній скарзі, ухвала суду є законною і обґрунтованою, доводами апеляційної скарги висновки викладені в судовому рішенні не спростовуються, інші підстави для скасування відсутні. Статтею 316 КАС України визначено, що суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Керуючись ст. 308, 311, 312, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Донецького окружного адміністративного суду від 09 серпня 2021 р. у справі № 200/3490/21 - залишити без задоволення. Ухвалу Донецького окружного адміністративного суду від 09 серпня 2021 р. у справі № 200/3490/21 - залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду набирає законної сили з дати її прийняття та відповідно до ст.328 Кодексу адміністративного судочинства України може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня вручення судового рішення. Повне судове рішення складено та підписано 03 листопада 2021 року Суддя-доповідач Е.Г. Казначеєв Судді А.А. Блохін Г.М. Міронова