Постанова Львівський апеляційний суд № 454/3151/20

Справа № 454/3151/20 Головуючий у 1 інстанції: Фарина Л.Ю. Провадження № 22-ц/811/1321/21 Доповідач в 2-й інстанції: Шандра М. М. Категорія:80 ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 01 листопада 2021 року колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Львівського апеляційного суду в складі: головуючого судді Шандри М.М. суддів: Бойко С.М., Левика Я.А., розглянувши у спрощеному провадженні без повідомлення учасників справи в м. Львові цивільну справу за апеляційною скаргою Приватного акціонерного товариства «Шахта Надія» на рішення Сокальського районного суду Львівської області від 10 березня 2021 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Приватного акціонерного товариства «Шахта «Надія», третьої особи на стороні позивача Головного управління Держпраці у Львівській області про стягнення середнього заробітку за час затримки невиплачених грошових коштів при звільненні та відшкодування моральної шкоди, ВСТАНОВИЛА: Позивачка звернулася до суду з позовом, в якому просила стягнути з відповідача одноразову допомогу при першому звільненні з підприємства відповідно до п. 12.15. Галузевої угоди, яка має становити не менше трьох середньомісячних заробітків у розмірі 27 285,18 грн; середній заробіток за весь час затримки виплати сум, що підлягали їй до виплати при звільненні з роботи, по день фактичного розрахунку у розмірі 54 475, 30грн; кошти, що підлягали їй до виплати до ювілею (60-ти річчя), в розмірі середньомісячної заробітної плати в сумі 9 095,06грн; 15 000 грн на відшкодування моральної шкоди та судові витрати. В обґрунтування своїх позовних вимог зазначала, що з 20.08.1984 і до 22.07.2020 перебувала у трудових відносинах з ПАТ «Шахта «Надія». Була звільнена з роботи згідно з наказом № 147-к від 22.07.2020 на підставі ст. 38 КЗпП України за власним бажанням у зв`язку з виходом на пенсію. Відповідно до п.3.1 Галузевої угоди між Міністерством енергетики та вугільної промисловості України, іншими державними органами, власниками (об`єднаннями власників), що діють у вугільній галузі, і всеукраїнськими профспілками вугільної промисловості від 03.07.2001 (в редакції із наступними змінами та доповненнями) ця Угода поширюється на всіх працівників, що працюють на умовах найму на підприємствах, в об`єднаннях, компаніях, товариствах, організаціях і установах вугільної промисловості (в т.ч. видобувних), що належать, зокрема, до сфери управління Міненерговугілля України, до яких належить й ПрАТ «Шахта «Надія»». Відповідно до п.4.1 вказаної Галузевої угоди вона є юридичним документом, що містить взаємні зобов`язання Сторін, учасників Угоди, спрямованим на забезпечення ефективної діяльності галузі та задоволення економічних інтересів і потреб трудящих. Відповідно до п.12.5 вказаної Галузевої угоди працівнику, що має право на пенсію за віком чи по інвалідності (незалежно від віку), при першому звільненні з Підприємства (структурного підрозділу, відособленого підрозділу, філіалу, товариства і др..) незалежно від причин звільнення (крім випадків звільнення за порушення трудового законодавства, трудової дисципліни та правил техніки безпеки) сплачується одноразова допомога, розмір якої залежить від стажу роботи в галузі і середнього заробітку, але не менше, зокрема, при стажі роботи для жінок понад 17,5 років трьох середньомісячних заробітків. Таким чином, відповідно до вимог ст. 116 КЗпП України при звільненні відповідач зобов`язаний був виплатити позивачу, зокрема, одноразову грошову допомогу в розмірі трьох середньомісячних заробітків. Однак в день звільнення такої одноразової допомоги їй виплачено не було. Крім цього, відповідно до Колективного договору укладеного між профспілками та адміністрацією ПАТ «Шахта «Надія» та інших документів підприємства, що є обов`язковими для адміністрації і працівників, до ювілею працівника, адміністрація має виплатити йому певну суму коштів, не менше ніж розмір середньомісячної заробітної плати 06.07.2020 позивачці виповнилося 60-ть років, а відтак до 60-ти річчя їй мала бути виплачена названа сума коштів, оскільки вимоги названих документів, щодо виплати цих коштів є обов`язковими для адміністрації. Також, зазначила, що внаслідок затримки виплати заробітної плати відчувала себе вкрай принижено, зазнала моральних страждань. Стверджувала, що після звільнення з підприємства у неї немає можливості утримувати себе та свою сім`ю, оскільки кошти, які вона заробила відповідач не виплачує, що призводить до скрутного матеріального становища та моральних страждань, які полягають у невиконанні своїх прямих обов`язків в утриманні сім`ї як в матеріальному такі в моральному плані. Вважала розмір моральної шкоди завданий бездіяльністю відповідача становить 15 000 грн. 28.10.2020 подала клопотання, у якому просила позовну вимогу про стягнення нарахованої, але невиплаченої заробітної плати в розмірі 24 920,54грн залишити без розгляду, оскільки заборгованість було виплачено відповідачем 22.10.2020. Рішенням Сокальського районного суду Львівської області від 10 березня 2021 позовні вимоги задоволено частково. Позовну вимогу ОСОБА_1 про стягнення з Приватного акціонерного товариства «Шахта «Надія» нарахованої, але невиплаченої заробітної плати в розмірі 24 920,54грн. залишено без розгляду. Стягнуто з Приватного акціонерного товариства «Шахта «Надія» в користь ОСОБА_1 середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні, що складає 45 475грн 30 коп. Стягнуто з Приватного акціонерного товариства «Шахта «Надія» в користь ОСОБА_1 одноразову допомогу при першому звільненні з підприємства відповідно до п. 12.15. Галузевої угоди, яка має становити не менше трьох середньомісячних заробітків в розмірі 27 285 грн 18 коп. Стягнуто з Приватного акціонерного товариства «Шахта «Надія» в користь ОСОБА_1 кошти, що підлягали до виплати до ювілею (60-ти річчя), в розмірі середньомісячної заробітної плати в сумі 9 095 грн 06 коп. Стягнуто з Приватного акціонерного товариства «Шахта «Надія» в користь ОСОБА_1 моральну шкоду в розмірі 1 000 грн. Стягнуто з Приватного акціонерного товариства «Шахта «Надія» в користь ОСОБА_1 витрат на професійну правову допомогу в розмірі 5 000 грн. Стягнуто з Приватного акціонерного товариства «Шахта «Надія» в дохід держави 840 грн 80коп. судового збору. Рішення суду оскаржив відповідач Приватне акціонерне товариство «Шахта «Надія». Апеляційну скаргу мотивує тим, що судом невірно обчислено період затримки розрахунку при звільненні, що, відповідно, потягло за собою невірне обчислення розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні. Також вважає, що судом першої інстанції при постановленні рішення не дотримано принцип пропорційності, встановлений п. 6 ч. 3 ст. 2 ЦПК України та принцип забезпечення розумного балансу між приватними і публічними інтересами. Апелянт стверджує, що на день ухвалення рішення суду заборгованість по заробітній платі перед позивачем була відсутня у зв`язку з її виплатою, а тому стягнення 45 475,30 грн середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні є неспівмірним із заборгованістю по заробітній платі, яка на дату подання позовної заяви становила 24 920,54 грн. Покликаючись на постанову Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019 у справі №761/9584/15-ц, зазначає, що суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, враховуючи розмір простроченої заборгованості, період затримки виплати такої заборгованості та інші обставини справи. Також оскаржуваним рішенням суду стягнуто максимальну суму виплат до ювілею (60-ти річчя) в розмірі середньомісячного заробітку, що склав 9 095,06 грн. Апелянт з таким розміром премії не погоджується, покликається на п.11.11 Колективного договору, яким передбачено здійснення виплати премії до ювілею в розмірі не менше 500 грн і не більше середньомісячного заробітку за рахунок прибутку по узгодженню з профспілками. При цьому, зазначає, що премії до ювілейних дат нікому з працівників шахти в такому значному розмірі, який стягнув суд першої інстанції, не виплачувалися навіть при прибутковій діяльності шахти. За 2020 рік фінансовий збиток Шахти склав 36 353 тис грн і за таких обставин, апелянту є незрозумілою причина стягнення судом на користь позивачки максимального розміру премії до ювілею. Крім цього, вважає, що судом безпідставно стягнуто моральну шкоду на користь позивачки у розмірі 1 000 грн, оскільки моральна шкода не визначена прямим наслідком несвоєчасної виплати заробітної плати. Просить рішення суду в цій частині скасувати та постановити нове, яким зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні; відмовити позивачці в позовних вимогах в частині стягнення премії до ювілейної дати в розмірі 9 095,06 грн; відмовити позивачу в позовних вимогах в частині стягнення моральної шкоди в розмірі 1 000 грн. 29.06.2021 позивачка ОСОБА_1 подала відзив на апеляційну скаргу. Зазначає, що рішення суду є законним та обґрунтованим, просить у задоволенні апеляційної скарги відмовити, рішення суду першої інстанції залишити без змін. Згідно з п.1 ч.1 ст.274 ЦПК України у порядку спрощеного позовного провадження розглядаються малозначні справи. Відповідно до ч.1 ст.368 ЦПК України, справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного провадження, з особливостями встановленими цією главою. Для цілей цього кодексу малозначними справами є справи, у яких ціна позову не перевищує ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб (п.1 ч.6 ст.19 ЦПК України). Зважаючи на те, що ціна позову не перевищує ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, розгляд справи здійснено в порядку письмового провадження, без виклику сторін. Частиною першою статті 369 ЦПК України передбачено, що апеляційні скарги на рішення суду у справах з ціною позову менше ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи. Перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції за наявними в справі доказами в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга до задоволення не підлягає. Судом установлено, що ОСОБА_1 починаючи з 20.08.1984 працювала на різних посадах з повним робочим днем на ПрАТ «Шахта «Надія». 22.07.2020 ОСОБА_1 була подана заява на ім`я директора ПАТ «Шахта «Надія»» про звільнення за власним бажанням, у зв`язку з виходом на пенсію. Згідно наказу ПАТ «Шахта «Надія»» від 22.07.2020 № 147-к позивачку звільнено за власним бажанням у зв`язку з виходом на пенсію. Відповідно до вимог ч.1 ст.116 КЗпП України, при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану суму (ч.2 ст.116 КЗпП). Статтею 117 КЗпП України передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в ст.116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Всі суми (заробітна плата, вихідна допомога, компенсація за невикористану відпустку, оплата за час тимчасової непрацездатності тощо), належні до сплати працівникові, мають бути виплачені у день його звільнення (саме такого правого висновку дійшов Верховний Суд України у постанові від 13 березня 2017 року у справі № 6-259 цс17). Таким чином, Закон покладає на підприємство, установу, організацію обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов`язку настає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність. Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв`язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя. Працівник є слабшою, ніж роботодавець стороною у трудових правовідносинах. Водночас у вказаних відносинах і працівник має діяти добросовісно щодо реалізації своїх прав, а інтереси роботодавця також мають бути враховані. Тобто має бути дотриманий розумний баланс між інтересами працівника та роботодавця. Відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця. Враховуючи компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц, провадження №14-62цс18, дійшла висновку про те, що, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України. Зменшуючи розмір відшкодування, визначений виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, необхідно враховувати: 1) розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором; 2) період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; 3) ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника. 4) інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні. Пунктом 6 частини 1 статті 3 ЦК України передбачено, що загальними засадами цивільного законодавства є справедливість, добросовісність та розумність. Водночас і у трудових правовідносинах працівник має діяти добросовісно, реалізуючи його права, що вимагає, зокрема частина 3 статті 13 ЦК України, не допускаючи дії, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. Встановлено, що в день звільнення 22.07.2020 з позивачкою не було проведено повного розрахунку. Виплату заробітної плати у розмірі 24 920 грн було проведено 22.10.2020, вже після того як позивачка звернулася 01.10.2020 до суду з даним позовом. Попри те, виплату одноразової допомоги при звільненні згідно галузевої угоди, нарахованої 07.10.2020 наказом №291, в розмірі трьох середньомісячних заробітків, станом на час розгляду справи у суді, так і не було здійснено. За таких обставин апеляційний суд констатує, що позивачка звертаючись до суду з даним позовом діяла добросовісно, реалізуючи свої права. Постанови Верховного Суду, на які посилається апелянт щодо обґрунтування необхідності зменшення виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку є не релевантними до обставин даної справи. Колегія суддів не вбачає підстав для зменшення середнього заробітку за час затримки розрахунку. Згідно з п. 3 ч. 1 ст.43 ЦПК України учасники справи мають право подавати заяви та клопотання, надавати пояснення суду, наводити свої доводи, міркування щодо питань, які виникають під час судового розгляду, і заперечення проти заяв, клопотань, доводів і міркувань інших осіб. Відповідно ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків. Приписами ст. 81 ЦПК України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень; докази подаються сторонами та іншими учасниками справи; доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Відповідно до ч. 1 ст. 83 ЦПК України сторони та інші учасники справи подають докази у справі безпосередньо до суду. Згідно з ч. 4 ст. 83 ЦПК України, якщо доказ не може бути поданий у встановлений законом строк з об`єктивних причин, учасник справи повинен про це письмово повідомити суд та зазначити: доказ, який не може бути подано; причини, з яких доказ не може бути подано у зазначений строк; докази, які підтверджують, що особа здійснила всі залежні від неї дії, спрямовані на отримання вказаного доказу. Докази, які не додані до позовної заяви чи до відзиву на неї, якщо інше не передбачено цим Кодексом, подаються через канцелярію суду, з використанням Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи або в судовому засіданні з клопотанням про їх приєднання до матеріалів справи. Таким чином, нормами процесуального закону передбачено можливість подання доказів та заперечень, на які посилається заявник, в судове засідання у разі неможливості подання такого доказу у встановлений законом строк, в тому числі безпосередньо при поданні відповідної заяви, із зазначенням об`єктивних причин такого неподання. Враховуючи, що відповідач, отримавши позовну заяву 06.11.2020 (а.с. 44) жодних заперечень щодо виплати премії до ювілейної дати в розмірі 9 095,06 грн та/чи доказів на підтвердження тяжкого фінансового становища Шахти до суду першої інстанції не подав, хоча, при цьому, зміг своєчасно подати до суду клопотання про відкладення розгляду справи, заперечення апеляційної скарги в цій частині колегія суддів до уваги не приймає. Стаття 23 ЦК України передбачає право особи на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав, яка полягає, зокрема, у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів. Частинами 1 - 3 статті 23 ЦК України та роз`ясненнями, які містяться в постанові Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року № 4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» передбачено, що особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. При вирішенні спору про відшкодування моральної шкоди предметом доказування є не тільки факт неправомірних дій (бездіяльності), а також виникнення шкоди та причинний зв`язок між неправомірними діями (бездіяльністю) та заподіяння шкоди. Європейський суд з прав людини зауважив, що оцінка моральної шкоди по своєму характеру є складним процесом, за винятком випадків, коли сума компенсації встановлена законом (STANKOV v. BULGARIA, § 62, ЄСПЛ від 12 липня 2007 року). За загальним правилом відшкодування моральної шкоди, яке міститься у статті 23 ЦК України, розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. Зокрема, враховуються тяжкість та тривалість вимушених змін у життєвих і виробничих стосунках позивача, можливість їх відновлення, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану, тощо. При цьому, суд має виходити із засад розумності та справедливості. Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов`язана з розміром цього відшкодування (ч.4 ст.23 ЦК України). Визначаючи розмір відшкодування, суд має керуватися принципами розумності, справедливості та співмірності. Розмір відшкодування моральної шкоди має бути не більшим, ніж достатньо для розумного задоволення потреб потерпілої особи, і не повинен приводити до її безпідставного збагачення (Постанова Верховного суду від 15 грудня 2020 року у справі № 752/17832/14-ц). Виходячи з вимог розумності та справедливості, підстав пред`явленого позову, колегія суддів вважає обґрунтованим та справедливим стягнення моральної шкоди у визначеному судом розмірі. Решту доводів апеляційної скарги висновків суду першої інстанції не спростовують. Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року). Ураховуючи встановлені судом обставини, рішення суду першої інстанції ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують, що відповідно до ст. 375 ЦПК України є підставою для залишення апеляційної скарги без задоволення, а рішення суду - без змін. Керуючись ст. ст. 367, 376, 381-384, 389-391 ЦПК України, суд ПОСТАНОВИЛА: Апеляційну скаргу Приватного акціонерного товариства «Шахта Надія» залишити без задоволення. Рішення Сокальського районного суду Львівської області від 10 березня 2021 року залишити без змін. Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскарженою у касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складання повної постанови. Повний текст постанови складено 01.11.2021. Головуючий Судді