Постанова 4824 № 755/3483/21

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Головуючий у суді першої інстанції: Катющенко В.П. Єдиний унікальний номер справи № 755/3483/21 Апеляційне провадження № 22-ц/824/12673/2021 ПОСТАНОВА Іменем України 01 листопада 2021 року м. Київ Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого судді Мережко М.В., суддів: Верланова С.М., Савченка С.І., розглянувши в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи за наявними у справі матеріалами в приміщенні Київського апеляційного суду цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 25 червня 2021 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення аліментів на утримання дитини, встановив: У лютому 2021 року ОСОБА_1 звернулася до суду із вказаним позовом. В обґрунтування своїх вимог зазначала, що з 05 грудня 2009 року по 11 січня 2021 року сторони перебували у зареєстрованому шлюбі. У шлюбі у них народилась донька - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Вказувала, що після розірвання шлюбу ОСОБА_2 не цікавиться життям доньки, ухиляється від виконання батьківських обов`язків, відповідач регулярну допомогу не надає, тому позивач вимушена звернутись до суду з даним позовом. Посилаючись на те, що дитина проживає з матір`ю та знаходиться на її утриманні, просила суд стягнути з відповідача аліменти на утримання дитини у твердій грошовій сумі у розмірі 6840 грн щомісячно, починаючи з дня пред`явлення позову і до досягнення дитиною повноліття. У відзиві на позовну заяву відповідач вказував, що не ухиляється від свого обов`язку з утримання дитини, але позовні вимоги вважає завищеними і вважає за доцільне призначити аліменти на утримання дитини в розмірі 50% прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку. Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 25 червня 2021 року позов задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 на утримання малолітньої доньки - ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , аліменти в розмірі 2 500 щомісяця, з подальшою індексацією відповідно до закону, починаючи з 22 лютого 2021 року до досягнення дитиною повноліття. В іншій частині позову відмовлено. Стягнуто із ОСОБА_2 в дохід держави судовий збір у розмірі 908 грн. Не погоджуючись із таким рішенням суду першої інстанції, позивачка ОСОБА_1 подала до суду апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на невідповідність висновків суду обставинам справи, просить рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 25 червня 2021 року в частині відмови у задоволенні позовних вимог скасувати та ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити у повному обсязі. У апеляційній скарзі стверджує, що фактичний розмір доходів відповідача дозволяє відповідачеві сплачувати аліменти у більшому розмірі, ніж визначений судом. Вказує, що витрати на утримання дитини є значними. Зазначає, що суд першої інстанції також неправомірно відмовив їй у задоволенні вимоги щодо стягнення витрат на правову допомогу. Відзив на апеляційну скаргу від відповідача ОСОБА_2 до апеляційного суду не надходив. За правилами ч.1 ст.369 ЦПК України апеляційні скарги на рішення суду у справах з ціною позову менше ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи. Як вбачається зі змісту позовної заяви, предметом позову є стягнення аліментів на утримання дитини у розмірі 6840 грн щомісячно. За таких обставин апеляційний розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження, відповідно до приписів ч.13 ст.7 ЦПК України, якою передбачено, що розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість судового рішення першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав. Відповідно до ст. 263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Відповідно до ст.13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності. Встановлено, що з 05 грудня 2009року сторони перебували в зареєстрованому шлюбі (а.с. 13). Від вказаного шлюбу сторони мають спільну дитину - ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (а.с. 14). Відповідно до рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 11 січня 2021 року шлюб між сторонами розірвано. Також встановлено, що неповнолітня дитина, донька ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , проживає разом з позивачкою та перебуває на її утриманні. Вказана обставина не заперечується сторонами по справі. У принципі 6 Декларації прав дитини, прийнятої Генеральною Асамблеєю ООН 20 листопада 1959 року, проголошено, що дитина для повного і гармонійного розвитку її особистості потребує любові і розуміння. Вона повинна, коли це можливо, рости під опікою і відповідальністю своїх батьків і в усякому випадку в атмосфері любові і моральної та матеріальної забезпеченості. Відповідно до ч. 2 ст. 51 Конституції України батьки зобов`язані утримувати дітей до їх повноліття. Сім`я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою (ч. 3 ст. 51 Конституції України). Відповідно до ст. 141 Сімейного кодексу України (далі - СК України) мати, батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов`язків щодо дитини. Батьки зобов`язані піклуватися про здоров`я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток. Батьки зобов`язані забезпечити здобуття дитиною повної загальної середньої освіти, готувати її до самостійного життя. Передача дитини на виховання іншим особам не звільняє батьків від обов`язку батьківського піклування щодо неї (ст. 150 СК України). Батьки зобов`язані утримувати дитину до досягнення нею повноліття (до ст. 180 СК України). За приписами ст. 182 СК України при визначенні розміру аліментів суд враховує: стан здоров`я та матеріальне становище дитини; стан здоров`я та матеріальне становище платника аліментів; наявність у платника аліментів інших дітей, непрацездатних чоловіка, дружини, батьків, дочки, сина; інші обставини, що мають істотне значення. Розмір аліментів має бути необхідним та достатнім для забезпечення гармонійного розвитку дитини. Мінімальний розмір аліментів на одну дитину не може бути меншим, ніж 50 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку. При визначенні розміру аліментів на утримання дитини суд виходить з матеріального становища кожної із сторін спору, а саме те, що неповнолітня дитина проживає разом з матір`ю, перебуває на її утриманні, тоді як відповідно до вимог сімейного законодавства діти мають право на отримання матеріальної допомоги з боку обох своїх батьків. Суд першої інстанції встановив, що позивач та відповідач є особами працездатного віку, доказів про наявність медичних протипоказань, встановлених щодо працевлаштування та заняття певними видами діяльності, суду не надано. Як роз`яснено у п. 17 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 15 травня 2006 № 3 «Про застосування судами окремих норм Сімейного кодексу України при розгляді справ щодо батьківства, материнства та стягнення аліментів», за відсутності домовленості між батьками про сплату аліментів на дитину той із них, з ким вона проживає, вправі звернутися до суду з відповідним позовом. Відповідно до ст. 183 СК України частка заробітку матері, батька, яка буде стягуватися як аліменти на дитину, визначається судом. Суд за заявою одержувача визначає розмір аліментів у твердій грошовій сумі (ч. 1 ст. 184 СК України). Згідно із ч.1 ст. 191 СК України аліменти на дитину присуджуються за рішенням суду від дня пред`явлення позову. У своїй позовній заяві позивачка просила стягнути аліменти на утримання дитини у розмірі 6840 грн, починаючи з дня подання позову до суду і до досягнення дитиною повноліття. Встановлено, що у суді першої інстанції відповідач не заперечував проти свого обов`язку утримувати дитину. У своєму відзиві на позовну заяву відповідач частково визнавав позовні вимоги та не заперечував щодо стягнення аліментів у розмірі 50% від прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку щомісячно. Згідно із ст. 81 ЦПК України кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків встановлених цим Кодексом. Оцінюючи наявні в матеріалах справи докази, з урахуванням часткового визнання відповідачем позовних вимог, приймаючи до уваги обов`язок обох батьків утримувати до повноліття своїх дітей, повноцінно забезпечувати їх інтереси, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про задоволення позову шляхом стягнення з відповідача на користь позивача аліментів на утримання неповнолітньої дитини щомісячно у розмірі 2500 грн щомісячно починаючи з 22 лютого 2021 року і до досягнення дитиною повноліття. Колегія суддів погоджується, що такий розмір аліментів на утримання доньки буде необхідним та достатнім для його фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку. При цьому, суд критично оцінює посилання позивачки на те, що рішення суду першої інстанції не містить обґрунтувань щодо усіх наведених позивачкою аргументів та дослідження усіх наданих доказів. Так, за матеріалами справи судом першої інстанції правильно встановлено, що належних, допустимих та достовірних доказів на підтвердження загального обсягу понесених щомісячних витрат у розмірі 6 840,00 грн саме на дитину позивачем не додано. Зокрема, долучені позивачем квитанції АТ «Універсал Банк» за період з липня 2020 року по січень 2021 року не містять інформації ні про одержувача таких платежів, ні про їх призначення, у зв`язку з чим суд позбавлений можливості ідентифікувати такі витрати позивача як витрати на дитину (а.с. 20-33). Аналогічного висновку суд дійшов щодо наданої позивачем на підтвердження витрат на одяг дитини квитанції від 06 березня 2021 року на суму 1 175 грн, оскільки остання не містить даних про те, що кошти були витрачені саме на придбання дитячого одягу (а.с. 106). При цьому суд апеляційної інстанції враховує усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразово відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення у справі Руїз Торія проти Іспанії). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанції просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх. Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (Серявін та інші проти України, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року). Доводи апеляційної скарги щодо наявності підстав для стягнення з відповідача на користь позивача витрат на правничу допомогу також відхиляються апеляційним судом з таких підстав. Статтею 133 Цивільного процесуального кодексу України встановлено, що судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать, зокрема, витрати на професійну правничу допомогу. За ч.ч. 1, 2 ст. 137 Цивільного процесуального кодексу України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на професійну правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Склад та розмір витрат, пов`язаних з оплатою правничої допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов`язаних із наданням правничої допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). При стягненні витрат на правничу допомогу слід враховувати, що представництво у суді як вид правничої допомоги здійснюється виключно адвокатом (професійна правнича допомога), крім випадків, встановлених законом (ч. 2 ст. 15 Цивільного процесуального кодексу України). Із доданих до позовної заяви документів убачається, що на підтвердження понесених витрат на правничу допомогу позивачем подано до суду Договір № 01/02/2021 про надання правової допомоги від 01 лютого 2021 року, що укладений між ОСОБА_1 та адвокатським бюро «Віталія Цокура». Відповідно до пп. 4.1 Договору загальна вартість наданих клієнту послуг становить 2 500,00 грн, які сплачуються Клієнтом не пізніше 10 днів з моменту укладення цього договору. Разом з тим, жодних доказів, які б підтверджували факт оплати наданих послуг правової допомоги, як то квитанція, платіжне доручення з відміткою банку або інші банківські документи, касові чеки тощо, позивачем не подано. Не містять матеріали справи і будь-яких інших доказів, які у своїй сукупності дозволили зробити висновок про обсяг наданих адвокатом послуг та оплату їх вартості. За таких обставин, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відсутність підстав для стягнення з відповідача на користь позивачки витрат на правову допомогу. Інші доводи апеляційної скарги повторюють доводи позовної заяви, зводяться до незгоди позивачки із розміром аліментів, визначених судовим рішенням, не спростовують висновків суду першої інстанції та не можуть бути підставою для скасування рішення. З урахуванням викладеного, колегія суддів вважає, що вказане рішення є законним та обґрунтованим, ухваленим на підставі норм матеріального та процесуального права, тому підстави для його скасування відсутні. Керуючись ст.ст. 369, 374, 375, 382, 383, 384 України, апеляційний суд, постановив: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 25 червня 2021 року залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та, відповідно до п. 2 ч. 3 ст. 389 ЦПК України, оскарженню не підлягає. Головуючий: М.В. Мережко Судді: С.М. Верланов С.І. Савченко