Постанова КЦС ВС № 237/4569/17

Постанова Іменем України 02 листопада 2021 року м. Київ справа № 237/4569/17 провадження № 61-11235св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Зайцева А. Ю. (суддя-доповідач), Коротенка Є. В., Тітова М. Ю., учасники справи: позивач - ОСОБА_1 , відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , розглянув у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за договором позики за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Мар`їнського районного суду Донецької області від 15 жовтня 2019 року у складі судді Ліпчанського С. М. та постанову Донецького апеляційного суду від 16 липня 2020 рокуу складі колегії суддів: Лопатіної М. Ю., Зайцевої С. А., Пономарьової О. М., ВСТАНОВИВ: 1.

Описова частина Короткий зміст позовних вимог У жовтні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, у якому просив стягнути солідарно з відповідачів на свою користь заборгованість за договором позики від 12 жовтня 2012 року в розмірі 8 887 464,00 грн, що еквівалентно 331 251,00 дол. США, з яких: сума основного боргу - 5 366 000,00 грн, що еквівалентно 200 000,00 дол. США; неустойка у вигляді пені, що обчислюється від суми простроченого платежу у розмірі подвійної облікової ставки Національного банку України (далі - НБУ) -3 217 132,00 грн, що еквівалентно 119 909,00 дол. США; три проценти річних з простроченої суми - 304 318,00 грн, що еквівалентно 11 342,00 дол. США. Обґрунтовуючи позовні вимоги, ОСОБА_1 посилався на те, що 12 жовтня 2012 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 був укладений договір позики за умовами якого позикодавець передав позичальнику у борг грошові кошти у розмірі 200 000,00 дол. США зі строком повернення до 10 грудня 2005 року. 15 жовтня 2012 року для забезпечення виконання зобов`язань між ОСОБА_4 та ОСОБА_3 був укладений договір поруки. 17 жовтня 2017 року між ним та ОСОБА_4 був укладений договір про відступлення права вимоги, за яким до нього перейшли права кредитора за договором позики. ОСОБА_2 не виконала взяті на себе зобов`язання з повернення грошових коштів, у зв`язку з чим позивач звернувся до суду з позовом про стягнення з боржника та з поручителя позичених грошових коштів, неустойки та три проценти річних. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Мар`їнський районний суд Донецької області заочним рішенням від 21 листопада 2017 року позовні вимоги задовольнив. Мар`їнський районний суд Донецької області ухвалою від 10 липня 2018 року скасував заочне рішення Мар`їнського районного суду Донецької області від 21 листопада 2017 року. Справу призначив до розгляду в загальному порядку. Мар`їнський районний суд Донецької області рішенням від 15 жовтня 2019 року в задоволенні позову відмовив. Суд першої інстанції мотивував рішення тим, що позивач не надав належних та допустимих доказів на підтвердження факту укладення договору позики між сторонами, зокрема оригіналу цього договору, що унеможливило провести почеркознавчу експертизу у справі та встановити факт досягнутої між сторонами домовленості, виконання позикодавцем своїх обов`язків з передачі грошових коштів і як наслідок появу обов`язків у позичальника на повернення коштів у встановлений домовленістю термін. Короткий зміст постанови апеляційного суду Донецький апеляційний суд постановою від 16 липня 2020 року рішення Мар`їнського районного суду Донецької області від 15 жовтня 2019 року залишив без змін. Судове рішення апеляційний суд мотивував тим, що висновки місцевого суду по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення судом норм матеріального та процесуального права. Врахувавши те, що позивач на вимогу суду не надав оригінал договору позики від 12 жовтня 2012 року, на підставі якого він просив стягнути борг з відповідачів, взявши до уваги відсутність будь-якої інформації про вчинення нотаріальної дії щодо посвідчення зазначеного договору, заперечення відповідача щодо укладення договору позики, а також неможливість у зв`язку з відсутністю оригіналу договору позики надання експертами висновку щодо підписання договору позичальником, апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції про те, що немає правових підстав для задоволення заявлених позовних вимог, оскільки на їх обґрунтування позивач не надав суду належні та допустимі докази, які суд витребовував, не довів їх переконливості, а також не підтвердив обставини, на які посилався, як на підставу своїх вимог. Також суд дійшов висновку, що доводи апеляційної скарги про незаконність відмови у задоволенні судом першої інстанції клопотання представника позивача про проведення у справі почеркознавчої експертизи є необґрунтованими, оскільки така експертиза на час заявлення такого клопотання вже призначалась судом і листом від 30 травня 2019 року № 5147/5148 судові експерти Харківського науково-дослідного інституту судових експертиз ім. Засл. проф. М. С. Бокаріуса повідомили про неможливість надання висновку, зокрема, з огляду на ненадання оригіналу досліджуваного документа - договору позики від 12 жовтня 2012 року. Короткий зміст касаційної скарги та її узагальнені аргументи У липні 2020 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення Мар`їнського районного суду Донецької області від 15 жовтня 2019 року та постанову Донецького апеляційного суду від 16 липня 2020 року і ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги. Підставою касаційного оскарження вказував, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 2-383/2010 та постановах Верховного Суду від 11 лютого 2019 року у справі № 643/13788/15-ц та від 09 липня 2020 року у справі № 873/34/20. Касаційна скарга мотивована безпідставністю висновків судів попередніх інстанцій про те, що позивач на вимогу суду не надав оригінал договору позики від 12 жовтня 2012 року, на підставі якого він просив суд стягнути борг з відповідачів, що унеможливило проведення судової почеркознавчої експертизи. При цьому зазначив, в оскаржуваній постанові апеляційний суд неодноразово посилався на те, що факт підписання договору позики між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 встановлено на підставі нотаріально посвідченої копії договору оригіналу позики від 12 жовтня 2012 року. Однак це твердження суду апеляційної інстанції спростовується встановленими обставинами справи, оскільки в протоколі судового засідання від 21 листопада 2017 року, яким фіксувався хід судового засідання в місцевому суді чітко зазначено, що головуючий суддя Ліпчанський С. М., в проміжку часу з 10:03:36 год по 10:07:49 год оглянув в судовому засідання оригінал договору позики. Отже, оригінал договору позики був наданий місцевому суду, докази чого є в матеріалах справи. Таким чином, суд першої інстанції дослідив оригінал договору позики та прийняв відповідну його нотаріально посвідчену копію до матеріалів справи як належний доказ. В свою чергу, суд апеляційної інстанції належним чином не дослідив докази надані суду першої інстанції, та з незрозумілих причин зазначив в описовій частині постанови інформацію, яка не відповідає дійсності, начебто факти встановлення правовідносин між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 саме з копій договорів, а не з оригіналів. 23 жовтня 2018 року позивач подав клопотання довів до відома суду першої інстанції, що 22 листопада 2017 року він звертався до Костянтинівського відділення поліції Бахмутського відділу поліції Головного управління національної поліції в Донецькій області із заявою про крадіжку з автомобіля «Газель» д.н.з. НОМЕР_1 невідомими особами портфелю з документами, серед яких були: копії та оригінали банківських документів, копії та оригінали документів з судової справи, копії паспорту та копія довідки про присвоєння ІПН, робочі проєкти та довідки. Докази на підтвердження цих обставин є в матеріалах справи. При цьому позивач додав до клопотання нотаріально завірену копію договору позики від 12 жовтня 2012 року, засвідчену приватним нотаріусом Краматорського міського нотаріального округу Задорожним Д. В. В тексті завіреної копії договору позики нотаріусом Задорожним Д. В. зазначено, що в договорі відсутні підчистки, дописки, незастережні виправлення або інші особливості. Довідка від нотаріуса Задорожного Д. В. від 18 вересня 2018 року № 16/01-16, яка підтверджує цей факт, є в матеріалах справи. Водночас нотаріальну дію із завірення копії документа нотаріус міг виробити лише із відповідного оригіналу. Нотаріально завірена копія є належним доказом існування відповідних правовідносин між позивачем та відповідачем та є достатнім і належним доказом по справі. Таким чином, ОСОБА_1 надав суду всі необхідні докази на підтвердження факту виникнення зобов`язання. Однак суди першої та апеляційної інстанції не звернули на це увагу. Рух справи в суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 14 вересня 2020 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано її матеріали із суду першої інстанції. 23 вересня 2020 року справа № 237/4569/17 надійшла до Верховного Суду. Фактичні обставини Суди попередніх інстанцій встановили, що 12 жовтня 2012 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 був укладений договір позики, посвідчений державним нотаріусом Сніжнянської державної нотаріальної контори Донецької області Таранцовим О. А. та зареєстрований в реєстрі за № 451, за умовами якого позикодавець передав позичальнику у борг грошові кошти у розмірі 200 000,00 дол. США зі строком повернення до 10 грудня 2015 року. 15 жовтня 2012 року для забезпечення виконання зобов`язань між ОСОБА_4 та ОСОБА_3 був укладений договір поруки за умовами якого поручитель поручився перед кредитором за виконання ОСОБА_2 обов`язку за договором позики грошей на суму 200 000,00 дол. США укладеного 12 жовтня 2012 року. 17 жовтня 2017 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_1 був укладений договір про відступлення прав вимоги за договором позики за умовами якого ОСОБА_4 відступає, а ОСОБА_1 набуває право вимоги за договором позики від 12 жовтня 2012 року, укладеним між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 . З витягу з Єдиного реєстру досудових розслідувань відом, що 06 червня 2018 року Печерським управлінням поліції Головного управління Національної поліції у м. Києві зареєстровано кримінальне провадження № 12018100060002421 за частиною першою статті 358 КК України, згідно з яким невстановлена слідством особа у невстановленому місці у невстановлений час підробила документи від імені ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та в подальшому незаконно заволоділа її нерухомим майном, що розташоване за адресою: вулиця Підвисоцького у місті Києві. 23 жовтня 2018 року ОСОБА_1 додав до матеріалів справи копію договору позики, посвідчену приватним нотаріусом Краматорського міського нотаріального округу Донецької області Задорожним Д. В. 22 листопада 2017 року. Згідно інформації Костянтинівського відділення поліції Бахмутського відділу поліції Головного управління національної поліції в Донецькій області встановлено, що 22 листопада 2017 року біля залізничного вокзалу з автомобіля «Газель» д.н.з. НОМЕР_1 належного ОСОБА_1 невідомі викрали портфель з документами, серед яких були: копії та оригінали банківських документів, копії та оригінали документів з судової справи, копії паспорта та копія довідки про присвоєння ІНПП, робочі проєкти та довідки. 2.

Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, перевіривши правильність застосування судами норм права в межах касаційної скарги, дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке. Мотиви і доводи Верховного Суду та застосовані норми права Згідно з частиною першою статтею 526 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками. Договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми (частина перша статті 1047 ЦК України). Частиною першою статті 1049 ЦК України встановлено, що за договором позики на позичальникові лежить обов`язок повернути суму позики у строк та в порядку, що передбачені договором. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей. У разі пред`явлення позову про стягнення боргу позивач повинен підтвердити своє право вимагати від відповідача виконання боргового зобов`язання. Для цього з метою правильного застосування статей 1046, 1047 ЦК України суд повинен встановити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умов. Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори). Відповідно до частин першої та другої статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Згідно з частиною другою статті 78 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування. Відповідно до статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. У разі посилання учасника справи на невчинення іншим учасником справи певних дій або відсутність певної події суд може зобов`язати такого іншого учасника справи надати відповідні докази вчинення цих дій або наявності певної події. У разі ненадання таких доказів суд може визнати обставину невчинення відповідних дій або відсутності події встановленою. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків (стаття 76 ЦПК України). У відповідності до положень статті 95 ЦПК України письмові докази подаються в оригіналі або в належним чином засвідченій копії, якщо інше не передбачено цим Кодексом. Копії документів вважаються засвідченими належним чином, якщо їх засвідчено у порядку, встановленому законодавством. Учасник справи, який подає письмові докази в копіях (електронних копіях), повинен зазначити про наявність у нього або іншої особи оригіналу письмового доказу. Якщо подано копію (електрону копію) письмового доказу, суд за клопотанням учасника справи або з власної ініціативи може витребувати у відповідної особи оригінал письмового доказу. Якщо оригінал письмового доказу не подано, а учасник справи або суд ставить під сумнів відповідність поданої копії (електронної копії) оригіналу, такий доказ не береться судом до уваги. Згідно з процесуальним законодавством сторони мають певні права та обов`язки, реалізація яких, як правило, залежить від самих учасників процесу. Надання доказів на підтвердження доводів і обставини, на які позивач посилається як на підставу свої вимог, є обов`язком саме позивача, при цьому суд, за відповідним клопотанням сторони, може зобов`язати позивача надати певні докази, якщо це необхідно для забезпечення об`єктивного розгляду справи, і ненадання їх за вимогою суду або не реагування на вимогу суду є неналежним виконання процесуальних прав та свідчить про те, що позивач не вчиняє активних дій для доведення обґрунтованості своїх вимог перед судом. Відповідно до частин першої-третьої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції з висновком якого погодився і апеляційний суд, виходив з того, що позивач на вимогу суду не надав оригінал договору позики від 12 жовтня 2012 року, на підставі якого він просив стягнути борг з відповідачів, та взявши до уваги відсутність будь-якої інформації про вчинення нотаріальної дії щодо посвідчення зазначеного договору, заперечення відповідача щодо укладення вказаного договору, а також неможливість у зв`язку з відсутністю оригіналу договору позики надання експертами висновку щодо підписання договору позичальником. При цьому суди встановили такі обставини. Заперечуючи проти позову ОСОБА_2 , зокрема, посилалася на те, що не підписувала договір позики. Мар`їнський районний суд Донецької області ухвалою від 01 жовтня 2018 року задовольнив клопотання представника ОСОБА_2 та витребував у ОСОБА_1 оригінал договору позики від 12 жовтня 2012 року, укладеного між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 . Ухвалою Мар`їнського районного суду Донецької області від 28 січня 2019 року призначено судово-почеркознавчу експертизу, проведення якої доручено Харківському НДІ судових експертиз ім. Засл. проф. М. С. Бокаріуса. На вирішення експерта поставлено такі запитання: Чи виконаний підпис в договорі позики від 12 жовтня 2012 року (бланк серії ВТА № 413307) від імені ОСОБА_2 , самою ОСОБА_2 .? Коли було вчинено підпис на договорі позики від 12 жовтня 2012 року? 01 квітня 2019 року до суду надійшло клопотання експерта, в якому він, зокрема, просив надати оригінали двох примірників договору позики від 12 жовтня 2012 року. Ухвалою Мар`їнського районного суду Донецької області від 08 травня 2019 року клопотання експерта задоволено частково. В розпорядження експерта повернуто матеріали цивільної справи в якій містяться: нотаріально посвідчена копія договору позики від 12 жовтня 2012 року та оригінали експертних зразків підпису. 25 червня 2019 року до суду надійшов лист Харківського науково-дослідного інституту судових експертиз ім. Засл. професора М. С. Бокаріуса разом з повідомленням № 5147/5148 про неможливість надання висновку у цивільній справі № 237/4569/17, зокрема, через відсутність оригіналу досліджуваного документа. У зв`язку з цим місцевий суд констатував неможливість проведення експертизи на підтвердження достовірності поданих позивачем доказів, які лягли в основу позовних вимог та підтверджують факт досягнутої між сторонами домовленості, виконання позикодавцем своїх обов`язків з передання грошових коштів, і як наслідок, обов`язку у позичальника з повернення грошових коштів у встановлений домовленістю строк. Крім того місцевий суд також виходив з того, що представник ОСОБА_2 заперечуючи проти позову звернув увагу на наявність суперечностей в документах позичальника з відомостями зазначеними в договорі позики. При цьому суд встановив, що згідно з копією договору позики від 12 жовтня 2012 року ОСОБА_2 зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1 . Водночас в паспорті громадянина України серії НОМЕР_2 міститься інформація, що з 22 вересня 2009 року ОСОБА_2 зареєстрована за адресою: АДРЕСА_2 . Ця обставина підтверджується також довідкою про реєстрацію місця проживання від 15 квітня 2019 року, виданою відділом реєстрації місця проживання/перебування фізичної особи Голосіївської районної державної адміністрації в місті Києві. Врахувавши те, що позивач на вимогу суду не надав оригінал договору позики від 12 жовтня 2012 року, на підставі якого він просив суд стягнути заборгованість, взявши до уваги заперечення ОСОБА_2 щодо не укладення цього договору, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для задоволення заявлених позовних вимог, оскільки на обґрунтування своїх позовних вимог ОСОБА_1 не надав суду належні та допустимі докази, які суд витребував, не довів їх переконливості, а також не підтвердив обставини, на які посилався, як на підставу своїх вимог. Обов`язок доказування покладається на сторін. Це положення є найважливішою складовою принципу змагальності. Суд не може збирати докази за власною ініціативою. У разі недостатності доказів, наявності сумнівів щодо їх достовірності суд вправі запропонувати представити докази (у тому числі у оригіналах згідно статті 95 ЦПК України) тій стороні, яка несе обов`язок по доказуванню. Отже, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, виконав вимоги статті 89 ЦПК України щодо оцінки доказів і статті 263 ЦПК України щодо законності та обґрунтованості рішення суду, повно і всебічно дослідив і оцінив докази та встановив обставини у справі. Апеляційний суд перевірив законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції у межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у місцевому суді, та обґрунтовано залишив вказане рішення в оскарженій частині без змін. Порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій. З огляду на викладене Верховний Суд дійшов висновку, що аргументи касаційної скарги не спростовують висновків судів попередніх інстанцій, а зводяться до незгоди заявника з ухваленими у справі судовими рішеннями та необхідності переоцінки доказів у справі. Водночас суд касаційної інстанції є судом права, а не факту, і згідно з вимогами процесуального закону не здійснює переоцінки доказів у зв`язку з тим, що це знаходиться поза межами його повноважень. Помилковими є і посилання в касаційній скарзі як на підставу касаційного оскарження на те, що апеляційний суд в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 2-383/2010 та постановах Верховного Суду від 11 лютого 2019 року у справі № 643/13788/15-ц, враховуючи таке. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 2-383/2010 (провадження № 14-308цс18) зроблено висновок, що стаття 204 ЦК України закріплює презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов`язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. У разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а обов`язки, що виникли внаслідок укладення договору, підлягають виконанню. Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд в постанові від 11 лютого 2019 року у справі № 643/13788/15-ц. Водночас, за встановлених обставин у цій справі суди зробили правильний висновок про відсутність підстав для стягнення коштів за договором позики, оскільки позивач не надав належних доказів як укладення договору позики (оригіналу договору позики), так і передання грошової суми позичальнику, тобто не довів факт укладення договору позики та наявності у відповідачки обов`язку з повернення коштів. Безпідставним є посилання на висновок Верховного Суду викладений у постанові від 09 липня 2020 року у справі № 873/34/20, оскільки під час огляду документів у зазначеній справі суд встановив, що зміст оригіналу договору поруки та додаткового договору відповідають змісту копій цих договорів, наявних у матеріалах третейської справи № 06/20 та матеріалах судової справи № 873/34/20. Водночас у цій справі суди відмовили у задоволенні позову через відсутність оригіналу договору позики та у зв`язку з цим неможливістю провести почеркознавчу експертизу. Враховуючи конкретні обставини цієї справи, встановлені судами, оскаржувані судові рішення не суперечать правовим висновкам, які зазначені в касаційній скарзі як підстава для відкриття касаційного провадження. Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення. Оскаржувані судові рішення відповідають вимогам закону, і підстав для їх скасування немає. Керуючись статтями 400, 401, 409, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Мар`їнського районного суду Донецької області від 15 жовтня 2019 року та постанову Донецького апеляційного суду від 16 липня 2020 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Судді:А. Ю. Зайцев Є. В. Коротенко М. Ю. Тітов