Постанова 4824 № 752/16701/20

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Справа № 752/16701/20 Головуючий у суді І інстанції Чередніченко Н.П. Провадження № 22-ц/824/6618/2021 Доповідач у суді ІІ інстанції Ігнатченко Н.В. П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 27 жовтня 2021 року м. Київ Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого - Ігнатченко Н.В., суддів: Голуб С.А., Таргоній Д.О., за участю секретаря судового засідання - Войтенко О.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Київського апеляційного суду у порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 25 січня 2021 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про захист честі, гідності та ділової репутації, спростування недостовірної інформації, в с т а н о в и в: У серпні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про захист честі, гідності та ділової репутації, спростування недостовірної інформації. На обґрунтування позову зазначив, що 28 липня 2020 року на своїй публічній сторінці в Фейсбук із назвою « ОСОБА_2 » відповідач розмістила допис, в якому містилось, зокрема, наступне висловлювання: «… ОСОБА_3 все-таки вдалося повністю зруйнувати господарство, великий цегельний завод, ферму, будинок культури, який є на балансі ТОВ «Надбужжя плюс» та чужу землю, бо він є в цьому краї залітним птахом.». Крім того, 3 серпня 2020 року відповідачем було зроблено допис, який містив, зокрема, наступне висловлювання: «Це людина, яка любить тільки себе, яка використовує людей, сприймаючи їх за кріпаків задля власного збагачення.». В наступному дописі 9 серпня 2020 року, відповідачем, зокрема, було оприлюднено наступне висловлювання: «…бо так щиро брехати людям, маніпулювати…». Також допис від 13 серпня 2020 року містив, зокрема, такі висловлювання: «… ОСОБА_4 наробив дуже багато негативного для села:

1. Вивіз обманом усю худобу, яку потім так і не повернув (корови, бики, телята, вівці, коні), яка до речі була розпайована на селян;

2. Розвалив ферми та гаражі;

3. Закрив цегельний завод;

4. Закрив пилораму та будівельну бригаду. ОСОБА_4 й надалі, як я бачу не цурається користуватися моїми напрацьованими зв'язками - витупи на телеканалах, писати маячню божевільного». Зазначені вище висловлювання відповідача принижують його честь, гідність та ділову репутацію, а тому особисті немайнові права позивача підлягають судовому захисту. Посилаючись на викладене, ОСОБА_1 просив суд визнати недостовірною та такою, що принижує його права на повагу до гідності, честі та недоторканість ділової репутації інформацію, розповсюджену ОСОБА_2 на публічній сторінці із назвою « ОСОБА_2 » в мережі Фейсбук, а саме: «… ОСОБА_3 все-таки вдалося повністю зруйнувати господарство, великий цегельний завод, ферму, будинок культури, який є на балансі ТОВ «Надбужжя плюс» та чужу землю, бо він є в цьому краї залітним птахом.», «Це людина, яка любить тільки себе, яка використовує людей, сприймаючи їх за кріпаків задля власного збагачення.», «…бо так щиро брехати людям, маніпулювати…», «… ОСОБА_4 наробив дуже багато негативного для села:

1. Вивіз обманом усю худобу, яку потім так і не повернув (корови, бики, телята, вівці, коні), яка до речі була розпайована на селян;

2. Розвалив ферми та гаражі;

3. Закрив цегельний завод;

4. Закрив пилораму та будівельну бригаду. ОСОБА_4 й надалі, як я бачу не цурається користуватися моїми напрацьованими зв'язками -витупи на телеканалах, писати маячню божевільного» та зобов'язати ОСОБА_5 спростувати зазначену недостовірну інформацію у такий же спосіб, у який вона була поширена. Рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 25 січня 2021 року у задоволенні позову відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що в ході розгляду справи не знайшли свого об`єктивного підтвердження обставини, на які позивач посилався, як на підставу своїх вимог, та є не доведеним факт завдання шкоди позивачу внаслідок розповсюдження недостовірної інформації відповідачем та причинно-наслідковий зв`язок між розповсюдженням цієї інформації та завданням йому шкоди. Розмістивши дописи на веб-сторінці у соціальній мережі «Facebook» в мережі Інтернет, відповідач висловила свою суб`єктивну думку за допомогою висловлювань, які не містять фактичних даних, тобто висловила оціночні судження, а тому немає достатніх підстав для визнання окремих висловлювань із цих дописів недостовірною інформацією, яка принижує ділову репутацію позивача, при тому, що оціночні судження не було висловлено в брутальній, принизливій чи непристойній формі. Окремо суд звернув увагу, що позивач не скористався наданим йому законодавством правом на відповідь, а також на власне тлумачення відносин в такий же спосіб з метою обґрунтування безпідставності поширених суджень, якщо він вважає, що оціночні судження або думки принижують його гідність, честь чи ділову репутацію, а також інші особисті немайнові права. Не погоджуючись з вказаним судовим рішенням, позивач звернувся з апеляційною скаргою, в якій просить його скасувати з мотивів неповного з`ясування судом першої інстанції обставин, що мають значення для справи, та неправильного застосування норм матеріального права, і ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити. Аргументація апеляційної скарги зводиться до того, що вирішуючи спір, суд першої інстанції не врахував, що висловлювання відповідача є фактичними даними, які можна перевірити, тобто факт руйнування позивачем інфраструктури, господарств та підприємств в с. Чернятка Бершадського району Вінницької області можна з`ясувати шляхом надання відповідних доказів. Зазначені твердження відповідача не містять гіпербол, алегорій, сатири, а містять конкретні назви матеріального світу, які є неправдивими і принижують честь, гідність та ділову репутацію позивача, а також призвели до його хвилювання та необхідності звернення до суду. Водночас право на відповідь не могло бути використане в силу обмежень сторінки відповідача в соціальній мережі Фейсбук, яка не дозволяє позивачу розмітити спростовуючу інформацію. Необґрунтованими є посилання в оскаржуваному рішенні на постанову Верховного Суду від 22 липня 2019 року у справі № 126/274/17, адже відсутня подібність правовідносин в зазначеній справі та у справі, в якій розглядається вимоги позивача, який має статус власника та керівника суб`єкта господарювання, про результати роботи якого відповідач фактично повідомляє, надаючи при цьому недостовірну інформацію. Відзив відповідача на апеляційну скаргу до суду апеляційної інстанції не надійшов, хоча копію ухвали про відкриття апеляційного провадження разом з апеляційною скаргою та доданими до неї матеріалами вона отримала безпосередньо в апеляційному суді під розписку 5 серпня 2021 року (а.с. 131). Заслухавши доповідь судді апеляційного суду, пояснення учасника справи, що з`явився у судове засідання, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення з таких підстав. За правилом частини першої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Відповідно до вимог статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Судом першої інстанції встановлено, що 28 липня 2020 року на своїй сторінці у соціальній мережі «Facebook» в мережі Інтернет із назвою «ОСОБА_2» відповідач розмістила допис, в якому містилось, зокрема, наступне висловлювання: «… ОСОБА_3 все-таки вдалося повністю зруйнувати господарство, великий цегельний завод, ферму, будинок культури, який є на балансі ТОВ «Надбужжя плюс» та чужу землю, бо він є в цьому краї залітним птахом.». 3 серпня 2020 року відповідачем було зроблено допис, який містив, зокрема, наступне висловлювання: «Це людина, яка любить тільки себе, яка використовує людей, сприймаючи їх за кріпаків задля власного збагачення.». В наступному дописі 9 серпня 2020 року, відповідачем, зокрема, було оприлюднено наступне висловлювання: «…бо так щиро брехати людям, маніпулювати…». Також допис від 13 серпня 2020 року містив, зокрема, такі висловлювання: «… ОСОБА_4 наробив дуже багато негативного для села:

1. Вивіз обманом усю худобу, яку потім так і не повернув (корови, бики, телята, вівці, коні), яка до речі була розпайована на селян;

2. Розвалив ферми та гаражі;

3. Закрив цегельний завод;

4. Закрив пилораму та будівельну бригаду. ОСОБА_4 й надалі, як я бачу не цурається користуватися моїми напрацьованими зв'язками -витупи на телеканалах, писати маячню божевільного» (а.с. 33-38). У відзиві на позовну заяву відповідач фактично не заперечувала розміщення вказаних публікацій у соціальній мережі «Facebook», втім наполягала, що деякі із наведених позивачем висловлювань не є поширенням недостовірної інформації, оскільки були взяті із інших джерел, а деякі не є фактичними твердженнями, а оціночними судженнями, у зв`язку з чим підстав для задоволення позовних вимог немає. Окрім того, висловлювання, на які посилається позивач, містять мовно-стилістичні засоби, які не містять негативної інформації (а.с. 46-50). Ухвалюючи оскаржуване судове рішення, суд першої інстанції вірно застосував до спірних правовідносин положення Конституції України, Цивільного кодексу України, Закону України «Про інформацію», а також зважаючи на положення статті 9 Конституції України, при вирішенні спору у даній справі врахував Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та рішення Європейського суду з прав людини, роз`яснення постанови Пленуму Верховного Суду України № 1 від 27 лютого 2009 року «Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи». Так, статтею 34 Конституції України кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань. Разом із тим, відповідно до статті 68 Конституції України кожен зобов`язаний неухильно додержуватися Конституції та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Таким чином, праву на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань відповідає обов`язок не поширювати про особу недостовірну інформацію та таку, що ганьбить її гідність, честь чи ділову репутацію. Статтею 201 ЦК України передбачено, що честь, гідність і ділова репутація є особистими немайновими благами, які охороняються цивільним законодавством. Главою 22 ЦК України визначено перелік особистих немайнових прав фізичної особи, серед яких право на повагу до гідності та честі (стаття 297 ЦК України) та право на недоторканість ділової репутації (стаття 299 ЦК України). Згідно з частиною першою статті 277 ЦК України фізична особа, особисті немайнові права якої порушено внаслідок поширення про неї та (або) членів її сім`ї недостовірної інформації, має право на відповідь, а також на спростування цієї інформації. Під гідністю слід розуміти визнання цінності кожної фізичної особи як унікальної біопсихосоціальної істоти. З честю пов`язується позитивна соціальна оцінка особи в очах суспільства, яка ґрунтується на відповідності її діянь (поведінки) загальноприйнятим уявленням про добро і зло. А під діловою репутацією фізичної особи розуміється набута особою суспільна оцінка її ділових і професійних якостей при виконанні нею трудових, службових, громадських чи інших обов`язків. Позови про захист гідності, честі чи ділової репутації має право пред`явити, зокрема, фізична особа в разі поширення про неї недостовірної інформації, що порушує її особисті немайнові права. Юридичним складом правопорушення, наявність якого може бути підставою для задоволення позову про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи, є сукупність таких обставин: поширення інформації, тобто доведення її до відома хоча б одній особі у будь-який спосіб; поширена інформація стосується певної фізичної чи юридичної особи, тобто позивача; поширення недостовірної інформації, тобто такої, яка не відповідає дійсності; поширення інформації, що порушує особисті немайнові права, тобто або завдає шкоди відповідним особистим немайновим благам, або перешкоджає особі повно і своєчасно здійснювати своє особисте немайнове право. Аналогічна позиція висловлена Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 12 листопада 2019 року у справі № 904/4494/18. Під поширенням інформації необхідно розуміти: опублікування її у пресі, передання по радіо, телебаченню чи з використанням інших засобів масової інформації; поширення в мережі Інтернет чи з використанням інших засобів телекомунікаційного зв`язку; викладення в характеристиках, заявах, листах, адресованих іншим особам; повідомлення в публічних виступах, в електронних мережах, а також в іншій формі хоча б одній особі. Недостовірною вважається інформація, яка не відповідає дійсності або викладена неправдиво, тобто містить відомості про події та явища, яких не існувало взагалі або які існували, але відомості про них не відповідають дійсності (неповні або перекручені). Позивач повинен довести факт поширення інформації відповідачем, а також те, що внаслідок цього було порушено його особисті немайнові права. Отже, вирішуючи питання про визнання поширеної інформації недостовірною, суди повинні визначити характер такої інформації та з`ясувати, чи є вона фактичним твердженням, чи оціночним судженням, встановити факт поширення недостовірної інформації та факт того, що поширена інформація стосується саме особи позивача і що поширена інформація порушує особисті немайнові права особи позивача або перешкоджає повно і своєчасно здійснювати своє особисте немайнове право, при цьому саме позивач повинен довести факт поширення інформації відповідачем. Відповідно до роз`яснень, що містяться у пункті 15 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 27 лютого 2009 року № 1 «Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи» негативна інформація, поширена про особу, вважається недостовірною, якщо особа, яка її поширила, не доведе протилежного (презумпція добропорядності). Негативною слід вважати інформацію, в якій стверджується про порушення особою, зокрема, норм чинного законодавства, вчинення будь-яких інших дій (наприклад, порушення принципів моралі, загальновизнаних правил співжиття, неетична поведінка в особистому, суспільному чи політичному житті тощо) і яка, на думку позивача, порушує його право на повагу до гідності, честі чи ділової репутації. У відповідних положеннях Конституції України передбачено, що кожному гарантується судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім`ї та права вимагати вилучення будь-якої інформації, а також право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням такої недостовірної інформації (стаття 32). Згідно зі статтею 1 Закону України «Про телекомунікації» Інтернет - всесвітня інформаційна система загального доступу, яка логічно зв`язана глобальним адресним простором та базується на Інтернет-протоколі, визначеному міжнародними стандартами. Пунктом 2 Прикінцевих положень Закону України «Про інформацію» визначено, що до приведення законодавства України у відповідність із цим Законом акти законодавства застосовуються в частині, що не суперечить цьому Закону. Отже, інформація яка поширюються через мережу Інтернет, орієнтована на необмежене коло осіб, відповідно є масовою інформацією. Інтернет-видання (веб-сайт) є засобом, призначеним для публічного поширення друкованої або аудіовізуальної інформації, а відтак є засобом масової інформації. Відповідно до частини другої статті 30 Закону України «Про інформацію» оціночними судженнями, за винятком наклепу, є висловлювання, які не містять фактичних даних, критика, оцінка дій, а також висловлювання, що не можуть бути витлумачені як такі, що містять фактичні дані, зокрема з огляду на характер використання мовностилістичних засобів (вживання гіпербол, алегорій, сатири). Оціночні судження не підлягають спростуванню та їх правдивість не доводиться. Спростованою може бути інформація, яка містить відомості про події та явища (факти), яких не існувало взагалі або які існували, але відомості про них не відповідають дійсності (неповні або перекручені). В будь-якому випадку це має бути інформація, істинність якої можливо перевірити, існування таких фактів не залежить від їх суб`єктивного сприйняття чи заперечення через думки і погляди особи. Вільне вираження поглядів є істотним чинником повноцінного розвитку особистості в суспільстві, як і здатність особи сприймати заперечення, спонукання, заохочення через думки, ідеї, висловлені іншими людьми. Оціночними судженнями, за винятком наклепу, є висловлювання, які не містять фактичних даних, критика, оцінка дій, а також висловлювання, що не можуть бути витлумачені як такі, що містять фактичні дані, зокрема з огляду на характер використання мовно-стилістичних засобів (вживання гіпербол, алегорій, сатири). Оціночні судження не підлягають спростуванню та доведенню їх правдивості. Якщо особа вважає, що оціночні судження або думки принижують її гідність, честь чи ділову репутацію, а також інші особисті немайнові права, вона вправі скористатися наданим їй законодавством правом на відповідь, а також на власне тлумачення справи у тому самому засобі масової інформації з метою обґрунтування безпідставності поширених суджень, надавши їм іншу оцінку. З урахуванням наведеного, можна дійти висновку, що відповідно до статті 277 ЦК предметом судового захисту не можуть бути оціночні судження, думки, переконання, критична оцінка певних фактів і недоліків, які як вираження суб`єктивної думки і поглядів відповідача не можна перевірити щодо їх відповідності дійсності (на відміну від перевірки істинності фактів) і спростувати, що відповідає прецедентній судовій практиці Європейського суду з прав людини при тлумаченні положень статті 10 Конвенції (зокрема, пункту 46 рішення від 8 липня 1986 року в справі «Лінгенс проти Австрії»). Статтею 9 Конституції України передбачено, що чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. У статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» зазначено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Згідно із статтею 10 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (далі - Конвенція) передбачено право кожного на свободу вираження поглядів. Таке право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від кордонів. За практикою Європейського суду з прав людини межі свободи вираження думок залежать від їх змісту та від того, чим займається особа, стосовно якої ці думки висловлені. У свою чергу національна влада може втрутитися у процес реалізації норми статті 10 Конвенції, якщо, зокрема, це передбачено законом, направлено на захист репутації або інших прав осіб і є необхідним у демократичному суспільстві. Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини свобода вираження поглядів є однією з важливих засад демократичного суспільства та однією з базових умов прогресу суспільства в цілому та самореалізації кожної окремої особи. Відповідно до пункту 2 статті 10 Конвенції вона стосується не тільки «інформації» чи «ідей», які сприймаються зі схваленням чи розглядаються як необразливі або нейтральні, але й тих, які можуть ображати, шокувати чи непокоїти. Як зазначено в рішеннях Європейського суду з прав людини (справи Лінгенса, Де Гаєс і Гійзельс, Гудвіна, Прагер і Обершлік), свобода вираження поглядів, гарантована пунктом 1 статті 10, становить одну з основних підвалин демократичного суспільства й одну з принципових умов його розвитку та умов реалізації кожної особи. За умови додержання пункту 2 свобода вираження стосується не лише тієї «інформації» чи тих «ідей», які отримані належним чином або розглядаються як необразливі чи незначні, а й тих, що викликають образу, обурення або неспокій. Такими є вимоги плюралізму, терпимості й широти поглядів, без яких «демократичне суспільство» неможливе. В рішенні у справі «Ляшко проти України» Європейський суд з прав людини також зазначив, що свобода вираження поглядів являє собою одну з важливих засад демократичного суспільства та одну з базових умов його прогресу та самореалізації кожного. Предмет пункту другого статті 10 застосовується не тільки до «інформації» чи «ідей», які були отримані зі згоди чи розглядаються як необразливі чи як малозначущі, але й до тих, які можуть ображати, шокувати чи непокоїти. Такими є вимоги плюралізму, толерантності та відкритості думок, без чого неможливе «демократичне суспільство». При цьому, повинно бути зроблене чітке розмежування між констатацією фактів та оціночними судженнями. У той час як наявність фактів може бути продемонстровано, достовірність оціночних суджень не піддається доведенню. Вимогу доводити достовірність оціночних суджень неможливо виконати, вона порушує свободу думки як таку, що є базовою частиною права, гарантованого статтею

19. Таким чином повинно бути зроблене чітке розмежування між констатацією фактів та оціночними судженнями. У той час як наявність фактів може бути продемонстровано, достовірність оціночних суджень не піддається доведенню. Вимогу доводити достовірність оціночних суджень неможливо виконати, вона порушує свободу думки як таку. Тобто, коли робляться твердження про поведінку третьої особи, деколи може бути важко, як і в цій справі, віднайти різницю між оцінкою фактів та оціночними судженнями. Проте навіть оціночне судження може бути надмірним, якщо воно не має під собою фактичних підстав. (Jerusalem v. Austria, no. 26958/95, n. 43, ECHR 2001-11). Крім того, ЄСПЛ здійснює такий захист відповідно до закріплених у статті 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод положень про те, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції (рішення ЄСПЛ у справах «Лопес Остра проти Іспанії» від 09 грудня 1994 року, заява № 16798/90, «Геттон та інші проти Сполученого Королівства» від 02 жовтня 2001 року, заява № 36022/97, «Гримковська проти України» від 21 липня 2011 року, заява № 38182/03). Право людини на безпечне навколишнє природне довкілля являє собою можливість знаходитись/проживати в навколишньому природному середовищі, яке не заподіює шкоди її здоров`ю і життю, а у випадку порушення цього права - вимагати його захисту у встановленому законодавством порядку. Таке визначення охоплює всі основні ознаки цього суб`єктивного права: по-перше, право проживання в сприятливому навколишньому природному середовищі, безпечному для здоров`я і життя людини; по-друге, право вимагати усунення різних перешкод при здійсненні цього права у встановленому законодавством порядку; по-третє, право на звертання у відповідні органи за захистом порушеного права з метою його поновлення (відновлення); по-четверте, здійснення захисту порушеного права шляхом установлення державою певних правових гарантій. Засоби масової інформації висвітлюючи події, що мають значний суспільний інтерес і стосуються прав і обов`язків широкого кола громадян, зокрема, щодо безпечності навколишнього природного середовища, життя і здоров`я людей, можуть не тільки висвітлювати обставини певної події, але й виражати допустиму критику осіб, які в силу закону, компетенції, обов`язків або повноважень можуть впливати на забезпечення дотримання прав громадян та усунути негативні наслідки тої чи іншої події. Колегія суддів констатує, що особа, яка висловлює не факти, а власні погляди, критичні висловлювання, припущення не може бути зобов`язана доводити їх правдивість, оскільки це є порушенням свободи на власну точку зору, що визнається фундаментальною частиною права, захист якого передбачено статтею 10 Конвенції. У пункті 42 рішення Європейського суду з прав людини від 29 березня 2005 року у справі «Українська прес-група проти України» (заява № 72713/01) зазначено, що навіть, якщо висловлювання є оціночним судженням, пропорційність втручання має залежати від того, чи існує достатній фактичний баланс для оспорюваного висловлювання. Залежно від обставин конкретної справи, висловлювання, яке є оціночним судженням, може бути перебільшенням за відсутності будь-якого фактичного підґрунтя (рішення DEHAES GIJSELSv. BELGIUM, стор. 236, параграф 47). За загальним правилом, встановленим у статтях 89, 264 ЦПК України обов`язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об`єктивності з`ясування обставин справи та оцінки доказів. Результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті. Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції правильно встановивши обставини справи, дослідивши докази у справі в їх сукупності й надавши їм належну оцінку, обґрунтовано зазначив про те, не знайшли свого об`єктивного підтвердження обставини, на які позивач посилався, як на підставу своїх вимог, та є не доведеним факт завдання шкоди позивачу внаслідок розповсюдження, на його думку, недостовірної інформації відповідачем та причинно-наслідковий зв`язок між розповсюдженням цієї інформації та завданням йому шкоди. Судовим розглядом встановлено, що позивач є керівником суб`єкта господарювання і орендарем земель (паїв) в с. Чернятка Бершадського району Вінницької області, тобто відіграє певну роль у суспільному житті на місцевому рівні, тому має бути відкритий для суворої критики і пильного нагляду територіальної громади й межа допустимої критики щодо його особи є значно ширшою. Оспорювана позивачем інформація не стосується його приватного життя, а містить оціночні судження стосовно його тривалої публічної діяльності як керівника сільськогосподарського підприємства, що підтверджується проявом інтересу до особи позивача та його діяльності з боку засобів масової інформації, матеріали яких також були використані відповідачем у спірних публікаціях. Позивач не довів, що інформація про нього була поширена з явним злим умислом, тобто з нехтуванням питання про їх правдивість чи неправдивість, а не з метою доведення до громадськості особистих думок відповідача з приводу діяльності позивача. Суд першої інстанції обґрунтовано виходив із того, що висловлювання, здійснені відповідачем стосовно позивача, є оціночним судженням, а тому відсутні правові підстави для застосування положень статті 277 ЦК України. Розмістивши дописи на веб-сторінці у соціальній мережі «Facebook» в мережі Інтернет, відповідач висловила свою суб`єктивну думку за допомогою висловлювань, які не містять фактичних даних, тобто висловила оціночні судження, а тому в суду не було достатніх підстав для визнання окремих висловлювань із цих дописів недостовірною інформацією, яка принижує ділову репутацію позивача. При цьому, оціночні судження не було висловлено відповідачем в брутальній, принизливій чи непристойній формі, тому відповідно до статті 277 ЦК України та статті 30 Закону України «Про інформацію» вони не підлягають спростуванню. Як свідчать матеріали справи, позивач не був позбавлений можливості реалізувати право на відповідь, викласти в коментарях до дописів власний погляд на дискусійні проблеми з метою обґрунтування власної позиції та доведення перед аудиторією помилковості висловлених відповідачем суджень, надавши їм свою оцінку. Колегія суддів погоджується із тим, що інформація, викладена у оспорюваних позивачем публікаціях, насамперед звертає увагу суспільства до ситуації, яка, за власною думкою відповідача, відбувалась в с. Чернятка Бершадського району Вінницької області, а тому інформація відповідає межам допустимої критики у цих правовідносинах і спрямована на захист фундаментальних конституційно-конвенційних прав широкого кола осіб, які превалюють над правом громадянина на спростування недостовірної інформації. З урахуванням вищенаведеного, районний суд дійшов законного і обґрунтованого висновку про недоведеність підстав для втручання у право відповідача на поширення власних суджень. Крім того, із публікацій ОСОБА_2 у соціальній мережі «Facebook» вбачається, що інформація, яку ОСОБА_1 просить суд визнати недостовірною і зобов`язати відповідача спростувати її у такий же спосіб, у який вона була поширена, є вирваними реченнями (абзацами) із контексту всіх дописів останньої та з огляду на характер використання мовно-стилістичних засобів, побудови конструкції подання інформації в частині, що стосується оцінки деяких дій позивача, вказує на відсутність категоричності у поданні інформації та необхідність перевірки її правдивості, а, отже, ці вислови є оціночними судженнями, думками та критикою автора. Розглядаючи справу, місцевий суд врахував розуміння відомостей фактичного характеру, які відповідають та не відповідають дійсності і порочать особу, та вірно розмежував такі відомості від думок, критичних висловлювань, оціночних суджень, висловлених відповідачем у порядку реалізації конституційного права на свободи вираження думки і слова в соціальній мережі у питаннях життєдіяльності територіальної громади та, зокрема, умов оренди земельних ділянок (паїв). При цьому, надаючи аналіз поширеної відповідачем інформації, суд врахував розуміння відомостей фактичного характеру, відмежувавши їх від думок, критичних висловлювань, ідей, оціночних суджень, висловлених відповідачем у порядку реалізації конституційного права на свободи вираження думки і слова. З огляду на викладене, доводи апеляційної скарги про неврахування судом першої інстанції того, що відповідач, розповсюджуючи недостовірну інформацію, діяла недобросовісно та без урахування точних і достовірних даних, не ґрунтуються на матеріалах справи. Установивши, що відповідачем були поширені оціночні судження з урахуванням використання інших джерел інформації та стилістики поширеної відповідачем інформації у вигляді гіперболічних забарвлених висловлювань, без посилань на конкретні факти, суд дійшов правильного та обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позовних вимог, врахувавши при цьому неможливість доведення правдивості оціночних суджень, що узгоджується з позицією Європейського суду з прав людини, викладеною у пункті 46 рішення у справі LINGENS V. AUSTRIA (08 JULY, Серія А, № 103), де зазначено, що наявність фактів можна довести, а правдивість оціночних суджень не можна. Колегія суддів вважає, що оскаржуване судове рішення ухвалене з дотримання балансу між необхідністю втручання суду у процес реалізації особою права на свободу вираження поглядів на відносини, які склались в громаді с. Чернятка Бершадського району Вінницької області, та захистом особистих немайнових благ позивача, які охороняються цивільним законодавством. Поширена відносно позивача інформація є оціночним судженням та відповідає засадам демократичного суспільства щодо свободи вираження поглядів та права на самореалізації кожної окремої особи. Також судом вірно враховано висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 22 липня 2019 року у справі № 126/274/17, в якій розглядався спір щодо захисту честі, гідності та ділової репутації публічної особи Бершадського району Вінницької області і в якій зазначено, що така особа повинна мати вищий «поріг вразливості», бути відкритою і готовою до критики і дискусії з питань, що становлять певний інтерес для громадськості. Всилу частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Отже, доводи апеляційної скарги ґрунтуються на власному тлумаченні і розумінні позивачем спірних правовідносин, положень чинного законодавства та судової практики, вони не спростовують правильність висновків суду першої інстанцій і не дають підстав вважати, що районним судом порушено норми процесуального права та/або неправильно застосовано норми матеріального права, які передбачені статтею 376 ЦПК України, як підстави для скасування рішення суду. Як вказав Європейський суд з прав людини, пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Оскаржуване судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення. За таких обставин, суд першої інстанції правильно встановив правову природу заявленого позову, в достатньому обсязі визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і надав їм належну оцінку в силу вимог статей 12, 13, 81, 89 ЦПК України, правильно встановив обставини справи, в результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам статей 263, 264 ЦПК України, підстави для його скасування з мотивів, які викладені в апеляційній скарзі, відсутні. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення. Оскільки апеляційна скарга залишається без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін, то розподіл судових витрат у вигляді сплаченого позивачем судового збору за подання апеляційної скарги відповідно до вимог статей 141, 382 ЦПК України не проводиться. Керуючись статтями 367 - 369, 372, 374, 375, 381 - 384 ЦПК України, суд п о с т а н о в и в: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 25 січня 2021 року - без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів до Верховного Суду виключно у випадках, передбачених у частині другій статті 389 ЦПК України. Головуючий Н.В. Ігнатченко Судді: С.А. Голуб Д.О. Таргоній