Постанова П'ятий апеляційний адміністративний суд № 400/3606/20

П`ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ___________________________________________________________________________________ П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 01 листопада 2021 р.м.ОдесаСправа № 400/3606/20 Головуючий в 1 інстанції: Марич Є. В. П`ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії: доповідача судді Косцової І.П., суддів Осіпова Ю.В., Скрипченка В.О. розглянувши у порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Миколаївського окружного адміністративного суду від 26 січня 2021 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Ліквідаційної комісії Управління МВС України в Миколаївській області про стягнення коштів,- В С Т А Н О В И В: Короткий зміст позовних вимог. ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Ліквідаційної комісії Управління МВС України в Миколаївській області (далі-відповідач), в якому просив: стягнути з відповідача на його користь компенсацію за всі дні невикористаної відпустки (230 днів) за період з 1994 р. по 1999 р. у сумі 6 119,85 грн., не доплачені та не виплачені суми матеріальної допомоги в розмірі середньомісячної заробітної плати за період служби з 1994 року по листопад 2000 року; середній заробіток за весь час затримки фактичного розрахунку (компенсація за всі дні невикористаної відпустки за період з 1994 року по 2000 року та невиплачену і недоплачену матеріальну допомогу) при звільнені по дату 01.09.2020 року; три проценти річних від простроченої суми компенсації за всі дні невикористаної відпустки в сумі 550,78 грн., інфляційні витрати від суми компенсації за всі невикористані дні відпустки в сумі 4167,61 грн. В обґрунтування позовних вимог зазначено, що з 27.11.2000 року він звільнений з органів УМВС. При проходженні служби за період з 16.06.1994 року по 27.11.2000 роки у нього було 230 днів невикористаної відпустки, компенсацію за яку при звільнені йому не виплатили. Також вказує, що йому не нарахована та не сплачена матеріальна допомога в розмірі місячного грошового забезпечення на рік, яка передбачена абзацем 2 ст. 2 Указу Президента України №296/96 від 04.10.1996 року «Про умови грошового забезпечення осіб рядового та начальницького складу та оплати праці працівників органів внутрішніх справ». Короткий зміст рішення суду першої інстанції. Рішенням Миколаївського окружного адміністративного суду від 26 січня 2021 року, ухваленим за правилами спрощеного позовного провадження, у задоволенні позову відмовлено з тих підстав, що оскільки позивач відносився до старшого начальницького складу, він мав право на відповідну компенсацію тільки у рік звільнення та за умов невикористання у цьому році права на відпустку. Стосовно матеріальної допомоги судом зазначено, що вказана виплата не носила обов`язкового характеру та виплачувалась у межах наявних бюджетних асигнувань, до того ж, позивачем не надано жодного доказу невиплати йому матеріальної допомоги у період з 1996 року по 2000 рік. Щодо 1994 1995 років судом вказано, що відповідна допомога не була передбачена чинним законодавством. Короткий зміст вимог апеляційної скарги. Не погодившись із рішенням суду першої інстанції, посилаючись на невірне застосування норм матеріального права, порушення норм процесуального права, ОСОБА_1 просить скасувати його та ухвалити нове рішення про задоволення позову у повному обсязі. В обґрунтування наявності підстав для задоволення апеляційної скарги апелянт зазначив про наявне у нього право на отримання компенсації за невикористані дні відпустки та матеріальної допомоги, оскільки відповідачем визнано, що вказані виплати йому не виплачувались. Ліквідаційна комісія Управління МВС України в Миколаївській області подала відзив на апеляційну скаргу, у якому просила залишити її без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін. Окремо відповідачем також було подано клопотання про застосування наслідків пропуску строку звернення до суду. У відповідності до вимог п.3 ч.1 ст.311 КАС України справа розглядається в порядку письмового провадження. Фактичні обставини справи. Як вірно встановлено судом першої інстанції та вбачається з матеріалів справи, у період з 16.06.1994 року по 27.11.2000 року позивач проходив службу в органах внутрішніх справ України на різних посадах. Наказом від 27.11.2000 року №107 о/с майора міліції ОСОБА_1 звільнено з органів внутрішніх справ України з і його вислуга років складає 6 років 05 місяців 11 днів. Згідно листа відповідача від 28.08.2020 року №158ез/05/28-2020 та особової картки ОСОБА_1 вбачається, що позивачу при звільнені зроблено розрахунок та виплату місячного грошового забезпечення за видами виплат в сумі 532, 25 грн., а саме посадовий оклад, оклад за спеціальним званням, надбавка за вислугу років, надбавка за роботу в умовах режимних обмежень, надбавка за особливі умови служби. Також зроблений запис про виплату одноразової грошової допомоги при звільнені в сумі 825 грн. Вважаючи порушеним своє право на отримання компенсації за невикористані дні відпустки та матеріальної допомоги, позивач звернувся з даним позовом до суду. Джерела правового регулювання (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) та оцінка суду апеляційної інстанції доводів апеляційної скарги і висновків суду першої інстанції. Переглянувши справу за наявними у ній доказами, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційних скарг, колегія суддів дійшла висновку про наявність підстав для часткового задоволення апеляційної скарги. Відповідно до ч.1 ст.1 Закону України від 24 березня 1995 року № 108/95-ВР «Про оплату праці» (далі - Закон №108/95-ВР) заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку за трудовим договором роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу. Статтею 2 Закону №108/95-ВР визначено структуру заробітної плати, до якої входить: основна та додаткова заробітна плата, а також заохочувальні та компенсаційні виплати, до яких належать виплати у формі винагород за підсумками роботи за рік, премії за спеціальними системами і положеннями, компенсаційні та інші грошові і матеріальні виплати, які не передбачені актами чинного законодавства, або які провадяться понад встановлені зазначеними актами норми. Позовні вимоги стосуються стягнення компенсації за невикористані дні відпустки та матеріальної допомоги, що є складовою заробітної плати. У своєму Рішенні від 15 жовтня 2013 року №8-рп/2013 у справі щодо офіційного тлумачення положень частини другої статті 233 КЗпП України, статей 1, 12 Закону України «Про оплату праці» Конституційний Суд України зазначив, що у разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці звернення працівника до суду з позовом про стягнення заробітної плати, яка йому належить, тобто усіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, установлених законодавством, незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат, не обмежується будь-яким строком. У пункті 2.1 мотивувальної частини вказаного Рішення Конституційний Суд України розкрив сутність вимог працівника до роботодавця, зазначених у частині другої статті 233 КЗпП України, строк звернення до суду, з якими не обмежується будь яким-строком. Конституційний Суд України дійшов висновку, що під заробітною платою, яка належить працівникові, або, за визначенням, використаним у частині другої статті 233 Кодексу, належною працівнику, необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, установлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем, незалежно від того, чи було здійснене нарахування таких виплат. Отже, аналіз наведених норм чинного законодавства з урахуванням положень Рішення Конституційного Суду України від 15 жовтня 2013 року №8-рп/2013 дає підстави для висновку, що у разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці, працівник не обмежується будь-яким строком звернення до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати, яка включає усі виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, установлених законодавством, незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат. Суд зазначає, що перебування особи на публічній службі, у тому числі на службі в органах МВС, є однією із форм реалізації закріпленого в статті 43 Конституції України права на працю. Отже, в аспекті спірних правовідносин, суд дійшов висновку, що поняття «грошове забезпечення», «матеріальна допомога» та «заробітна плата», які використано у чинному законодавстві, що регулює трудові правовідносини, є рівнозначними, а тому спір охоплюється застосованим у частині 2 статті 233 КЗпП України визначенням «законодавство про оплату праці». Подібну правову позицію було неодноразово висловлено Верховним Судом у постановах від 13 березня 2019 року у справі №807/363/18, від 25 квітня 2019 року у справі №804/496/18, від 26 червня 2019 року в справі №820/4748/17, від 22.05.2020 року у справі №808/3200/17, від 04 лютого 2021 року в справі 160/5393/19. За таких обставин, суд вважає, що позивачем не пропущений строк звернення до суду із позовом. Стосовно суті спірних правовідносин, судова колегія зазначає наступне. За правилами ч.1 ст.18 Закону України «Про міліцію» (чинного на час виникнення спірних правовідносин), порядок та умови проходження служби в міліції регламентується Положенням про проходження служби особовим складом органів внутрішніх справ, затвердженим Кабінетом Міністрів України. Згідно з п.56 Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішні з справ, затвердженого постановою КМ України №114 від 29.07.1991 року, особам середнього, старшого і вищого начальницького складу, звільненим із органів внутрішніх справ за віком, через хворобу, обмежений стан здоров`я чи скорочення штатів, у році звільнення, за їх бажанням надається чергова відпустка, тривалість якої визначається відповідно до пункту 51 цього Положення. Особам рядового і начальницького складу (крім осіб, указаних в абзаці першому цього пункту), які звільняються з органів внутрішніх справ, за невикористану в році звільнення відпустку виплачується грошова компенсація відповідно до законодавства. Аналіз зазначеної правової норми дає підстави для висновку, що особам, які звільняються з органів внутрішніх справ, компенсація за невикористану відпустку виплачується тільки в році звільнення, і лише в тому випадку, якщо відпустка використана не була. Враховуючи те, що позивач звільнений з органів внутрішніх справ у 2000 році, судова колегія погоджується з висновком суду першої інстанції, що позовні вимоги про виплату компенсації за невикористані дні відпустки за 1994-1999 роки задоволенню не підлягають. Крім того, відповідачем надані особові картки грошового забезпечення позивача, в яких містяться відомості, що у період з 10.07.2000 року по 16.08.2000 року позивач перебував у черговій відпустці (а.с. 155). За таких обставин, позовні вимоги про виплату компенсації за невикористані дні відпустки за період з 1994 року по 2000 рік задоволенню не підлягають. Стосовно права позивача на отримання матеріальної допомоги судова колегія зазначає наступне. Порядок та умови виплати грошового забезпечення особам рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ у період 1996-2000 роки визначалися Указом Президента України «Про умови грошового забезпечення осіб рядового і начальницького складу» від 4 жовтня 1996 року №926/96. Пунктом 2 Указу Президента України від 04 жовтня 1996 року №926/26 постановлено, що з метою впорядкування грошового забезпечення осіб рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ виплачувати особам рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ матеріальну допомогу в розмірі місячного грошового забезпечення на рік. При цьому за приписами зазначеного Указу виплата матеріальної допомоги не пов`язувалась із написанням будь-якого рапорту чи заяви, а відтак, у період 1996-2000 років позивач мав право на отримання матеріальної допомоги в розмірі місячного грошового забезпечення. В свою чергу, вимоги про стягнення матеріальної допомоги за 1994-1995 роки не можуть бути задоволені, оскільки знаходяться поза межами дії Указу №926/96 від 4 жовтня 1996 року. Посилання відповідача на відсутність фінансування на проведення виплат матеріальної допомоги є безпідставними, оскільки чинне законодавство не передбачає такої підстави для відмови у виплаті матеріальної допомоги. Положеннями ч.2 ст.6 КАС України визначено, що суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини. У справі «Кечко проти України» (заява № 63134/00) Європейський Суд з прав людини зазначив, що в межах свободи дій держави визначати, які надбавки виплачувані своїм працівникам з державного бюджету. Держава може вводити, призупиняти чи закінчити виплату таких надбавок, вносячи відповідні зміни до законодавства. Однак, якщо чинне правове положення передбачає виплату певних надбавок і дотримано всі вимоги, необхідні для нього, органи державної влади не можуть свідомо відмовляти у цих виплатах, доки відповідні положення є чинними. Суд не приймає аргумент Уряду України щодо відсутності бюджетних асигнувань, оскільки органи державної влади не можуть посилатися на відсутність коштів як на причину невиконання своїх зобов`язань. Аналогічна позиція викладена у рішенні Європейського Суду з прав людини у справі «Бурдов проти Росії». Отже, реалізація особою права, що пов`язане з отриманням бюджетних коштів, яке базується на спеціальних чинних на час виникнення спірних правовідносин нормативно-правових актів національного законодавства, не може бути поставлена у залежність від бюджетних асигнувань. В свою чергу, судова колегія з довідок про нараховане та виплачене позивачеві грошове забезпечення вбачає, що матеріальна допомога в розмірі місячного грошового забезпечення ОСОБА_1 не нараховувалась та не виплачувалась в повному обсязі (а.с. 150-166). Відповідачем зазначено, що 26.06.1996 року позивачу виплачувалась матеріальна допомога у розмірі 12 742 000 карбованців (а.с. 165). У період з 1997 року по 2000 рік включно записи про виплату матеріальної допомоги відсутні, що дає підстави суду вважати, що матеріальна допомога позивачу не виплачувалась взагалі. Крім того, у наданих до суду апеляційної інстанції письмових пояснення відповідач самостійно зазначив, що за період з 1997 року по 2000 рік матеріальна допомога не виплачувалась (а.с 149). Зважаючи на встановлене порушення права позивача на отримання матеріальної допомоги в розмірі місячного грошового забезпечення у період з 1997 року по 2000 рік, наявні підстави для стягнення невиплачених сум з відповідача. В свою чергу, судова колегія визначає, що у 1997 році позивач відбув у відпустку у період з 22.05.1997 року по 20.06.1997 року, місячне грошове забезпечення у травні 1997 року складало 227,50 грн., тому належна до виплати сума матеріальної допомоги за 1997 рік становить 227,50 грн. (а.с. 158-159). У 1998 році позивач відбув у відпустку у період з 05.10.1998 року по 03.11.1998 року, місячне грошове забезпечення у жовтні 1998 року складало 205,8 грн., тому належна до виплати сума матеріальної допомоги за 1998 рік становить 205,8 грн. (а.с. 154, 155). У 1999 році позивач відбув у відпустку у період з 19.07.1999 року по 22.08.1999 року, місячне грошове забезпечення у липні 1999 року складало 290 грн., тому належна до виплати сума матеріальної допомоги за 1999 рік становить 290 грн. (а.с. 153, 155). У 2000 році позивач відбув у відпустку у період з 10.07.1999 року по 16.08.1999 року, місячне грошове забезпечення у липні 2000 року складало 523,5 грн. (381+142,5), тому належна до виплати сума матеріальної допомоги за 2000 рік становить 523,5 грн. (а.с. 152, 155). Таким чином, судом встановлено, що позивачеві за період з 1997 року по 2000 рік не було виплачено матеріальної допомоги у сумі 1 246,8 грн., яка підлягає стягненню з відповідача. Разом з тим, судова колегія не вбачає підстав для нарахування на вказану суму інфляційних нарахувань та 3% річних, оскільки відповідні нарахування встановлені ст. 549, ч. 2 ст.625 ЦК України та ст.1 Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов`язань», оскільки відповідні нарахування здійснюються за неналежне виконання грошових зобов`язань боржника перед кредитором за наслідком цивільних чи господарських угод та не можуть бути застосовані при вирішенні спорів, пов`язаних з проходженням публічної служби. Стосовно вимоги нарахувати та виплатити позивачеві середній заробіток за час затримки у розрахунку, судова колегія визначає, що відповідно до частини першої статті 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу. За статтею 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану нею суму. За приписами ст.117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Відповідно до правової позиції, наведеної в постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі № 910/4518/16, за змістом приписів статей 94, 116, 117 КЗпП і статей 1, 2 Закону України від 24 березня 1995 року № 108/95-ВР «Про оплату праці» середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за своєю правовою природою є спеціальним видом відповідальності роботодавця, спрямованим на захист прав звільнених працівників щодо отримання ними в передбачений законом строк винагороди за виконану роботу (усіх виплат, на отримання яких працівники мають право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій), який нараховується у розмірі середнього заробітку та не входить до структури заробітної плати. Судова колегія зазначає, що всі суми (заробітна плата, вихідна допомога, компенсація за невикористану відпустку, оплата за час тимчасової непрацездатності тощо), належні до сплати працівникові, мають бути виплачені у день його звільнення. Закон прямо покладає на підприємство, установу, організацію обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. В разі невиконання такого обов`язку з вини власника або уповноваженого ним органу наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність. Закріплені у статтях 116, 117 КЗпП України норми спрямовані на забезпечення належних фінансових умов для звільнених працівників, оскільки гарантують отримання ними, відповідно до законодавства, всіх виплат в день звільнення та, водночас, стимулюють роботодавців не порушувати свої зобов`язання в частині проведення повного розрахунку із працівником. Водночас, як вже зазначалось вище, якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Таке правове регулювання є способом досягти балансу між захистом прав працівника та додержанням принципів справедливості і співмірності у трудових відносинах, враховуючи фактичні обставини, за яких стався несвоєчасний розрахунок та міру добросовісної поведінки роботодавця. Такий висновок висловила Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 лютого 2020 року у справі № 821/1083/17. Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що встановлений статтею 117 КЗпП України механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв встановлення справедливого та розумного балансу між інтересами звільненого працівника та його колишнього роботодавця (постанова від 26 червня 2019 року у справі №761/9584/15-ц). Суд може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, і таке зменшення має залежати від розміру недоплаченої суми (див. висновок Верховного Суду України, висловлений у постанові від 27 квітня 2016 року у справі №6-113цс16; висновки Великої Палати Верховного Суду, висловлені у постанові від 26 червня 2019 року у справі №761/9584/15-ц, щодо відступлення від частини висновків Верховного Суду України, наведених у постанові від 27 квітня 2016 року у справі №6-113цс16). Зменшуючи розмір відшкодування, визначений відповідно до статті 117 КЗпП України, виходячи зі середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні, необхідно враховувати таке (пункт 91 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц): - розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором; - період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; - ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника; - інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність можливого розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні. Як вже було встановлено, позивач був звільнений 27.11.2000 року та звернувся до відповідача з заявою щодо нарахування йому матеріальної допомоги лише у серпні 2020 року. При цьому позивачем не наведено жодного обґрунтування щодо зволікання з таким зверненням до роботодавця щодо виплати належної суми чи зі зверненням до суду. Судова колегія наголошує, що належна до виплати позивачеві матеріальна допомога за 1997-2000 роки становить 1246,8 грн. В свою чергу з довідки про грошове забезпечення ОСОБА_1 вих8/2-74 від 16.08.2021 року вбачається, що середньоденне грошове забезпечення становить 17,45 грн., середньомісячне 523,52 грн. (а.с. 148). Таким чином, оскільки належна до стягнення сума матеріальної допомоги є незначною у порівнянні з сумою середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку, сума компенсаційної виплати має бути зменшена з урахуванням безпідставного зволікання позивача та очевидного надмірного фінансового навантаженням на відповідача. З огляду на принцип співмірності, судова колегія визначає, що достатньою у даному випадку сума середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні буде 1 246,8 грн., тобто у розмірі, що відповідає невиплаченій матеріальній допомозі. Відповідно до ст.242 КАС України судове рішення повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених такими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Водночас, суд першої інстанції, вірно встановивши обставини справи, неправильно застосував норми матеріального права. Оскільки суд першої інстанції при винесенні вказаного рішення вірно встановив всі обставини справи, проте неправильно застосовано норми матеріального права, керуючись п.4 ч.1 ст. 317 КАС України колегія суддів вважає за необхідне скасувати рішення суду першої інстанції та прийняти нове судове рішення, яким частково задовольнити позовні вимоги. Зважаючи, що судом першої інстанції правомірно розглянуто дану справу за правилами спрощеного позовного провадження, відповідно до п.2 ч.5 ст.328 КАС України рішення суду апеляційної інстанції не підлягає касаційному оскарженню. Керуючись ст. ст. 308, 311, 315, 317, 322, 325, 328 КАС України, суд, - П О С Т А Н О В И В : Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. Рішення Миколаївського окружного адміністративного суду від 26 січня 2021 року скасувати. Прийняти нове рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнити частково. Стягнути з Ліквідаційної комісії Управління МВС України в Миколаївській області (ЄДРПОУ 08592253,54001, м. Миколаїв, вул. Декабристів, 5) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 , АДРЕСА_1 ) матеріальну допомогу за період з1997 року по 2000 рік у сумі 1246 (одна тисяча двісті сорок шість) грн. 80 коп. Стягнути з Ліквідаційної комісії Управління МВС України в Миколаївській області (ЄДРПОУ 08592253,54001, м. Миколаїв, вул. Декабристів, 5) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 , АДРЕСА_1 ) середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні у сумі 1246 (одна тисяча двісті сорок шість) грн. 80 коп. У задоволенні решти позовних вимог відмовити. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню в касаційному порядку до Верховного Суду не підлягає, за винятком випадків, перелічених у пункті 2 частини 5 статті 328 КАС України. Головуючий суддя Косцова І.П. Судді Осіпов Ю.В. Скрипченко В.О.