Постанова 4855 № 640/23171/20

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа № 640/23171/20 Головуючий у 1-й інстанції: Шевченко Н.М. Суддя-доповідач: Василенко Я.М. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 25 жовтня 2021 року м. Київ Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: головуючого Василенка Я.М., суддів Ганечко О.М., Кузьменка В.В., розглянувши у порядку письмового провадження апеляційну скаргу Територіального управління Державної судової адміністрації в м. Києві на рішення Окружного адміністративного суду м. Києва від 28.04.2021 у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Територіального управління Державної судової адміністрації в м. Києві, третя особа - Державна судова адміністрація України про визнання протиправними дій, зобов`язання вчинити дії, - В С Т А Н О В И В: ОСОБА_1 звернулась до суду першої інстанції з позовом, в якому просила: - визнати протиправними дії Територіального управління Державної судової адміністрації України в м. Києві щодо виплати ОСОБА_1 суддівської винагороди в зменшеному розмірі та невжиття заходів до компенсації недоотриманої суддівської винагороди з 18.04.2020 до 28.08.2020; - стягнути з Територіального управління Державної судової адміністрації України в м. Києві на користь ОСОБА_1 249 907, 31 грн. в рахунок компенсації суддівської винагороди з 18.04.2020 до 28.08.2020. Рішенням Окружного адміністративного суду м. Києва від 28.04.2021 позов задоволено. Не погоджуючись з вказаним рішенням Територіальне управління Державної судової адміністрації в м. Києві звернулось із апеляційною скаргою, в якій просить скасувати оскаржуване рішення, як таке, що прийняте із порушенням норм матеріального і процесуального права, та прийняти нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступних підстав. З матеріалів справи вбачається, що Указом Президента України «Про призначення суддів» від 04.04.1998 № 256/98 ОСОБА_1 призначено суддею Залізничного районного суду м. Києва. Постановою Верховної Ради України від 20.02.2003 № 570-ІУ ОСОБА_1 обрано суддею безстроково. Указом Президента України від 23.10.2001 № 1004/2001 позивач переведена на роботу на посаду судді новоутвореного Солом`янського районного суду міста Києва. За період з 18.04.2020 до 28.08.2020 позивач отримала суддівську винагороду з урахуванням Закону України «Про внесення змін до Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" від 13.04.2020 № 553-ІХ. З довідки Територіального управління Державної судової адміністрації України в м. Києві про нараховану та виплачену суддівську винагороду від 08.10.2020 № 815 вбачається, що сума обмеження суддівської винагороди судді Солом`янського районного суду міста Києва ОСОБА_1 за період з квітня 2020 року по серпень 2020 року складає 249 907, 31 грн. Вважаючи протиправними дії відповідача щодо виплати позивачу суддівської винагороди в зменшеному розмірі та невжиття заходів до компенсації недоотриманої суддівської винагороди з 18.04.2020 до 28.08.2020, позивач звернулась з даним адміністративним позовом до суду першої інстанції. Суд першої інстанції мотивував своє рішення тим, що питання обрахунку та розміру суддівської винагороди регламентовано виключно ст.130 Конституції України та ст.135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», що виключає можливість застосовувати інші Закони до правовідносин стосовно суддівської винагороди, у зв`язку із чим позовні вимоги слід задовольнити. Апелянт у своїй скарзі зазначає, що в силу неодноразово висловленої Конституційним Судом України позиції механізм реалізації прав може бути змінений державою через необхідність їх фінансового забезпечення шляхом пропорційного розподілу коштів з метою збереження балансу інтересів.Також, апелянт вказує, що ТУ ДСА в м. Києві як суб`єкт владних повноважень та розпорядник бюджетних коштів нижчого рівня не мало правових підстав для виплати суддівської винагороди без застосування встановлених Законом України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» обмежень. Крім того, апелянт вважає, що прийняте Конституційним Судом України рішення від 28.08.2020 №10-р/2020 не може мати впливу на минулі правовідносини, що неодноразово підкреслювалося у постановах Верховного Суду. З цих та інших підстав апелянт вважає, що рішення суду прийнято за неповно встановлених обставин та з порушенням норм матеріального і процесуального права, що призвело до неправильного вирішення спору в цілому. Колегія суддів погоджується з рішенням суду першої інстанції та вважає доводи апелянта безпідставними, враховуючи наступне. Згідно зі статтею 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується. Відповідно до статті 130 Конституції України держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів. У Державному бюджеті України окремо визначаються видатки на утримання судів з урахуванням пропозицій Вищої ради правосуддя. Розмір винагороди судді встановлюється законом про судоустрій. У преамбулі Закону України "Про судоустрій і статус суддів" № 1402-VIII (далі- Закон№ 1402-VIII) зазначено, що цей Закон визначає організацію судової влади та здійснення правосуддя в Україні, що функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів і забезпечує право кожного на справедливий суд. За частиною першою статті 4 Закону № 1402-VIII судоустрій і статус суддів в Україні визначаються Конституцією України та законом. Зміни до цього Закону можуть вноситися виключно законами про внесення змін до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» (частина друга статті 4). Відповідно до частини першої статті 135 Закону № 1402-VIII суддівська винагорода регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами. За частиною другою статті 135 Закону № 1402-VIII суддівська винагорода виплачується судді з дня зарахування його до штату відповідного суду, якщо інше не встановлено цим Законом. Суддівська винагорода складається з посадового окладу та доплат за: 1) вислугу років; 2) перебування на адміністративній посаді в суді; 3) науковий ступінь; 4) роботу, що передбачає доступ до державної таємниці. Частиною 9 статті 135 Закону № 1402-VIII визначено, що обсяги видатків на забезпечення виплати суддівської винагороди здійснюються за окремим кодом економічної класифікації видатків. З 30 вересня 2016 року набрали чинності зміни, внесені до Конституції України згідно із Законом України від 02 червня 2016 року № 1401-VIII «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)» (далі - Закон № 1401-VIII). Цим Законом, з-поміж іншого, статтю 130 Основного Закону України викладено в новій редакції, текст якої зазначено вище. Конституція України у редакції Закону № 1401-VIII містить положення, які закріплюють спосіб визначення розміру суддівської винагороди, а саме, що «розмір винагороди встановлюється законом про судоустрій». З цією конституційною нормою співвідносяться норми частини першої статті 135 Закону № 1402-VIII, які у поєднанні (системному зв`язку) дають чітке розуміння, що єдиним нормативно-правовим актом, яким повинен і може визначатися розмір суддівської винагороди є закон про судоустрій. Отже, з огляду на приписи ч. 2 ст. 130 Конституції України та ч. 1 ст. 135 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" розмір суддівської винагороди, зокрема і граничний розмір останньої можуть визначатись виключно Законом України "Про судоустрій і статус суддів". Зміни до цього Закону в частині, яка регламентує розмір суддівської винагороди у період з квітня по серпень 2020 року не вносилися, тож законних підстав для обмеження її виплати (десятьма прожитковими мінімумами) не було. Водночас, 12 березня 2020 року набрала чинності постанова Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 року № 211 "Про запобігання поширенню на території України коронавірусу COVID-19", якою з 12 березня 2020 року на всій території України встановлено карантин, кінцева дата якого з урахуванням внесених до вказаної постанови змін неодноразово змінювалася, збільшуючи строк дії карантину. 18.04.2020 набрав чинності Закон № 553-IX, згідно з пунктом 10 розділу І якого Закон № 294-IX доповнено, зокрема, статтею 29 такого змісту (тут - в редакції, яка діяла до ухвалення рішення Конституційного Суду України № 10-р/2020 від 28 серпня 2020 року): «установити, що у квітні 2020 року та на період до завершення місяця, в якому відміняється карантин, установлений Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, заробітна плата, грошове забезпечення працівників, службових і посадових осіб бюджетних установ (включаючи органи державної влади та інші державні органи, органи місцевого самоврядування) нараховуються у розмірі, що не перевищує 10 розмірів мінімальної заробітної плати, встановленої на 1 січня 2020 року. При цьому у зазначеному максимальному розмірі не враховуються суми допомоги по тимчасовій непрацездатності, допомоги для оздоровлення, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань та оплата щорічної відпустки (частина перша). Зазначене обмеження не застосовується при нарахуванні заробітної плати, грошового забезпечення особам із числа осіб, зазначених у частині першій цієї статті, які безпосередньо задіяні у заходах, спрямованих на запобігання виникненню і поширенню, локалізацію та ліквідацію спалахів, епідемій та пандемій гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, та які беруть участь у здійсненні заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, у тому числі в операції Об`єднаних сил (ООС). Перелік відповідних посад встановлюється Кабінетом Міністрів України (частина друга). Обмеження, встановлене у частині першій цієї статті, застосовується також при нарахуванні заробітної плати, суддівської винагороди, грошового забезпечення відповідно народним депутатам України, суддям, суддям Конституційного Суду України, членам Вищої ради правосуддя, членам Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, прокурорам, працівникам, службовим і посадовим особам Національного банку України, а також іншим службовим і посадовим особам, працівникам, оплата праці яких регулюється спеціальними законами (крім осіб, встановлених у переліку, затвердженому Кабінетом Міністрів України відповідно до частини другої цієї статті; частина третя). У постанові від 03.03.2021 (справа №340/1916/20) Верховний Суд зазначив, що Закон № 553-ІХ (яким внесено зміни до Закону № 294-ІХ, зокрема доповнено його статтею 29 (пункт 10 розділу І Закону № 553-ІХ) не є законом про судоустрій, ним чи іншим законом не вносилися зміни до Закону № 1402-VIII (стосовно розміру суддівської винагороди), а тому такий закон не може встановлювати розміру винагороди судді. Розбіжність між нормами (різних) законів щодо регулювання одних правовідносин (розміру суддівської винагороди), яка виникла у зв`язку з набранням чинності Законом № 553-ІХ, має вирішуватися на користь Закону № 1402-VIII. Нормотворчі колізії є непоодиноким явищем всередині системи права, тому якщо усе ж склалася ситуація із суперечливим правовим регулюванням, як у цій справі, її вирішення, на думку колегії суддів, має ґрунтуватися на підході, відповідно до якого перевагу у застосуванні має спеціальна правова норма, якщо її видання передбачено актом вищої юридичної сили. Верховний Суд зазначив, що для спірних правовідносин спеціальними є норми статті 135 Закону № 1402-VIII, які попри те, що в часі цей закон прийнятий раніше, мають пріоритет стосовно пізніших положень Закону № 294-ІХ (у редакції Закону № 553-ІХ). Основний Закон України має найвищу юридичну силу, тож «спеціальність» Закону № 1402-VIII, зокрема його статті 135, що спирається передусім на конституційні положення частини другої статті 130 і є своєрідним її «продовженням», у цьому випадку безапеляційно долає доктринальний принцип подолання колізії правових норм, за яким наступний закон з того самого питання скасовує дію попереднього (попередніх). Закон № 294-ІХ (у редакції Закону № 553-ІХ) має іншу сферу регулювання. Вимоги щодо його змісту містяться в частині другій статті 95 Конституції України та деталізовані у БК України. Цей закон (про державний бюджет) не повинен містити інакшого чи додаткового правового регулювання правовідносин, що охоплюються предметом регулювання інших законів України, особливо тієї сфери суспільних відносин, для яких діють спеціальні (виняткові) норми. Конституція України не надає закону про Державний бюджет України вищої юридичної сили стосовно інших законів. Колегія суддів зазначає, що набрання 18.04.2020 чинності Законом № 553, яким Закон України "Про Державний бюджет України на 2020 рік "доповнено статтею 29 зазначеного вище змісту, не змінило правове регулювання правовідносин з нарахування та виплати суддівської винагороди, а тому у відповідача були відсутні законні підстави для обмеження розміру суддівської винагороди. Однак, відповідач, всупереч приписам ч. 2 ст. 130 Конституції України та ч. 1 ст. 135 Закону України "Про судоустрій і статус суддів", застосував до спірних правовідносин положення статті 29 Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік", якими ці відносини, як зазначалось вище, не регулюються, внаслідок чого безпідставно обмежив розмір суддівської винагороди позивача та в період з 18.04.2020 до 28.08.2020 виплачував зазначену винагороду в обмеженому розмірі. Враховуючи висновки Верховного Суду та наведені вище обставини, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про задоволення вимог позивача щодо визнання протиправними дій Територіального управління Державної судової адміністрації України в м. Києві щодо нарахування та виплати йому суддівської винагороди за період з 18.04.2020 по 27.08.2020 із застосуванням статті 29 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» та стягнення з відповідача на користь позивача суми недоотриманої суддівської винагороди за період з 18.04.2020 по 27.08.2020 включно у розмірі 249 907, 31 грн. Щодо доводів апеляційної скарги про те, що ТУ ДСА України в м. Києві, як розпорядник бюджетних коштів нижчого рівня, не мало правових підстав для невиконання вимоги ст. 29 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» про застосування обмеження максимального розміру, у т.ч. суддівської винагороди 10 мінімальними заробітними платами та і надалі нараховувати і виплачувати суддівську винагороду всупереч вказаній нормі, а також доводів апеляційної скарги про те, що у період з 18.04.2020 по 27.08.2020 норма про застосування обмеження суддівської винагороди 10 мінімальними заробітними платами була чинною та підлягала застосуванню, а тому відповідач, здійснюючи нарахування та виплату суддівської винагороди суддям, у т.ч. і позивачу, за рахунок бюджетних коштів, не міг здійснювати її нарахування, ігноруючи норми бюджетного законодавства України, то колегія суддів вважає, що такі доводи є необґрунтованими, оскільки розмір суддівської винагороди у період існування спірних правовідносин повинен був визначатися приписами ст.135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів». Тобто, при нарахуванні та виплаті суддівської винагороди відповідач мав керуватися виключно Законом України «Про судоустрій та статус суддів», а застосування останнім положень ст.29 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» суперечить ч. 2 ст. 130 Конституції України. Колегія суддів погоджується з доводами апелянта про те, що він міг проводити нарахування і виплату лише в рамках законодавства України в межах видатків Державного бюджету України, однак, на переконання колегії суддів це не спростовує наведені вище висновки про те, що при нарахуванні та виплаті суддівської винагороди позивача ТУ ДСА України в м. Києві повинно було керуватися приписами Закону України «Про судоустрій і статус суддів», а саме ст.135 цього Закону. Крім того, колегія суддів зауважує, що належні та допустимі докази того, що розмір бюджетних видатків на суддівську винагороду не дозволив відповідачу виплатити суддівську винагороду в повному обсязі, у матеріалах справи відсутні. Також, надаючи оцінку всім доводам учасників справи, судова колегія також враховує рішення ЄСПЛ по справі «Ґарсія Руіз проти Іспанії» (GarciaRuiz v. Spain), заява № 30544/96, п. 26, ECHR 1999-1, в якому суд зазначив, що «…хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожний довід…». Відповідно до ст. 6 КАС України та ст. 17 Закон України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» висновки ЄСПЛ є джерелом права. Враховуючи вищевикладене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції прийняв законне та обґрунтоване рішення, з дотриманням норм матеріального та процесуального права. Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. Апелянт не надав до суду належних доказів, що б підтверджували факт протиправності рішення суду першої інстанції. Таким чином, колегія суддів вирішила згідно ст. 316 КАС України залишити апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду - без змін, з урахуванням того, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права. Керуючись ст.ст.242-244, 250, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України, суд ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу Територіального управління Державної судової адміністрації в м. Києві залишити без задоволення, а рішення Окружного адміністративного суду м. Києва від 28.04.2021 - без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 Кодексу адміністративного судочинства України. Головуючий: Василенко Я.М. Судді: Ганечко О.М. Кузьменко В.В.