Окрема думка КЦС ВС № 488/339/20

ОКРЕМА ДУМКА Судді Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду Крата В. І., 20 жовтня 2021 року м. Київ справа № 488/339/20 провадження № 61-19130св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Крата В. І., суддів: Антоненко Н. О., Дундар І. О., Краснощокова Є. В., Тітова М. Ю. (суддя-доповідач), касаційну скаргу акціонерного товариства «Державна продовольча-зернова корпорація України» задовольнив частково. Постанову Миколаївського апеляційного суду від 04 грудня 2020 року в частині позовних вимог ОСОБА_1 до акціонерного товариства «Державна продовольча-зернова корпорація України» про стягнення середнього заробітку за час затримки виконання рішення про поновлення на роботі за період з 17 лютого по 31 травня 2017 року скасував, рішення Корабельного районного суду міста Миколаєва від 21 вересня 2020 року в частині вказаних позовних вимог змінив, виклавши його мотивувальну частину в редакції постанови суду касаційної інстанції. Постанову Миколаївського апеляційного суду від 04 грудня 2020 року в частині позовних вимог ОСОБА_1 до акціонерного товариства «Державна продовольча-зернова корпорація України» про стягнення середнього заробітку за час затримки виконання рішення про поновлення на роботі за період з 11 вересня 2019 року по день ухвалення рішення суду в розмірі 117 678,87 грн залишено без змін. Постанову Миколаївського апеляційного суду від 04 грудня 2020 року в частині позовних вимог ОСОБА_1 до акціонерного товариства «Державна продовольча-зернова корпорація України» про скасування наказу № 724-к від 26 жовтня 2015 року скасував, справу в цій частині передав на новий розгляд до суд апеляційної інстанції. При цьому, колегія суддів застосувала висновки, зроблені в постанові Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду 10 жовтня 2019 року в справі № 522/13736/15 (провадження № 61-25545сво18) та вказала, що «частиною першою статті 233 КЗпП України передбачено, що працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення. Невидання власником (уповноваженим органом) негайно після проголошення судового рішення наказу про поновлення працівника на роботі є підставою для застосування відповідальності, передбаченої статтею 236 КЗпП України. У цьому разі перебіг тримісячного строку звернення до суду починається з наступного дня після видачі роботодавцем зазначеного наказу незалежно від тривалості затримки його видачі».

1. У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 жовтня 2019 року у справі № 522/13736/15 (провадження № 61-25545сво18) зазначено, що: «якщо працівник був незаконно звільнений, трудовий договір з ним був незаконно припинений роботодавцем в односторонньому порядку. Виконання роботодавцем рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого працівника полягає у відновленні трудового договору, який раніше існував і був незаконно припинений роботодавцем. До моменту фактичного виконання роботодавцем рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого працівника трудові правовідносини, які існували до порушення з боку роботодавця, не виникають. У зв`язку з цим, виплати, які мають бути здійснені роботодавцем на користь незаконно звільненого працівника, у тому числі середній заробіток за час вимушеного прогулу або різниця у заробітку за час виконання нежчеоплачуваної роботи, не можуть вважатись заробітною платою та не витікають із трудового договору як підстави для виплат. Ці виплати не можуть кваліфікуватись як плата за виконану роботу. Отже, за змістом норм чинного законодавства середній заробіток за час затримки власником або уповноваженим ним органом виконання судового рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого працівника за своєю правовою природою не є основною чи додатковою заробітною платою (винагородою, яку роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу), а також не є заохочувальною чи компенсаційною виплатою у розумінні статті 2 Закону України «Про оплату праці», тобто середній заробіток за час затримки виконання рішення про поновлення на роботі працівника не входить до структури заробітної плати, а є спеціальним видом відповідальності роботодавця за порушення трудових прав працівника, отже строк пред`явлення до суду позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час затримки виконання рішення про поновлення на роботі обмежується трьома місяцями з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права». Вказаний правовий висновок узгоджується із правовим висновком, викладеним у постанові Великої Палати Верховного Суду у справі № 910/4518/16 (провадження № 12-301гс18). У зв`язку із наведеним, на підставі частини другої статті 403 ЦПК України, Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду вважає за необхідне відступити від висновку Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, який викладений у постановах від 16 січня 2018 року у справі № 524/415/16-ц (провадження № 61-713св17) та від 25 липня 2018 року у справі № 552/3404/17 (провадження № 61-8881св18)». 1.2. Аналогічний по суті висновок зроблений щодо вимог про виплату середнього заробітку за час вимушеного прогулу (частина друга статті 235 КЗпП) у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 жовтня 2019 року у справі № 369/10046/18 (провадження № 61-9664сво19), в якій вказано, що: «виплата середнього заробітку за час вимушеного прогулу (частина друга статті 235 КЗпП) не є різновидом оплати праці та елементом структури заробітної плати. Отже, за змістом норм чинного законодавства середній заробіток за час вимушеного прогулу за своєю правовою природою не є основною чи додатковою заробітною платою (винагородою, яку роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу), а також не є заохочувальною чи компенсаційною виплатою у розумінні статті 2 Закону України «Про оплату праці», тобто середній заробіток за час вимушеного прогулу не входить до структури заробітної плати, а є спеціальним видом відповідальності роботодавця за порушення трудових прав працівника, отже строк пред`явлення до суду позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу обмежується трьома місяцями з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права. Вказаний правовий висновок узгоджується із правовим висновком, викладеним у постанові Великої Палати Верховного Суду у справі № 910/4518/16 (провадження № 12-301гс18). У зв`язку із наведеним, на підставі частини другої статті 403 ЦПК України, Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду вважає за необхідне відступити від висновку Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, який викладений у постанові від 25 липня 2018 року у справі № 761/22614/16-ц (провадження № 61-8620св18)». 1.3. Таким чином, Об`єднаною палатою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду сформована єдина правозастосовча практика щодо застосування строку звернення до суду, установленого статтею 233 КЗпП до вимог про виплату середнього заробітку за час вимушеного прогулу (частина друга статті 235 КЗпП) та вимог про стягнення середнього заробітку за час затримки власником або уповноваженим ним органом виконання судового рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого працівника (стаття 236 КЗпП).

2. У практиці Верховного Суду в складі Касаційного адміністративного суду сформовано протилежний підхід: (1) у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 04 жовтня 2018 року у справі № 803/562/16 (адміністративне провадження № К/9901/7399/18) зазначено, що: «колегія суддів Верховного Суду погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що позивач має право відповідно до статті 236 КЗпП України на виплату йому середнього заробітку за час затримки виконання судового рішення. Згідно з рішенням Конституційного Суду України від 15 жовтня 2013 року №8-рп/2013 у справі щодо офіційного тлумачення положень ч. 2 ст. 233 КЗпП України, ст. ст. 1, 12 Закону України «Про оплату праці» (справа № 1-13/2013), аналізуючи положення трудового законодавства в контексті конституційного звернення, Конституційний Суд України виходив з того, що поняття «заробітна плата» і «оплата праці», які використано у законах, що регулюють трудові правовідносини, є рівнозначними в аспекті наявності у сторін, які перебувають у трудових відносинах, прав і обов`язків щодо оплати праці, умов їх реалізації та наслідків, що мають настати у разі невиконання цих обов`язків. Таким чином, у разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці працівник має право без обмежень будь-яким строком звернутись до суду з позовом про стягнення заробітної плати, яка йому належить, тобто усіх виплат, на які він має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, незалежно від того, чи здійснив роботодавець нарахування таких виплат. Колегія суддів Верховного Суду вважає безпідставним застосування судом апеляційної інстанції до спірних правовідносин положень частини першої статті 233 КЗпП України, оскільки вимоги про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу відносяться до вимог щодо порушення законодавства про оплату праці та відповідно до частини другої статті 233 КЗпП України не обмежуються будь-яким строком звернення працівника до суду»; (2) у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 27 травня 2021 року в справі № 460/52/20 (адміністративне провадження № К/9901/32515/20) вказано, що: «рішення про поновлення на роботі вважається виконаним з дня видання власником або уповноваженим ним органом про це наказу. Відповідно до статті 236 КЗпП України виплата середнього заробітку за час затримки виконання рішення про поновлення на роботі проводиться незалежно від вини роботодавця в цій затримці. Закон пов`язує цю виплату виключно з фактом затримки виконання рішення про поновлення на роботі. Для вирішення питання про наявність підстав для стягнення середнього заробітку за час затримки виконання рішення про поновлення на роботі на підставі статті 236 КЗпП України суду належить встановити: чи мала місце затримка виконання такого рішення, у разі наявності затримки виконання рішення - встановити період, який необхідно рахувати від наступного дня після ухвалення рішення про поновлення на роботі до дати видання роботодавцем наказу про поновлення на роботі, та, відповідно, провести розрахунок належних до стягнення сум за встановлений період. З обставин справи слідує, що судове рішення про поновлення позивача на посаді прийнято 11 квітня 2016 року, проте фактичне його виконання відбулось із прийняттям 17 червня 2016 року рішення обласної ради №

168. Таким чином, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку, що період часу з 12 квітня по 16 червня 2016 року є періодом затримки виконання постанови Рівненського окружного адміністративного суду від 11 квітня 2016 року в частині поновлення позивача на посаді, за який позивачу має бути виплачено середній заробіток. Щодо доводів скаржника про пропущення позивачем строку звернення до суду з цим позовом, то колегія суддів зазначає про таке. Відповідно до частини другої статті 233 КЗпП України у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком. Виходячи з буквального тлумачення зазначеної норми, у разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці не обмежується будь-яким строком звернення працівника до суду з позовом про стягнення заробітної плати, яка йому належить, тобто усіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, зокрема й за час простою, який мав місце не з вини працівника, незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат. Офіційне тлумачення положення частини другої статті 233 Кодексу законів про працю України дав Конституційний Суд України у своїх рішеннях від 15 жовтня 2013 року №8-рп/2013 і №9-рп/2013. Зокрема, у рішенні Конституційного Суду України від 15 жовтня 2013 року № 8-рп/2013 зазначається: «В аспекті конституційного звернення положення частини другої статті 233 Кодексу законів про працю України у системному зв`язку з положеннями статей 1, 12 Закону України "Про оплату праці" від 24 березня 1995 року № 108/95-ВР зі змінами необхідно розуміти так, що у разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці не обмежується будь-яким строком звернення працівника до суду з позовом про стягнення заробітної плати, яка йому належить, тобто усіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, зокрема й за час простою, який мав місце не з вини працівника, незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат». Крім того, згідно зі статтею 2 Закону України «Про оплату праці» структура заробітної плати складається з: Основної заробітної плати. Це - винагорода за виконану роботу відповідно до встановлених норм праці (норми часу, виробітку, обслуговування, посадові обов`язки). Вона встановлюється у вигляді тарифних ставок (окладів) і відрядних розцінок для робітників та посадових окладів для службовців; Додаткової заробітної плати. Це - винагорода за працю понад установлені норми, за трудові успіхи та винахідливість і за особливі умови праці. Вона включає доплати, надбавки, гарантійні і компенсаційні виплати, передбачені чинним законодавством; премії, пов`язані з виконанням виробничих завдань і функцій; Інших заохочувальних та компенсаційних виплат. До них належать виплати у формі винагород за підсумками роботи за рік, премії за спеціальними системами і положеннями, виплати в рамках грантів, компенсаційні та інші грошові і матеріальні виплати, які не передбачені актами чинного законодавства або які провадяться понад встановлені зазначеними актами норми. З огляду на викладене, Верховний Суд погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій щодо застосування до спірних правовідносин частини другої статті 233 КЗпП України та можливістю звернення до суду з вимогою стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу без обмеження будь-яким строком. При цьому, з аналізу частини другої статті 233 КЗпП України, а також з урахуванням Рішення Конституційного Суду України від 15 жовтня 2013 року № 8-рп/2013, висновується, що для застосування названої норми наявність трудових відносин не вимагається. Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом у постановах від 31 січня 2018 року у справі № 813/7926/14, від 18 липня 2018 року у справі № 810/594/17, від 04 жовтня 2018 року у справі № 803/562/16, від 05 вересня 2019 року у справі №813/1247/17, від 16 вересня 2019 року у справі № 815/4508/15, від 24 листопада 2020 року у справі № 570/5587/17 і колегія суддів не вбачає підстав для відступу від вказаних висновків. Також є усталеною практика Верховного Суду щодо строків звернення до суду з позовом про стягнення середнього заробітку за час затримки виконання рішення про поновлення на роботі працівника. Зокрема, у постановах від 30 січня 2019 року у справі № 808/1271/18, від 02 жовтня 2019 року у справі №823/1507/18, від 24 грудня 2020 року у справі №807/2434/15 та від 22 квітня 2021 року у справі № 826/8789/18 Верховний Суд дійшов висновку, що звернення до суду з таким позовом не обмежується будь-яким строком. До того ж, у постанові від 24 грудня 2020 року у справі № 807/2434/15 Верховний Суд визначив природу вимоги про оплату середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду, та дійшов висновку, що така вимога є спором про оплату праці, а тому до спірних правовідносин належить застосовувати частину другу статті 233 КЗпП України. Наведена практика також узгоджується із викладеними в постанові Верховного Суду від 13 лютого 2020 року у справі № 818/1095/16 висновками, які були враховані судом апеляційної інстанції при розгляді цієї справи.».

3. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 24 березня 202 року в справі № 755/12623/19 (провадження № 61-19406св20) передано справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 3.1. В ухвалі Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 24 березня 2021 року в справі № 755/12623/19 (провадження № 61-19406св20) зазначено, що «частиною другою статті 235 КЗпП України передбачено, що при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу. Середній заробіток за час вимушеного прогулу за своєю правовою природою не є основною чи додатковою заробітною платою (винагородою, яку роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу), а також не є заохочувальною чи компенсаційною виплатою у розумінні статті 2 Закону України «Про оплату праці», тобто середній заробіток за час вимушеного прогулу не входить до структури заробітної плати, а є спеціальним видом відповідальності роботодавця за порушення трудових прав працівника, отже, строк пред`явлення до суду позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу обмежується трьома місяцями з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права. Вказаний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 жовтня 2019 року у справі № 369/10046/18 (провадження № 61-9664сво19). Разом із тим Верховний Суд у складі Касаційного адміністративного суду у постановах: від 12 лютого 2020 року у справі № 620/3884/18 (провадження № К/9901/10912/19), від 05 вересня 2019 року у справі № 813/1247/17 (провадження № К/9901/49937/18), від 30 жовтня 2018 року у справі № 826/12721/17 (провадження № К/9901/37996/18), дійшов висновку про те, що у разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці, працівник не обмежується будь-яким строком звернення до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати, яка включає усі виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно державних гарантій, встановлених законодавством, зокрема й за час вимушеного прогулу, який мав місце не з вини працівника, незалежно від того, чи було здійснено роботодавцем нарахування таких виплат, а тому до спірних правовідносин (стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу) не застосовуються положення частини першої статті 233 КЗпП України в частині визначення строку звернення до суду. Тому колегія суддів вважає, що необхідно відступити від вказаного правового висновку Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду для формування єдиної правозастосовчої практики щодо застосування частини першої статті 233 КЗпП України до вимог про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, які заявлені після ухвалення судового рішення про визнання звільнення незаконним та поновлення працівника на роботі, а тому справа містить виключну правову проблему, яка потребує вирішення Великою Палатою Верховного Суду з метою формування єдиної правозастосовної практики, оскільки висновки судів касаційної інстанції у наведених вище постановах при однакових фактичних обставинах і подібних правовідносинах зводяться до протилежних висновків». 3.2 Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 08 квітня 2021 року по справі № 755/12623/19 (провадження № 14-47цс21) справа прийнята для продовження розгляду.

4. Європейський суд з прав людини зауважив, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який, між іншим, вимагає щоб при остаточному вирішенні справи судами їх рішення не викликали сумнівів (BRUMARESCU v. ROMANIA, № 28342/95, § 61, ЄСПЛ, від 28 жовтня 1999 року). Якщо конфліктна практика розвивається в межах одного з найвищих судових органів країни, цей суд сам стає джерелом правової невизначеності, тим самим підриває принцип правової визначеності та послаблює довіру громадськості до судової системи (LUPENI GREEK CATHOLIC PARISH AND OTHERS v. ROMANIA, № 76943/11, § 123, ЄСПЛ, від 29 листопада 2016 року). Судові рішення повинні бути розумно передбачуваними (S.W. v. THE UNITED KINGDOM, № 20166/92, § 36, ЄСПЛ, від 22 листопада 1995 року). 4.1. Надана судам роль в ухваленні судових рішень якраз і полягає в розвіюванні тих сумнівів щодо тлумачення, які існують. Оскільки завжди існуватиме потреба в з`ясуванні неоднозначних моментів і адаптації до обставин, які змінюються (VYERENTSOV v. UKRAINE, № 20372/11, § 65, ЄСПЛ, від 11 квітня 2013 року; DEL RIO PRADA v. SPAIN, № 42750/09, § 93, ЄСПЛ, від 21 жовтня 2013 року). 4.3. Великою Палатою Верховного Суду вирішення Великою Палатою Верховного Суду правової проблеми в частині застосування частини першої статті 233 КЗпП до вимог про виплату середнього заробітку за час вимушеного прогулу (частина друга статті 235 КЗпП) без вирішення аналогічного питання про застосування частини першої статті 233 КЗпП України до вимог про стягнення середнього заробітку за час затримки власником або уповноваженим ним органом виконання судового рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого працівника (стаття 236 КЗпП) не сприятиме єдності судової практики, а враховуючи наведені висновки Касаційного адміністративного суду та Касаційного цивільного суду матиме наслідком подальше різне застосування одних і тих самих норм в подібних правовідносинах.

5. За таких обставин, колегії суддів необхідно було постановити ухвалу про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду у зв`язку із необхідністю відступу від висновку, що міститься в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 04 жовтня 2018 року у справі № 803/562/16 (адміністративне провадження № К/9901/7399/18) та в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 27 травня 2021 року в справі № 460/52/20 (адміністративне провадження № К/9901/32515/20). Суддя В. І. Крат