Постанова 4854 № 540/776/21

П`ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ___________________________________________________________________________________ П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 22 жовтня 2021 р.м.ОдесаСправа № 540/776/21 Головуючий в 1 інстанції: Гомельчук С.В. Дата і місце ухвалення 12.07.2021р., м. Херсон П`ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: Головуючого судді: Бойка А.В., суддів: Федусика А.Г., Шевчук О.А., розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Південного міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань Міністерства юстиції на рішення Херсонського окружного адміністративного суду від 12 липня 2021р. по справі №540/776/21 за позовом ОСОБА_1 до Південного міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань Міністерства юстиції про визнання протиправним та скасування наказу про звільнення, поновлення на посаді та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, - В С Т А Н О В И В: У квітні 2021 року ОСОБА_1 звернулась до суду першої інстанції з позовом, в якому просила: - визнати протиправним та скасувати наказ Південного міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань Міністерства юстиції від 03.02.2021р. №25 о/с "Про особовий склад " в частині звільнення ОСОБА_1 з посади завідувача сектору юридичного забезпечення; - поновити ОСОБА_1 на посаді завідувача сектору юридичного забезпечення Південного міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань Міністерства юстиції з 09.02.2021р.; - стягнути з відповідача на користь позивача середній заробіток за час вимушеного прогулу з 09.02.2021р. по день ухвалення рішення суду. Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, Південне міжрегіональне управління з питань виконання кримінальних покарань Міністерства юстиції подало апеляційну скаргу, в якій посилалось на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, що призвело до неправильного вирішення справи. Апелянт зазначив, що суд першої інстанції приймаючи судове рішення у справі дійшов помилкового висновку про незаконність звільнення позивача із займаної посади, оскільки вважає, що положення ст. 87 Закону №889 не зобов`язують роботодавця при ліквідації державного органу пропонувати державному службовцю іншу вакантну посаду у цьому ж, або новоствореному органі. Зазначив, що на час звільнення позивача із займаної посади в Південному міжрегіональному управлінні були відсутні будь-які інші вакантні посади, які б позивач могла зайняти. Вважає, що оскаржуваний наказ прийнято у відповідності до вимог чинного законодавства, а отже підстави для задоволення позову відсутні. На підставі викладеного апелянт просить скасувати рішення Херсонського окружного адміністративного суду від 12 липня 2021р. по справі №540/776/21, та прийняти нове про відмову у задоволенні позовних вимог. У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_1 зазначила, що суд першої інстанції вірно встановив усі обставини справи та надав їм належну правову оцінку, у зв`язку з чим просив залишити судове рішення без змін. Розглянувши матеріали справи, заслухавши суддю-доповідача, переглянувши справу за наявними в ній доказами, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів зазначає наступне. Судом першої інстанції встановлено, що 12.12.2017р. ОСОБА_1 призначена на посаду завідувача сектору юридичного забезпечення Південного міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань та пробації Міністерства юстиції, як переможець конкурсу. 03 лютого 2021р. головою комісії з реорганізації Південного міжрегіонального управління прийнято наказ №25-о, яким ОСОБА_1 звільнено із займаної посади відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 87 Закону України "Про державну службу"(скорочення чисельності або штату державних службовців, скорочення посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців, реорганізація державного органу). Вважаючи своє звільнення незаконним, позивач звернулась до суду із даним позовом. Вирішуючи спір по суті, суд першої інстанції виходив з того, що оскільки орган в якому позивач проходила державну службу реорганізовано, а не ліквідовано, штатний розклад новоствореного органу передбачав збільшення кількості штатних одиниць, внесенні до статті 87 Закону №889-VIII зміни суттєво звужують гарантії державних службовців щодо подальшого проходження служби, матеріали справи не містять доказів у підтвердження наявності підстав для звільнення позивача із займаної посади, позов ОСОБА_1 є обґрунтованим та належить задоволенню. Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції, з огляду на наступне. Відповідно до ч. 2 ст. 3 Конституції України, права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави. Частинами 1, 2, 6 статті 43 Конституції України встановлено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Відповідно до Закону України «Про державну службу» від 10.12.2015 року №889-VIII (Закон №889-VIII, в редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин), цей Закон визначає принципи, правові та організаційні засади забезпечення публічної, професійної, політично неупередженої, ефективної, орієнтованої на громадян державної служби, яка функціонує в інтересах держави і суспільства, а також порядок реалізації громадянами України права рівного доступу до державної служби що базується на їхніх особистих якостях та досягненнях. Відповідно до ч. 2 та ч. 3 ст. 5 Закону №889-VІІІ відносини, що виникають у зв`язку із вступом, проходженням та припиненням державної служби, регулюються цим Законом, якщо інше не передбачено законом. Дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців у частині відносин, не врегульованих цим Законом. Підстави припинення державної служби визначені статтею 83 Закону №889-VІІІ. Так, відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 83 Закону №889-VІІІ державна служба припиняється за ініціативою суб`єкта призначення (статті 87, 87-1 цього Закону). Відповідно до п. 1-1 ч. 1 ст. 87 Закону №889-VІІІ підставою для припинення державної служби за ініціативою суб`єкта призначення є - ліквідація державного органу. Частиною 3 ст. 87 Закону №889-VІІІ встановлено, що суб`єкт призначення або керівник державної служби попереджає державного службовця про наступне звільнення на підставі пунктів 1 та 1-1 частини першої цієї статті у письмовій формі не пізніше ніж за 30 календарних днів. Суб`єкт призначення або керівник державної служби може пропонувати державному службовцю будь-яку вакантну посаду державної служби у тому самому державному органі (за наявності). При цьому не застосовуються положення законодавства про працю щодо обов`язку суб`єкта призначення отримання згоди виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника) на звільнення. Як вже зазначалось, 06.01.2021р. позивача попереджено про припинення державної служби на підставі п. 1 ч. 1 ст. 87 Закону №889-VІІІ, а наказом від 03.02.2021р. звільнено із займаної посади з 08.02.2021р. Перевіряючи висновки суду першої інстанції та доводи апеляційної скарги стосовно питання існування такої підстави припинення державної служби, як ліквідація державного органу, апеляційний суд зазначає наступне. Відповідно до частин другої, третьої статті 81 ЦК України, юридичні особи, залежно від порядку їх створення, поділяються на юридичних осіб приватного права та юридичних осіб публічного права. Юридична особа приватного права створюється на підставі установчих документів відповідно до статті 87 цього Кодексу. Юридична особа приватного права може створюватися та діяти на підставі модельного статуту в порядку, визначеному законом. Юридична особа публічного права створюється розпорядчим актом Президента України, органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування. Цим Кодексом встановлюються порядок створення, організаційно-правові форми, правовий статус юридичних осіб приватного права. Порядок утворення та правовий статус юридичних осіб публічного права встановлюються Конституцією України та законом. Відповідно до частини першої статті 104 ЦК України, юридична особа припиняється в результаті реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації. У разі реорганізації юридичних осіб майно, права та обов`язки переходять до правонаступників. Ліквідація - це одна із форм припинення юридичної особи. Ліквідація юридичних осіб здійснюється без переходу прав i обов`язків підприємства, що ліквідується, до інших осіб, тобто без правонаступництва. При ліквідації підприємства його права й обов`язки припиняються. Зокрема, особливістю ліквідації державного органу як юридичної особи публічного права є те, що одночасно з його ліквідацією припиняється й реалізація державою функцій, покладених на цей орган. Ліквідація юридичної особи публічного права здійснюється розпорядчим актом органу державної влади, органу місцевого самоврядування або уповноваженою на це особою. У цьому акті має бути наведене обґрунтування доцільності відмови держави від виконання завдань та функцій такої особи або їхньої передачі іншим органам виконавчої влади. Якщо таке обґрунтування наведене, то у такому випадку має місце ліквідація юридичної особи публічного права, а якщо ні, то саме посилання на те, що особа ліквідується, є недостатнім. Таким чином, судова колегія вважає, що для вирішення питання чи мало місце - ліквідація юридичної особи публічного права чи її реорганізація, необхідно надати оцінку правовому акту, який став підставою ліквідації, зокрема, на предмет того, чи припинено виконання функцій ліквідованого органу, чи покладено виконання цих функцій на інший державний орган виконавчої влади, оскільки якщо внаслідок ліквідації державного органу його функції були передані іншому чи новоутвореному державному органу, то в такому випадку має місце не ліквідація, а реорганізація державного органу. 16.12.2020р. Кабінет Міністрів України прийняв Постанову №1252 «Деякі питання територіальних органів Міністерства юстиції» (Постанова №1252), якою постановив реорганізувати територіальний орган Міністерства юстиції - Південне міжрегіональне управління з питань виконання кримінальних покарань Міністерства юстиції шляхом його приєднання до міжрегіонального територіального органу Міністерства юстиції з питань виконання кримінальних покарань - Департаменту з питань виконання кримінальних покарань. На виконання Постанови Кабінету Міністрів України від 16.12.2020р. №1252, Міністерством юстиції 21.12.2020 року прийнято наказ №4390/5, яким реорганізовано територіальний орган Міністерства юстиції - Південне міжрегіональне управління з питань виконання кримінальних покарань Міністерства юстиції шляхом його приєднання до міжрегіонального територіального органу Міністерства юстиції з питань виконання кримінальних покарань - Департаменту з питань виконання кримінальних покарань. Наразі встановлено, що до ЄДР внесено запис «В стані припинення, від 28.12.2020р., 1005561270025060077, Внесення рішення засновників (учасників) юридичної особи або уповноваженого ними органу щодо припинення юридичної особи в результаті її реорганізації». Відповідно до абзацу 2 пункту 2 Постанови КМУ №1252 від 16.12.2020р., правонаступником територіального органу Міністерства юстиції, який реорганізується згідно з пунктом 1 цієї постанови, є міжрегіональний територіальний орган Міністерства юстиції з питань виконання кримінальних покарань - Департамент з питань виконання кримінальних покарань. Таким чином, фактично відбулася реорганізація, а не ліквідація державного органу, внаслідок якої створене Міжрегіональний територіальний орган Міністерства юстиції з питань виконання кримінальних покарань, яке є правонаступником всіх прав та обов`язків ліквідованої юридичної особи - Південного міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань Міністерства юстиції. Оскільки Постановою №1252 Кабінет Міністрів України визначив, що всі функції та повноваження ліквідованого органу переходять до новоствореного органу, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що відбулася реорганізація, а не ліквідація, оскільки повноваження ліквідованої установи перейшли до правонаступника, а не припинені взагалі. Перевіряючи висновки суду першої інстанції та доводи апелянта щодо підстав звільнення позивача, апеляційний суд зазначає наступне. 10.12.2015 року прийнятий Закон України «Про державну службу» №889-VIII, відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 87 якого підставами для припинення державної служби за ініціативою суб`єкта призначення є скорочення чисельності або штату державних службовців, ліквідація державного органу, реорганізація державного органу у разі, коли відсутня можливість пропозиції іншої рівноцінної посади державної служби, а в разі відсутності такої пропозиції - іншої роботи (посади державної служби) у цьому державному органі. За змістом ч. 3 Закону №889-VIII процедура вивільнення державних службовців на підставі пункту 1 частини першої цієї статті визначається законодавством про працю. Звільнення на підставі пункту 1 частини першої цієї статті допускається лише у разі, якщо державного службовця не може бути переведено на іншу посаду відповідно до його кваліфікації або якщо він відмовляється від такого переведення. Державний службовець, якого звільнено на підставі пункту 1 частини першої цієї статті, у разі створення в державному органі, з якого його звільнено, нової посади чи появи вакантної посади, що відповідає кваліфікації державного службовця, протягом шести місяців з дня звільнення має право поворотного прийняття на службу за його заявою, якщо він був призначений на посаду в цьому органі за результатами конкурсу. Таким чином, стаття 87 Закону №889-VIII на час проходження позивачем державної служби, передбачала чіткий вичерпний перелік підстав припинення державної служби (в тому числі і за ініціативою суб`єкта призначення), і при цьому містила імперативне положення, яке є по своїй суті однією з гарантій того, що процедура вивільнення державних службовців на підставі пункту 1 частини першої цієї статті визначається законодавством про працю. Проте, 19.09.2019 року Верховною Радою України прийнятий Закон України №117-IX «Про внесення змін до деяких законів України щодо перезавантаження влади» (Закон №117-IX), який набрав чинності 25.09.2019 року. Так, Законом №117-IX були внесені зміни до статті 87 Закону України «Про державну службу» №889-VIII, яка регламентує припинення державної служби за ініціативою суб`єкта призначення. Зокрема, у п. 1 ч. 1 ст. 87 Закону № 889-VIII щодо підстав припинення державної служби: слова «ліквідація державного органу» замінені словами «скорочення посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців», а слова «у разі, коли відсутня можливість пропозиції іншої рівноцінної посади державної служби, а в разі відсутності такої пропозиції - іншої роботи (посади державної служби) у цьому державному органі» виключені. Абзац перший ч. 3 ст. 87 Закону №889-VIII «Процедура вивільнення державних службовців на підставі пункту 1 частини першої цієї статті визначається законодавством про працю» викладений в такій редакції: « Суб`єкт призначення приймає рішення про припинення державної служби з підстав, передбачених пунктами 2 і 3 частини першої цієї статті, у п`ятиденний строк з дня настання або встановлення відповідного факту». Абзац другий ч. 3 ст. 87 Закону №889-VIII «Звільнення на підставі пункту 1 частини першої цієї статті допускається лише у разі, якщо державного службовця не може бути переведено на іншу посаду відповідно до його кваліфікації або якщо він відмовляється від такого переведення» - виключений. В абзаці третьому ч. 3 ст. 87 Закону №889-VIII слова «має право поворотного прийняття на службу за його заявою» замінені словами «за рішенням суб`єкта призначення може бути призначений на рівнозначну або нижчу посаду державної служби». 14.01.2020 року Верховною Радою України прийнятий Закон України №440-IX «Про внесення змін до Митного кодексу України та деяких інших законодавчих актів України у зв`язку з проведенням адміністративної реформи» (надалі - Закон №440-IX), який набрав чинності 13.02.2020 року, яким також були внесені зміни до низки законодавчих актів, в тому числі і до Закону України «Про державну службу» №889-VIII, зокрема, до статті 87 Закону №889-VIII. Так, частина третя статті 87 Закону №889-VIII доповнена новим абзацом першим такого змісту: «Суб`єкт призначення або керівник державної служби попереджає державного службовця про наступне звільнення на підставі пунктів 1 та 1-1 частини першої цієї статті у письмовій формі не пізніше ніж за 30 календарних днів. Суб`єкт призначення або керівник державної служби може пропонувати державному службовцю будь-яку вакантну посаду державної служби у тому самому державному органі (за наявності). При цьому не застосовуються положення законодавства про працю щодо обов`язку суб`єкта призначення отримання згоди виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника) на звільнення. У зв`язку з цим абзаци перший - третій вважати відповідно абзацами другим четвертим». Аналіз прийнятих Верховною Радою України доповнень та змін до статті 87 Закону №889-VIII дає можливість дійти висновку, що такі зміни та доповнення суттєво змінили порядок звільнення особи за ініціативою суб`єкта призначення, зокрема, з підстав ліквідації та реорганізації державного органу в сторону звуження гарантій державного службовця на продовження служби. Так, скасований обов`язок суб`єкта призначення пропонувати працівнику іншу рівноцінну посаду державної служби, а в разі відсутності такої пропозиції - іншу роботу (посади державної служби) у цьому державному органі, а також виключене положення п.1 ч. 1 ст. 87 Закону №889-VIII, стосовно того, що процедура вивільнення державних службовців на підставі пункту 1 частини першої цієї статті визначається законодавством про працю. Відповідні зміни були внесені і у КЗпП України Законом України «Про внесення змін до Кодексу законів про працю України» 12.12.2019 № 378-IX, який набрав чинності 02.02.2020 року. Зокрема, статтю 49-2 КЗпП України, яка регулює порядок вивільнення працівників, після частини п`ятої було доповнено новою частиною такого змісту: «Вивільнення працівників, які мають статус державних службовців відповідно до Закону України «Про державну службу", здійснюється у порядку, визначеному цією статтею, з урахуванням таких особливостей: про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за 30 календарних днів; у разі вивільнення працівників на підставі пункту 1 частини першої статті 40 цього Кодексу не застосовуються положення частини другої статті 40 цього Кодексу та положення частини другої цієї статті». Отже, доповнення та зміни до ст. 49-2 КЗпПУ, також суттєво змінили порядок звільнення працівників, які мають статус державних службовців відповідно до Закону України «Про державну службу» за ініціативою суб`єкта призначення на підставі пункту 1 частини першої статті 40 зокрема з підстав реорганізації державного органу в сторону звуження гарантій державного службовця, оскільки: до державних службовців не застосовуються положення частини другої статті 40 КЗпПУ «Звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу» та положення частини другої статті 49-2 КЗпПУ «При вивільненні працівників у випадках змін в організації виробництва і праці враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством». Колегія суддів зазначає, що позивачу з моменту попередження і до фактичного звільнення не пропонувалася жодна вакантна посада державної служби у новоствореному органі, хоча такі посади були наявні. Таким чином, беззаперечно очевидним є те, що наведені формулювання ст. 87 Закону №889-VIII та ст. 49-2 КЗпПУ, звужують гарантії державних службовців на продовження служби у зв`язку із реорганізацією державного органу, порівняно із іншими громадянами, що є прямим порушенням конституційного права, зокрема позивача, встановленого статтею 24 Основного закону, відповідно до якої громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками. Таким чином, апеляційний суд відхиляє доводи апелянта щодо законності підстави для звільнення позивача, та погоджується з висновками суду першої інстанції щодо наявності правових підстав для скасування оскаржуваного наказу та поновлення позивача на роботі. При цьому апеляційний суд зазначає, що апелянт не зазначив жодних підстав на спростування висновків суду першої інстанції щодо відсутності законних підстав звільнення позивача. Апеляційний суд, як і суд першої інстанції зазначає, що у разі реорганізації державного органу, незалежно від скорочення чисельності або штату державних службовців, підставою для припинення відносин державної служби мають бути інші об`єктивні підстави для звільнення державних службовців, та такими причинами не може бути лише одне бажання суб`єкта призначення. ЄСПЛ у справі "Полях та інші проти України" від 17.02.2020 року (набуло статусу остаточного 24.02.2020 р.) визнав, що звільнення заявників становило втручання у їхнє право на повагу до приватного життя та наголосив, що таке втручання відбулось без жодної індивідуальної оцінки їхньої поведінки. Суд апеляційної інстації зазначає, що в цій справі звільненню ОСОБА_1 з посади не передувала будь-яка індивідуальна оцінка її роботи на посаді державного службовця, їй не інкриміновано жодних незаконних дій, прорахунків у роботі чи незадовільної поведінки, яка була б несумісна зі статусом державного службовця. Також, суд апеляційної інстанції погоджується з позивачем, що аналіз штатних розписів, як реорганізованого органу, так і органу, який здійснює відповідні функції та повноваження свідчить про відсутність факту скорочення чисельності державних службовців. Апеляційний суд зазначає, що звільняючи позивача із займаної посади, суб`єкт призначення не надав оцінку її роботі, не зазначив причини звільнення саме позивача, порівняно із іншими службовцями, прийнятими на службу до утвореного органу, відтак, обираючи серед працівників особу, яка підлягає звільненню суб`єкт призначення діяв свавільно, тобто без будь-яких обґрунтувань, на власний розсуд, не пояснюючи причини прийнятого рішення. Судова колегія зазначає, що на державні органи покладений обов`язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок (рішення у справах «Лелас проти Хорватії», «Тошкуце та інші проти Румунії») і сприятимуть юридичній визначеності (рішення у справах «Онер`їлдіз проти Туреччини», «Беєлер проти Італії»). Державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов`язків ( рішення у справі «Лелас проти Хорватії»). Потреба виправити колишню «помилку» не повинна непропорційним чином втручатися в коло правовідносин, на які покладалася особа щодо легітимності добросовісних дій державного органу (рішення у справі «Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки»). Іншими словами, свідоме уникнення виконання обов`язків державного органу не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються (рішення у справі «Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки» та у справах «Ґаші проти Хорватії», «Трґо проти Хорватії»). Апеляційний суд також враховує п. 70 рішення Європейського суду з прав людини від 20 жовтня 2011 року у справі «Рисовський проти України», в якому суд зазначив, що принцип «належного урядування», зокрема передбачає, що державні органи повинні діяти в належний і якомога послідовніший спосіб. При цьому, на них покладено обов`язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок і сприятимуть юридичній визначеності у правовідносинах. Державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість уникати виконання своїх обов`язків. Правомірне очікування виникає у тому випадку, коли внаслідок заяв чи обіцянок від імені органу публічної влади, або внаслідок усталеної практики в особи сформувалося розумне сподівання, що стосовно до неї орган публічної влади буде діяти саме так, а не інакше. Конституційний Суд України також вказував, що мета встановлення певних відмінностей (вимог) у правовому статусі працівників повинна бути істотною, а самі відмінності (вимоги), що переслідують таку мету, мають відповідати конституційним положенням, бути об`єктивно виправданими, обґрунтованими та справедливими (абзац сьомий підпункту 4.1 пункту 4 мотивувальної частини Рішення від 07.07.2004 № 14-рп/2004). З огляду на це Конституційний Суд України зазначає, що не може бути дискримінації у реалізації працівниками трудових прав. Порушення їх рівності у трудових правах та гарантіях є недопустимим, а будь-яке обмеження повинне мати об`єктивне та розумне обґрунтування і здійснюватись з урахуванням та дотриманням приписів Конституції України та міжнародних правових актів. Порушення принципу рівності громадян є також ще однією підставою для скасування наказу про звільнення та відновлення порушених прав позивача. Апеляційний суд також звертає увагу, що 23.02.2021 року ухвалений Закон України «Про внесення змін до деяких законів України щодо відновлення проведення конкурсів на зайняття посад державної служби та інших питань державної служби» №1285-ІХ, яким внесені зміни до Закону України "Про державну службу", зокрема, частину третю статті 87 Закону №889-VIII викладено в такій редакції: «

3. Суб`єкт призначення або керівник державної служби попереджає державного службовця про наступне звільнення на підставі пунктів 1 та 1-1 частини першої цієї статті у письмовій формі не пізніше ніж за 30 календарних днів. Одночасно з попередженням про звільнення на підставі пункту 1 частини першої цієї статті суб`єкт призначення або керівник державної служби пропонує державному службовцю іншу рівнозначну посаду державної служби або, як виняток, нижчу посаду державної служби відповідно до професійної підготовки та професійних компетентностей. При цьому враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством про працю. Державний службовець звільняється на підставі пункту 1 частини першої цієї статті у разі, коли відсутня можливість запропонувати відповідні посади, а також у разі його відмови від переведення на запропоновану посаду». Не зважаючи на те, що вказані зміни до Закону України "Про державну службу", внесені Законом №1285-ІХ, набрали чинності 06.03.2021 року, апеляційний суд, вважає що ухваленням Верховною Радою України Закону № 1285-ІХ, яким внесені зміни до частини третьої статті 87 Закону №889-VIII, законодавець у такий спосіб скасував дискримінаційні положення цього Закону №889-VIII, які звужували гарантії державних службовців на продовження служби у зв`язку із реорганізацією державного органу, порівняно із іншими громадянами, чим відновив конституційні права державних службовців на працю. За таких обставин, апеляційний суд в повному обсязі погоджується із висновком суду першої інстанції про незаконність наказу від 03.02.2021р. №25 о/с "Про особовий склад" в частині звільнення ОСОБА_1 з посади завідувача сектору юридичного забезпечення та наявність правових підстав, зокрема норм Конституції України, для його скасування. Відповідно до ст. 235 КЗпП України, у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв`язку з повідомленням про порушення вимог Закону України «Про запобігання корупції» іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір. При цьому, у випадку незаконного звільнення працівника з роботи, його порушене право повинно бути відновлене шляхом поновлення його на посаді, з якої його було незаконно звільнено. Працівник не вправі вимагати поновлення його на роботі на заново утвореному підприємстві, якщо він не був переведений туди в установленому порядку. Аналогічна правова позиція викладена Верховним Судом, зокрема у постановах від 28.02.2019 у справі № 817/860/16 та від 03.10.2019 у справі № 826/10460/16. Скасування наказу про звільнення позивача, передбачає поновлення його на посаді, з якої останній незаконно звільнений. Також апеляційний суд погоджується із висновками суду першої інстанції стосовно того, що час вимушеного прогулу позивача становить 104 робочих днів, а тому, відповідно до приписів Порядку, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 № 100, правильно стягнутий середній заробіток за увесь час вимушеного прогулу в сумі 161 470,40 грн. (1552,60 грн. х 104 р.д.) з відрахуванням обов`язкових платежів. Інші доводи апеляційної скарги не заслуговують на увагу, оскільки зводяться до незгоди з оскаржуваним судовим рішенням та не містять належних та обґрунтованих міркувань, які б спростовували висновки суду першої інстанції. Відповідно до ст. 242 КАС України, судове рішення повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених такими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Відповідно до статті 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Таким чином, апеляційний суд вважає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи, та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, внаслідок чого апеляційна скарга залишається без задоволення, а оскаржуване судове рішення суду першої інстанції - без змін. Враховуючи, що дана справа правомірно віднесена судом першої інстанції до категорії незначної складності та розглядалась за правилами спрощеного провадження, рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції, відповідно до ч.5 ст.328 КАС України, в касаційному порядку оскарженню не підлягають. Керуючись ст.ст. 308, 311, п.1 ч.1 ст.315, ст.ст. 316, 321, 322, 325, 328 КАС України, суд апеляційної інстанції П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу Південного міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань Міністерства юстиції залишити без задоволення. Рішення Херсонського окружного адміністративного суду від 12 липня 2021р. по справі №540/776/21 залишити без змін. Постанова суду набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню в касаційному порядку, відповідно до ч. 5 ст. 328 КАС України, не підлягає. Суддя-доповідач: А.В. Бойко Судді: А.Г. Федусик О.А. Шевчук