Постанова 4818 № 619/4478/20

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД __________________________________________________________________ ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 19 жовтня 2021 року справа № 619/4478/20 провадження № 22-ц/818/4320/21 Харківський апеляційний суд у складі: Головуючого: Маміної О.В., суддів: Пилипчук Н.П., Тичкової О.Ю., за участю секретаря: Сізонової О.О. учасники справи: позивач: ОСОБА_1 , відповідачі: ОСОБА_2 ОСОБА_3 ОСОБА_4 розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Харкові цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про визнання договорів недійсними за апеляційною скаргою представника ОСОБА_1 - ОСОБА_5 на рішення Дергачівського районного суду Харківської області від 20 квітня 2021 року у складі судді Овсяннікова В.С.,- в с т а н о в и в: 16.10.2020 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , у якому просила визнати фіктивні договори недійсними: а саме: договір купівлі-продажу автомобіля NISSAN PATROL 4759, реєстраційний номер НОМЕР_1 , який був укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_3 , на підставі якого 23.07.2016 проведено перереєстрацію автомобіля, скасувавши його реєстрацію; договір купівлі-продажу автомобіля ВАЗ 21101, реєстраційний номер НОМЕР_2 , який був укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 , на підставі якого 23.07.2016 проведено перереєстрацію автомобіля, скасувавши його реєстрацію. Рішенням Дергачівського районного суду Харківської області від 20 квітня 2021 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 - відмовлено. Скасовано заходи забезпечення позову, вжиті на підставі ухвали Дергачівського районного суду Харківської області від 03.11.2020. В апеляційній скарзіпредставник ОСОБА_1 - ОСОБА_5 , посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове, яким задовольнити позовні вимоги. Зазначає, що суд дійшов до помилкового висновку щодо ненадання доказів стосовно наявності умислу на вчинення відповідачами фіктивного правочину та щодо ненадання доказів щодо існування родинних відносин між відповідачами. Ненадання позивачем доказів щодо існування спору про поділ спільного сумісного майна подружжя. Вважає, що рішення суду ухвалене в порушення приписів, правил ст. ст. 15, 16 ЦК України, а також ст. ст. 1-4, 14,215 ЦПК України та поза увагою суду залишилася норма ст. 215 ЦК України та суд проігнорував правові позиції Конституційного суду, Верховного суду та практику ЄСПЛ. Вказує, що оспорюваний законом інтерес позивача полягає у тому, щоб спірні автомобілі повернулися у спільну власність подружжя, оскільки від цього залежить подальша можливість законної реалізації позивачем її прав як стягувача виконавчого провадження у майбутньому, який має визначене законом очікування примусової реалізації вказаного майна боржника з електронних торгів в рахунок задоволення грошових вимог. Отже, позивачка має безспірне право на оспорення укладених договорів купівлі- продажу. Оспорювані ОСОБА_1 договори купівлі-продажу автомобілів, на думку представника позивача, мають очевидні ознаки фіктивності і підлягають визнанню недійсними. У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_4 просить залишити апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін. Зазначає, що посилання на обставини укладення оспорюваних договорів без наміру відчужити майно, з метою уникнення на нього стягнення , є лише припущенням, доки позивачем не буде надано відповідних належних і достатніх доказів того, що такі обставини дійсно існували під час укладення спірних договорів. При цьому, позивачем не надавалися докази , які свідчили б про те, що станом на дату укладення договорів були наявні судові рішення про стягнення з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 коштів, так само як і доказів , які свідчили б про відкриття виконавчих проваджень за якими здійснювалося б їх примусове стягнення. Рішенням Дзержинського районного суду м. Харкова від 17 травня 2016 року розірвано шлюб між ним та позивачем, проте жодних майнових спорів на той час , так само, як і станом на дату укладення правочинів, між сторонами не було. Окрім того, судом достовірно встановлено, що автомобілі перереєстровані з ОСОБА_4 на ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , що свідчить про виконання ним правочину про відчуження автомобілів. Судом першої інстанції достовірно встановлено, що позивачкою не надано доказів існування спору про поділ спільного сумісного майна подружжя, а тому судом критично сприйняті доводи позивача про намір ОСОБА_4 приховати майно від можливого розподілу. Також, звертає увагу, що позивачка звернулася до суду з даним позовом з пропуском трирічного строку позовної давності, не обґрунтував поважність причин , з яких позовну давність було пропущено, Оскільки відповідачу не було відомо про розгляд справи у суді першої інстанції , він не мав змоги звернутися з заявою про застосування строків позовної давності. Перевіряючи законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції, відповідно до вимог ст.367 ЦПК України - в межах доводів апеляційної скарги і вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга представника ОСОБА_1 - ОСОБА_5 , не підлягає задоволенню, враховуючи наступне. Відповідно до частин 1, 2 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог суд першої інстанції виходив з того, що для визнання правочину фіктивним необхідна наявність умислу обох сторін договору на укладення такого правочину. Між тим, жодного доказу щодо наявності умислу на вчинення відповідачами такого правочину позивачкою не надано, а саме по собі вчинення правочину між близькими родичами не може свідчити про наявність такого умислу. Позивачкою взагалі не надано доказів щодо існування родинних відносин між відповідачами і відповідне клопотання про витребування таких доказів не заявлялося. Крім того, не надано доказів існування спору про поділ спільного сумісного майна подружжя, а тому суд сприймає критично доводи позивача про намір відповідача ОСОБА_4 приховати майно від можливого розподілу. Згідно ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Рішення суду першої інстанції відповідає зазначеним вимогам закону та фактичним обставинам справи. Судом установлено та підтверджується матеріалами справи, що 17.05.2016 Дзержинським районним судом м. Харкова шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_4 розірвано. (а.с. 16). Відповідно до довідки Регіонального сервісного центру в Харківській області МВС України від 07.05.2019 №31/20-1860 23.07.2016, на підставі договору купівлі-продажу здійснено, перереєстрацію права власності автомобіля NISSAN PATROL 4759, реєстраційний номер НОМЕР_1 , 2003 року випуску, з ОСОБА_4 на ОСОБА_3 (а.с. 12). Згідно довідки Регіонального сервісного центру в Харківській області МВС України від 07.05.2019 №31/20-1860 23.07.2016 на підставі договору купівлі-продажу, здійснено перереєстрацію права власності автомобіля ВАЗ 21101, реєстраційний номер НОМЕР_2 , 2007 року випуску, з ОСОБА_4 на ОСОБА_2 (а.с. 12). Відповідно до листа Регіонального сервісного центру ГСЦ МВС в Харківській області від 23.09.2020 № 31/20-1580 у центрі відсутні копії договорів купівлі-продажу згідно яких ТСЦ №6341 РСЦ ГСЦ МВС у Харківській області 23.07.2016 проведено перереєстрацію вказаних автомобілів. (а.с. 12). Згідно ч. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Звертаючись до суду з позовом ОСОБА_1 мотивували вимоги тим, що з 22.06.2010 вона перебувала у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_4 , який було розірвано рішенням Дзержинського районного суду м. Харкова від 17.05.2016. Від даного шлюбу у них народився син - ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .. За час спільного проживання вони вели спільне домашнє господарство, мали спільний бюджет, працювали, виховували та утримували сина. Подружжям за спільні кошти було придбано таке майно: - автомобіль NISSAN PATROL 4759, (2003), державний номер НОМЕР_1 , 16.10.2012 (на обліку), який був зареєстрований на ім`я ОСОБА_4 , в подальшому без її згоди був фіктивно відчужений на підставі договору купівлі-продажу його матері ОСОБА_3 та 23.07.2016 у ТСЦ №6341 РСЦ ГСЦ МВС в Харківській області проведено перереєстрацію автомобіля на ОСОБА_3 - автомобіль ВАЗ 21101 1596, (2007), державний номер НОМЕР_2 , 29.04.2011 (на обліку), який був зареєстрований на ім`я ОСОБА_4 , який в подальшому без її згоди був фіктивно відчужений на підставі договору купівлі-продажу його батькові ОСОБА_2 та 23.07.2016 у ТСЦ №6341 РСЦ ГСЦ МВС в Харківській області проведено перереєстрацію автомобіля на ОСОБА_2 . Після розірвання шлюбу вона переїхала мешкати за іншою адресою. Всі документи на спільне майно ОСОБА_4 забрав з собою, на прохання видати їх або надати копії документів на спільне майно останній їй відмовив. Спільне майно знаходиться у користуванні ОСОБА_4 та відповідачів, які разом мешкають. ОСОБА_4 обіцяв вирішити питання про поділ майна добровільно, але на цей час в добровільному порядку питання не вирішив та з метою уникнення поділу майна, фіктивно відчужив своїм батькам зазначені вище транспортні засоби, переоформивши їх на матір ОСОБА_3 та батька ОСОБА_2 . Надати копії зазначених вище договорів купівлі-продажу у неї немає можливості. ОСОБА_4 , грубо порушуючи принцип спільної сумісної власності подружжя, розуміючи, що свої грошові вимоги до нього позивач може задовольнити за рахунок транспортних засобів в рамках майбутніх виконавчих проваджень про стягнення боргу, аби уникнути відповідальності та зробити неможливим виконання майбутнього судового рішення, ОСОБА_4 фіктивно перереєстрував зазначені вище транспортні засоби на своїх батьків. Фіктивно відчуживши вказані транспортні засоби, ОСОБА_4 мешкаючи разом з батьками продовжує використовувати транспортні засоби на свій розсуд. При цьому будь-якого іншого майна, належного ОСОБА_4 , за рахунок реалізації якого можливо задовольнити частку зі спільної власності подружжя немає та в подальшому не виявиться, оскільки останній всіляким протиправним шляхом його фіктивно позбувається. З метою захисту та відновлення своїх порушених прав вона змушена звернутися до суд із даним позовом про визнання укладених ОСОБА_4 фіктивних договорів купівлі-продажу майна з його батьками недійсними. Відповідно до ст. 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним. Правові наслідки визнання фіктивного правочину недійсним встановлюються законами. Пунктом 24 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06 листопада 2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» встановлено, що для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. Судам необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків. У разі якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний. Фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знаючи заздалегідь, що він не буде виконаним; вчиняючи фіктивний правочин, сторони мають інші цілі, ніж ті, що передбачені правочином. Фіктивним може бути визнаний будь-який правочин, якщо він не має на меті встановлення правових наслідків. Ознака вчинення його лише для вигляду повинна бути властива діям обох сторін правочину. Якщо одна сторона діяла лише для вигляду, а інша намагалася досягти правового результату, такий правочин не може бути фіктивним. Позивач, який звертається до суду з позовом про визнання правочину фіктивним, повинен довести суду відсутність в учасників правочину наміру створити юридичні наслідки. Відповідно до ст. 81 ЦПК України кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. За правилами ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Частиною 1 ст. 77 ЦПК України визначено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Відповідно до частини 1 статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Згідно до частини 1 статті 627 ЦК України, відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Відповідно до статті 655 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму. Згідно частини 1 статті 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Положеннями статті 203 ЦК України, передбачено загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, а саме: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам;особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільними відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей. Відповідно до вимог статті 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). Відповідно до змісту статті 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним. Основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) іншого учасника або третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов`язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19) зазначила, що фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, вважає, що така протизаконна ціль, як укладення особою договору дарування майна зі своїм родичем з метою приховання цього майна від конфіскації чи звернення стягнення на таке майно в рахунок погашення боргу, свідчить, що його правова мета є іншою, ніж та, що безпосередньо передбачена правочином (реальне безоплатне передання майна у власність іншій особі), а тому цей правочин є фіктивним і може бути визнаний судом недійсним. Враховуючи наведені положення норм матеріального права, а також правові висновки Великої Палати Верховного Суду, для визнання правочину фіктивним суди повинні встановити наявність умислу в усіх сторін правочину, тобто, у справі, що переглядається, необхідно встановити наявність умислу як у ОСОБА_4 , так й у ОСОБА_3 та у ОСОБА_2 , що спірні договори купівлі продажу укладалися без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цими правочинами, а саме відчуження ОСОБА_4 транспортних засобів, на користь ОСОБА_3 та ОСОБА_2 та набуття останніми права власності на це рухоме майно. Як підставу недійсності правочинів позивачка посилалася на наявність намірів ОСОБА_4 унеможливити стягнення боргу на користь позивача в рамках майбутніх виконавчих проваджень, що ґрунтується лише на її припущеннях. Позивачем не надавалися суду докази, які свідчили б про те що станом на дату укладення оспорюваних правочинів були наявні судові рішення про стягнення з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 коштів, так само як і доказів, які свідчили б про відкриття виконавчих проваджень за якими здійснювалося б їх примусове стягнення. Також відсутні докази наявності будь-яких боргових зобов`язань ОСОБА_4 перед позивачем. Рішенням Дзержинського районного суду м. Харкова від 17 травня 2016 року розірвано шлюб між ОСОБА_4 та ОСОБА_1 , проте доказів щодо майнових спорів на той час, так само як і станом на дату укладення правочинів, матеріали справи не містять. Державна реєстрація права власності за ОСОБА_2 та ОСОБА_3 автомобілів свідчить про настання наслідків, передбачених правочинами купівлі-продажу вказаного майна. Доводи апеляційної скарги не містять жодних посилань на наявні у справі докази , які не було досліджено судом першої інстанції. Не надано таких доказів і до суду апеляційної інстанції. Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Правові висновки Верховного Суду у справах №712/15231/17, №646/3972/16-ц, №405/1820/17 , №369/11268/16-ц, №306/2952/14-ц на які посилається апелянт, викладені у справах з іншими обставинами, де в кожній із них був наявний судовий спір про стягнення заборгованості або відповідне судове рішення, а тому при вирішенні даного спору не можуть бути враховані судом. Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про відсутність підстав для визнання договорів купівлі-продажу транспортних засобів: NISSAN PATROL 4759, реєстраційний номер НОМЕР_1 та ВАЗ 21101, реєстраційний номер НОМЕР_2 на підставі яких 23.07.2016 було здійснено перереєстрацію транспортних засобів на ОСОБА_3 та ОСОБА_2 недійсними з підстав їх фіктивності. Доводи апеляційної скарги висновки суду першої інстанції не спростовують. З врахуванням викладених обставин та вимог діючого законодавства, колегія суддів дійшла висновку про те, що оспорювані договори не мають ознак фіктивності, а тому відсутні підстави для задоволення позовних вимог. Вимог про недійсність договорів з інших підстав позивачем не заявлено. Європейський суд з прав людини вказав що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Щодо вимоги відповідача ОСОБА_4 , які містяться у відзиві на апеляційну скаргу, стосовно застосування до спірних правовідносин строку позовної давності колегія судді зазначає таке. Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові (частина четверта статті 267 ЦК України). П. 2.2.Постанови Пленуму Вищого Господарського суду України № 10 від 29.05.2013 р. «Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів» роз`яснено, що за змістом частини першої статті 261 ЦК України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи. Отже, перш ніж застосовувати позовну давність, суд повинен з`ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. Відповідно до абз. 3 п. 11постанови Пленуму Верховного Суду України від 18 грудня 2009 року N 14 "Про судове рішення у цивільній справі" судам роз`яснено, що встановивши, що строк для звернення з позовом пропущено без поважної причини, суд у рішенні зазначає про відмову в позові з цих підстав, якщо про застосування позовної давності заявлено стороною у спорі, зробленою до ухвалення ним рішення, крім випадків, коли позов не доведено, що є самостійною підставою для цього. Отже, правила про позовну давність мають застосовуватись лише тоді, коли буде доведено існування самого суб`єктивного права. У випадку відсутності такого права або коли воно ніким не порушено, в позові має бути відмовлено не з причин пропуску строку позовної давності, а в зв`язку з необґрунтованістю самої вимоги. Ухвалою Дергачівського районного суду Харківської області від 03.11.2020 було заборонено відчуження автомобіля NISSAN PATROL 4759, реєстраційний номер НОМЕР_1 та автомобіля ВАЗ 21101, реєстраційний номер НОМЕР_2 . Відповідно до ч. ч. 9, 10 ст. 158 ЦПК України у випадку залишення позову без розгляду, закриття провадження у справі або у випадку ухвалення рішення щодо повної відмови у задоволенні позову суд у відповідному судовому рішенні зазначає про скасування заходів забезпечення позову. У такому разі заходи забезпечення позову зберігають свою дію до набрання законної сили відповідним рішенням або ухвалою суду. Отже, судом першої інстанції правильно скасовано заходи забезпечення позову, вжиті на підставі ухвали Дергачівського районного суду Харківської області від 03.11.2020, про що зазначено у оскаржуваному судовому рішенні. Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Так як апеляційна скарга залишається без задоволення, оскаржуване судове рішення без змін, то судові витрати, у відповідності до вимог ст. ст. 141, 382 ЦПК України між сторонами не розподіляються. Керуючись ст.ст.367, 368, п.1 ч.1 ст.374, ст.ст.375, 381, 382-384, 389, 390 ЦПК України, суд, - ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_5 - залишити без задоволення. Рішення Дергачівського районного суду Харківської області від 20 квітня 2021 року- залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення у випадках, передбачених ст. 389 ЦПК України. Головуючий: О.В. Маміна Судді: Н.П. Пилипчук О.Ю. Тичкова Повне судове рішення складено 22 жовтня 2021 року.