Постанова 4855 № 640/2205/21

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа № 640/2205/21 Суддя (судді) суду 1-ї інстанції: Вєкуа Н.Г. ПОСТАНОВА Іменем України 12 жовтня 2021 року м. Київ Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: головуючого судді Сорочка Є.О., суддів Федотова І.В., Коротких А.Ю., за участю секретаря с/з Грисюк Г.Г., розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 13 липня 2021 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Національної поліції у м. Києві про визнання незаконним та скасування рішення, зобов`язання вчинити певні дії, стягнення коштів, ВСТАНОВИВ: Позивач звернувся до суду з адміністративним позовом, в якому просив: - визнати незаконним та скасувати наказ про звільнення №749/о/с від 11 вересня 2020 року ОСОБА_1 з посади дільничного офіцера поліції сектору превенції відділу поліції з обслуговування центральної частини міста; - поновити ОСОБА_1 на посаді дільничного офіцера поліції сектору превенції відділу поліції з обслуговування центральної частини міста; - стягнути з Головного управління Національної поліції в м. Києві на користь ОСОБА_1 моральну шкоду в розмірі 16 000 грн. Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 13 липня 2021 року у задоволенні позову відмовлено. Позивач в апеляційній скарзі просить скасувати вказане судове рішення та ухвалити нове, яким позов задовольнити, оскільки вважає, що судом першої інстанції неповно з`ясовано обставини справи, висновки суду не відповідають обставинам справи, судом неправильно застосовано норми матеріального права, порушено норми процесуального права. Доводи апеляційної скарги ґрунтуються на тому, що звільнення позивача є протиправним. Відповідач у відзиві на апеляційну скаргу просить відмовити у її задоволенні, посилаючись на необґрунтованість доводів скаржника. Дослідивши матеріали справи, перевіривши підстави для апеляційного перегляду, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав. Судом першої інстанції встановлено та матеріалами справи підтверджується, що 04.09.2020 позивач звернувся до заступника Голови Національної поліції України - начальника головного управління Національної поліції Генерала поліції третього рангу з рапортом про звільнення зі служби в Національній поліції України за власним бажанням з 11.09.2020. Наказом від 11.09.2020 №749 о/с «Щодо особового складу» згідно з Закону України «Про національну поліцію» звільнено зі служби в поліції згідно з пунктом 7 (за власним бажанням) частини 1 статті 77 рядового поліції ОСОБА_1 (0164357), діючого офіцера поліції сектору превенції відділу поліції (з обслуговування центральної частини міста Києва) Печерського управління поліції, 11 вересня 2020 року, встановивши щомісячну премію за вересень 2020 року в розмірі 356,775 відсотки. Підстава: рапорт ОСОБА_1 від 04.09.2020. Позивач цього ж дня підготував рапорт, в якому просив залишити без розгляду його попередній рапорт щодо звільнення. Вказаний рапорт як вхідна кореспонденція зареєстрований управлінням кадрового забезпечення ГУ НП у м.Києві 17.09.2020, та відділом документального забезпечення 15.09.2020, що підтверджується відтиском печатки. Також, 14.09.2020 позивач повторно звернувся з рапортом в якому просив залишити без розгляду його попередній рапорт щодо звільнення. Вказаний рапорт як вхідна кореспонденція зареєстрований управлінням кадрового забезпечення ГУ НП у м.Києві 17.09.2020 вх. №5652, та відділом документального забезпечення 15.09.2020 вх. №17635, що підтверджується відтиском печатки. Не погодившись з рішенням про своє звільнення, позивач звернувся до суду з позовом. Суд першої інстанції в оскаржуваному рішенні дійшов висновків про те, що приймаючи спірний наказ відповідач діяв на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Колегія суддів суду апеляційної інстанції при прийнятті цієї постанови виходить з такого. Відповідно до статті 60 Закону України «Про Національну поліцію» проходження служби в поліції регулюється цим Законом та іншими нормативно-правовими актами. Пунктом 4 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про Національну поліцію» передбачено, що до приведення законодавства України у відповідність із цим Законом акти законодавства застосовуються в частині, що не суперечить цьому Закону. Згідно з пунктом 7 частини першої статті 77 Закону України «Про Національну поліцію» поліцейський звільняється зі служби в поліції, а служба в поліції припиняється за власним бажанням. Порядок звільнення з цієї підстави врегульований пунктом 68 Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ, затвердженого постановою Кабінету Міністрів УРСР від 29.07.1991 №114 (далі - Положення), яке є актом спеціального законодавства, що визначає порядок проходження служби особами рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ, наразі є чинним і встановлює, що особи рядового і начальницького складу, які виявили бажання звільнитися зі служби за особистим проханням, попереджають прямого начальника органу внутрішніх справ про прийняте ними рішення не пізніш як за три місяці до дня звільнення, про що подають рапорт за командою. Верховний Суд України у постанові від 24 червні 2014 року у справі №21-241а14 зазначив, що така позиція законодавця, на відміну від загального правила про обов`язок попередити власника чи уповноважений ним орган про звільнення за власним бажанням за два тижні (стаття 38 КЗпП), обумовлена особливим правовим положенням працівника органу внутрішніх справ, що стосується, наприклад, виконання ним обов`язків по забезпеченню безпеки громадян та громадського порядку, здійснення оперативно-розшукових заходів тощо. У цьому судовому рішенні Верховний Суд України висловив правову позицію, згідно з якою в межах передбаченого пунктом 68 Положення строку з дня подання рапорту про звільнення сторони трудового договору вправі домовитися про звільнення у більш короткий строк. Такою домовленістю, зокрема, слід вважати зазначення в рапорті конкретної дати, з якої (до настання якої) працівник міліції має бажання звільнитися зі служби до закінчення передбаченого пунктом 68 Положення строку та згоду уповноваженого органу звільнити цього працівника у визначений ним термін. Видача уповноваженим органом наказу про звільнення працівника міліції зі служби до закінчення передбаченого пунктом 68 Положення строку, якщо таке прохання міститься у рапорті про звільнення, є правомірною. Аналогічну позицію було підтримано і Верховним Судом, зокрема у постанові від 05.02.2020 по справі № 819/744/16. За наведених обставин, посилання позивача на передчасне його звільнення з порушенням встановлених пунктом 68 Положення та статті 38 КЗпП строків, є безпідставним. Позивач в апеляційній скарзі вказує, що на рапорті про звільнення за власним бажанням ним не проставлялося як дати самого рапорту, так і дати бажаного звільнення. Також позивач вказував, що рапорт був поданий ним у стані сильного душевного хвилювання після тиску керівництва. Відповідно до частини першої статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС) розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості. Згідно частини першої статті 77 КАС кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. За змістом частини першої статті 72 КАС доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Відповідно до частин першої-третьої статті 73 КАС належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Аналіз викладених норм дає підстави для висновку, що обґрунтованість заявлених вимог та обставин, на яких такі вимоги ґрунтуються, має були підтверджена доказами, які підтверджують відповідні обставини, на які посилається учасник справи. Посилаючись на певні факти як підстави своїх вимог, позивач має надати та/або послатися на наявність або відсутність певних доказів. Самого лише посилання на певні обставини недостатньо для висновку про їх об`єктивне існування. Так, як зазначалося, позивач вказує, що рапорт поданий ним у стані сильного душевного хвилювання під тиском керівництва, у рапорті про звільнення не було зазначено як дати рапорту, так і дати бажаного звільнення, а відповідні дані були вписані нібито посадовими особами відповідача самостійно. Проте, на підтвердження наведених обставин позивач не надав жодних доказів, а також і не послався на докази, які можуть підтвердити ці обставини, проте не можуть бути ним отримані. У свою чергу, відповідач вказані позивачем обставини заперечив. У свою чергу, матеріали справи містять належним чином засвідчену копію згаданого рапорту, яка містить дату його підписання - 04.09.2021, а також і дату бажаного звільнення - 11.09.2020. Відтак, колегія суддів підтримує висновок суду першої інстанції про те, що наведений рапорт у повній мірі підтверджує волевиявлення позивача на звільнення за власним бажанням з 11.09.2020. Щодо подання позивачем засобами поштового зв`язку рапортів про відкликання рапорту про звільнення, то суд першої інстанції вірно вказав про те, що вони надійшли відповідачу після видання оскаржуваного наказу. Доказів того, що позивачем вживалися дії з відкликання рапорту про звільнення завчасно, до 11.09.2020, матеріали справи не містять. Доводи позивача про невручення йому копії наказу у встановлені законом строки, здача ним жетону та посвідчення до дня звільнення не є такими, що впливають на законність оскаржуваного наказу про звільнення. Наведені доводи також є свідченням того, що позивач був обізнаним про заплановане звільнення, проте правом завчасно відкликати відповідний рапорт не скористався. Відтак, під час апеляційного провадження судом не було встановлено фактів, які б свідчили про протиправність оскаржуваного наказу про звільнення позивача. Інші вимоги щодо поновлення на роботі та стягнення шкоди задоволенню не підлягають як похідні. Підсумовуючи викладене, за результатами розгляду апеляційної скарги колегія суддів суду апеляційної інстанції дійшла висновку, що суд першої інстанції прийняв правильне рішення про відмову у задоволенні позову. Відповідно до пункту 30 рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Hirvisaari v. Finland» від 27.09.2001, рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя . Згідно пункту 29 рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Ruiz Torija v. Spain» від 09.12.1994, статтю 6 не можна розуміти як таку, що вимагає пояснень детальної відповіді на кожний аргумент сторін. Відповідно, питання, чи дотримався суд свого обов`язку обґрунтовувати рішення може розглядатися лише в світлі обставин кожної справи Згідно пункту 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Інші доводи учасників справи висновків суду не спростовують, оскільки ґрунтуються на невірному трактуванні фактичних обставин та норм матеріального права, що регулюють спірні правовідносини. Повноваження суду апеляційної інстанції за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення встановлені статтею 315 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС). Відповідно до пункту першого частини першої статті 315 КАС за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін. За змістом частини першої статті 316 КАС суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Оскільки судове рішення ухвалене судом першої інстанції з додержанням норм матеріального і процесуального права, на підставі правильно встановлених обставин справи, а доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують, то суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін. Керуючись статтями 34, 243, 311, 316, 321, 325, 328, 329, 331 КАС, суд

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 13 липня 2021 року - без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати прийняття та може бути оскаржена протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду. Головуючий суддя Є.О. Сорочко Суддя І.В. Федотов Суддя А.Ю. Коротких Повний текст постанови складений 19.10.2021.