Постанова 4818 № 641/3475/20

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ________________________________________________________________ П О С Т А Н О В А Іменем України 12 жовтня 2021 року м. Харків справа № 641/3475/20 провадження № 22-ц/818/4305/21 Харківський апеляційний суд у складі: Головуючого: Маміної О.В. суддів: Пилипчук Н.П., Тичкової О.Ю., за участю секретаря: Сізонової О.О. учасники справи: позивач ОСОБА_1 , відповідачі ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Харкові цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 про усунення перешкод у користуванні житловим приміщенням, вселення та виселення без надання іншого житлового приміщення за апеляційною скаргою представника ОСОБА_3 ОСОБА_6 на рішення Комінтернівського районного суду м. Харкова від 08 квітня 2021 року, постановлене під головуванням судді Курганникової О.А., в залі суду в місті Харкові (повний текст судового рішення складено 16 квітня 2021 року), - в с т а н о в и в: У травні 2020 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 про усунення перешкод у користуванні житловим приміщенням, вселення та виселення без надання іншого житлового приміщення. Рішенням Комінтернівського районного суду м. Харкова від 08 квітня 2021 року позов задоволено. Виселено без надання іншого приміщення ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 з квартири АДРЕСА_1 . Вселено ОСОБА_1 у квартиру АДРЕСА_1 . Стягнуто в рівних частках з відповідачів на користь позивача витрати зі сплати судового збору у розмірі 1681,60 грн. В апеляційній скарзі представник ОСОБА_3 ОСОБА_6 просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове, яким відмовити у задоволенні позову у повному обсязі, вирішити питання розподілу судових витрат. Посилається на невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права; апелянт зазначає, що спірна квартира була придбана ОСОБА_2 21 квітня 2006 року, а в іпотеку вона передана лише 15 квітня 2008 року. Тому апелянт вважає, що квартира АДРЕСА_1 , придбана не за кредитні кошти, що унеможливлює виселення колишніх власників нерухомого майна без надання іншого житлового приміщення. При виселенні з іпотечного майна, придбаного не за рахунок кредиту і забезпеченого іпотекою цього житла в судовому порядку, відсутність постійного житлового приміщення, яке має бути надане особі одночасно з виселенням, є підставою для відмови в задоволенні позову. Крім того Законом України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», запроваджено мораторій на стягнення майна, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті, тобто і на виселення із такого майна. Апелянт вказує, що держава цілеспрямовано вносила законодавчі обмеження, направлені на захист прав громадян України, щодо виселення, які пов`язані з виконанням зобов`язань за кредитом, наданим в іноземній валюті та забезпеченими іпотекою. Судом першої інстанції не враховано, що відповідачі та їх малолітній син тривалий час проживають у спірній квартирі, тому незалежно від її правового режиму, наявні підстави для того, щоб вважати вказану квартиру житлом відповідачів в розумінні статті 8 Конвенції. Крім того практика Верховного Суду свідчить про те, що не є підставою для виселення сам факт переходу права власності на нерухоме майно до іншої особи без оцінки законності такого виселення, яке по факту є втручанням у право на житло. Також судом першої інстанції не залучено до участі у справі Службу у справах дітей, тоді як у спірній квартирі проживає та зареєстрований малолітній ОСОБА_4 , 2007 року народження. Відзиву на апеляційну скаргу не надано. Перевіряючи законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції, відповідно до вимог ч. 1 ст. 367 ЦПК України - в межах доводів апеляційної скарги і вимог, заявлених у суді першої інстанції, судова колегія вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, виходячи з наступного. Відповідно до ч.1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що позивачка, як законний власник спірного нерухомого майна, має всі законні підстави для захисту свого права власності. Тому наявні законні підстави для виселення відповідачів з квартири АДРЕСА_1 ; та вселення позивачки до вказаної квартири. Проте такі висновки суду першої інстанції не в повній мірі відповідають вимогам закону та фактичним обставинам справи. Судом встановлено, що ОСОБА_1 на підставі свідоцтва від 28 квітня 2020 року, виданого приватним нотаріусом ХМНО Харківської області Харченко І.А., є власником квартири АДРЕСА_1 (а.с.9-10). Вказана квартира набута позивачкою відповідно до статті 61 Закону України 'Про виконавче провадження, статті 41 Закону України Про іпотеку та на підставі Акта про реалізацію предмета іпотеки № 39340442, затвердженого начальником Міжрайонного відділу державної виконавчої служби по Основ`янському та Слобідському районах міста Харків Головного територіального управління юстиції у Харківській області 29 грудня 2017 року. ОСОБА_2 є колишньою власницею квартири АДРЕСА_1 , в якій проживають та зареєстровані відповідачі. Матеріали справи свідчать про те, що ОСОБА_2 у судовому порядку оспорювала електронні торги від 20 грудня 2017 року, проте у задоволенні позову їй було відмовлено. Судовими рішеннями встановлено відповідність електронних торгів вимогам чинного законодавства та Порядку реалізації арештованого майна, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 29 вересня 2016 року № 2831/5 (в редакції чинній на час проведення електронних торгів) (а.с.13-17). Таким чином позивачка з 28 квітня 2020 року є власником квартири АДРЕСА_1 , в якій зареєстровані та проживають відповідачі. Як на підставу позовних вимог, ОСОБА_1 посилалася на те, що відповідачі, які є колишніми власниками вказаної квартири, в добровільному порядку відмовляються виселитись. Крім того чинять перешкоди новому власнику у користуванні майном. У зв`язку з цим позивачка просила суд виселити без надання іншого приміщення ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 з квартири АДРЕСА_1 .; вселити її у квартиру АДРЕСА_1 ; відшкодувати судові витрати. Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло. Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі. За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду. Відповідно до ч. 1 ст. 317 ЦК України, власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. Згідно ст. 319 ЦК України, власник володіє, користується і розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Статтею 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном. За ст. 383 ЦК України, власник житлового будинку, квартири має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб і не має права використовувати його для промислового виробництва. Положеннями ст. 386 ЦК України передбачено, що власник, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню. Зазначені норми матеріального права визначають право власника, у тому числі житлового приміщення або будинку, вимагати усунення порушень свого права від будь-яких осіб шляхом, який власник вважає прийнятним. Визначальним для захисту права на підставі цієї норми права є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю. При цьому не має значення, ким саме спричинено порушене право та з яких підстав. Крім того, за нормами міжнародного права, зокрема ст. 1 Протоколу 1 Конвенції про захист прав і основних свобод людини: «Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном, ніхто не може бути позбавлений свого майна, інакше як у громадських інтересах і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права». Аналіз вищенаведених правових норм дає підстави для висновку про те, що у разі будь-яких обмежень у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном власник має право вимагати усунення відповідних перешкод, у тому числі шляхом звернення до суду за захистом свого майнового права, зокрема, із позовом про вселення. Згідно ст. ст. 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Доказування не може ґрунтуватись на припущеннях. Відповідно до ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). Матеріали справи свідчать про те, що ОСОБА_1 з 28 квітня 2020 року є власником квартири АДРЕСА_1 , в якій зареєстровані та проживають відповідачі. Висновок суду першої інстанції про наявність підстав для вселення позивача у квартиру АДРЕСА_1 , власником якої вона є, - відповідає вимогам закону та фактичним обставинам справи. Разом з тим колегія суддів не може погодитись із висновком суду першої інстанції про наявність підстав для виселення відповідачів із спірного житла, з огляду на таке. Стаття 47 Конституції України проголошує, що ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду. Сторони не заперечують, що ОСОБА_1 стала власником квартири АДРЕСА_1 в результаті проведених 20 грудня 2017 року електронних торгів з реалізації арештованого майна у зведеному виконавчому провадженні з примусового виконання виконавчого листа № 643/15875/13-ц, виданого 28 квітня 2014 року Московським районним судом м. Харкова про стягнення з ОСОБА_3 на користь ПАТ "ФІДОБАНК" заборгованості за кредитним договором у розмірі 148 273,01 грн. Відповідно до частини другої статті 109 ЖК УРСР громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду. Таким чином, частина друга статті 109 ЖК УРСР встановлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою цього жилого приміщення. Аналогічна правова позиція висловлена у постановах Верховного Суду України від 03 лютого 2016 року № 6-1449цс15, № 6-2947цс15, від 25 листопада 2015 року № 6-1061цс15, від 16 грудня 2015 року № 6-1469цс15 та від 10 лютого 2016 року № 6-2830цс15. Із зазначеною правовою позицією погодилася і Велика Палата Верховного Суду у постанові від 31 жовтня 2018 року у справі № 753/12729/15-ц (провадження № 14-317цс18). Проте матеріали справи не містять належних та допустимих доказів того, що спірна квартира була придбана ОСОБА_2 за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою цього жилого приміщення. Матеріали справи свідчать про те, що ОСОБА_2 набула право власності на спірну квартиру на підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно від 21 квітня 2006 року (а.с.49). З інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна убачається, що квартира АДРЕСА_1 в подальшому була передана в іпотеку за договором від 09.10.2006 року та від 15.04.2008 року (а.с.57-59). Даних про те, що спірна квартира була придбана за рахунок кредитних коштів, матеріали справи не містять. Виселення відповідачів з підстав, заявлених позивачем, неможливе без надання іншого постійного жилого приміщення, яке відповідно до вимог статті 109 ЖК УРСР має бути надане особам одночасно з їхнім виселенням. Натомість позивачка не просила надати відповідачам інше житлове приміщення, згідно вимог ч.2 ст.109 ЖК Української РСР. У зв`язку з цим передбачених законом підстав для виселення відповідачів із квартири без зазначення іншого постійного житла не вбачається, оскільки доказів придбання квартири за рахунок кредиту, матеріали справи не містять. Суд першої інстанції на зазначене уваги не звернув та помилково дійшов висновку про наявність підстав для виселення відповідачів. Відповідно до статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) та протоколи до неї, а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права. Статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб. У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі «Садов`як проти України» зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом», не переслідує одну із законних цілей, наведених у пункті 2 статті 8 Конвенції, і не вважається «необхідним у демократичному суспільстві». Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування. Розглядаючи справу «Кривіцька та Кривіцький проти України» (№ 8863/06), ЄСПЛ у рішенні від 02 грудня 2010 року установив порушення статті 8 Конвенції, зазначивши, що в процесі прийняття рішення щодо права заявників на житло останні були позбавлені процесуальних гарантій. Установлено порушення національними судами прав заявників на житло, оскільки суди не надали адекватного обґрунтування для відхилення аргументів заявників стосовно застосування відповідного законодавства та не здійснили оцінку виселення в контексті пропорційності застосування такого заходу. Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів. Поняття «майно» у першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції. Згідно з усталеною практикою ЄСПЛ втручання держави в право власності на житло повинне відповідати критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном у розумінні Конвенції. Зокрема, згідно з рішенням ЄСПЛ від 23 вересня 1982 року у справі «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися «згідно із законом», воно повинне мати «легітимну мету» та бути «необхідним у демократичному суспільстві». Якраз «необхідність у демократичному суспільстві» і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які у свою чергу мають бути «відповідними і достатніми»; для такого втручання має бути «нагальна суспільна потреба», а втручання - пропорційним законній меті. У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу» між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі. Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа -добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року (заява № 29979/04), «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року (заява № 43768/07)). Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції. Колегія суддів зауважує, що не є підставою для виселення членів сім`ї власника квартири, у тому числі й колишніх, сам факт переходу права власності на це майно до іншої особи без оцінки законності такого виселення, яке по факту є втручанням у право на житло у розумінні положень статті 8 Конвенції, на предмет пропорційності у контексті відповідної практики ЄСПЛ. Доводи апеляційної скарги в частині виселення спростовують висновки суду першої інстанції. Європейський суд з прав людини вказав що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Враховуючи вищевикладене колегія суддів вважає, що рішення Комінтернівського районного суду м. Харкова від 08 квітня 2021 року в частині виселення без надання іншого приміщення ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 з квартири АДРЕСА_1 слід скасувати та в задоволенні позову в цій частині відмовити. В іншій частині рішення суду слід залишити без змін. Керуючись ст. ст. 367, 368, 369, 376, 381, 382, 383, 384 ЦПК України суд, - п о с т а н о в и в: Апеляційну скаргу представника ОСОБА_3 ОСОБА_6 задовольнити частково. Рішення Комінтернівського районного суду м. Харкова від 08 квітня 2021 року в частині виселення без надання іншого приміщення ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 з квартири АДРЕСА_1 скасувати та в задоволенні позову в цій частині відмовити. В іншій частині рішення суду залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення у випадках, передбачених ст. 389 ЦПК України. Головуючий: О.В. Маміна Судді: Н.П. Пилипчук О.Ю. Тичкова Повне судове рішення виготовлено 19.10.2021 року.