Постанова Шостий апеляційний адміністративний суд № 361/2620/20

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа № 361/2620/20 Суддя (судді) першої інстанції: Щавінський В.Р. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 20 жовтня 2021 року м. Київ Шостий апеляційний адміністративний суд у складі: Головуючого судді: Чаку Є.В., суддів: Єгорової Н.М., Коротких А.Ю. за участю секретаря Ковтун К.В. розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Київського окружного адміністративного суду від 17 травня 2021 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Державної податкової служби у Київській області про визнання протиправною та скасування вимоги, - В С Т А Н О В И В: ОСОБА_1 (далі - позивач) звернувся до Київського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Головного управління Державної податкової служби у Київській області про визнання протиправним та скасування вимоги про сплату боргу (недоїмки) Головного управління ДПС у Київській області від 15.01.2020 №Ф-1372-52 в частині вимоги про сплату боргу на суму 2752,54 грн. недоїмки, 4334,13 грн. штрафів та 295,06 грн. пені; зобов`язання Головне управління ДПС у Київській області здійснити відповідні коригування відомостей в інтегрованій картці платника та в інформаційній системі органу доходів і зборів. Рішенням Київського окружного адміністративного суду від 17 травня 2021 року у задоволенні позовних вимог відмовлено. Не погоджуючись з таким судовим рішенням, позивач подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та прийняти нову постанову, якою задовольнити позовні вимоги у повному обсязі. На думку апелянта, судом першої інстанції порушено норми матеріального та процесуального права. У відзиві на апеляційну скаргу відповідач просив залишити апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду без змін. Розглянувши доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи та дослідивши докази, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, а рішення суду необхідно залишити без змін, з наступних підстав. Судом першої інстанції встановлено, що позивач з 15.09.2016 по 31.03.2020 був зареєстрований як фізична особа-підприємець та перебував на обліку в Головному управлінні ДПС у Київській області як ФОП на спрощеній системі оподаткування. 15.01.2020 відповідачем на підставі даних інформаційної системи податкового органу в автоматичному режимі було сформовано вимогу про сплату боргу (недоїмки) зі сплати єдиного внеску №Ф-1372-52. Згідно з даними інтегрованих карток платника податків позивача по єдиному соціальному внеску автоматично здійсненні наступні нарахування: - за IV квартал 2018 року (граничний термін сплати 21.01.2019) - 819,06 грн. х 3 = 2457,18 грн., зменшено за рахунок переплати в розмірі 0,82 грн., також 22.01.2019 сплачено 2457,18 грн., сума переплати склала 0,82 грн.; - за І квартал 2019 (граничний термін сплати 19.04 2019) - 918,06 грн. х 3 = 2754.18 грн., зменшено за рахунок переплати в розмірі 0,82 грн., також 22.04.2019 сплачено 2755,00 грн., сума переплати склала 1,64 грн.; - за ІІ квартал 2019 (граничний термін сплати 19.07.2019) - 918,06 грн. х 3 = 2754,18 грн., зменшено за рахунок переплати в розмірі 1,64 грн., сума боргу склала 2752,54 грн.; - за ІІІ квартал 2019 (граничний термін сплати 19.10 2019) - 918,06 грн. х 3 = 2754,18 грн., 22.10.2019 сплачено 2754,18 грн., сума боргу склала 2752,54 грн. 26.11.2019 стосовно позивача було винесено рішення про застосування штрафних санкцій та нарахування пені за несплату або несвоєчасну сплату єдиного внеску №0129175205 на загальну суму 4629,19 грн., з яких штрафних санкцій нараховано за період з 20.07.2017 до 22.10.2019 на суму 4334,13 грн. та пені на суму 295,06 грн. Вказане рішення було надіслано рекомендованим листом з повідомленням про вручення поштового повідомлення на адресу позивача. Не погоджуючись з вимогою позивач звернувся з даним позовом до суду. Даючи правову оцінку фактичним обставинам справи, колегія суддів зазначає наступне. Спірні правовідносини врегульовані нормами Податкового кодексу України (далі - ПК) в частині компетенції контролюючих органів, повноважень і обов`язків їх посадових осіб щодо адміністрування єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування та Законом України "Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування" від 08.07.2010 №2464-VI (далі - Закон №2464-VI). Згідно зі статтею 2 Закону №2464-VI його дія поширюється на відносини, що виникають під час провадження діяльності, пов`язаної із збором та веденням обліку єдиного внеску. Дія інших нормативно-правових актів може поширюватися на зазначені відносини лише у випадках, передбачених цим Законом, або в частині, що не суперечить цьому Закону. Виключно цим Законом визначаються: принципи збору та ведення обліку єдиного внеску; платники єдиного внеску; порядок нарахування, обчислення та сплати єдиного внеску; розмір єдиного внеску; орган, що здійснює збір та веде облік єдиного внеску, його повноваження та відповідальність; склад, порядок ведення та використання даних Державного реєстру загальнообов`язкового державного соціального страхування; порядок здійснення державного нагляду за збором та веденням обліку єдиного внеску. Відповідно до пункту 2 частини першої статті 1 Закону №2464-VI єдиний внесок на загальнообов`язкове державне соціальне страхування (далі - єдиний внесок) - консолідований страховий внесок, збір якого здійснюється до системи загальнообов`язкового державного соціального страхування в обов`язковому порядку та на регулярній основі з метою забезпечення захисту у випадках, передбачених законодавством, прав застрахованих осіб на отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов`язкового державного соціального страхування. У пунктах 3 і 10 частини першої цієї статті розкриті поняття застрахованої особи як фізичної особи, яка відповідно до законодавства підлягає загальнообов`язковому державному соціальному страхуванню і сплачує (сплачувала) та/або за яку сплачується чи сплачувався у встановленому законом порядку єдиний внесок, а страхувальників - як роботодавців та інших осіб, які відповідно до цього Закону зобов`язані сплачувати єдиний внесок. Згідно з абзацом другим пункту 1 частини першої статті 4 Закону №2464-VI платниками єдиного внеску є роботодавці: підприємства, установи та організації, інші юридичні особи, утворені відповідно до законодавства України, незалежно від форми власності, виду діяльності та господарювання, які використовують працю фізичних осіб на умовах трудового договору (контракту) або на інших умовах, передбачених законодавством, чи за цивільно-правовими договорами (крім цивільно-правового договору, укладеного з фізичною особою - підприємцем, якщо виконувані роботи (надавані послуги) відповідають видам діяльності відповідно до відомостей з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців), у тому числі філії, представництва, відділення та інші відокремлені підрозділи зазначених підприємств, установ і організацій, інших юридичних осіб, які мають окремий баланс і самостійно ведуть розрахунки із застрахованими особами. До платників єдиного внеску включено фізичних осіб-підприємців, в тому числі тих, які обрали спрощену систему оподаткування (пункт 4 частини першої цієї ж статті). Відповідно до абзацу першого пункту 1 та пункту 2 частини першої статті 7 Закону №2464-VI (в редакції, чинній з 01.01.2017) єдиний внесок нараховується: для платників, зазначених у пунктах 1 (крім абзацу сьомого), частини першої статті 4 цього Закону, - на суму нарахованої кожній застрахованій особі заробітної плати за видами виплат, які включають основну та додаткову заробітну плату, інші заохочувальні та компенсаційні виплати, у тому числі в натуральній формі, що визначаються відповідно до Закону України ''Про оплату праці'', та суму винагороди фізичним особам за виконання робіт (надання послуг) за цивільно-правовими договорами; для платників, зазначених у пунктах 4 (крім фізичних осіб-підприємців, які обрали спрощену систему оподаткування), 5 та 5-1 частини першої статті 4 цього Закону, - на суму доходу (прибутку), отриманого від їх діяльності, що підлягає обкладенню податком на доходи фізичних осіб. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску на місяць. У разі якщо таким платником не отримано дохід (прибуток) у звітному кварталі або окремому місяці звітного кварталу, такий платник зобов`язаний визначити базу нарахування, але не більше максимальної величини бази нарахування єдиного внеску, встановленої цим Законом. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску; для платників, зазначених у пункті 4 частини першої статті 4 цього Закону, які обрали спрощену систему оподаткування, - на суми, що визначаються такими платниками самостійно для себе, але не більше максимальної величини бази нарахування єдиного внеску, встановленої цим Законом. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску. Відносини щодо сплати єдиного внеску при одночасному перебуванні фізичної особи в трудових відносинах та наявності у неї права на здійснення підприємницької діяльності, яку особа фактично не здійснює, Законом №2464-VI не врегульовано. Системний аналіз наведених норм свідчить про те, що платниками єдиного соціального внеску є, зокрема, фізичні особи-підприємці. Необхідними умовами для сплати особою єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування є провадження такою особою підприємницької діяльності та отримання доходу від такої діяльності, який і є базою для нарахування єдиного внеску. Отже, саме дохід особи від господарської діяльності є базою для нарахування, проте за будь-яких умов розмір єдиного внеску не може бути меншим за розмір мінімального страхового внеску за місяць. При цьому за відсутності бази для нарахування єдиного внеску у відповідному звітному кварталі або окремому місяці звітного кварталу, Закон №2464-VI встановлює обов`язок особи самостійно визначити цю базу, але її розмір не може бути меншим за розмір мінімальної заробітної плати, оскільки метою встановлення розміру мінімального страхового внеску та обов`язку сплачувати його незалежно від наявності бази для його нарахування є забезпечення у передбачених законодавством випадках мінімального рівня соціального захисту осіб шляхом отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов`язкового державного соціального страхування. Зважаючи на викладене, можна зробити висновок, що, з урахуванням особливостей форми діяльності самозайнятих осіб (до яких відповідно до підпункту 14.1.226 пункту 14.1 статті 14 ПК відноситься фізична особа-підприємець), задля досягнення вищевказаної мети законодавчого запровадження збору єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування Законом №2464-VI встановлено обов`язок сплати такими особами мінімального страхового внеску незалежно від фактичного отримання доходу від їх господарської діяльності. Особа, яка зареєстрована як фізична особа-підприємець, проте господарську діяльність не веде та доходи не отримує, зобов`язана сплачувати єдиний внесок не нижче розміру мінімального страхового внеску незалежно від фактичного отримання доходу лише за умови, що така особа не є найманим працівником. В іншому випадку (якщо особа є найманим працівником) така особа є застрахованою і платником єдиного внеску за неї є її роботодавець, а мета законодавчого запровадження збору єдиного внеску досягається за рахунок його сплати роботодавцем. Інше тлумачення правових норм, якими врегульована сплата єдиного внеску особами, що перебувають на обліку в органах ДФС як фізичні особи-підприємці, однак, підприємницьку діяльність не здійснюють і доходи від неї не отримують, та які одночасно перебувають у трудових відносинах, спричиняє подвійну його сплату (безпосередньо особою та роботодавцем), що суперечить меті запровадженого державою консолідованого страхового внеску. Аналогічний правовий висновок щодо застосування норм Закону №2464-VI був викладений Верховним Судом в постанові від 27.11.2019 у справі №160/3114/19 та в подальшому підтриманий в постановах, ухвалених в інших справах, зокрема в постановах від 04.12.2019 у справі № 440/2149/19, від 05.03.2020 у справі №824/509/19-а, від 27.03.2020 у справі №140/2214/19, від 27.03.2020 у справі №140/2214/19. Підстав для відступу від правової позиції щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеної в зазначених постановах, колегія суддів у цій справі не знаходить. Відповідно до частини другої статті 73 КАС предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні (частина перша статті 90 цього ж Кодексу). Судом встановлено, що станом на 31.12.2018 у позивача обліковувалась переплата по єдиному соціальному внеску в розмірі 0,82 грн. Згідно з даними інтегрованих карток платника податків позивача по єдиному соціальному внеску автоматично здійсненні наступні нарахування: - за IV квартал 2018 року (граничний термін сплати 21.01.2019) - 819,06 грн. х 3 = 2457,18 грн., зменшено за рахунок переплати в розмірі 0,82 грн., також 22.01.2019 сплачено 2457,18 грн., сума переплати склала 0,82 грн.; - за І квартал 2019 (граничний термін сплати 19.04 2019) - 918,06 грн. х 3 = 2754.18 грн., зменшено за рахунок переплати в розмірі 0,82 грн., також 22.04.2019 сплачено 2755,00 грн., сума переплати склала 1,64 грн.; - за ІІ квартал 2019 (граничний термін сплати 19.07.2019) - 918,06 грн. х 3 = 2754,18 грн., зменшено за рахунок переплати в розмірі 1,64 грн., сума боргу склала 2752,54 грн.; - за ІІІ квартал 2019 (граничний термін сплати 19.10 2019) - 918,06 грн. х 3 = 2754,18 грн., 22.10.2019 сплачено 2754,18 грн., сума боргу склала 2752,54 грн. У матеріалах справи наявні копії квитанцій, які підтверджують сплату позивачем єдиного соціального внеску, в саме: №0.0.1016709953.1 від 19.04.2018, №0.0.875062147.1 від 19.10.2017, №0.0.1089495605.1 від 19.07.2018, №0.0.944399460.1 від 19.01.2018, №0.0.1246768421.1 від 21.01.2019, №0.0.1332121814.1 від 19.04.2018, №0.0.1501640278.1 від 21.10.2019, №0.0.810762296.1 від 19.07.2017, 17823-1051-56366363 від 19.10.2018. Водночас, доказів сплати єдиного соціального внеску в частині боргу на суму 2752,54 грн. позивач до суду не надав. Як зазначалось вище, 26.11.2019 контролюючим органом винесено рішення про застосування штрафних санкцій та нарахування пені за несплату або несвоєчасну сплату єдиного внеску №0129175205 на загальну суму 4629,19 грн., з яких штрафних санкцій нараховано за період з 20.07.2017 до 22.10.2019 на суму 4334,13 грн. та пені на суму 295,06 грн. та надіслано рекомендованим листом з повідомленням про вручення поштового повідомлення. Вказане рішення було вручено позивачу та у судовому порядку останнім не оскаржувалось. Отже, загальна сума боргу складає - 7381,73 грн. Саме на вказану суму відповідачем було сформовано вимогу про сплачу боргу (недоїмки) від 15.01.2020 №Ф-1372-52. Надаючи правову оцінку доводам позивача щодо визначення недоїмки за єдиним внеском виключно на підставі акта перевірки колегія суддів звертає увагу, що положеннями законодавства не передбачено обов`язкової та єдиної умови для формування вимоги (у разі наявності у платника на кінець календарного місяця недоїмки) проведення перевірки та складення за її результатами відповідного акту. Пунктом 3 розділу VІ Інструкції №449 було передбачено 10-денний строк для прийняття вимоги про сплату боргу (недоїмки) після вручення платнику акта перевірки виключно у випадку, коли виявлені у ході документальної перевірки дані свідчать про порушення платником нарахування єдиного внеску, що утворює самостійні підстави для донарахування податковими органами сум єдиного внеску. Аналогічних висновків про те, що проведення перевірки та складення акту перевірки не є обов`язковою передумовою прийняття контролюючим органом вимоги про сплату недоїмки за єдиним внеском дійшов Верховний Суд у постановах від 11 вересня 2018 року у справі №826/11623/16, від 10 грудня 2019 року у справі №826/25425/15. З огляду на викладене колегія суддів дійшла висновку, що винесення оскарженої вимоги про сплату боргу (недоїмки) за єдиним внеском на підставі даних інформаційної системи контролюючого органу відповідає положенням Закону № 2464-VІ. Отже, при формуванні спірної вимоги контролюючим органом було дотримано вимоги, передбачені Інструкцією №449. Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що вказана вимога про сплату боргу (недоїмки) Головного управління ДПС у Київській області від 15.01.2020 №Ф-1372-52 винесена правомірно та відповідно до норм чинного законодавства. Позовної вимоги позивача про зобов`язання Головне управління ДПС у Київській області здійснити відповідні коригування відомостей в інтегрованій картці платника та в інформаційній системі органу доходів і зборів не підлягають задоволенню, з огляду на встановлення наявності у позивача заборгованості з єдиного соціального внеску. Доводи позивача про порушення ДПС України строків розгляду скарги позивача про скасування вимоги від 15.01.2020 №Ф-1372-52, судом першої інстанції правильно визнано не обгрунтованими, оскільки матеріалами справи підтверджується, що рішення ДПС України про результати розгляду скарги №10315/6/99-00-08-06-01-06 від 20.03.2020 прийняте в строки визначенні чинним, на момент подачі позивачем скарги, законодавством та направлене належним чином позивачеві, що підтверджується наявним в матеріалах справи рекомендованим повідомленням за трек-номером 0405345383786. До того ж предметом розгляду даної справи є вимога від 15.01.2020 №Ф-1372-52, а не рішення ДПС України про результати розгляду скарги №10315/6/99-00-08-06-01-06 від 20.03.2020. З огляду на викладене у сукупності, колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції прийняв правильне рішення про відмову у задоволенні позову. Відповідно до пункту 30 рішення Європейського Суду з прав людини у справі "Hirvisaari v. Finland" від 27 вересня 2001 року, рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя. Згідно пункту 29 рішення Європейського Суду з прав людини у справі "Ruiz Torija v. Spain" від 9 грудня 1994 року, статтю 6 не можна розуміти як таку, що вимагає пояснень детальної відповіді на кожний аргумент сторін. Відповідно, питання, чи дотримався суд свого обов`язку обґрунтовувати рішення може розглядатися лише в світлі обставин кожної справи. Згідно пункту 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку про порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, які призвели до неправильного вирішення питання, тобто прийняте рішення відповідає матеріалам справи та вимогам закону, і не підлягає скасуванню. Згідно ст. 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Відповідності до ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Керуючись ст.ст. 242, 308, 315, 316, 322 КАС України, суд П О С Т А Н О В И В : Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення. Рішення Київського окружного адміністративного суду від 17 травня 2021 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подачі касаційної скарги до Верховного Суду. Повний текст постанови виготовлено 20.10.2021. Головуючий суддя: Є.В. Чаку Судді: Н.М. Єгорова А.Ю. Коротких