Постанова 4824 № 758/14523/20

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 19 жовтня 2021 року м. Київ справа № 758/14523/20 провадження № 22-ц/824/13874/2021 Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого судді - Кравець В.А.(суддя-доповідач) суддів - Желепи О.В., Мазурик О.Ф. за участю секретаря судового засідання - Пугач Д.С. учасники справи: позивач - Подільська районна в місті Києві державна адміністрація відповідачі - ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та як законний представник неповнолітнього ОСОБА_3 , ОСОБА_4 третя особа - Орган опіки та піклування Подільської районної в місті Києві державної адміністрації розглянув у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу виконуючого обов`язки Подільської районної в місті Києві державної адміністрації Віталія Волошкевича на рішення Подільського районного суду м. Києва від 25 травня 2021 року у складі судді Якимець О.І. у цивільній справі за позовом Подільської районної в місті Києві державної адміністрації до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та як законного представника неповнолітнього ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору Орган опіки та піклування Подільської районної в місті Києві державної адміністрації про виселення без надання іншого жилого приміщення, - В С Т А Н О В И В: У грудні 2020 року голова Подільської районної в місті Києві державної адміністрації Віктор Смирнов звернувся до суду з позовом про виселення без надання іншого жилого приміщення. В обґрунтування позову посилається на те, що будинок АДРЕСА_1 був відомчим гуртожитком, однак з часом його статус змінено на житловий будинок. В подальшому, переданий до комунальної власності територіальної громади м. Києва та до сфери управління позивача. Стверджував, що відповідачі зайняли спірну кімнату без правомірних підстав, тобто самоправно зайняли спірну кімнату, адже документів (ордера та рішення) на правомірне користування цією кімнатою не надали. Зазначав, що така поведінка відповідачів унеможливлює забезпечити схоронність житлового фонду в частині цієї кімнати, унеможливлює розпорядитися своїм правом щодо надання спірного житлового приміщення особам, які потребують поліпшення житлових умов, а тому відповідачі підлягають виселенню у відповідності до ст.116 ЖК УРСР. Окрім цього, наводить доводи про те, що відповідачі не зареєстровані у спірній кімнаті, не перебувають на квартирномуобліку у Подільському районі м. Києва та ордер на спірну кімнату їм не видавався. Рішенням Подільського районного суду м. Києва від 25 травня 2021 року у задоволенні позову відмовлено. Не погоджуючись з указаним рішенням, 04 серпня 2021 року позивач звернувся до суду з апеляційною скаргою, в якій просить оскаржуване рішення скасувати та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити в повному обсязі. Апеляційну скаргу мотивує тим, що рішення суду першої інстанції є незаконним, необґрунтованим, ухваленим з неповним з`ясуванням обставин, що мають значення для справи. Звертає увагу суду на те, що посилання суду першої інстанції на реєстрацію місця проживання відповідачів за іншою адресою, не є належним доказом того, що вони мешкають саме за цією адресою. Посилається на те, що у відповідачів відсутні будь-які правовстановлюючі документи, які б надавали останнім можливість користуватися спірним приміщенням, що свідчить про те, що відповідачі зайняли вказані кімнати самоправно, тобто з порушенням установленого порядку. Зазначає, що будинок АДРЕСА_1 під час передачі до комунальної власності територіальної громади м. Києва та до сфери управління Подільської районної в місті Києві державної адміністрації змінив статус з «відомчого гуртожитку» на «житловий будинок». Посилається на те, що, виходячи з положень статті 58 ЖК УРСР, єдиною підставою для зайняття житлового приміщення може бути ордер. Уважає, що відповідачі підлягають виселенню у порядку ч. 3 ст. 116 ЖК УРСР, як особи, які самоправно зайняли жиле приміщення. Інші учасники справи не скористалися своїм процесуальним правом на подання відзиву на апеляційну скаргу, заперечень щодо змісту та вимог апеляційної скарги до суду апеляційної інстанції не направили. Відповідач ОСОБА_4 у судовому засіданні проти задоволення апеляційної скарги заперечував та просив апеляційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване рішення - без змін. Інші учасники справи у судове засідання не з`явилися, своїх представників не направили, про дату, час та місце розгляду справи повідомлялися належним чином, на підтвердження чого у матеріалах справи містяться рекомендовані повідомлення про вручення поштового відправлення, позивач повідомлений на офіційну електронну поштову адресу, клопотання про відкладення розгляду справи до апеляційного суду не надходили. Відповідно до частини другої статті 372 ЦПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи, у зв`язку з чим колегією суддів дійдено висновку про розгляд справи за відсутності осіб, що не з`явилися. Заслухавши доповідь судді-доповідача Кравець В.А., обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши законність і обґрунтованість ухваленого рішення, колегія суддів доходить висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав. Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що позивачем не подано жодних доказів, які б підтверджували наведені у позовній заяві доводи щодо самовільного зайняття відповідачами жилого приміщення - кімнати № 98 квартири АДРЕСА_2 . Висновок суду відповідає обставинам справи та ґрунтується на вимогах закону. Частиною першою статті 367 ЦПК України визначено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Судом установлено, що в період з 26 липня 1993 року по 18 липня 1999 року ОСОБА_5 працювала прибиральницею в цеху № 8 Державної акціонерної холдингової компанії «Артем». У 2003 році ОСОБА_5 разом з родиною була поселена у відомчий гуртожиток товариства у кімнату АДРЕСА_3 . Відповідно до передавального акту від 21 жовтня 2004 року № 1129 вказаний будинок був переданий у комунальну власність Подільського району міста Києва. 10 грудня 2010 року розпорядженням виконавчого органу Київської міської ради (Київська міська державна адміністрація) №1112 затверджено перелік підприємств, організацій та установ, майно яких передано до сфери управління районних в місті Києві державних адміністрацій згідно з додатками 1-10 цього розпорядження. Згідно додатку № 7 житловий будинок АДРЕСА_1 віднесено до сфери управління Подільської районної у місті Києві державної адміністрації. Відповідно до листа відділу з питань майна комунальної власності Подільської районної у місті Києві державної адміністрації від 24 жовтня 2019 року № 103/25-365 приватизаційні документи та відомості щодо приватизації кімнати № 98, квартири АДРЕСА_2 відсутні. Зареєстроване місце проживання відповідачів у спірному житловому приміщенні не значиться, що підтверджено листом відділу з питань реєстрації місця проживання/перебування особи Подільської районної у місті Києві державної адміністрації від 24 жовтня 2019 року № 424-35/19. Згідно відомостей з відділу з питань реєстрації місця проживання/перебування особи Шевченківської районної у місті Києві державної адміністрації від 28 грудня 2020 року, зареєстроване місце проживання відповідачів: ОСОБА_5 з 29 січня 1991 року по теперішній час, ОСОБА_6 з 21 грудня 1994 року по теперішній час, ОСОБА_7 з 06 червня 1992 року по теперішній час - АДРЕСА_4 . За змістом акту від 15 березня 2021 року сусіди ОСОБА_8 та ОСОБА_9 , які проживають за адресою: АДРЕСА_1 , підтвердили, що відповідачі ОСОБА_1 , ОСОБА_4 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 проживають у квартирі АДРЕСА_5 по теперішній час. Обґрунтовуючи позовні вимоги, позивач посилався на те, що відповідачі самовільно зайняли спірне житлове приміщення, адже доказів правомірного зайняття житлового приміщення (ордеру та спільного рішення адміністрації і профспілкового комітету підприємства) не мають, а тому наявні підстави для застосування до спірних правовідносин ст. 116 ЖК УРСР. Відповідно до статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Правовідносини щодо користування жилою площею у гуртожитках врегульовані окремою главою 4 розділу ІІІ ЖК Української РСР. Згідно з частиною четвертою статті 9 ЖК УРСР ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Відповідно до ст. 127 ЖК Української РСР та Положення про гуртожитки, затвердженого Наказом Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України 27.04.2015 № 84 встановлено, що для проживання робітників, службовців, студентів, учнів, а також інших громадян у період роботи або навчання можуть використовуватись гуртожитки. Норми ч. 2 ст. 128 ЖК України передбачають, що житлова площа в гуртожитку надається за спільним рішенням адміністрації підприємства, установи, організації чи органу кооперативної або іншої громадської організації та відповідного профспілкового комітету. Стаття 129 ЖК України встановлює, що на підставі рішення про надання жилої площі в гуртожитку адміністрація підприємства, установи, організації видає громадянинові спеціальний ордер, який є єдиною підставою для вселення на надану жилу площу. Відповідно до порядку вселення в житлові приміщення гуртожитку, встановленого Положенням про гуртожитки, адже відповідачі були заселені у відомчий гуртожиток, та ст. 58 ЖК УРСР, ордер дійсно є єдиною підставою для вселення, яке проводиться власником гуртожитку або уповноваженою ним особою, при цьому особа, яка заселяється, не зберігає такий ордер у себе, а передає його при здійсненні вселення в житлово-експлуатаційну організацію, а при її відсутності - завідуючому (директору) гуртожитком підприємства, установи, організації. Згідно з частинами другою, третьою статті 132 ЖК УРСР працівників підприємств, установ, організацій, які поселилися в гуртожитку у зв`язку з роботою, може бути виселено без надання іншого жилого приміщення в разі звільнення за власним бажанням без поважних причин, за порушення трудової дисципліни або вчинення злочину. Осіб, які припинили роботу з інших підстав, ніж ті, що зазначені в частині другій цієї статті, а також осіб, перелічених у статті 125 цього Кодексу, може бути виселено лише з наданням їм іншого жилого приміщення. За змістом ч. 1 ст. 109 ЖК УРСР виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку. Допускається виселення в адміністративному порядку з санкції прокурора лише осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення або проживають у будинках, що загрожують обвалом. Відповідно до ч. 3 ст. 116 ЖК УРСР осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення, виселяють без надання їм іншого жилого приміщення. З матеріалів справи вбачається та не заперечувалось сторонами під час розгляду справи, що відповідач ОСОБА_5 разом із сім`єю була поселена у відомчий гуртожиток Державної акціонерної холдингової компанії «Артем» за розпорядженням цього підприємства у зв`язку з тим, що ОСОБА_5 працювала там прибиральницею. Правова позиція Європейського суду з прав людини, відповідно до п. 1 ст. 8 Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод (далі - Конвенція) гарантує кожній особі окрім інших прав, право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла. Це покладає на Україну в особі її державних органів зобов`язання «вживати розумних і адекватних заходів для захисту прав» (рішення у справі Powell and Rayner v. the U.K. від 21.02.1990 р.). Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення у справі Gillow v. the U.K. від 24.11.1986 р.), так і на наймача (рішення у справі Larkos v. Cyprus від 18.02.1999 р.). Пункт 2 ст. 8 Конвенції чітко визначає підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених в п. 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров`я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Водночас державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, зазначених у п. 2 ст. 8 Конвенції. Як указує Європейський суд з прав людини, «втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла» (KRYVITSKA AND KRYVITSKYY v. UKRAINE, № 30856/03, § 41, ЄСПЛ, від 02 грудня 2010 року). Тому суд повинен встановити, чи відповідатиме виселення відповідача з кімнати у гуртожитку, що є службовим житлом, без надання іншого житлового приміщення критеріям, що викладені у пункті другому статті 8 Конвенції. «Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує легітимну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві…» (KRYVITSKA AND KRYVITSKYY v. UKRAINE, № 30856/03, § 42, ЄСПЛ, від 02 грудня 2010 року). Тому підлягає встановленню, чи вважатиметься виселення позивача та членів його сім`ї з кімнати у гуртожитку без надання іншого житлового приміщення втручанням держави, що здійснюється «згідно із законом» у розумінні пункту другого статті 8 Конвенції. Європейський суд з прав людини вважає, що «вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід мав підставу в національному законодавстві, але також звертається до якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своїх термінах, а також закон має передбачати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування» (KRYVITSKA AND KRYVITSKYY v. UKRAINE, № 30856/03, § 43, ЄСПЛ, від 02 грудня 2010 року). Таким чином, вселення ОСОБА_5 у кімнату відбулось як працівника Державної акціонерної холдингової компанії «Артем», відповідно до розпорядження адміністрації підприємства, на час вселення відповідач діяла правомірно та дій щодо вселення в гуртожиток без дозволу підприємства-роботодавця чи певного уповноваженого ним органу не вчиняла. Згідно ч. 3 ст. 12 ЦПК України, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Частиною 1 статті 81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Відповідно до ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Згідно ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). З огляду на викладене, колегія погоджується з висновком суду першої інстанції, що вселення ОСОБА_5 , як працівника товариства, разом із родиною, відбувалось у 1993 році з дозволу адміністрації підприємства, тобто здійснено не самовільно, а з ініціативи власника гуртожитку в той час й безпосередньо було пов`язане з працевлаштуванням ОСОБА_5 . Саме лише посилання на відсутність у відповідачів ордеру на вселення не є беззаперечною підставою для виселення із займаного ними приміщення на підставі ч. 3 ст. 116 ЖК УРСР, оскільки ОСОБА_5 станом на час вселення була працівником Державної акціонерної холдингової компанії «Артем», що не заперечувалось позивачем. Також не мають правового значення при вирішенні даної справи посилання позивача щодо зміни статусу «відомчого гуртожитку» на «житловий будинок» - будинок АДРЕСА_1 . Таким чином, доводи апеляційної скарги на правильність висновків суду не впливають, оскільки спростовуються встановленими обставинами справи. Інші доводи апеляційної скарги фактично стосуються переоцінки доказів та встановлених на їх підставі обставин справи, що знаходиться поза межами повноважень суду апеляційної інстанції. Згідно статті 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. За таких обставин, колегія суддів вважає, що підстави для скасування рішення суду першої інстанції з мотивів, викладених в апеляційній скарзі, відсутні, а отже, слід відмовити в задоволенні апеляційної скарги, а рішення суду першої інстанції залишити без змін. Рішення суду постановлено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а тому підстав для його скасування колегія суддів не вбачає. Керуючись статтями 367, 368, 374, 375, 381-384 ЦПК України, Київський апеляційний суд у складі колегії суддів, - П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу виконуючого обов`язки Подільської районної в місті Києві державної - Віталія Волошкевича - залишити без задоволення. Рішення Подільського районного суду м. Києва від 25 травня 2021 року - залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Повне судове рішення складено «19» жовтня 2021 року. Головуючий В.А. Кравець Судді О.В. Желепа О.Ф. Мазурик