Постанова 4824 № 759/15307/25

справа № 759/15307/25 головуючий у суді І інстанції Бабич Н.Д. провадження № 22-ц/824/5093/2026 суддя-доповідач у суді ІІ інстанції Березовенко Р.В. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 24 лютого 2026 року м. Київ Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати в цивільних справах: головуючого судді Березовенко Р.В., суддів Лапчевської О.Ф., Мостової Г.І., з участю секретаря Щавлінського С.Р. розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Києві цивільну справу за апеляційною скаргою Святошинської районної в місті Києві державної адміністрації поданою представницею - Поліщук Людмилою Федорівною на рішення Святошинського районного суду міста Києва від 30 жовтня 2025 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Святошинської районної в м. Києві державної адміністрації про визнання права користування житловим приміщенням, В С Т А Н О В И В: у липні 2025 року ОСОБА_1 звернулася до Святошинського районного суду міста Києва з позовом до Святошинської районної в м. Києві державної адміністрації про визнання права користування житловим приміщенням, у якому просила суд: визнати за нею право користування жилим приміщенням кімнати АДРЕСА_1 . Позовні вимоги обґрунтовувала тим, що вона (дівоче прізвище ОСОБА_1 ) з 2005 року є працівником у сфері охорони здоров`я. З липня 2012 року разом із сином була поселена і постійно проживає в гуртожитку за адресою АДРЕСА_2 на підставі укладених з ДП «Екос» договорів оренди жилого приміщення по вказаному адресу як працівник охорони здоров`я. З жовтня 2012 року даний гуртожиток переданий на баланс КП «Дирекція з утримання та обслуговування житлового фонду Святошинського району м. Києва». До жовтня 2012 року гуртожиток належав Холдинговій компанії «Київміськбуд» ДП «Південне» ДП «Екос». Позивачка зазначає, що на її численні звернення до Святошинської районної у місті Києві державної адміністрації щодо видачі ордеру та її реєстрації в гуртожитку позивач не отримує жодного позитивного вирішення протягом тривалого часу. На даний час вона постійно проживає в спірній кімнаті і самостійно сплачує комунальні платежі за себе та свого сина, що підтверджується доданими до позову копіями квитанцій. 17 липня 2025 року до суду від представника відповідача надійшов відзив, згідно якого останній заперечив проти задоволення позову, оскільки ордер на поселення позивачки Святошинською РДА м. Києва не видавався та її поселення у вказану кімнату відбулось з порушенням встановленого законом порядку. Рішенням Святошинського районного суду міста Києва від 30 жовтня 2025 року позов задоволено. Визнано за ОСОБА_1 право користування жилим приміщенням кімнатою АДРЕСА_1 . Не погодившись із таким рішенням суду, представниця Святошинської районної в місті Києві державної адміністрації - Поліщук Людмила Федорівна 01 грудня 2025 року через систему Електронний суд подала до Київського апеляційного суду апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення та неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, неправильне встановлення обставин справи, які мають значення, просила скасувати рішення Святошинського районного суду міста Києва від 30 жовтня 2025 року та ухвалити нове судове рішення, яким відмовити у позові у повному обсязі. Посилається на те, що відповідно до розпорядження виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) від 12 вересня 2012 року №1605 «Про безоплатне прийняття відомчого житлового фонду, службового житла, зовнішніх інженерних мереж ПАТ «ХК «Київміськбуд» до комунальної власності територіальної громади міста Києва» гуртожиток на АДРЕСА_3 прийнятий до комунальної власності територіальної громади міста Києва та переданий до сфери управління держадміністрації. Крім того, гуртожитки, що є об`єктами комунальної власності територіальної громади міста Києва, у тому числі і гуртожиток на АДРЕСА_3 залишено у статусі «гуртожиток», дозволено приватизацію їх жилих приміщень, а районним в місті Києві державним адміністраціям доручено здійснити приватизацію жилих приміщень гуртожитків в установленому законом порядку. Також, делеговано районним в місті Києві державним адміністраціям право видачі ордерів на жилі приміщення в гуртожитках мешканцям, які постійно в них проживають, зареєстровані та перебувають на обліку потребуючих поліпшення житлових умов. На підставі положень ст. 128 ЖК України ні адміністрацією підприємства ні органом місцевого самоврядування рішення щодо надання позивачці кімнати № НОМЕР_1 у гуртожитку на АДРЕСА_3 не приймалось, спеціальний ордер, який є єдиною підставою для вселення позивачці не видавався, у гуртожитку вона не зареєстрована. Пункт 7 Примірного положення про користування гуртожитками також чітко встановлює, що користування жилою площею у гуртожитках державної та комунальної форми власності здійснюється виключно за договором найму жилого приміщення, укладеним на підставі ордера. Проте, дане положення розповсюджується на гуртожитки, що були включені до статутних капіталів господарських товариств, створених у процесі приватизації та корпоратизації, а гуртожиток на АДРЕСА_3 до таких не відноситься. Загалом, апелянт вважає, що у ОСОБА_1 взагалі відсутні правові підстави для проживання у цьому гуртожитку. Таким чином, визнаючи за позивачкою право користування кімнатою АДРЕСА_1 суд порушив норми житлового законодавства, та визнав право користування кімнатою в гуртожитку за особою, яка неправомірно її займає. Ухвалою Київського апеляційного суду від 06 січня 2026 року відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Святошинської районної в місті Києві державної адміністрації поданою представницею - Поліщук Людмилою Федорівною на рішення Святошинського районного суду міста Києва від 30 жовтня 2025 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Святошинської районної в м. Києві державної адміністрації про визнання права користування житловим приміщенням, надано учасникам справи строк для подачі відзиву на апеляційну скаргу. Ухвалою Київського апеляційного суду від 30 січня 2026 року призначено справу до розгляду з повідомленням учасників справи. У судове засідання учасники справи не з`явилися, належним чином повідомлені про місце, час і дату розгляду справи в апеляційній інстанції, заяв та клопотань щодо неможливості розгляду справи без їх участі не надходило, однак їх неявка згідно вимог ч. 2 ст. 372 ЦПК України не перешкоджає розгляду справи. Заслухавши доповідь судді-доповідача, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає апеляційну скаргу такою, що не підлягає задоволенню з наступних підстав. Судом першої інстанції встановлено та матеріалами справи підтверджено, що ОСОБА_1 разом із сином в липні 2012 року була поселена і постійно проживає в гуртожитку за адресою: АДРЕСА_2 на підставі укладених з ДП «Екос» договорів оренди жилого приміщення по АДРЕСА_3 як працівник охорони здоров`я. При вселенні у гуртожиток начальник ЖУ «Південне» ДП «Екос» видав ОСОБА_1 ордер №269 від 01 липня 2012 року на заселення в гуртожиток 2 осіб. До жовтня 2012 року гуртожиток належав Холдинговій компанії «Київміськбуд» ДП «Південне» ДП «Екос», а з жовтня 2012 року даний гуртожиток переданий на баланс КП «Дирекція з утримання та обслуговування житлового фонду Святошинського району м. Києва». Починаючи з 2015 року керівництво закладу охорони здоров`я, у якому працює позивачка, неодноразово зверталося до Святошинської районної у м. Києві державної адміністрації з проханням здійснити реєстрацію ОСОБА_1 у гуртожитку за адресою: АДРЕСА_2 . Проте, жодних дій щодо закріплення прав позивачки на вказану кімнату відповідач не вчинив. Зокрема, 05 лютого 2025 року відділ з питань реєстрації місця проживання/ перебування фізичних осіб Святошинської районної у м. Києві державної адміністрації повідомив ОСОБА_1 , що термін дії виданого їй ордеру №269 від 01 липня 2012 року на заселення в гуртожиток 2 осіб закінчився. Також, у зв`язку з відсутністю правових підстав на проживання у гуртожитку, КК «Центр комунального сервісу» листом від 03 липня 2023 року відмовив ОСОБА_1 в укладенні договору про надання послуги утримання будинку та прибудинкової території. В той же час, згідно долучених до позовної заяви квитанцій про сплату, ОСОБА_1 оплачує комунальні послуги за адресою: АДРЕСА_2 . Вирішуючи спір місцевий суд вважав, що на відповідача покладався обов`язок після передачі гуртожитку у комунальну власність відповідно до Закону України «Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків» прийняти рішення відповідно до глави 4 «Користування гуртожитками» ЖК Української РСР про надання жилої площі в гуртожитку з укладенням договору найму жилого приміщення в гуртожитку мешканцям таких гуртожитків, на яких поширюється дія цього Закону, та видати їм спеціальні ордери на право вселення на відповідну жилу площу в гуртожитку. Враховуючи що таких дій відповідачем вчинено не було, відсутність у позивача ордеру, який на виконання вимог Прикінцевих положень Закону України «Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків» так і не був виданий, позов про захист житлових прав є обґрунтованим. Колегія суддів, перевіривши оскаржуване рішення в межах доводів апеляційної скарги, погоджується з такими висновками суду першої інстанції, з наступних підстав. Частиною 1 статті 4 ЦПК України визначено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (стаття 5 ЦПК України). Відповідно до ч. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Згідно зі статтею 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду. Згідно зі статтею 127 ЖК Української РСР (тут і далі - в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) для проживання робітників, службовців, студентів, учнів, а також інших громадян у період роботи або навчання можуть використовуватись гуртожитки. Під гуртожитки надаються спеціально споруджені або переобладнані для цієї мети жилі будинки. Жилі будинки реєструються як гуртожитки у виконавчому комітеті районної, міської, районної в місті Ради народних депутатів. Згідно з п. 7 Примірного положення про гуртожитки, затвердженого постановою Ради Міністрів УРСР від 03 червня 1986 року №208 користування жилою площею здійснюється: у гуртожитках державної та комунальної форми власності - виключно за договором найму жилого приміщення, укладеним на підставі ордера; у гуртожитках, що були включені до статутних капіталів господарських товариств, створених у процесі приватизації та корпоратизації, - за договором найму жилого приміщення, укладеним на підставі ордера, або на підставі договору оренди житла. За змістом частин першої та четвертої статті 1 Закону України «Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків» сфера дії цього Закону поширюється на громадян та членів їхніх сімей, одиноких громадян, які не мають власного житла, не використали право на безоплатну приватизацію державного житлового фонду, на правових підставах, визначених цим Законом, вселені у гуртожиток та фактично проживають у гуртожитку протягом тривалого часу. Згідно з частиною другою статті 4 Закону України «Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків» громадяни, які на законних підставах проживають у гуртожитках державної форми власності, гуртожитках, що було включено до статутних капіталів товариств, створених у процесі приватизації (корпоратизації), набувають право на приватизацію житлових приміщень у таких гуртожитках після їх передачі у власність відповідної територіальної громади. Відповідно до п.3 Прикінцевих положень Закону України «Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків» з метою захисту житлових прав мешканців гуртожитків, недопущення їх незаконного виселення із займаних ними на визначених цим Законом правових підставах жилих приміщень, недопущення відчуження гуртожитків, що будувалися за радянських часів (до 1 грудня 1991 року) за загальнодержавні кошти, запроваджується мораторій на виселення з гуртожитків мешканців (крім виселення мешканців гуртожитків за рішенням суду) та відчуження (крім передачі у комунальну власність відповідних міських, селищних, сільських рад відповідно до цього Закону) гуртожитків, що перебувають у повному господарському віданні або оперативному управлінні підприємств, організацій, установ незалежно від форми власності або увійшли до статутних фондів чи капіталів акціонерних чи колективних товариств (організацій), створених у процесі приватизації чи корпоратизації (у тому числі тих, що в подальшому були передані до статутних капіталів (фондів) інших юридичних осіб або відчужені в інший спосіб), з дня опублікування цього Закону до завершення виконання Загальнодержавної цільової програми передачі гуртожитків у власність територіальних громад. Органам місцевого самоврядування під час дії зазначеного мораторію вжити заходів до видачі власниками гуртожитків ордерів усім мешканцям гуртожитків, яких на визначених цим Законом правових підставах було вселено в гуртожиток і які фактично проживають у гуртожитку більше п`яти років, які не отримали ордери (або у яких ордери було вилучено) з незалежних від них причин. Згідно п.2-1 ч.1 ст.18 Закону України «Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків», органи місцевого самоврядування у житловій сфері щодо приватизації громадянами житла у гуртожитках, на які поширюється дія цього Закону, після передачі гуртожитків у комунальну власність відповідно до цього Закону приймають рішення відповідно до глави 4 «Користування гуртожитками» ЖК Української РСР про надання жилої площі в гуртожитку з укладенням договору найму жилого приміщення в гуртожитку мешканцям таких гуртожитків, на яких поширюється дія цього Закону, та видають їм спеціальні ордери на право вселення на відповідну жилу площу в гуртожитку. Згідно з розпорядженням виконавчого органу Київської міської ради (КМДА) від 12 вересня 2012 року №1605 «Про безоплатне прийняття відомчого житлового фонду, службового житла, зовнішніх інженерних мереж ПАТ «ХК «Київміськбуд» до комунальної власності територіальної громади м. Києва», гуртожиток за адресою АДРЕСА_3 був переданий у підпорядкування Святошинської РДА. Отже, після передачі гуртожитку у комунальну власність відповідно до цього Закону на відповідача покладався обов`язок прийняти рішення відповідно до глави 4 «Користування гуртожитками» ЖК Української РСР про надання жилої площі в гуртожитку з укладенням договору найму жилого приміщення в гуртожитку мешканцям таких гуртожитків, на яких поширюється дія цього Закону, та видати їм спеціальні ордери на право вселення на відповідну жилу площу в гуртожитку. В ході розгляду справи відповідачем не заперечувалося поселення в спірне житлове приміщення позивача згідно направлення, проте адміністрація не визнає її право на проживання з підстав відсутності ордеру на житлове приміщення. Згідно ст. 130 ЖК УРСР порядок користування жилою площею в гуртожитках визначається договором, що укладається перед вселенням на надану жилу площу в гуртожитку на підставі спеціального ордера відповідно до Примірного положення про користування жилою площею в гуртожитках, що затверджується Кабінетом Міністрів України. Статтею 61 ЖК УРСР визначено, що користування жилим приміщенням у будинках державного і громадського житлового фонду здійснюється відповідно до договору найму жилого приміщення. Договір найму жилого приміщення в будинках державного і громадського житлового фонду укладається в письмовій формі на підставі ордера на жиле приміщення між наймодавцем - житлово-експлуатаційною організацією (а в разі її відсутності - відповідним підприємством, установою, організацією) і наймачем - громадянином, на ім`я якого видано ордер. Статтею 310 ЦК України визначено, що фізична особа має право на місце проживання. Фізична особа має право на вільний вибір місця проживання та його зміну, крім випадків, встановлених законом. За вимогами ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування та їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі та у межах повноважень та засобами, передбаченими Конституцією та законами України. Відповідно до частини четвертої статті 10 ЦПК України суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Згідно з усталеною практикою ЄСПЛ, втручання держави в право на житло повинне відповідати критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном у розумінні Конвенції. Відповідно до статті 1 першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенції) кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Відповідно до практики Європейського суду з прав людини під майном також розуміються майнові права. Згідно статті 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції. Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини у справі «Кривіцька і Кривіцький проти України», в контексті вказаної Конвенції поняття «житло» не обмежується приміщенням, в якому проживає на законних підставах, або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв`язків з конкретним місцем. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у права на житло. Згідно з Конвенцією поняття «житло» не обмежується приміщеннями, в яких законно мешкають або законно створені. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем (рішення у справі «Прокопович проти Росії» (Prokopovich v. Russia), заява № 58255/00, пункт 36, ECHR 2004-XI). Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення від 13 травня 2008 року у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства» (McCann v. the United Kingdom), заява № 19009/04, пункт 50). У пункті 36 рішення від 18 листопада 2004 року у справі «Прокопович проти Росії» (Prokopovich v. Russia) Європейський суд з прав людини визначив, що концепція «житла» за змістом статті 8 Конвенції не обмежена житлом, яке зайняте на законних підставах або встановленим у законному порядку. «Житло» - це автономна концепція, що не залежить від класифікації у національному праві. То чи є місце конкретного проживання «житлом», що б спричинило захист на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин справи, а саме - від наявності достатніх триваючих зв`язків з конкретним місцем проживання (рішення Європейського суду з прав людини по справі «Баклі проти Сполученого Королівства» від 11 січня 1995 року, пункт 63). У п. 36 рішення від 18 листопада 2004 року у справі «Прокопович проти Росії» (Prokopovich v. Russia) Європейський суд з прав людини визначив, що концепція «житла» за змістом статті 8 Конвенції не обмежена житлом, яке зайняте на законних підставах або встановленим у законному порядку. «Житло» - це автономна концепція, що не залежить від класифікації у національному праві. То чи є місце конкретного проживання «житлом», що б спричинило захист на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин справи, а саме - від наявності достатніх триваючих зв`язків з конкретним місцем проживання (див. також рішення Європейського суду з прав людини по справі «Баклі проти Сполученого Королівства» від 11 січня 1995 року, п. 63). Тобто, у справі «Прокопович проти Росії» № 58255/00 встановлено, що тривалий час проживання особи в житлі, незалежно від його правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним такій особі в розумінні статті 8 Конвенції (див. постанову Верховного Суду у справі №521/10070/14 від 23 січня 2018 року). Верховний Суд України неодноразово визнавав, що тривале фактичне проживання в гуртожитку, навіть без ордера, може бути підставою для визнання права користування житлом. Ключовими аргументами є: тривале фактичне проживання; сплата комунальних послуг; відсутність заперечень з боку балансоутримувача; наявність актів або інших документів, що підтверджують проживання. У постанові Верховного Суду від 18 листопада 2015 року у справі №6-1835цс15 зазначено, що відсутність ордера не є підставою для виселення, якщо особа фактично проживає у житлі та виконує обов`язки наймача, зокрема, сплачує комунальні послуги. Крім того, Верховний Суд в постанові від 23 січня 2018 року у справі №521/10070/14-ц дійшов висновку про те, що тривалий час користування житлом свідчить про те, що право користування позивача вищезазначеним житловим приміщенням підпадає під гарантії, передбачені пунктом 2 статті 8 Конвенції. В постанові від 12 жовтня 2020 року у справі №686/27262/18, Верховний Суд зазначив, що не може вважатися такою, що самоправно зайняла жиле приміщення також особа, яка вселилася в жиле приміщення без ордера, але на підставі угоди чи дозволу. В подальшому вказаний висновок підтримано постановою від 15 лютого 2023 року у справі №202/5881/19. Позивачка у цій справі з лютого 2012 року проживає у гуртожитку за адресою АДРЕСА_2 на підставі договору оренди житлового приміщення №92 від 02 лютого 2012 року, укладеного з ДП по експлуатації та ремонту житлового фонду та об`єктів соціально-побутового призначення «Екос» АТ ХК «Київміськбуд». 01 липня 2012 року їй було видано ордер №267 на заселення в гуртожиток. Також, позивачка несе витрати на оплату комунальних послуг за цією адресою, заборгованості з їх оплати не має, що підтверджують долучені до позовної заяви квитанції про сплату. Доказів на підтвердження наявності у позивачки іншого житла, окрім кімнати у гуртожитку, матеріали справи не містять. Наведене у своїй сукупності підтверджує, що ОСОБА_1 тривалий час (більше 13 років) проживає у гуртожитку та вважає його своїм житлом. Ураховуючи, що підстави та законність вселення доводиться доказами, поданими до суду, і не спростовано відповідачем як в ході судового розгляду в суді першої інстанції, так і в ході апеляційного перегляду справи, то відсутність у позивача ордеру, який на виконання вимог Прикінцевих положень Закону України «Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків» так і не був виданий, місцевий суд дійшов обґрунтованого висновку про наявність правових підстав для задоволення позову. Інші доводи апеляційної скарги також не дають правових підстав для встановлення неправильного застосування судом першої інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права та не спростовують висновків суду, а зводяться лише до переоцінки доказів, яким судом першої інстанції надано належну правову оцінку та тлумаченню норм права на розсуд апелянта. Європейським судом з прав людини зазначено, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення у справі «Проніна проти України», від 18 липня 2006 року №63566/00, § 23). Оскаржуване судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення. Отже, право на обґрунтоване рішення дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Ґірвісаарі проти Фінляндії», п. 32.) Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону, як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Бюрг та інші проти Франції» (Burg and others v. France), (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гору проти Греції» №2) [ВП], § 41» (Gorou v. Greece no.2). Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Переглядаючи справу, колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції, дослідивши всебічно, повно, безпосередньо та об`єктивно наявні у справі докази, оцінив їх належність, допустимість, достовірність, достатність і взаємний зв`язок у сукупності, з`ясував усі обставини справи, на які сторони посилалися, як на підставу своїх вимог і заперечень, і з урахуванням того, що відповідно до ст. 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичної особи, ухвалив законне та обґрунтоване рішення по суті спору. Колегія суддів вважає, що оскаржуване рішення суду першої інстанції є законним і обґрунтованим, судом додержано вимоги матеріального та процесуального права, а тому рішення суду відповідно до ст. 375 ЦПК України необхідно залишити без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення. Керуючись ст. ст. 375, 379, 382 ЦПК України, Київський апеляційний суд П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу Святошинської районної в місті Києві державної адміністрації подану представницею - Поліщук Людмилою Федорівною - залишити без задоволення. Рішення Святошинського районного суду міста Києва від 30 жовтня 2025 року - залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів у випадках, передбачених статтею 389 Цивільного процесуального кодексу України. Повний текст постанови складено 27 лютого 2026 року. Головуючий: Р.В. Березовенко Судді: О.Ф. Лапчевська Г.І. Мостова