Постанова Миколаївський апеляційний суд № 489/1511/21

18.10.21 22-ц/812/1618/21 Єдиний унікальний номер судової справа: 489/1511/21 Номер провадження:22-ц/812/1618/21 Постанова Іменем України 18 жовтня 2021 року місто Миколаїв справа № 489/1511/21 Миколаївський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати в цивільних справах: головуючого - Самчишиної Н.В., суддів: Лисенка П.П., Серебрякової Т.В., із секретарем судового засідання - Богуславською О.М., за участю учасників справи: - представника відповідача ОСОБА_1 - ОСОБА_2 , розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 подану його представником - адвокатом Івановою Тетяною Вікторівною, на рішення Ленінського районного суду м. Миколаєва від 18 червня 2021 року, ухваленого в приміщенні цього ж суду у складі головуючого судді Рум`янцевої Н.О., вступну та резолютивну частини проголошено того ж дня о 10 год. 40 хв., повний текст рішення складено 23 червня 2021 року, у цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - Служба у справах дітей адміністрації Інгульського району Миколаївської міської ради, про відібрання малолітньої дитини від сторонньої особи та повернення її матері, встановив: 19 березня 2021 року ОСОБА_3 звернулася до суду із позовом до ОСОБА_1 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - Служба у справах дітей адміністрації Інгульського району Миколаївської міської ради, про відібрання малолітньої дитини від сторонньої особи та повернення її матері. Позов мотивовано тим, ІНФОРМАЦІЯ_1 у ОСОБА_3 народився син ОСОБА_4 . Дитина зареєстрована у відповідності до частини першої статті 135 СК України, тобто позивач є єдиним законним представником малолітнього сина. З відповідачем позивач перебувала в зареєстрованому шлюбі з 14 жовтня 2011 року по 23 вересня 2015 року. Сторони разом не проживали, оскільки позивач проживала в Державі Ізраїль. 28 січня 2016 року ОСОБА_3 зареєструвала шлюб з громадянином Грузії ОСОБА_5 , а ІНФОРМАЦІЯ_2 у них народилася донька ОСОБА_6 . До липня 2020 року позивач з сином, чоловіком і дочкою проживала за адресою: АДРЕСА_1 ., а після цього, маючи диплом магістра за напрямком «медицина», вона зі своєю родиною переїхала проживати до Одеської області, де винаймала житло у АДРЕСА_2 . Син навчався у 8-А класі Одеського приватного НВК «Хабад». 05 лютого 2021 року близько 19 год. 30 хв. за адресою вул. Спрейса смт. Авангард Овідіопольського району Одеської області відповідач, без її згоди, забрав малолітнього сина та на неодноразові вимоги позивача негайно повернути дитину відмовив, вказавши, що дитина залишиться з ним. ОСОБА_3 вказувала, що з того часу вона не має жодної інформації про стан дитини, місця перебування сина. Звернення до компетентних державних органів за захистом своїх порушених прав та за захистом дитини від дій з боку відповідача позитивного результату не дали. Посилаючись на те, що відповідач є сторонньою особою для дитини та немає ніяких законних підстав щодо визнання місця проживання з ним, здійснює психологічне насильство, позивач просила відібрати малолітнього ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_3 від ОСОБА_1 та повернути дитину за місцем її проживання. У відзиві на позовну заяву відповідач, заперечуючи проти позову, посилався на те, що позивачем не доведено факт реєстрації та проживання разом з нею дитини ОСОБА_7 . Він є біологічним батьком дитини, оскільки з моменту народження дитини, сторони спільно виховували сина, турбувалися про нього та жили однією сім`єю, вели спільний побут, а 14 жовтня 2011 року зареєстрували шлюб та прожили в зареєстрованому шлюбі майже чотири роки. Після розірвання шлюбу відповідач продовжував виконувати свої батьківські обов`язки та реалізувати права відносно сина ОСОБА_8 , він регулярно бачився з дитиною, часто забирав його до себе на тривалий час, а у жовтні 2020 року забрав сина до себе, після чого ОСОБА_8 зізнався, що напередодні отримав травму руки. Йому не було відомо про те, що позивач не записала його батьком дитини. На даний час у Заводському районному суді м. Миколаєва розглядається справа про визнання батьківства за його позовом. Жодного психологічного насилля над дитиною з боку ОСОБА_1 не вчиняється. Син, дійсно, деякий час не відвідував школу у зв`язку з хворобою. Лікуванням дитини займався відповідач. Позивачці відоме точне місцезнаходження дитини. Рішенням Ленінського районного суду м. Миколаєва від 18 червня 2021 року позов ОСОБА_3 задоволено. Відібрано ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , у ОСОБА_1 та повернуто дитину за місцем проживання матері ОСОБА_3 . Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 судовий збір у розмірі 908 грн. Допущено негайне виконання рішення в частині відібрання дитини та повернення її матері. Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що відповідач, без згоди матері, з якою проживала дитина ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , забрав дитину та залишив проживати у себе, чим самочинно змінив місце її проживання, добровільно дитину матері відповідач не повертає. Більш того, батько дитини записаний в актовому записі про народження зі слів матері, а тому на даний час у відповідача не має жодної правової підстави для утримання дитини у себе, оскільки його батьківство не встановлено у відповідності до вимог чинного законодавства. При цьому суд взяв до уваги те, що на даний час на розгляді в Заводському районному суді м. Миколаєва знаходиться цивільна справа за позовом ОСОБА_1 про встановлення батьківства щодо дитини ОСОБА_7 . Однак на час розгляду даної справи, судове рішення, яке набрало законної сили, відсутнє. Більш того, судом роз`яснено, якщо у разі задоволення позову та встановлення батьківства відповідача щодо дитини, він не позбавлений права визначеним законом шляхом встановити свою участь у спілкуванні та вихованні дитини. Доказів того, що повернення дитини за місцем проживання матері створює загрозу її життю та здоров`ю або негативно впливатиме на її розвиток відповідач не надав. Не надав таких даних і представник третьої особи. В апеляційній скарзі, що подана представником - адвокатом Івановою Т.В., відповідач просив скасувати рішення суду першої інстанції через порушення норм матеріального і процесуального права та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову. Обґрунтовуючи доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 зазначав, що суд першої інстанції розглянув справу за його відсутності та відсутності його представника, не повідомлених належним чином про дату, час і місце засідання суду, що призвело до порушення його процесуальних прав та винесення судом передчасного та необґрунтованого рішення. Судом першої інстанції не взято до уваги думку безпосередньо дитини щодо позовних вимог його матері та те, що ІНФОРМАЦІЯ_2 йому виповнилося 14 років. Рішення суду винесено за відсутності належних та допустимих доказів, на які позивач посилалась в позові. Крім того, справу розглянуто фактично за відсутності висновку щодо розв`язання спору між сторонами та без урахування думки органу опіки та піклування та матеріали справи не містять документів, які б підтверджували повноваження представника позивача - адвоката Михайлова Г.В. Ухвалою Миколаївського апеляційного суду від 30 липня 2021 року залучено до участі у справі орган опіки та піклування виконавчого комітету Миколаївської міської ради. Відзиву на апеляційну скаргу позивач та третя особа не подали. В суді апеляційної інстанції відповідач та його представник підтримали скаргу та з викладених у ній підстав, просили задовольнити. Позивач в судове засідання не з`явилася про причини неявки суду не повідомила. Третя особа - Служба у справах дітей адміністрації Інгульського району Миколаївської міської ради, будучи належним чином повідомленою про місце, день та час розгляду апеляційної скарги, до суду апеляційної інстанції свого представника не направили, клопотань не подавали, що відповідно до ст.372 ЦПК України не перешкоджає розгляду справи. Представник Орган опіки та піклування Миколаївської міської ради підтримала доводи апеляційної скарги, з підстав викладених у висновку про недоцільність відібрання дитини. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення учасників справи, які брали участь у судовому засіданні, пояснення дитини ОСОБА_7 , дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав. За змістом статей 128, 130 ЦПК України судові виклики здійснюються судовими повістками, які направляються рекомендованим листом з повідомленням про вручення фізичним особам, які не мають статус підприємців - за адресою їх місця проживання чи місця перебування, зареєстрованою у встановленому законом порядку, та вручаються їм під розписку. Судова повістка про виклик повинна бути вручена з таким розрахунком, щоб особи, які викликаються, мали достатньо часу для явки в суд і підготовки до участі в судовому розгляді справи, але не пізніше ніж за п`ять днів до судового засідання (частина 5 статті 128 ЦПК України). Розписка про одержання судової повістки з поміткою про дату вручення в той самий день особами, які її вручали, повертається до суду (частина 2 статті 130 ЦПК України). Таким чином, про належне повідомлення особи про час і місце розгляду справи у даному випадку може свідчити лише розписка. Як встановлено матеріалами справи суд першої інстанції зазначених вимог процесуального закону щодо належного повідомлення учасника справи ОСОБА_1 не дотримався, оскільки в матеріалах справи наявні копії повідомлень учасників справи про розгляд справи (а.с.101), проте матеріали справи не містять розписок, зокрема учасника справи - ОСОБА_1 про одержання таких судових повісток (повідомлень) з поміткою про дату вручення, що свідчить про не належне повідомлення відповідача про дату, час і місце розгляду справи. Отже, ухвалюючи рішення у справі, суд першої інстанції зазначені вимоги законодавства до уваги не взяв, розглянувши справи за відсутності відповідача, щодо якого відсутні докази належного повідомлення про дату, час та місце розгляду справи, суд розгляд справи не відклав, причини його неявки в судове засідання не з`ясував, чим порушив конституційне право ОСОБА_1 на участь у судовому розгляді, не забезпечив йому можливості надати суду докази та навести доводи. Відповідно до пункту 3 частини третьої статті 376 ЦПК України порушення норм процесуального права є обов`язковою підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення, якщо справу (питання) розглянуто судом за відсутності будь-якого учасника справи, не повідомленого належним чином про дату, час і місце засідання суду (у разі якщо таке повідомлення є обов`язковим), якщо такий учасник справи обґрунтовує свою апеляційну скаргу такою підставою. З огляду на наведене оскаржуване рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню з підстав порушення процесуального права щодо належного повідомлення відповідача у справі ОСОБА_1 про дату, час і місце засідання суду з ухваленням нового судового рішення. Колегією суддів апеляційного суду встановлені наступні обставини. Так, судом встановлено, що позивач ОСОБА_3 є матір`ю ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_3 . Батьком записаний ОСОБА_9 . Згідно Витягу з Державного реєстру актів цивільного стану громадян про народження із зазначенням відомостей про батька відповідно до частини першої статті 135 СК України відомості про батька записані відповідно до положень зазначеної статті, за вказівкою матері (а.с.9-10). З 14 жовтня 2011 року по 23 вересня 2015 року сторони ОСОБА_3 та ОСОБА_1 перебували у зареєстрованому шлюбі (а.с.11). 28 січня 2016 року ОСОБА_3 зареєструвала шлюб з громадянином Грузії ОСОБА_5 , а ІНФОРМАЦІЯ_2 у них народилася донька ОСОБА_6 (а.с.12-13). Відповідно до пояснень сторін, до липня 2020 року позивачка з сином, чоловіком і дочкою проживала за адресою: АДРЕСА_1 ., а після цього, вона зі своєю родиною переїхала проживати до Одеської області, де винаймала житло у АДРЕСА_2 (а.с.19). Згідно витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 20 червня 2017 року, право власності на квартиру АДРЕСА_3 зареєстровано за ОСОБА_3 , на підставі договору купівлі - продажу квартири від 10 лютого 2017 року, посвідченого приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Горбуровим К.Є., зареєстрованого в реєстрі за № 199 (а.с.18, 89-92, 95). Отже як встановлено судом після розлучення сторін, дитина проживала разом з матір`ю, що також підтверджується змістом відзиву на позовну заяву відповідача, в якому він зазначав, що регулярно бачився з дитиною, часто забирав його до себе на тривалий час. ОСОБА_7 до 05 лютого 2021 року навчався у 8-А класі Одеського приватного НВК «Хабад». Згідно довідки Одеського приватного навчально-виховного комплексу «Дошкільний навчальний заклад - спеціалізована загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів «Хабад»» від 12 лютого 2021 року за вих. № 53, з 05 лютого 2021 року по 12 лютого 2021 року хлопець не відвідує школу та не виходить на зв`язок з вчителями та класним керівником. За словами матері, їй не відомо, де перебуває дитина (а.с.82). У лютому 2021 року між сторонами виник спір щодо відібрання малолітньої дитини та повернення її матері. Так, 11 лютого 2021 рок позивач зверталась до поліції з заявою щодо викрадення дитини ОСОБА_1 (а.с.23). Цієї ж дати позивачка звернулася до Служби у справах дітей адміністрації Інгульського району Миколаївської міської ради щодо негайного втручання та допомоги у зупиненні свавілля ОСОБА_1 відносно малолітньої дитини та допомоги у його поверненні матері, здійснення психологічного насильства (а.с.24). 04 березня 2021 року внесено відомості до ЄРДР за заявою ОСОБА_3 за фактом викрадення малолітнього сина громадянином ОСОБА_1 (а.с. 25). З листа Служби у справах дітей адміністрації Інгульського району Миколаївської міської ради від 17 лютого 2021 року, на звернення позивача слідує, що насильства з боку ОСОБА_1 по відношенню до малолітнього ОСОБА_7 комісійно не встановлено, хлопчик спеціалістам служби та фахівцям центру повідомив, що має намір проживати навіть в інтернаті, лише б не проживати зі своєю матір`ю ОСОБА_3 (а.с.68). З Акту обстеження житлово-побутових умов посвідченого виконавчим комітетом Овідіопільського району Одеської області від 05 квітня 2021 року, вбачається, що працівниками відділу соціальних послуг, праці та соціального захисту населення, проведено обстеження умов проживання за адресою: АДРЕСА_4 , відповідно до якого встановлено, що квартира складається з двох кімнат. Кожне приміщення забезпечене усіма необхідними меблями. В наявності побутова техніка та все необхідне для розвитку та навчання дитини. Дитина має окрему кімнату, оснащену ліжком, столом для навчання, шафою для зберігання речей (а.с.52). Відповідно до довідки з Управління освіти Миколаївської міської ради від 14 квітня 2021 року за вих. 1156/13.01.01-10/14, станом на 13 квітня 2021 року, малолітній ОСОБА_7 в закладах загальної освіти м. Миколаїв не навчається (а.с.84). Згідно листа Миколаївської спеціалізованої приватної школи І-ІІІ ступенів «Ор Менахем» від 01 березня 2021 за вих. № 01-28/03/01, МСПШ «Ор Менахем» підтверджує можливість зарахування учня 8 класу ОСОБА_7 на наявне вільне місце у 8 класі Миколаївської спеціалізованої приватної школи І-ІІІ ступенів «Ор Менахем» (а.с.72). Представник відповідача у відзиві не заперечувала факт, що дитина, дійсно деякий час не відвідувала школу у зв`язку з хворобою. Лікуванням дитини займався відповідач. Відповідно до довідки КНП «Центр первинної медико-санітарної допомоги № 2», ОСОБА_10 з 08 лютого 2021 року по 26 лютого 2021 року хворів (а.с.69). ОСОБА_1 підписано Декларацію № 0001-7М70-А1А0 23 лютого 2021 року про вибір лікаря, який надає первинну медичну допомогу щодо ОСОБА_10 , ІНФОРМАЦІЯ_3 (а.с.71). Отже, як встановлено, 05 лютого 2021 року відповідач самочинно, без згоди позивачки, з якою проживала дитина, забрав її від матері. Ухвалою Ленінського районного суду м. Миколаєва від 06 квітня 2021 року було зобов`язано Службу у справах дітей адміністрації Інгульського району Миколаївської області надати висновок щодо розв`язання даного спору. Ухвала суду виконана не була. З висновку Органу опіки та піклування виконавчого комітету Миколаївської міської ради наданого за запит апеляційного суду слідує, що виходячи з інтересів дитини, недоцільним є відібрання неповнолітньої дитини ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 від сторонньої особи та повернення матері дитини. Висновок мотивовано тим, що хлопець на цей час досяг 14-річного віку, у зв`язку з чим набув інших обсягів дієздатності, може самостійно вирішувати питання щодо місця проживання. Члени комісії вважали, що під час вирішення питань стосовно неповнолітніх осіб, першочерговими підставами для прийняття рішення повинні бути думка та інтереси дитини. В суді апеляційної інстанції ОСОБА_7 висловив бажання проживати з відповідачем в м. Миколаєві, якого вважає своїм батьком, проте його мати (позивач) проти цього. Вказував на неприязні стосунки з чоловіком його матері, вживання ним наркотичних засобів. Крім того, з матеріалів справи вбачається, що ухвалою Заводського районного суду м. Миколаєва від 19 січня 2021 року відкрито провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , третя особа - Миколаївський міський відділ державної реєстрації актів цивільного стану Південного міжрегіонального управління міністерства юстиції (м. Одеса), про визнання батьківства відносно ОСОБА_11 , ІНФОРМАЦІЯ_3 (а.с.103). Рішення у зазначеній справі судом не прийняте. Як установлено на час вирішення справи судом першої інстанції (18 червня 2021 року) дитина не досягла 14 років. Батьківство відповідача в установленому законом порядку не визнано. Відповідно до статті 3 Конвенції про права дитини, ратифікованої постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року, в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Відповідно до Стаття 150 СК України батьки зобов`язані виховувати дитину в дусі поваги до прав та свобод інших людей, любові до своєї сім`ї та родини, свого народу, своєї Батьківщини. Здійснення батьками своїх прав та виконання обов`язків мають ґрунтуватися на повазі до прав дитини та її людської гідності. Батьківські права не можуть здійснюватися всупереч інтересам дитини (стаття 155 СК України). Отже, батьки дитини не тільки мають право на виховання дитини та й обов`язок виховувати дитину у атмосфері поваги до її прав, її людської гідності, в дусі поваги до прав та свобод інших людей, любові до своєї родини, сім`ї, свого народу та Батьківщини. Відповідно до частини третьої статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров`я тощо, в якому вона проживає, якщо інше місце проживання не встановлено за згодою між дитиною та батьками (усиновлювачами, опікуном) або організацією, яка виконує щодо неї функції опікуна. У разі спору місце проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років визначається органом опіки або судом. За змістом статей 160-161 СК України місце проживання дитини, яка досягла десяти років, визначається за спільною згодою батьків та самої дитини. Якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом. Частиною першою статті 162 СК України передбачено, що якщо один з батьків або інша особа самочинно, без згоди другого з батьків чи інших осіб, з якими на підставі закону або рішення суду проживала малолітня дитина, або дитячого закладу (установи), в якому за рішенням органу опіки та піклування або суду проживала дитина, змінить її місце проживання, у тому числі способом її викрадення, суд за позовом заінтересованої особи має право негайно постановити рішення про відібрання дитини і повернення її за попереднім місцем проживання. Дитина не може бути повернута лише тоді, коли залишення її за попереднім місцем проживання створюватиме реальну небезпеку для її життя та здоров`я або обставини змінилися так, що повернення суперечить її інтересам. Системний аналіз вказаної норми у контексті вирішення спору батьків або іншої особи щодо місця проживання дитини дозволяє дійти висновку, що положення цієї статті покликані захистити права того з батьків, з ким на підставі рішення суду або на підставі закону визначено місце проживання дитини, від неправомірних дій другого з батьків або інших осіб щодо зміни її місця проживання. Встановивши, що відповідач, без згоди матері, з якою було визначено місце проживання малолітнього сина позивача, забрав та залишив дитину проживати у себе, з огляду на відсутність доказів проживання дитини з іншими особами, добровільно повернути дитину матері відповідач не бажав, тому колегія суддів дійшла висновку про наявність правових підстав для захисту прав позивача в порядку, визначеному статтею 162 СК України і такий спосіб захисту порушеного права відповідає вимогам статей 15, 16 ЦК України. Беззаперечних, належних, допустимих та достатніх доказів того, що повернення дитини за місцем проживання матері створює загрозу її життю та здоров`ю або негативно впливатиме на її розвиток матеріали справи не містять і судом не встановлено. Посилання відповідача на ту обставину, що дитина на час розгляду справи в суді апеляційної інстанції досягла чотирнадцяти років та може проживати з ним, не може бути підставою для відмови в позові, оскільки відповідач навмисно, на час вирішення справи судом першої інстанції, не передав дитину матері, чим фактично самочинно змінив місце проживання малолітньої дитини, а тому відібрання дитини і її повернення матері є ефективним способом захисту порушеного права у цій справі. Не підтвердження факту реєстрації дитини з позивачем, не спростовує факт місця проживання малолітньої дитини з матір`ю. Твердження скаржника про те, що суд першої інстанції неповно з`ясував обставини справи, які мають суттєве значення для правильного вирішення спору про відібрання ОСОБА_7 та повернення його за попереднім місцем проживання, апеляційний суд вважає такими, що не заслуговують на увагу, оскільки скаржником не надано належних і допустимих доказів на підтвердження того, що місце проживання ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , станом на момент подання позову та вирішення справи судом першої інстанції було визначено судом (органом опіки та піклування) по рішенню, яке набрало законної сили, або на підставі закону саме з ним, а позивач протиправно змінила місце проживання дитини. Враховуючи, що відсутні будь-які рішення, зокрема і щодо визнання батьківства відповідача щодо дитини, договір між батьками щодо визначення місця проживання дитини, тобто спір про визначення місця проживання дитини не був вирішений ані органами опіки і піклування, ані у судовому порядку, тому суд апеляційної інстанції вважає, що заперечення відповідача щодо заявленого позову є передчасними та необґрунтованими. Приймаючи рішення по справі, колегія суддів критично відноситься до висновку Органу опіки та піклування виконавчого комітету Миколаївської міської ради та поясненням самої дитини, виходячи з наступного. Матеріали справи дійсно містять дані про те, що у провадженні Заводського районного суду м. Миколаєва перебуває цивільна справа за позовом ОСОБА_1 про встановлення батьківства щодо дитини ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_3 . Проте рішення суду про визнання батьківства відносно дитини надано не було. Позивач в позові стверджувала, що після розлучення з відповідачем, дитина проживала з нею. При цьому відповідач у відзиві на позовну заяву цього не заперечував та зазначав, що він регулярно бачився з дитиною, часто забирав його до себе на тривалий час. У висновку органу опіки та піклування виконавчого комітету Миколаївської міської ради не зазначено того, на підставі аналізу яких даних, окрім пояснень дитини та її віку на час розгляду справи у суді апеляційної інстанції, було встановлено недоцільне відібрання дитини від сторонньої особи та поверненні матері дитини, а також обставини щодо яких пояснював ОСОБА_9 . В той же час, даний висновок в цій частині, а також пояснення самої дитини, протирічить іншим доказам, які містяться в матеріалах справи. Так, матеріали справи не містять даних про те, що за місцем проживання дитини з матір`ю створено реальну небезпеку для її життя та здоров`я або обставини змінилися так, що повернення суперечить її інтересам. Згідно матеріалів справи відповідач забрав у позивачки дитину 05 лютого 2021 року без її згоди та не повернув. На телефонні дзвінки позивачки відповідач про місце знаходження дитини не повідомляв. Тому посилання відповідача на те, що він є неналежним відповідачем у даній справі, є необґрунтованими. 11 лютого 2021 року позивач зверталась до поліції з заявою про викрадення дитини ОСОБА_1 . Цієї ж дати позивачка зверталася до Служби у справах дітей адміністрації Інгульського району Миколаївської міської ради з заявою про визначення місця проживання дитини, яку забрав відповідач. 19 березня 2021 року позивачка звернулася до суду з даним позовом. Крім того, відповідач в судовому засіданні апеляційного суду пояснював, що позивачка приїжджала з метою забрати сина, але він не дав їй такої можливості, так як вона приїжджала не сама і тому відповідач боявся, що дитина у нього може бути насильно відібрана. Аналіз зазначених обставин свідчить про те, що з моменту виникнення спору між сторонами стосовно відібрання дитини, позивачка не тільки цікавилася долею дитини, а й активно намагалася її повернути. Разом з тим, висновок органу опіки та піклування не містить відомостей про позицію позивачки щодо конфліктної ситуації, яка склалася між сторонами, що свідчить про те, що вона не досліджувалася органом опіки та піклування. Зазначаючи про недоцільність відібрання неповнолітньої дитини у сторонньої особи, орган опіки та піклування не навів доводів того, чому він, лише з урахуванням віку дитини, вважав доцільним проживання дитини саме з відповідачем, чи інших доводів, обмежившись тільки думкою самої дитини, та її віком на час розгляду справи у суді апеляційної інстанції, перерахуванням встановлених обставин та законодавства, яке регулює спірні правовідносини. Таким чином, висновок органу опіки та піклування виконавчого комітету Миколаївської міської ради про недоцільність відібрання дитини у сторонньої особи та пояснення дитини ОСОБА_9 , на думку колегії суду, не відповідає обставинам справи, що встановлені судом та не узгоджується з вимогами чинного сімейного законодавства, тому його не можна визнати достатніми для ухвалення рішення про відмову у задоволенні позову про відібрання малолітньої дитини від сторонньої особи та повернення її матері. При цьому колегія суддів враховує і те, що відповідач з позовом про визначення місця проживання дитини з ним до суду не звертався. Тому досягнення дитиною 14 років на час розгляду справи в суді апеляційної інстанції вищезазначеного висновку суду не спростовує за обставинами встановленими на час вирішення справи судом першої інстанції. Між тим, задоволення позову ОСОБА_3 у даній справі не позбавляє ОСОБА_1 права пред`явити до суду позов про визначення місця проживання дитини з ним або звернутися до суду з позовом про встановлення своєї участі у спілкуванні та вихованні дитини у інший спосіб, у разі визнання його батьківства щодо дитини за рішенням суду. Відповідно до пункту 3 частини третьої статті 376 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є порушення норм процесуального права. З урахуванням викладеного, колегія суддів дійшла висновку, що обставини судом першої інстанції встановлені правильно, але допущено порушення норм процесуального права щодо належного повідомлення про розгляд справи відповідача, а тому оскаржуване судове рішення підлягає скасуванню з ухваленням нового судового рішення про задоволення позову ОСОБА_3 . Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат (ч. 13 ст. 141 ЦПК України). Оскільки за наслідками розгляду апеляційної скарги рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове про задоволення позову ОСОБА_3 , судові витрати покладаються на відповідача відповідно до положень пункту 1 частини другої статті 141 ЦПК України. Керуючись статтями 367, 376, 382, 389 ЦПК України, апеляційний суд, постановив: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 подану його представником - адвокатом Івановою Тетяною Вікторівною, задовольнити частково. Рішення Ленінського районного суду м. Миколаєва від 18 червня 2021 року скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_3 задовольнити. Відібрати ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , у ОСОБА_1 , який зареєстрований за адресою: АДРЕСА_5 та повернути дитину за місцем проживання матері ОСОБА_3 , яка проживає за адресою: АДРЕСА_2 та зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1 . Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 судовий збір у розмірі 908 грн. 00 коп. Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання її повного тексту у випадках, передбачених частиною другою статті 389 ЦПК України. Головуючий Н.В. Самчишина Судді: П.П. Лисенко Т.В. Серебрякова Повний текст судового рішення складено 19 жовтня 2021 року.