Постанова Київський апеляційний суд № 360/1212/19

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД 03680 м. Київ , вул. Солом`янська, 2-а Номер апеляційного провадження: 22-ц/824/8724/2021 ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 16 вересня 2021 року м. Київ Справа № 360/1212/19 Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого судді-доповідача Ящук Т.І., суддів Махлай Л.Д., Немировської О.В., за участю секретаря судового засідання Кравченко Н.О. розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Бородянського районного суду Київської області від 23 лютого 2021 року, ухвалене у складі судді Унятицького Д.Є., у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа - приватний нотаріус Бородянського районного нотаріального округу Київської області Пікуща Галина Дмитрівна про визнання права власності на частину житлового будинку та земельної ділянки, встановив: В червні 2019 року позивач ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання права власності на частину житлового будинку та земельної ділянки. Свої вимоги обґрунтовував тим, що 04 лютого 2015 року його мати ОСОБА_3 подарувала ОСОБА_2 житловий будинок АДРЕСА_1 та земельну ділянку за вказаною адресою для його обслуговування площею 0,1276 га, кадастровий номер 3221082501:01:008:0001. Він з матір`ю ОСОБА_3 проживали та були зареєстровані у вказаному будинку. Оскільки будинок наданий їх сім`ї з п`яти осіб у 1986 році, в зв`язку з аварією на ЧАЕС, то мати завжди визнавала його право на вказаний будинок. Відповідно до постанови Ради Міністрів Української РСР №149 "Про передачу громадянам, які переселені з територій, що зазнали радіоактивного забруднення в результаті аварії на Чорнобильській АЕС, жилих будинків в особисту власність", актом №18 від 04 травня 1991 року житловий будинок АДРЕСА_1 був безкоштовно переданий в особисту власність його батьку ОСОБА_4 . На час підписання акту про передачу житлового будинку у власність ОСОБА_4 (14 травня 1991 року) в будинку крім ОСОБА_4 були прописані та проживали члени його сім`ї: він (позивач ОСОБА_1 ) та ОСОБА_3 . Після смерті ІНФОРМАЦІЯ_1 батька ОСОБА_4 позивач вважав, що успадкував частку у житловому будинку, оскільки прийняв спадщину фактичним вступом в управління та володіння, протягом шести місяців з моменту його смерті. Однак 03 лютого 1998 року ОСОБА_3 отримала свідоцтво про право на спадщину за законом на житловий будинок, а на підставі рішення Здвижівської сільської ради від 08 травня 2007 року - державний акт на право власності на земельну ділянку площею 0,1276 га, кадастровий номер 3221082501:01:008:0001 з цільовим призначенням - для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд по АДРЕСА_1 . Право власності на будинок та земельну ділянку ОСОБА_3 оформила без його відома, хоча завжди визнавала його права на вказаний будинок, в зв`язку з цим він здійснив до нього добудови. Дізнавшись у 2017 році про укладені договори дарування, він звернувся до суду з позовом про визнання договорів дарування будинку, земельної ділянки, свідоцтва про право на спадщину за законом недійсними, визнання державного акту на право власності на земельну ділянку недійсним, визнання будинковолодіння майном колгоспного двору та визначення частки в майні колгоспного двору. 06 вересня 2018 року Бородянський районний суд виніс рішення про часткове задоволення позову. Не погоджуючись з рішенням суду він, ОСОБА_3 та ОСОБА_2 подали апеляційні скарги. 30 січня 2019 року Київський апеляційний суд закрив провадження в цій справі, оскільки позивач відмовився від позову, так як 29 січня 2019 року дійшов згоди з ОСОБА_2 щодо позасудового врегулювання спору, шляхом укладення договору про наміри, за яким вони дійшли згоди про виконання в майбутньому умов договору та мирному врегулюванню конфліктної ситуації. За умовами договору ОСОБА_2 виявив бажання подарувати йому 1/3 частку спірного житлового будинку та земельної ділянки, а він відмовиться від своїх позовних вимог. При цьому ОСОБА_2 визнає його майнові права на 1/3 частку житлового будинку з відповідними господарськими будівлями та з добудовами, здійсненими до будинку та 1/3 частку земельної ділянки, розташованої під вказаним будинком та відповідними спорудами. Для забезпечення умов договору про наміри вони з ОСОБА_2 дійшли згоди, що основний договір дарування буде укладений після закриття судового провадження з підстав його (позивача) відмови від позову. Однак після того, як провадження у справі було закрито у зв`язку з його відмовою від позову та знято арешт із спірного майна, ОСОБА_2 відмовився від укладення основних договорів дарування часток у спірному майні. На час укладення спірних договорів дарування до частини спірного будинку, яка фактично знаходиться в його користуванні, він добудував кухню, ванну кімнату, кімнату та добудови до погреба, гаража, які станом на 04 лютого 2015 року в експлуатацію не введені, не зареєстровані, але збільшили розмір загальної і житлової площі спірного будинку. Відповідно до пункту 11 договору дарування житлового будинку ОСОБА_3 стверджувала, що самочинного будівництва та самовільних переобладнань немає, внаслідок дарування не буде порушено прав та законних інтересів інших осіб. Відповідно до п.12 вказаного договору ОСОБА_2 оглянув предмет договору - самочинного будівництва та самовільного переобладнання немає. Тому оскільки між сторонами договору не було визначено належний предмет договору, не враховано те, що укладення такого договору порушує його права на добудову, просив визнати недійсним договір дарування житлового будинку та земельної ділянки від 04 лютого 2015 року, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , визнати за ним право власності на 1/3 частку житлового будинку АДРЕСА_1 та 1/3 частку земельної ділянки за вказаною адресою, площею 0,1276 га, кадастровий номер 3221082501:01:008:0001. Рішенням Бородянського районного суду від 18 листопада 2019 року в цій справі провадження в частині позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа - приватний нотаріус Бородянського районного нотаріального округу Пікуща Г.Д. про визнання права власності на частину житлового будинку та земельної ділянки було закрито. У задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа - приватний нотаріус Пікуща Г.Д. про визнання договорів дарування недійсними - відмовлено (т.1 а.с.182-185). Постановою Київського апеляційного суду від 12 березня 2020 року рішення Бородянського районного суду від 18 листопада 2019 року в частині відмови у задоволенні позовних вимог про визнання недійсними договорів дарування - залишено без змін. Враховуючи, що в даній справі позивачем заявлені вимоги про визнання за ним права власності на 1/3 частину будинку і земельної ділянки, які в іншій справі не заявлялися, та наведене інше обґрунтування позовних вимог, а саме - з підстав порушення його прав як власника проведених добудов у будинку, то рішення суду в частині закриття провадження у справі скасовано, справу в цій частині направлено на новий розгляд. Таким чином предметом позову після ухвалення рішення суду від 18 листопада 2019 року та перегляду цього рішення в апеляційному порядку є позовні вимоги ОСОБА_1 про визнання права власності на 1/3 частину жилого будинку та земельної ділянки. Рішенням Бородянського районного суду Київської області від 23 лютого 2021 року у задоволенні позову відмовлено. Не погоджуючись з рішенням суду, ОСОБА_1 звернувся з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення суду та ухвалити нове, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права. В обґрунтування апеляційної скарги вказує, що в оскаржуваному рішенні суду першої інстанції зазначено, що предметом позову є захист права власності позивача як власника проведених добудов у будинку. Проте такий висновок суду першої інстанції є хибним, оскільки предметом позову є захист права власності на 1/3 частку житлового будинку та земельної ділянки, а не самочинних добудов до нього. Зазначає, що він не заявляв вимоги про визнання права власності на збудовані ним самочинні будови. Судом першої інстанції фактично перекручені позовні вимоги. Вважає себе власником 1/3 житлового будинку з червня 1990 року, і що його права як власника були порушені та потребують судового захисту. Фактично судом першої інстанції розглянуто позовні вимоги в межах самочинного будівництва з огляду на положення законодавства України з приводу цього. Суд першої інстанції не прийняв до уваги той факт, що ОСОБА_2 визнається право позивача на 1/3 частку житлового будинку та 1/3 частку земельної ділянки, та права позивача на добудови до спірного житлового будинку. В судовому засіданні позивач ОСОБА_1 підтримав доводи апеляційної скарги та просив задовольнити. Представник відповідачів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 - ОСОБА_5 вважала доводи апеляційної скарги безпідставними та просила залишити рішення суду першої інстанції без змін. Третя особа в судове засідання не з`явилась, про дату час та місце розгляду справи повідомлена належним чином, подала заяву про розгляд справи за її відсутності. Заслухавши доповідь судді-доповідача, з`ясувавши обставини справи, вислухавши пояснення учасників справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку про те, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню виходячи з наступного. Ухвалюючи оскаржуване рішення від 23 лютого 2021 року, суд першої інстанції виходив з того, що постановою Київського апеляційного суду від 12 березня 2020 року рішення Бородянського районного суду Київської області від 18 листопада 2019 року в частині відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про визнання недійсними договорів дарування жилого будинку та земельної ділянки - залишене без змін. Цією ж постановою Київського апеляційного суду було скасоване рішення суду від 18 листопада 2019 року в частині закриття провадження щодо позовних вимог про визнання права власності на 1/3 частину жилого будинку та земельної ділянки, оскільки зазначені позовні вимоги в іншій справі не заявлялися, та наведене інше обґрунтування вимог, а саме - з підстав порушення його прав як власника проведених добудов у будинку. Справу в цій частині направлено на новий розгляд. Таким чином, врахувавши, що відповідач ОСОБА_2 залишається власником житлового будинку та земельної ділянки для його обслуговування площею 0,1276 га по АДРЕСА_1 на підставі договору дарування від 04 лютого 2015 року, укладеного між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 ; що позивач не був власником земельної ділянки, ним не надано належних та допустимих доказів, що підтверджують факт будівництва добудов до житлового будинку та надвірних будівель за наявності необхідного для цього дозволу, і він не являвся власником або співвласником цього житлового будинку, суд першої інстанції дійшов висновку, що підстав для задоволення позову не вбачається. З висновками суду першої інстанції колегія суддів погоджується, оскільки вони зроблені з дотримання норм матеріального та процесуального права. Як вбачається з матеріалів справи, у листопаді 2017 року позивач ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до відповідачів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , Здвижівської сільської ради Бородянського району Київської областіпро визнання недійсними договорів дарування будинку та земельної ділянки, свідоцтва про право на спадщину, визнання недійсним державного акту про право власності на земельну ділянку, визнання будинковолодіння майном колгоспного двору та визначення частки в майні колгоспного двору. Зазначені позовні вимоги були обґрунтовані тим, що у зв`язку з аварією на Чорнобильській АЕС його разом з батьками - ОСОБА_4 та ОСОБА_3 було евакуйовано з с.Черевач Чорнобильського району Київської області в с.Здвижівку Бородянського району Київської області, де їм був виділений житловий будинок АДРЕСА_1 , який був переданий у власність КСП «Дружба». На підставі постанови Ради Міністрів УРСР від 30 червня 1990 року № 149 відповідно до акту передачі, затвердженого рішенням виконкому Здвижівської сільської ради № 18, на ім`я батька ОСОБА_4 даний будинок 14 травня 1991 року був переданий у спільну сумісну власність їх сім`ї, а саме: батьку, матері та йому (позивачу). Відповідно до записів в погосподарських книгах вказане будинковолодіння відносилось до категорії колгоспного двору. Оскільки на час припинення колгоспного двору в ньому було три члени колгоспного двору, які мають право на частку у ньому, то кожен з них мав право на 1/3 частину даного двору. Крім того, так як будинок був переданий у власність хоча і на ім`я його батька, але на всю їх сім`ю, то даний будинок із цих підстав також є його (позивача) та батьків спільною сумісною власністю, а частки кожного із співвласників є рівними. З часу виділення їм будинку та передачі його у власність він (позивач) весь час постійно проживав в ньому, ніс грошові витрати на його утримання та покращення. Тому вважав, що його частка у праві власності на даний будинок становить 1/3 його частину і на протязі всього часу його батьки завжди визнавали за ним право власності на його частину. ІНФОРМАЦІЯ_1 помер його батько ОСОБА_4 і після його смерті відкрилась спадщина лише на 2/3 частини вказаного будинковолодіння. Незважаючи на те, що він (позивач) як спадкоємець першої черги мав право на спадкове майно після смерті батька, свідоцтво про право на спадщину за законом 3 лютого 1998 року Бородянською райдержнотконторою було видане лише на ім`я відповідача ОСОБА_3 . Оскільки вказане свідоцтво про право на спадщину було видане без врахування його права власності на будинок, то вважав, що дане свідоцтво має бути визнане недійсним. Також, з тих же підстав порушення його (позивача) прав на будинок та земельну ділянку для його обслуговування, вважав, що мають бути визнані недійсними і державний акт на право власності на земельну ділянку, виданий на ім`я ОСОБА_3 , договори дарування від 4 лютого 2015 року та визнане незаконним рішення Здвижівської сільської ради від 8 травня 2007 року, на підставі якого був виданий вказаний державний акт на право власності на земельну ділянку. Рішенням Бородянського районного суду від 06 вересня 2018 року вказаний позов був задоволений частково: - визнане недійсним свідоцтво про право на спадщину за законом, видане на ім`я ОСОБА_3 в частині спадкування 1/3 частини житлового будинку з надвірними будівлями, що знаходиться в АДРЕСА_1 ; - визнане неправомірним та скасоване рішення дванадцятої сесії п`ятого скликання Здвижівської сільської ради Бородянського району Київської області від 08 травня 2007 року в частині передачі у власність ОСОБА_3 земельної ділянки площею 0,1276 га в АДРЕСА_1 ; - визнані недійсними: державний акт на право власності ОСОБА_3 на земельну ділянку площею 0,1276 га, кадастровий номер 3221082501:01:008:0001 з цільовим призначенням - для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд, що розташована в АДРЕСА_1 ; договір дарування, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 04 лютого 2015 року в частині безоплатної передачі у власність ОСОБА_2 1/3 частини жилого будинку з надвірними будівлями і спорудами по АДРЕСА_1 та договір дарування, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 04 лютого 2015 року щодо передачі безоплатно у власність ОСОБА_2 земельної ділянки за вказаною адресою, площею 0,1276 га, кадастровий номер 3221082501:01:008:0001, з цільовим призначенням - для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (т.1 а.с.166-172) Ухвалою Київського апеляційного суду від 30 січня 2019 року прийнята відмова ОСОБА_1 від позову, вищевказане рішення Бородянського районного суду Київської області від 06 вересня 2018 року визнано нечинним, провадження у справі за позовом ОСОБА_1 - закрито (т.1, а.с.173-178). Звертаючись до суду у червні 2019 року з даним позовом про визнання договорів дарування недійсними та визнання права власності на 1/3 частку жилого будинку та 1/3 частку земельної ділянки, позивач зазначав, що вказані договори були укладені таємно, на підставі документів, що не відповідають дійсності. Так, будинок по АДРЕСА_1 був наданий у 1986 році на їх сім`ю у складі п`яти осіб у зв`язку з аварією на Чорнобильській АЕС. На підставі акту передачі, затвердженого рішенням виконкому Здвижівської сільської ради від 14 травня 1991 року, будинок переданий у власність його батька ОСОБА_4 і в будинку був прописаний та проживав також і він. Вказував, що після смерті батька, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , він вважав, що успадкував частку у житловому будинку, оскільки прийняв її фактичним вступом в управління та володіння протягом шести місяців з моменту його смерті. Однак, спадщину після смерті батька оформила мати - відповідач ОСОБА_3 , яка 03 лютого 1998 року отримала свідоцтво про право на спадщину за законом на зазначений житловий будинок. Надалі, за рішенням Здвижівської сільської ради від 8 травня 2007 року мати приватизувала земельну ділянку і отримала державний акт на право власності на земельну ділянку площею 0,1276 га, кадастровий номер 3221082501:01:008:0001, з цільовим призначенням для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд. Оскільки ОСОБА_3 завжди визнавала його право на даний будинок, то він за свої кошти та за згодою матері здійснив самочинні добудови до частини будинку по АДРЕСА_1 , де він проживав, а саме ним були добудовані кухня, ванна кімната, кімната та добудови до погребу, гаражу, які не були зареєстровані і введені в експлуатацію, проте існували станом на 04 лютого 2015 року. Вказував, що у 2017 році він дізнався про укладення оспорюваних договорів дарування і звернувся до суду з позовом про визнання цих договорів, свідоцтва про право на спадщину, державного акту на право власності на земельну ділянку недійсними, визначення частки в майні колгоспного двору, однак, ухвалою Київського апеляційного суду від 30 січня 2019 року провадження у справі закрито у зв`язку його відмовою від позову, так як 29 січня 2019 року між ним і відповідачем ОСОБА_2 було досягнуто згоди щодо позасудового врегулювання спору. Однак, в подальшому врегулювати цей спір між ними так і не вдалося. Вважає, що при укладенні оспорюваних договорів дарування між сторонами договору не було визначено належний предмет договору, оскільки у п.11 договору зазначено про відсутність самочинних добудов та переобладнань в будинку, що не відповідає дійсності. Окрім того, укладення такого договору порушує його майнові права на добудову. Рішенням Бородянського районного суду Київської області від 18 листопада 2019 року, залишеним у цій частині без змін постановою Київського апеляційного суду від 12 березня 2020 року, у задоволенні позовних вимог про визнання недійсними договорів дарування жилого будинку та земельної ділянки - відмовлено. Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судовим рішенням, що набуло законної сили, відповідно до постанови Ради Міністрів УРСР № 149 від 30 червня 1990 року «Про передачу громадянам, які переселені з територій, що зазнали радіоактивного забруднення в результаті аварії на Чорнобильській АЕС, жилих будинків в особисту власність» колгосп «Дружба» с.Нове Залісся Бородянського району Київської області за актом № 18 від 4 травня 1991 року безкоштовно передав в особисту власність ОСОБА_4 житловий будинок з надвірними будівлями по АДРЕСА_1 ( а.с. 8, т.1). На підставі вказаного акту 24 вересня 1991 року за ОСОБА_4 було зареєстроване право власності на жилий будинок по АДРЕСА_1 . ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 помер. Спадщину після смерті ОСОБА_4 прийняла його дружина - відповідач ОСОБА_3 , яка 03 лютого 1998 року отримала свідоцтво про право на спадщину за законом на спадковий будинок по АДРЕСА_1 . На підставі рішення Здвижівської сільської ради Бородянського району Київської області від 08 травня 2007 року відповідач ОСОБА_3 отримала 18 лютого 2009 року державний акт на право власності на земельну ділянку по АДРЕСА_1 площею 0,1276 га, кадастровий номер 3221082501:01:008:0001, з цільовим призначенням - для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд. 04 лютого 2015 року між ОСОБА_3 і ОСОБА_2 укладено два договори дарування житлового будинку і земельної ділянки, за якими ОСОБА_3 подарувала ОСОБА_2 належні їй будинок та земельну ділянку для його обслуговування, що розташовані по АДРЕСА_1 ( а.с. 12-15, т. 1). Залишаючи без змін рішення Бородянського районного суду Київської області від 18 листопада 2019 року у частині відмови у задоволенні позовних вимог про визнання недійсними договорів дарування жилого будинку та земельної ділянки, Київський апеляційний суд у постанові від 12 березня 2020 року виходив з того, що укладені договори дарування не суперечать нормам ЦК України, іншим актам цивільного законодавства та не порушують прав позивача. Також суд вважав правильним висновки суду першої інстанції про те, що здійснення позивачем добудов до житлового будинку та надвірних будівель, зокрема добудова приміщення кухні, ванної кімнати, гаражу та паркану, вчинено самочинно, жодних прав на дане нерухоме майно позивач не має, а відтак підстави і для застосування будь-яких заходів для їх захисту. Окрім того, як вбачається з матеріалів справи за рішенням виконкому Здвижівської сільської ради від 29 липня 2008 року № 57 самочинно побудований на земельній ділянці відповідача ОСОБА_3 гараж «И» було узаконено на її ім`я. Також у вказаній постанові Київський апеляційний суд відхилив доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 про те, що його мати ОСОБА_3 завжди визнавала його право на даний будинок, вказуючи що такі доводи не мають правового значення, та спростовуються матеріалами справи, з яких вбачається, що спадщину після смерті батька оформила мати відповідач ОСОБА_3 , яка 03 лютого 1998 року отримала свідоцтво про право на спадщину за законом на зазначений житловий будинок, та приватизувала у встановленому законом порядку земельну ділянку, що спростовує доводи позивача про визнання за ним прав на частину будинку. Доводи апеляційної скарги про те, що внаслідок проведення самочинних добудов до будинку у нього виникли майнові права на ці добудови апеляційним судом відхилені як такі, що не ґрунтуються на вимогах закону. Таким чином, враховуючи вищевикладені обставини, суд першої інстанції в оскаржуваному рішенні від 23 лютого 2021 року дійшов правильного висновку про те, що оскільки позивач не був власником земельної ділянки, ним не надано належних та допустимих доказів, що підтверджують факт будівництва добудов до житлового будинку та надвірних будівель за наявності необхідного для цього дозволу, і він не являвся власником або співвласником цього житлового будинку, то підстави для задоволення позову - відсутні. Доводи апеляційної скарги про те, що суд невірно визначив підставу його позовних вимог про визнання права власності на 1/3 частину будинку та 1/3 частину земельної ділянки, колегія суддів вважає необґрунтованими, оскільки скасовуючи рішення Бородянського районного суду Київської області від 18 листопада 2019 року в частині закриття провадження щодо позовних вимог про визнання права власності на частку житлового будинку та земельної ділянки та направляючи справу для продовження розгляду до суду першої інстанції, Київський апеляційний суд у постанові від 12 березня 2020 року виходив з того, що зазначені позовні вимоги заявлені ОСОБА_1 з підстав порушення його прав як власника проведених добудов у будинку. Доводи апеляційної скарги про те, що право на набуття права власності позивач мав як член сім`ї постійно проживаючих у цьому будинку відповідно до постанови Ради Міністрів Української РСР №149 «Про передачу громадянам, які переселені з територій, що зазнали радіоактивного забруднення в результаті аварії на Чорнобильській АЕС, жилих будинків в особисту власність», та що спірний будинок з травня 1991 року є об`єктом спільної сумісної власності, що жодних підстав для припинення права спільної сумісної власності на будинок до цього часу не встановлено, - не можуть бути прийняті до уваги, враховуючи наступне. Зі змісту позовних вимог ОСОБА_6 , викладених у позовній заяві від 31 травня 2019 року, вбачається, що однією з підстав для задоволення позовних вимог про визнання права власності на 1/3 частину жилого будинку та 1/3 частину земельної ділянки позивач вважає недійсність договору дарування зазначеного жилого будинку та земельної ділянки, укладених між відповідачами 04 лютого 2015 року. Відповідно до ст. 204 ЦК України, правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Таким чином, відповідно до змісту рішення Бородянського районного суду Київської області від 18 листопада 2019 року, судом підтверджена правомірність договорів дарування, укладених між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 04 лютого 2015 року щодо жилого будинку з надвірними будівлями і спорудами по АДРЕСА_1 та земельної ділянки за вказаною адресою, площею 0,1276 га, кадастровий номер 3221082501:01:008:0001, з цільовим призначенням - для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд. Доводи позивача про те, що він набув права власності на 1/3 частину будинку ще в 1991 році, колегія суддів вважає необґрунтованими, враховуючи наступне. Відповідно до ч.2 ст. 15 Закону України «Про власність» ( в редакції на час виникнення спірних правовідносин), наймач жилого приміщення в будинку державного чи громадського житлового фонду та члени його сім'ї мають право придбати у власність відповідну квартиру або будинок шляхом їх викупу або на інших підставах, передбачених законодавством Української РСР. Пунктом 1 Постанови Ради Міністрів Української РСР № 149 від 30 червня 1990 року встановлено, що жилі будинки садибного типу з надвірними будівлями державного або громадського житлового фонду, в які переселені в 1986-1990 роках чи переселятимуться громадяни з територій, що зазнали радіоактивного забруднення в результаті аварії на Чорнобильській АЕС, передаються їм безкоштовно в особисту власність. Як вбачається з матеріалів справи та встановлено вищевказаним рішенням суду, що набуло законної сили, за актом № 18 від 04 травня 1991 року колгосп «Дружба» безкоштовно передав в особисту власність ОСОБА_4 ( батьку позивача) житловий будинок з надвірними будівлями по АДРЕСА_1 ( а.с. 8, т.1), право власності на який було зареєстроване Ірпінським міжміським бюро технічної інвентаризації 24 вересня 1991 року. При цьому в акті про передачу будинку у власність члени сім`ї ОСОБА_4 не зазначені, та вказано, що будинок передається в особисту власність ОСОБА_4 . Відповідно до ч. 1 ст. 529 ЦК України 1964 року, чинного на момент виникнення спірних правовідносин, при спадкоємстві за законом спадкоємцями першої черги є в рівних частках діти, дружина і батьки померлого. Як вбачається з свідоцтва про право на спадщину за законом від 03 лютого 1998 року, на підставі статті 529 ЦК України спадкоємцем майна ОСОБА_4 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 , є дружина померлого ОСОБА_3 . Спадкове майно, на яке видане це свідоцтво, складається з жилого будинку з надвірними будівлями, що знаходиться у АДРЕСА_1 ( а.с. 10, т. 1). Згідно з ч. 2 ст. 548 ЦК України 1964 року, чинного на момент виникнення спірних правовідносин, прийнята спадщина визнається належною спадкоємцеві з моменту відкриття спадщини. Відповідно до ч. 2 ст. 12 Закону України «Про власність», громадянин набуває права власності , в тому числі, на майно, одержане внаслідок успадкування або укладення інших угод, не заборонених законом. Як встановлено з матеріалів справи, угода щодо передачі спірного жилого будинку у особисту власність батька позивача - ОСОБА_4 та свідоцтво про право на спадщину за законом на увесь будинок на ім`я матері позивача - ОСОБА_3 на даний період часу недійсними в установленому законом порядку не визнані. Згідно з ч.1,2 ст. 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. Відповідно до ст. 328 ЦК України, право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема, із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом. Відповідно до ч. 1 ст. 717 ЦК України, за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Враховуючи, що рішенням Бородянського районного суду Київської області від 18 листопада 2019 року, що набуло законної сили, неправомірність розпорядження спірним жилим будинком з боку ОСОБА_3 та неправомірність набуття будинку у власність ОСОБА_2 не встановлені, право власності на увесь жилий будинок ОСОБА_2 вважається набутим правомірно. За викладених обставин, правові підстави для визнання права власності на 1/3 частину спірного жилого будинку за позивачем ОСОБА_1 - відсутні. Відповідно до ч.1 ст.375 ЦК України власник земельної ділянки має право зводити на ній будівлі та споруди, створювати закриті водойми, здійснювати перебудову, а також дозволяти будівництво на своїй ділянці іншим особам. Відповідно до ч.1 ст.376 ЦК України житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються без належного дозволу чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил. Згідно ч.2 ст.376 ЦК України особа, яка здійснила самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього. Як встановлено рішенням Бородянського районного суду Київської області від 18 листопада 2019 року, що набуло законної сили, на земельній ділянці, яка належала на той час відповідачу ОСОБА_3 , позивачем ОСОБА_1 було здійснено будівництво добудов до житлового будинку та надвірних будівель, зокрема, приміщення кухні, ванної кімнати, гаражу та паркану, яке є самочинним, оскільки позивач не надав суду і в матеріалах справи відсутні дозвільні документи щодо будівництва добудов, зокрема відсутній належний дозвіл на будівництво на ім`я власника ділянки та відсутній належно затверджений проект такого будівництва, а також документи щодо відповідності будинку і споруд основним будівельним нормам і правилам. Оскільки дані приміщення є самочинним будівництвом, то відповідно до ч.2 ст.376 ЦК України така добудова не породжує у особи, що здійснила таке будівництво, ні права власності, ні інших майнових прав на самочинно зведені добудови. Здійснення самочинно зведених добудов також не може бути правовою підставою для виникнення у позивача права власності на 1/3 частину будинку та на 1/3 частину земельної ділянки, а тому суд першої інстанції в оскаржуваному рішенні дійшов законного та обґрунтованого висновку про відмову у позові. Згідно зі ст.375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права. Отже, оскаржуване рішення ухвалене з дотриманням норм матеріального і процесуального права, а тому апеляційну скаргу позивача слід залишити без задоволення, а рішення суду залишити без змін. Керуючись ст.ст. 268, 367, 368, 374-376, 381-383 ЦПК України, суд постановив: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення. Рішення Бородянського районного суду Київської області від 23 лютого 2021 року - залишити без змін. Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції. Повний текст постанови складено 13 жовтня 2021 року. Суддя - доповідач: Ящук Т.І. Судді: Махлай Л.Д. Немировська О.В.