Постанова 4813 № 522/9110/18

Номер провадження: 22-ц/813/7039/21 Номер справи місцевого суду: 522/9110/18 Головуючий у першій інстанції Науменко А. В. Доповідач Громік Р. Д. ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 29.09.2021 року м. Одеса Одеський апеляційний суд у складі: головуючого Громіка Р.Д., суддів Драгомерецького М.М., Дришлюка А.І., за участю секретаря Рибачук О.І., розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 29 січня 2021 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_2 (за правонаступництвом - ОСОБА_1 ) до ОСОБА_3 , треті особи: Приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу Марченко А.М. про визнання договору дарування недійсним, ВСТАНОВИВ: 1.

ОПИСОВА ЧАСТИНА Короткий зміст позовних вимог. Представник позивача ОСОБА_2 , адвокат Бучко О.С. 24.05.2018 року звернувся до суду з позовом до ОСОБА_3 , третя особа ОСОБА_1 про визнання недійсним договору дарування квартири у АДРЕСА_1 , посилаючись на те, що ІНФОРМАЦІЯ_1 померла донька позивача та третьої особи - ОСОБА_4 , яка за життя була одружена з відповідачем - ОСОБА_3 .. Як підставу для звернення до суду в позові зазначене, що наступного дня після смерті доньки ОСОБА_4 , тобто ІНФОРМАЦІЯ_2 , ОСОБА_3 шляхом погрози того, що не поховає її належним чином, а зробить кремацію, скориставшись важким психологічним станом батьків після смерті доньки, похилим віком, станом здоров`я, примусив позивача оформити у приватного нотаріуса Одеського міського нотаріального округу Марченко А.М. договір дарування квартири №1135 від 12.06.2017 р., що розташована за адресою: АДРЕСА_1 . У позовній заяві правовими підставами визнання договору недійсним одночасно зазначені порушення вимог Цивільного кодексу України, а саме ч.1 ст. 231, ч.1 ст.233 ЦК України та вказане на невідповідність волевиявлення учасника правочину ОСОБА_2 її внутрішній волі на відчуження квартири. Короткий зміст рішення суду першої інстанції. Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 29 січня 2021 року у задоволенні позовної заяви ОСОБА_2 (за правонаступництвом - ОСОБА_1 ) до ОСОБА_3 , треті особи: Приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу Марченко А.М. про визнання договору дарування недійсним відмовлено в повному обсязі. Короткий зміст та доводи апеляційної скарги. В апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати оскаржуване рішення суду та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги повністю, посилаючись на порушення судом норм процесуального та матеріального права. Апеляційна скарга обґрунтована тим, що судом першої інстанції не в повному обсязі досліджено матеріали справи та зроблено невірні висновки. Короткий зміст відзиву ОСОБА_3 на апеляційну скаргу. У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_3 зазначає, що рішення суду першої інстанції є законним та обґрунтованим, а тому апеляційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін. 2.

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА Позиція апеляційного суду Заслухавши доповідача, розглянувши матеріали справи і доводи, викладені в апеляційній скарзі, судова колегія вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню за таких підстав. Мотиви, з яких виходить апеляційний суд, та застосовані норми права У частині третій статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно до припису ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Згідно ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. За змістом ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватись на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотримання норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданням цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються, як на підставу своїх вимог або заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Судом першої інстанції правильно встановлено, що ІНФОРМАЦІЯ_1 померла ОСОБА_4 - донька позивача ОСОБА_2 та правонаступника у справі ОСОБА_1 та дружина відповідача ОСОБА_4 , що підтверджується копією свідоцтва про смерть від 29.06.2017р. виданого повторно серія НОМЕР_1 , свідоцтвом про шлюб з ОСОБА_3 , (серії НОМЕР_2 шлюб укладено 14.09.2002 року). 12 червня 2017 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 укладено та нотаріально посвідчено договір дарування квартири що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , яка в цілому складається з двох житлових кімнат, заг. площею 44,4 м.кв., житловою площею 30,3 кв.м. та зареєстровано в реєстрі № 1135. Право власника дарувальника ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , підтверджувалось договором дарування від 04.08.2004 р. та зареєстрованого в КП «ОМБТІ та РОН». ОСОБА_4 похована 13 червня 2017 року на ділянці 346, лінія 19, могила 23 кладовища «Новоміське» згідно довідки КП «Спеціалізоване підприємство комунально-побутового обслуговування» Одеської міської ради №302 від 21.07.2017 р. Зі змісту спірного договору дарування, судом першої інстанції правильно встановлено, що сторони були попередньо ознайомлені з правовими наслідками недодержання при вчиненні правочину вимог закону, усвідомлювали природу цього правочину та значення своїх дій, перебували при здоровому розумі та ясній пам`яті, діяли добровільно, за відсутності будь-якого примусу як фізичного, так і психічного уклали договір про таке, дарувальник безоплатно передав у власність ОСОБА_3 належну їй на праві особистої власності квартиру АДРЕСА_2 , яка в цілому складається з двох житлових кімнат, загальною площею 44,4 кв.м., житловою площею 30,3 кв.м. Згідно із п. 12 вказаного договору сторони ознайомлені зі змістом ст. 182, 215-220, 225, 228-236, 717-728 Цивільного кодексу України та іншими нормами законодавства. Згідно п.13 вказаного договору сторони стверджують, що зміст договору, зміст зазначених в п.12 статей законодавства їм зрозумілі, питань які залишилися нез`ясованими і незрозумілими для них, немає. Як вбачається з п.16 договору договір уголос прочитаний нотаріусом сторонам з одночасним усним перекладом тексту договору з української мови на російську мову, зміст його їм зрозуміло. Договір підписаний сторонами власноручно у присутності нотаріуса. Особи сторін встановлено перевірено їх дієздатність. На підставі показів свідків ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 і частково нотаріуса ОСОБА_9 (яка не вказала першу дату звернення до неї сторін, але підтвердила що звертались до неї напередодні укладення правочинів 12.06.2017р.) судом першої інстанції встановлена та обставина, що саме 09 червня 2017 року сторони звертались для укладення угод до нотаріуса ОСОБА_9 . Так, ОСОБА_2 , ОСОБА_1 та ОСОБА_3 поїхали до нотаріальної контори нотаріуса ОСОБА_9 в другій половині дня після того як остання в лікарні 09.06 2017р. посвідчила договір між ОСОБА_3 та його дружиною ОСОБА_4 . Зокрема, свідок ОСОБА_6 показав, що він 09 червня 2017 року приїзжав до нотаріальної контори та бачив, як сторони приїхали до нотаріуса, та правонаступник ОСОБА_1 бажав укласти угоди саме 09.06.2017 р., тому що пообіцяв доньці зробити це як можливо найшвидше. Після того, як нотаріус взяла у сторін документи для підготовки правочинів, виявила волю сторін, призначила дату посвідчення угод на 12.06.2017р., що збігається з показами нотаріуса та ОСОБА_3 .. Суд першої інстанції правильно погодився з твердженням сторони відповідача, що нікому не було відомо, що смерть ОСОБА_10 настане ІНФОРМАЦІЯ_4 , що це взагалі неможливо передбачити. Але її смерть не вплинула на волю ОСОБА_2 укласти договір дарування із зятем ОСОБА_3 саме 12 червня 2017 року, про що свідчить її власний підпис в договорі та особисте звернення до нотаріуса, що виключає його підписання за вказаних стороною позивача в позові та в судовому засіданні обставинах. На підставі свідчень нотаріуса суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що ОСОБА_2 з власної ініціативи добровільно, на підставі свого вільного волевиявлення з документами та паспортами звернулась до нотаріуса як 09 так і 12 червня 2017 року, і далі, не зважаючи на смерть доньки бажала укласти договір дарування з зятем, про що також свідчить її підпис в договорі, та не просила нотаріуса перенести угоду на іншу дату. Суд першої інстанції вірно погодився з твердженням відповідача про те, що не спростовані стороною позивача обставини подій 12 червня 2017 року, а саме: що після організації похорон ОСОБА_10 , відповідач сумісно з ОСОБА_2 та ОСОБА_1 отримували витяг з реєстру актів цивільного стану громадян про смерть для отримання допомоги на поховання, яку далі отримав ОСОБА_1 , оформлювали зняття з реєстрації місця проживання померлої ОСОБА_10 по АДРЕСА_3 , щоб подружжя ОСОБА_11 не витрачало додаткові кошти по сплаті за квартиру, все це спростовує покази правонаступника ОСОБА_1 та зазначені в позові обставини, про те що подружжя ОСОБА_11 після смерті доньки знаходилось в пригніченому стані, яким зять скористався. Тому суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що укладення спірної угоди ОСОБА_2 саме 12.06.2017р. на наступний день після смерті доньки не може підтверджувати факт застосування психічного тиску та під впливом тяжкої обставини на вкрай невигідних умовах. Та сам по собі, не доказує обставини зазначені в позові та в судовому засіданні правонаступником ОСОБА_1 . Суд першої інстанції вірно вбачав, що обставини зазначені в тексті позову, а саме те, що договір дарування укладено під впливом психічного тиску з боку відповідача - не поховати доньку у землю та під впливом тяжкої обставини смерті доньки, не відповідають дійсності, та спростовується письмовими доказами та показами свідків ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , нотаріуса ОСОБА_9 , ОСОБА_12 . На підставі матеріалів справи судом першої інстанції правильно встановлено, що документи для укладання спірної угоди готувались за власним волевиявленням ОСОБА_2 ще за життя доньки, у зв`язку з погіршенням стану її здоров`я, для того щоб виконати її останню волю, а саме щоб подружнє майно, спірна квартира, сім`ї ОСОБА_13 було юридично оформлено на відповідача, як постійне житло для нього, яка первинно в 2004 році була договором дарування оформлена на позивачку. Зазначений договір дарування на ОСОБА_2 від 2004 року не є спірним по даній справі, тому посилання на його фактичну удаваність (платність) з обох сторін, та походження грошей на її придбання, як з боку сторони позивача, так і з боку сторони відповідача, не оцінюються судом. Про даний факт свідчить оцінка спірної квартири від 06.06.2017р., яка замовлена та підписана особисто позивачем ОСОБА_2 , та довідкою №4 про склад сім`ї від 06.06.2017 р., яку остання особисто замовляла для укладання договору дарування та особисто забирала 06.06.2017 року у голови ОСББ «Чорноморська -2А», про що зазначено в його відповіді від 21 травня 2020 року, вих.№2. Крім того, згідно із відповіді приватного нотаріуса Нікітюк О.М. від 14.12.2020р. № 273/01-16, підтверджується, що до неї 07 червня 2017 року звернулися ОСОБА_1 та ОСОБА_2 за посвідченням правочинів щодо відчуження нерухомого майна, а саме: квартири за адресою: АДРЕСА_1 , та нежитлових приміщень магазину за адресою: АДРЕСА_4 (на які був відсутній оригінал документа, що посвідчує право власності), на користь ОСОБА_3 , за наслідком чого нотаріусом були складені проекти документів (які збереглися в електронному вигляді), але ніякі нотаріальні дії за участю вказаних осіб в червні 2017 року нотаріусом не вчинялися, вказані особи більше до нотаріуса не зверталися. На підставі викладеного, суд першої інстанції вірно не погодився з твердженням сторони позивача, що відповідач скористався, пригніченим станом позивача, після смерті доньки, та під загрозою і під впливом тяжкої обставини змусив їх підписати договір дарування саме 12.06.2017р. на вкрай невигідних умовах, тому як з встановлених обставин справи вбачаються цілеспрямовані дії та справжнє волевиявлення ОСОБА_2 та ОСОБА_1 направлені на укладення спірної угоди ще до смерті її доньки. Також, допитані в судовому засіданні свідки ОСОБА_8 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , підтвердили ту обставину, що воля, бажання, згода на укладення спірного договору дарування у ОСОБА_2 були як за життя доньки так і після її смерті ІНФОРМАЦІЯ_1 . Свідкам особисто було відомо про цю обставину, оскільки вони навідували ОСОБА_10 у лікарні майже кожного дня і особисто чули від батьків ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , які в їх присутності казали, що вони бажають укласти обумовлені з донькою угоди з зятем ОСОБА_14 , та вели розмову, про те, що це майно належить спільно донці з зятем. Дані свідчення спростовують твердження в позовній заяві, що відповідач скористався пригніченістю батьків дружини, тому правочини були укладені на наступний день після її смерті ІНФОРМАЦІЯ_1 . Справжня воля ОСОБА_2 на укладання спірного договору дарування підтверджується показами всіх вказаних свідків. Зокрема свідок ОСОБА_5 показала, що на прохання ОСОБА_15 , ще за її життя, розмовляла особисто з ОСОБА_2 та ОСОБА_1 в лікарні і вони погоджувались на укладання правочинів, тільки батько хотів укласти договір довічного утримання щодо магазину, а ОСОБА_16 бажала щоб було укладено договір дарування магазину, а ОСОБА_2 бажала подарувати спірну квартиру зятю, яка була оформлена на неї зятю. Свідки також підтвердили ту обставину, що на переоформлення квартири на подружжя ОСОБА_13 , зокрема на зятя, воля ОСОБА_2 існувала завжди, однак за життя доньки такої необхідності не виникало, квартира була в сім`ї, фактичні її власники нею користувались з 2002 року. Свідки ОСОБА_8 , ОСОБА_17 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , підтвердили ту обставину, що після погіршення стану здоров`я у 2017 році, ОСОБА_10 відчувала можливу смерть та особисто підняла питання з батьками щодо переоформлення фактично належного подружжю ОСОБА_13 майна на її чоловіка ОСОБА_3 , зокрема спірної квартири, в якої вони проживали з 2002 року, підтвердили факт придбання вказаної квартири саме подружжям ОСОБА_13 , факт їх постійного проживання там з 2002 р., та проживання там відповідача по наступний час. Факт постійного проживання подружжя ОСОБА_13 в спірній квартирі також підтвердив правонаступник позивача ОСОБА_1 , свідки з його боку ОСОБА_18 та ОСОБА_19 .. Суд першої інстанції вірно взяв до уваги, для оцінки в сукупності з іншими встановленими обставинами по справі, що свідки ОСОБА_8 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , підтвердили, що в 2004 р. подружжю ОСОБА_13 на придбання спірної квартири, яку вони орендували з 2002 року не вистачало 20 тисяч доларів США, вказані кошти вони позичили. Свідок ОСОБА_6 зокрема підтвердив що 20 тисяч доларів на придбання квартири подружжю позивачів надавав саме він, а потім вказані кошти особисто подружжя йому повернуло. Крім того, той факт, що подружжю не вистачало 20 тисяч доларів США, підтвердила і свідок з боку позивача ОСОБА_18 . Свідки підтвердили, ту обставину що спірну квартиру в 2004 р. оформили на позивачку у зв`язку з тим, що в той час тривав процес присвоєння особам ідентифікаційних кодів, що для подружжя ОСОБА_13 як для глибоко віруючих людей було недопустимо і на той час вони вважали, що без ідентифікаційних кодів вони не зможуть здійснювати будь-які дії відносно квартири. Таким чином, встановлення судом першої інстанції тієї обставини, що спірна квартира на час укладення договору дарування 12.06.2017р. фактично була придбана у 2004 році саме подружжям ОСОБА_13 на платній основі для подальшого проживання, але була оформлена за договором дарування на ОСОБА_2 , дозволила суду першої інстанції дійти висновку, що спірний договір дарування був укладено ОСОБА_2 не під впливом тяжкої для неї обставини - смерті доньки та без наявності будь-яких вкрай невигідних для неї умов, без яких би цей договір не був би укладений. При цьому суд першої інстанції вірно враховував, що ОСОБА_2 жодного дня не проживала в спірній квартирі і не була там зареєстрована, а проживала тривалий час з чоловіком ОСОБА_1 за адресою АДРЕСА_3 , до своєї смерті, що підтверджується: - реєстрацією в паспорті ОСОБА_2 , - відповіддю ОСББ «Маршал 77», - довідкою про прийняття спадщини ОСОБА_1 після померлої ОСОБА_1 - актом мешканців будинку по АДРЕСА_5 від от 15.02.2020 року, - характеристикою на ОСОБА_3 від 15.02.2020 р. в якій вказано, що він проживає в спірній квартирі з 2002 р., зокрема про те, що він здійснював ремонт парадної, двору, користується повагою сусідів, а позивачка ОСОБА_2 та її чоловік там ніколи не проживали., - визнане самим правонаступником ОСОБА_1 , - підтверджено всіма свідками. На підставі викладеного суд першої інстанції правильно вказав, що ОСОБА_2 після смерті доньки подарувала зятю квартиру, в якій проживала та була зареєстрована, а саме: спірну квартиру, яка фактично належала подружжю ОСОБА_13 та в якій вони постійно проживали. Ця обставина підтверджує, що зазначені угоди 12.06.2017 року та зокрема щодо спірної квартири укладались тільки щодо фактичного майна подружжя ОСОБА_13 , на виконання батьками останньої волі померлої доньки, а тому суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що оспорюваний правочин, не наніс шкоду будь-яким правам та законним інтересам ОСОБА_2 , не привів до будь-яких для неї невигідних наслідків. ОСОБА_2 як до, так і після укладення спірного договору дарування проживала в належній їй на праві власності квартирі АДРЕСА_6 , її становище жодним чином не змінилось та не погіршало. Спірний договір було укладено не з сторонньою людиною для ОСОБА_2 , а з її зятем, який був в шлюбі з її єдиною донькою протягом 15 рокі до її смерті. Зазначене в судовому засіданні правонаступником ОСОБА_1 , що дружина після смерті доньки ІНФОРМАЦІЯ_4 , під час укладення 12.06.2017 року спірного договору дарування зовсім нічого не розуміла, спростовується тим, що вона склала заповіт 14.06.2017 року, посвідчений державним нотаріусом, яка перевірила її дієздатність, на користь свого чоловіка, а в разі його смерті на користь ОСОБА_18 . З урахуванням вище зазначеного, суд першої інстанції правильно критично поставився до показів ОСОБА_1 , в частині того, що спірна квартира придбана на його кошти для себе і дружини. Крім того, суд першої інстанції вірно критично поставився до його показів, у зв`язку з тим, що в судовому засіданні він свідчив про те, що квартира була придбана в 2004 році для проживання своєї жінки, а в уточненій позовній заяві від 24.07.2017 року, по справі 522/12495/17, в якій ОСОБА_1 є позивачем, яка міститься в матеріалах справи, ним зазначено, що спірна квартира була придбана ними в 2010 році, та про те, що донька бажала, щоб квартира була оформлена на матір. Ці розбіжності давали суду підстави критично віднестись до показів ОСОБА_1 та прийняти до уваги твердження відповідача про те, що на час оформлення договору дарування спірної квартири у 2004 році ОСОБА_1 було біля 80-ті років, а ОСОБА_2 за 80 років, тому посилання ОСОБА_1 , що це саме він за свої кошти придбав цю квартиру на п`ятому поверсі в будинку без ліфту для особистого проживання у моря не відповідають встановленим обставинам справи. Також, суд першої інстанції вірно враховував, що на момент придбання квартири, в 2004 р. ОСОБА_1 був пенсіонер, а до цього був робочим, що підтверджується, записом в трудовій книжці. Суд першої інстанції правильно визнав, що будь-яких доказів того, що ОСОБА_1 реально здійснював підприємницьку діяльність та отримував з неї дохід, в справі не міститься. Крім того, ту обставину, що підприємцем він був оформлений формально, але реально її не здійснював, а господарську діяльність в магазині здійснювало тільки подружжя ОСОБА_13 підтвердили свідки ОСОБА_8 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 .. У свою чергу, у характеристиці, виданій головою ОСББ «Маршал 77» від 25.02.2020р. з місця проживання ОСОБА_1 зазначено, що весь вільний час останній збирає металобрухт та інше сміття для продажу в пунктах прийому, проживає з дружиною ОСОБА_1 по адресу АДРЕСА_3 на протязі 40 років, за цей час зарекомендував себе як норовливий, сварливий, неврівноважений, агресивний, не щирий, схильний говорити не правду, спотворювати інформацію, хитрувати. Таким чином, у сукупності з іншими обставинами справи суд першої інстанції враховував, що доказів того, що спірна квартира придбана у 2004 році ОСОБА_1 на платній основі за належні йому кошти з метою особистого проживання з ОСОБА_2 , в матеріалах справи не міститься, крім його показів та свідка ОСОБА_20 , якій це відомо зі слів останнього. Суд першої інстанції вірно звернув увагу на покази ОСОБА_1 про те ,що відповідач вирощує мак та інші наркотичні засоби, що представник відповідача скоїла розбійний напад на ОСОБА_2 , за наслідком чого було звернення до правоохоронних органів, однак докази того, що ці заяви підтвердилися до суду не надано. Тому, суд першої інстанції взагалі правильно критично віднісся до показів ОСОБА_1 з підстав того, що під час судових засідань останній надавав суперечливі покази, не зважаючи на те, що як свідок був попереджений про кримінальну відповідальність. Крім того, суд першої інстанції вірно врахував, що звернення правонаступника ОСОБА_1 , який надавав покази у якості свідка, та наполягав, що договір дарування його дружиною ОСОБА_2 було укладено під впливом психічного тиску та тяжкої обставини при аналогічних обставинах, що і укладений ним договір довічного утримання. Водночас з матеріалів справи слідує, що напередодні укладення договору довічного утримання, ОСОБА_1 звертався до юридичного департаменту Одеської міської ради щодо видачі дублікату свідоцтва про право власності, від 22.12.2011р. на нежитлові приміщення магазину, розташовані за адресою: АДРЕСА_4 , а також, звертався до ТОВ «Одеського бюро технічної інвентаризації, що підтверджується відповіддю Одеської міської ради від 11.09.2020 р., та відповіддю ТОВ «ОБТІ». По справі підтверджено, що ОСОБА_1 до смерті доньки звертався за проведенням поточної інвентаризації та уточнення лінійних розмірів нежитлового приміщення за адресою АДРЕСА_4 . Також, для отримання оціночної вартості (звіту про оцінку майна) вказаного приміщення при його відчуженні ОСОБА_1 звертався до ПП «Дельта-Консалтінг», з вказанням мети - для здійснення цивільно-правових угод по вищезазначеному приміщенню, що підтверджується відповіддю ПП «Дельта-Консалтінг» від 11.09.2020 р. Суд першої інстанції також вірно прийняв до уваги, що сторонами по справі підтверджені обставини, що після смерті доньки ОСОБА_1 та ОСОБА_2 12 червня 2017 року були укладені з відповідачем та нотаріально посвідчені одним нотаріусом різні за змістом та природою правочини, а саме договір довічного утримання та договір дарування, надана довіреність. Дані факти свідчать про те, що вони дійсно розуміли справжню юридичну природу кожного укладеного правочину, дійсні їх наслідки, свідчить про їх справжнє волевиявлення та спростовує безпідставні заяви сторони позивача, про вплив погроз та тяжкої обставини. Також ці факти узгоджується з поясненням відповідача та свідків про, те що ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , після смерті єдиної доньки, не маючі близьких родичів, бажали щоб саме відповідач доглядав за ними, який був їх зятем на протязі 15 років, був не сторонньою їм людиною, якій вони довіряли. З метою оцінки обставин у їх сукупності, суд першої інстанції правильно враховував ту обставину, що між позивачкою та відповідачем як між тещею та зятем впродовж його шлюбу з її донькою та до смерті позивачки існували гарні стосунки, що підтверджується показами свідків ОСОБА_8 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 .. Відповіддю за запит голови ОСББ «Маршал77», підтверджено, що відношення з зятем ОСОБА_3 у подружжя ОСОБА_11 були гарні, теплі, близькі, доброзичливі, за виключенням конфлікту, який стався між ОСОБА_14 та ОСОБА_1 , у дворі будинку через декілька днів після смерті доньки. У ОСОБА_21 з ОСОБА_2 були особливо гарні стосунки, близькі, родинні майже до її смерті, вона була вдячна зятю за його увагу та турботу, про що казала своїм сусідкам. Електронним доказом є відео-зйомка обставини, яка не спростована стороною позивача, з якої вбачається що 20 липня 2017 р. при зустрічі зятя та тещі у дворі, де проживає ОСОБА_2 вони цілуються, питають один в одного як справи, позивачка радіє принесеними зятем продуктам, каже зятю, що він уважний, знов цілує його, вони мирно ведуть бесіду. Далі з відео вбачається, що підійшов ОСОБА_1 , виражається нецензурно, каже зятю, щоб він забирав продукти, ОСОБА_2 , проти цього, запитує чоловіка, чого він так поводиться. Далі ОСОБА_1 її запитує, чи вона не знає, на що вона відповідає, що не знає, а він їй каже, добре що не знаєш, та далі вбачається, що останній не бажає брати від зятя квитанції зі сплати комунальних послуг. Далі на відео ОСОБА_1 вимагає від відповідача, щоб він повернув йому передану книжку по сплаті за газ, а ОСОБА_2 просить відповідача надати квитанції особисто їй, але її чоловік ОСОБА_1 замахується на неї палкою і каже не чіпай, я тобі зараз дам по рукам, потрібно робити тільки те, що він каже. Позивач питає чоловіка чому він заперечує. Вбачається, що всі ці події проходять на очах сусідів, які теж сидять на лавці біля дому. Далі вбачається, що ОСОБА_1 свариться з відповідачем по оплаченим квитанціям та відмовляється брати. На другому відео при відвідуванні відповідачем подружжя 02.08.2017 року при зустрічі відповідача з позивачкою біля її дому вони також цілуються, мирно бесідують, але потім приходить ОСОБА_1 та мовчки забирає дружину. При дослідженні вказаного електронного доказу, в судовому засіданні правонаступник ОСОБА_1 та його адвокат не спростовував факти, які там відображені. Встановлені судом першої інстанції стосунки ОСОБА_2 та відповідача свідчать про залишення після смерті ОСОБА_10 сімейних, родинних відносин та також спростовують зазначене в позові, про те що договір дарування було укладено під тиском та під впливом тяжкої обставини. Враховуючи встановленні судом першої інстанції вище зазначені обставини, суд першої інстанції вірно вважав за необхідне дослідити встановлений факт конфлікту між правонаступником ОСОБА_1 та відповідачем після смерті доньки та його пов`язаність зі спірними правовідносинами між ОСОБА_2 та відповідачем. Наявність конфлікту підтверджується відповіддю голови ОСББ «Маршал77», довідкою медичного пункту від 24 червня 2017 року, якою зафіксовані ушкодження у ОСОБА_3 причинені йому ОСОБА_1 , що підтвердив і сам ОСОБА_1 . Як визнали сторони по справі конфлікт стався з приводу того, що відповідач несвоєчасно надав ОСОБА_1 свідоцтво про смерть дружини для отримання компенсації на поховання за що, позивач побив його палкою, з приводу чого відповідач звернувся до поліції. Суд першої інстанції вірно вважав за обґрунтовані пояснення відповідача, що ці обставини також свідчать про те, що ОСОБА_1 , за своїм характером не тільки не боявся відповідача, а і не зважаючи на різницю у віці застосував до нього фізичну силу, що підтвердив сам ОСОБА_1 в судовому засіданні, що ніколи не боявся відповідача. Вказане давало підстави суду першої інстанції зробити впевнений висновок про те, що тиск чи примус з боку відповідача на ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , яка знаходилася під його впливом, спростовується встановленими обставинами по справі. Суд погоджується з позицією відповідача, що конфлікт за хронологією обставин стався після того, як свідок по справі ОСОБА_18 повідомила ОСОБА_1 про те, що відповідач отруїв свою дружину в лікарні, та не надав ліки, які б врятували їй життя. Що також підтверджується відео-зйомкою з якої вбачається, що ОСОБА_1 казав відповідачу, що він свою дружину завів за гроб, не надаючи їй ліки. По справі не спростовано сторонами, що заяву до поліції було подано 20 вересня 2017 року про скоєння відповідачем правопорушення передбаченого ст. 115 КК України, а постановою про закриття кримінального провадження по заяві ОСОБА_1 , що міститься у справі, встановлено, що смерть ОСОБА_10 знаходиться в прямому причинному зв`язку з злоякісним новоутворенням молочної залози. Для визнання договору недійсним з підстав передбачених ст. 231 ЦК України позивачем має бути доведений сам факт погрози, та такої її ознаки як реальність. Сама погроза, на яку посилається ОСОБА_1 та її реальність щодо кремації тіла померлої доньки, суд визнає не доведеною стороною позивача жодним доказом. Судом першої інстанції правильно встановлено, що у день 12 червня 2017 року подружжя ОСОБА_11 були на кладовищі, побачили вириту могилу для поховання доньки у землю, та заброньовані місця для їх власного поховання. Так згідно показань свідка, ритуальний агент ОСОБА_12 повідомив про організацію процедури поховання їх доньки у землю, показав договірзамовлення на поховання укладені з відповідачем, за якими відповідачем було сплачено аванс за поховання та копка могили. Вказана обставина підтверджується показами свідка ОСОБА_22 , ОСОБА_23 та свідком з боку правонаступника ОСОБА_24 , яка також підтвердила, що подружжя було на кладовищі та бачило викопану яму для поховання доньки у землю. Обізнаність подружжя та їх впевненість щодо поховання доньки у землю, ще до укладення спірного договору, виключало реальну можливість втілення погрози якби вона і була з боку відповідача, та подружжя не мало підстав сприймало її реально. Крім того, суд враховує на підставі показів свідків ОСОБА_22 , ОСОБА_23 що подружжя і на кладовище в їх присутності виражало свою вільну волю на укладення правочинів у вечорі 12 червня 2017 року. Крім того, суд першої інстанції вірно врахував наявні в справі письмові докази, які свідчать про відсутність та не реальність погроз відповідача не поховати дружину у землю, та свідчать про те, що відповідач навпаки ще зранку 12 червня 2017 року здійснив всі дії направлені на поховання дружини у землю за православними канонами, а саме: - договір замовлення на організацію поховання від 12.06.2017р., з якого вбачається, що всі питання про організацію поховання вже були вирішенні 12.06.2017р., заказані всі необхідні предмети ритуальної належності для поховання у землю, у тому числі великий хрест, який встановлюється тільки при похованні у землю, та який вже був частково оплачений відповідачем 12.06.2017р., а вся сума оплати складала 60 тисяч гривень,- договір замовлення від 12.06.2017р., яким підтверджується оплата копки могили 12.06.2017р.. Згідно із необхідного мінімального переліку вимог щодо порядку організації поховання і ритуального обслуговування населення затвердженого наказом госкомітету України з питань житлово-комунального господарства від 19.11.2003р. № 193, виконавець укладає договори замовлення не пізніше чим за 24 години до поховання. Зазначеними встановленими обставинами спростовується твердження ОСОБА_1 про те що відповідач організував поховання дочки у землю вже після укладення спірного договору на наступний день тобто 13.06.2017р. в сам день її поховання. Суд першої інстанції також вірно враховував ту обставину, що ОСОБА_3 православна віруюча людина, що підтверджується письмовими характеристики від релігійних закладів, показами свідків. Так, згідно із характеристики настоятелів Свято Успенського чоловічого монастиря, Свято-Успенського собору, та інших храмів міста Одеси, та села Холодна Балка, відповідач характеризується як чесна, скромна, виконавча, стримана людина. З дружиною ОСОБА_25 були глибоко віруючою подружньою парою, тому суд першої інстанції вірно погодився з відповідачем, що саме для нього та його дружини було неприпустимо не поховати у землю за православними канонами. Суд першої інстанції також врахував, що в справі відсутні докази погроз з боку ОСОБА_3 , а саме, відсутність звернення ОСОБА_2 та ОСОБА_1 до органів поліції з відповідною заявою про застосування до них погроз та примус на укладення спірного договору та інших вказаних правочинів, хоча в подальшому в вересні 2017 р. позивач звертався до органів поліції з заявою про в отруєння доньки ОСОБА_14 .. ОСОБА_1 доказує факт погрози та її реальність показами свідків ОСОБА_19 та ОСОБА_18 .. Зокрема ОСОБА_19 свідчила про всі відомі їй обставини лише зі слів померлої ОСОБА_2 та її чоловіка ОСОБА_1 , однак очевидцем вказаних обставин вона не була. Крім того, її покази протирічать показам самого ОСОБА_1 .. Так, вона повідомила що лише через сорок днів їй стало відомо, що померла ОСОБА_4 , тому вона прийшла до її батьків, які повідомили, що донька залишила своєму чоловікові гроші їм на життя та на поховання, але останній їм про це не сказав і коли померла донька він вимагав від них п`ять тисяч доларів, щоб він її не спалив. Але вказані твердження не підтверджує сам ОСОБА_1 , який зазначив, що надав п`ять тисяч доларів відповідачу, щоб він поховав не доньку, а подружжя ОСОБА_11 на місці біля доньки. Також повідомила, що коли 12.06.2017 р. були готові документи відповідач повіз подружжя до нотаріуса і вони не розуміли ,що вони підписують. Таким чином, свідок не підтвердила, що спірний правочини був укладений під впливом тиску та погроз кремації померлої доньки, а вказала, що погрози мали місце по відношенню до подружжя ОСОБА_11 вже після підписання договору дарування, що він їх спалить як мусор та вони помруть на вокзалі. Суд першої інстанції правильно враховував покази відповідача, які не спростовані стороною позивача про те, що свідок ОСОБА_26 , особа, яка зовсім не спілкувалась з подружжям ОСОБА_13 , та будучи троюрідною племінницею позивачки, не спілкувалась із подружжям ОСОБА_11 , їй стало відомо про смерть ОСОБА_10 тільки через 40 днів після її смерті, дружина яка готувалась до смерті, не запросила її навіть до себе до лікарні попрощатися і ніхто із родини навіть не запросив її на поховання дружини. Вона жодного дня не була в лікарні, та їй не відомі були обставини укладання угод. На підставі викладеного, суд першої інстанції вірно критично поставився до показів свідка ОСОБА_19 , та не бере їх до уваги, тому що вона не була очевидцем обставин, показання є суперечливі, свідчення зі слів подружжя ОСОБА_11 , але її покази та покази ОСОБА_1 протирічать одні одному та тому, що зазначав правонаступник в судовому засіданні у суді першої інстанції. Щодо показів ОСОБА_18 суд першої інстанції правильно не взяв їх до уваги та поставився до них також критично, тому що вона є зацікавленою особою в задоволенні позову на користь правонаступника ОСОБА_1 . По справі доведено та не спростовано стороною позивача, що на користь ОСОБА_18 подружжям ОСОБА_11 складений заповіт, тому за наслідком даної справи може збільшитися перелік майна спадкового майна після смерті ОСОБА_1 . По справі встановлено, що свідок ОСОБА_18 не була присутня при укладенні спірної угоди 12.06.2017 року. Не відвідувала в лікарні хвору доньку ОСОБА_10 , була в неї в останній день життя, тому не була очевидцем подій які передували укладанню угоди, а саме її підготовки та згоди і волі ОСОБА_2 на дарування спірної квартири ще за життя доньки. В судовому засіданні показала, що зі слів подружжя ОСОБА_11 їй відомо, що вони підписали угоди у нотаріуса, але як це могло коїтися вони не знають, подружжя знаходилось в стресі, позивачка не розуміла, що донька померла. Суд першої інстанції вірно звернув увагу, що в позові зазначені інші обставини та правонаступник ОСОБА_1 в судовому засіданні вказував інші причини вчинення правочину. Свідок ОСОБА_18 також зазначила, що відношення між подружжям ОСОБА_11 та зятем були погані, за доброю волею, цього б не було. Суд першої інстанції вірно звернув увагу, що вказана обставина спростовується дослідженими по справі доказами, на які суд посилався раніше. Зі слів ОСОБА_2 свідку відомо, що їм прочитали тексти угод та вони їх підписали, тому зять казав, що спалить як мусор і вони помруть на вокзалі. Між тим, суд першої інстанції вірно звернув увагу, що правонаступник ОСОБА_1 зазначав, що вони не читали та підписують для поховання, погрози були у нотаріуса в її присутності, а свідок зазначила, що погрози були по дорозі на кладовище в машині. З приводу придбання квартири їй тільки відомо, що подружжя бажало придбати для власного проживання спірну квартиру, але їм не вистачало двадцяти тисяч доларів, між тим вона не була очевидцем, того що гроші на її придбання надав саме ОСОБА_1 . Також суд першої інстанції вірно критично поставився до показів свідка ОСОБА_18 , щодо погроз з боку відповідача задушити в лікарні дружину, якщо вона не умовить батьків укласти угоди на спірне майно. Вказана обставина спростовується показами свідків ОСОБА_8 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 та зазначеними вище характеристиками настоятелів храмів, що у подружжя ОСОБА_13 за час шлюбу були гарні стосунки, відповідач привозив до неї в лікарню на сповідь та причащання священиків, її відвідувало багато друзів та знайомих, але вона нікому більш не скаржилась на погрози. Свідок ОСОБА_18 показала, що про погрози з боку відповідача їй стало відомо 13.06.2017 року, у день поховання ОСОБА_10 , зі слів ОСОБА_1 , але суд першої інстанції вірно критично поставився до її показів, тому що вони спростовуються іншими доказами та показами свідків ОСОБА_8 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 .. Зокрема, свідок ОСОБА_5 , яка є близькою подругою померлої та навідувала її в лікарні кожного дня і якій померла давала певні розпорядження щодо свого поховання та свідок ОСОБА_7 , повідомили, що весь час поховання знаходились біля подружжя ОСОБА_11 , які не скаржились їм та взагалі нікому про погрози з боку відповідача при укладені 12.07.2017 року договорів. Свідок ОСОБА_8 повідомив, що на кладовищі ніхто не розмовляв взагалі. Крім того, суд першої інстанції вірно враховував, ту обставину, яка визнана як ОСОБА_1 так і з його слів свідками з його боку, та відповідачем, про те, що ОСОБА_1 12.06.2017 р. добровільно надав зятю п`ять тисяч доларів, свідчить про те, що в них були гарні стосунки і вони довіряли та були впевнені в своєму зятеві, настільки, що доручили йому своє поховання біля доньки, виконання якого вони у разі своєї смерті перевірити не змогли би. Крім того, наявність у ОСОБА_1 грошей свідчить і про те, що в нього була реальна можливість самостійно поховати доньку у землю, якби мали місце погрози її кремувати, що для нього було не припустимо, що також підтверджується свідоцтвом про поховання ОСОБА_2 замовником по оплаті якого зазначено саме ОСОБА_1 . Таким чином, суд першої інстанції правильно враховував, що свідки з боку правонаступника позивача ОСОБА_1 - ОСОБА_19 , ОСОБА_18 , надавали покази в судовому засіданні щодо будь-яких погроз відповідача позивачу зі слів позивачки та ОСОБА_1 , самі вони не були очевидцями вказаних обставин. Обставин щодо укладання угоди під впливом тяжкої обставини на вкрай невигідних умовах в своїх показаннях вони зовсім не зазначали. Крім того, їх покази мають протиріччя з показами самого ОСОБА_1 та з обставинами зазначеними в позовній заяві. Та мають протиріччя власних показів, зокрема свідок ОСОБА_18 свідчила, що відповідач погрожував задушити дружину, водночас показала, що Ліля ридала, коли батько відмовився укласти угоду з відповідачем в лікарні. На підставі викладеного суд першої інстанції вірно критично поставився до показів ОСОБА_19 , ОСОБА_18 , та не взяв їх до уваги, тому що вони спростовуються іншими дослідженими судом доказами які містяться в матеріалах справи, а свідок ОСОБА_18 є зацікавленою особою від наслідку розгляду даної справи. Проаналізувавши покази правонаступника ОСОБА_1 , суд першої інстанції правильно вбачав протиріччя в його власних поясненнях та ставиться до них критично, тому як вони спростовуються належними та допустимими доказами по справі. Зокрема, за його твердженням відповідач при укладені договору дарування застосував до нього та до ОСОБА_2 психічний тиск при нотаріусі ОСОБА_9 , але остання спростувала вказані обставини, показам якої суд першої інстанції довіряв, та погоджується з тим, що ОСОБА_1 взагалі не був присутній при укладенні договору дарування між ОСОБА_2 та ОСОБА_13 . Також він повідомив суду, що ніколи в житті не звертався до нотаріусів, що спростовується зазначеними вище встановленими обставинами по справі. Суд першої інстанції вмотивовано враховував пояснення сторони відповідача щодо показань свідків з боку позивача, які на думку відповідача не є належними доказами. Суд першої інстанції правильно зазначив, що ці показання безумовно не були «єдиним» доказом по справі. Тому, суд першої інстанції визнав, що нічого не вказує на те, що показання цих свідків є «вирішальними» для результату розгляду справи (див. згадане рішення у справі «Шачашвілі проти Німеччини» (Schatschaschwili v. Germany), пункт 123). Науковці вказують, що поняття «свідок» трапляється в ньому щонайменше у трьох, певним чином споріднених значеннях: 1) ОСОБА_27 , що була присутня при якій-небудь події, пригоді й особисто бачила що-небудь; 2) Особа, яку викликають до суду для посвідчення відомих їй обставин; 3) Особа, присутня при чому-небудь для офіційного підтвердження дійсності або правильності чогось . Цінність та відмінність свідка від інших учасників процесу полягає, крім іншого, в юридичній незацікавленості щодо результатів вирішення справи. Отже, юридична сила доказів це здатність доказів служити законним засобом встановлення обставин справи та обґрунтуванням висновків суду про ці обставини. Показання свідків мають юридичну силу за таких умов: 1) отримання доказової інформації від належного свідка; 2) отримання відомостей про обставини справи у встановлений законом спосіб. Виходячи з усталеної практики Верховного Суду, суд першої інстанції вірно прийняв до уваги при оцінці наявних показань свідків з боку сторони позивача по справі можливість добросовісної помилки (ненавмисного перекручування об`єктивної дійсності) на користь сторони, яка базується на бажанні свідків допомогти стороні. У свою чергу суд першої інстанції правильно прийняв до уваги покази свідків ОСОБА_8 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , з підстав того, що вони надавали послідовні покази стосовно саме обставин укладання договору та обставин які мають суттєве значення для об`єктивного розгляду справи. Їх покази співвідносяться між собою та іншими доказами по справі, вони не є зацікавленими особами по справі. Свідки підтвердили, що вони часто відвідували ОСОБА_10 в лікарні, в їх присутності висловлювалась воля ОСОБА_15 та її батьків, зокрема ОСОБА_2 , на укладення договорів щодо юридичного оформлення спільного подружнього майна після погіршення стану здоров`я ОСОБА_28 .. Підтвердили гарні стосунки між подружжям ОСОБА_13 та відповідача з батьками померлої дружини, про те що на протязі шлюбу вони приїжджали до батьків привозили їм продукти, допомагали їм та надавали кошти. Підтвердили, що погроз з боку відповідача не поховати дружину у землю не було та не могло бути, бо він віруюча людина, що ОСОБА_10 ще за життя висловила своє бажання бути похованою на Таїровському кладовищі у землю, про що було відомо багатьом особам які її навідували в лікарні, тому ніхто би не дозволив відповідачу її кремацію. ОСОБА_10 , знаходячись в лікарні розуміла, що час смерті наближається, була впевнена, що її поховають у землю за православними канонами, сповідалась, причащалась, в лікарні надавала певні розпорядження щодо свого поховання, прощалася з подругами та відвідачами. Свідки підтвердили, що ОСОБА_10 довго хворіла на рак, в 2001 році їй зробили операцію, а в 2007 році настав рецидив, який лікарі стримували до 2017 року. Тому батьки після смерті єдиної доньки були в нормальному стані, розуміли, що вони роблять, бажали укласти угоди 12.06.2017 року, зокрема спірної квартири, уклали їх за власним бажанням, волею на виконання останньої волі померлої доньки. ОСОБА_6 і ОСОБА_12 повідомили, що ще і на кладовищі 12.06.2017 р. особисто від батьків померлої чули, що вони їдуть до нотаріуса укладати угоди, зокрема ОСОБА_12 , зазначив, що в них було горе, але вони розуміли що вони роблять. Сторона позивача послалася на постанову Верховного суду від 09 вересня 2020 року, якою залишено в силі рішення Приморського районного суду м. Одеси від 27.02.2019 року, справа № 522/12495/17, яким задоволено позов правонаступника позивачки ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , третя особа ОСОБА_2 та приватний нотаріус Марченко А.М. про визнання недійсним договору довічного утримання укладеного також 12.06.2017р.. У постанові Верховний Суд дійшов до висновку, що аналізуючи встановлені судом обставини в їх сукупності, що договір довічного утримання було вчинено відчужувачем, який є людиною похилого віку-позивачем на наступний день після смерті своєї доньки та напередодні її похованню проти його справжньої волі внаслідок застосування до нього психологічного тиску з боку набувачавідповідача, а тому вважав що цей договір є недійсним. Але суд вбачав, що в рішенні Приморського районного суду м. Одеси від 27.02.2019р. суд дійшов до висновку про задоволення позову з підстав зазначених ст. 231 ЦК України, однак в цьому рішенні не міститься жодних встановлених судом обставин та висновків суду що правочин вчинено під впливом тяжкої обставини на вкрай невигідних умовах, згідно до ст. 233 ЦК України. Між тим, Верховний Суд в постанові від 09.09.2020р., скасовуючи постанову Одеського апеляційного суду від 25.09.2019 р., дійшов до висновку, що суд першої інстанції, встановивши, що спірний договір довічного утримання, укладений 12.06.2017р. тобто на наступний день після смерті доньки позивача та дружини відповідача, дійшов правильного висновку, що правочин вчинено позивачем під впливом тяжкої для нього обставини, що апеляційний суд не врахував, між тим проаналізувавши рішення суду першої інстанції не вбачається задоволення позову на підставі ст. 233 ЦК України. Крім того, вбачається, що в самій постанові Верховного Суду від 09.09.2020р. зовсім не враховано, що підставою позову була вказана ст. 231 ЦК України та є посилання на відповідні обставини погроз. Суд враховує, що при одночасному посиланні в позові на дві взаємовиключні підстави визнання договору недійсним, суд першої інстанції зробив висновок про наявність однієї правової підстави визнання недійсним договору на підставі лише ст. 231 ЦК України, що виключає задоволення позову ОСОБА_1 і з підстав ст. 233 ЦК України, оскільки вказані матеріальні норми є різними за своєю правовою природою і кожна з них є окремою підставою для пред`явлення позову про визнання правочинів не дійсними. Крім того, згідно із вимог ч.4 ст. 82 ЦК України обставини встановлені рішенням суду у цивільній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Суд першої інстанції враховував, що договір довічного утримання і договір дарування це різні договори за своєю юридичною природою, договір довічного утримання укладено між ОСОБА_14 та подружжям ОСОБА_11 , а предметом спору по справі є спірний договір дарування укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_14 . Крім того, суд першої інстанції правильно враховував, що при вирішенні справи №522/12495/17 судом першої інстанції не досліджувалися письмові докази надані з боку відповідача, у суді першої інстанції не були допитані свідки з боку відповідача та нотаріус ОСОБА_9 . Водночас в справі міститься постанова Верховного Суду від 09.12.2020р. по справі №520/1949/18, якою залишено в силі постанову Одеського апеляційного суду від 11.03.2019р. в частині відмови в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про визнання довіреності недійсною, складеною ОСОБА_1 також 12.06.2017 р. у нотаріуса Марченко А.М.. Зі змісту постанови вбачається, що позов обґрунтований складанням довіреності під впливом психічного тиску з боку відповідача, в якій, суд надавши належну оцінку обставинам і доводам, на які посилається позивач на підтвердження обставин вчинення спірного правочину проти справжньої волі внаслідок застосування до нього відповідачем психічного тиску, дійшов до висновку про недоведеність вказаних обставин належними і допустимими доказами. У зв`язку з не доведенням факту застосування до ОСОБА_1 психічного тиску з боку відповідача, суд дійшов до висновку, що надання довіреності відповідає справжньому волевиявленню позивача ОСОБА_1 . Таким чином, в матеріалах справи наявні два протилежних висновки судів щодо доведеності погроз з боку відповідача при укладені зазначених правочинів 12.07.2017 року. На підставі викладеного суд першої інстанції правильно вказав, що воля у правочинах завжди спрямована саме на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Згідно із ст. 717 ЦК України, за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдарованому) безоплатно майно (дарунок) у власність. Відповідно до ч. 1 ст. 202 ЦК України, правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Згідно із ч.ч. 1 та 3 ст. 203 ЦК України, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі Статтею 204 ЦК України передбачено, що правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Відповідно до ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою ст.203 ЦК України. Відповідно до ч. 1 ст. 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину. Частиною 1 ст. 231 ЦК України встановлено, що правочин, вчинений особою проти її справжньої волі внаслідок застосування до неї фізичного чи психічного тиску з боку другої сторони або з боку іншої особи, визнається судом недійсним. Частиною 1 ст. 233 ЦК України передбачено, що правочин, який вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, може бути визнаний судом недійсним. Пунктом 7 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06.11.2009р. «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» передбачено, що правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом. Згідно із п.21 Постанови Пленуму Верховного суду України від 06.11.2009 р. № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», насильство має виражатися в незаконних, однак не обов`язково злочинних діях. Для визнання судом правочину недійсним на підставі ст. 231 ЦК України необхідні певні умови, а саме, перш за все судом повинна бути встановлена протизаконність погроз, також необхідно враховувати наскільки небезпечним є насильство за своїм характером, не звичайний страх а він повинен становити таку небезпеку, яка здатна підірвати волю потерпілого. Необхідною умовою є ґрунтовність страху і те, що погроза буде здійснена, повинна існувати ймовірність приведення її до виконання. Характерними рисами насильства є, наявність причинно-наслідкового зв`язку між насильством і вчиненням правочину. Необхідно доказати, що правочин вчинено потерпілим саме тому, що його змусило до цього здійснене щодо нього насильство. Зло, якого шляхом вимушеного вчинення правочину намагається уникнути потерпілий, повинно бути серйозним , суду треба обов`язково оцінити та врахувати, чи була реальна можливість втілення погрози з врахування характеру особи і можливостей того, хто погрожує. Під серйозною погрозою мається на увазі погроза таким злом, яке особа що погрожує, здатна справді заподіяти, і яке потерпілий не може відвернути іншим шляхом, як тільки вчиненням правочину, яке від нього вимагається. Погроза може бути підставою для визнання правочину недійсним, коли, через обставини, які мали місце на момент його вчинення, були підстави вважати, що відмова учасника правочину від його вчинення могла спричинити шкоду його законним інтересам. Для визнання правочину недійсним позивач має довести наступні обставини: 1. факт застосування до нього (до потерпілої сторони правочину) фізичного чи психологічного тиску з боку іншої сторони чи з боку третьої особи; 2. вчинення правочину проти своєї справжньої волі; 3. наявність причинного зв`язку між фізичним або психологічним тиском і вчиненням правочину, який оспорюється. Погроза може бути підставою для визнання правочину недійсним, коли з обставин, які мали місце на момент його вчинення, випливає, що відмова учасника правочину від його вчинення могла спричинити шкоду його законним інтересам. Тобто мається на увазі насильство не лише фізичне, а й психічний тиск (погрози, залякування, які породжують страх і який є мотивом вчинення правочину, тощо). Тиск необхідно оцінювати з точки зору особистості конкретної людини з урахуванням виду правочину. Вказаним вище умовам погроза на яку посилається в позові позивач, не відповідає та сама погроза з боку відповідача та її реальність судом визнана не доведеною. Відповідно до п. 23 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 р. правочин може бути визнаний судом недійсним на підставі ст. 233 ЦК, якщо його вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, чим друга сторона правочину скористалася. Вчиняється правочин із за обставин для усунення або зменшення яких треба укласти договір. Особа має вчиняти такий правочин добровільно, без наявності насильства, обману чи помилки. Особа, яка оскаржує правочин, має довести, що за відсутності тяжкої обставини правочин не було б вчинено взагалі або вчинено не на таких умовах. Умови оспорюваного правочину повинні разюче різнитися з нормальними умовами такого роду договору. При добровільної волі особа чітко розуміє характер своїх дій та бажає настання конкретного результату. Бажання це прагнення досягти конкретного результату , що передбачає свідому цілеспрямовану діяльність особи. Особа усвідомлює свої дії але вимушена це зробити через тяжкі обставини. Збіг тяжких обставин слід вважати такий майновий або особистий стан громадянина, які примусили укласти угоду на вкрай невигідних умовах. Таким чином, угода здійснена особою під впливом тяжкої обставини, характеризується наступними обов`язковими ознаками: угода на вкрай невигідних для себе умовах, під впливом тяжкої обставини, особа укладає угоду добровільно (тут не має насильства) а підстави для визнання недійсним договору які зазначені в позові - в наслідок застосування з боку відповідача психічного тиску. Зазначені в позові фактичні обставини не співпадають з правовою підставою визнання недійсною угоди укладеною під впливом тяжкої обставини. Угоди під впливом насильства визнаються недійсними на підставі того, що воля самої особи на здійснення правочину відсутня, а волевиявлення , яке має місце, відображає не волю учасника правочину, а волю іншої особи, яке впливає на учасника правочину. Суд першої інстанції обґрунтовано вважав, що посилання в позові одночасно на ст.ст. 231, так і на 233 ЦК України, неприпустимо, так як це дві взаємовиключні підстави визнання правочину недійсним, оскільки вони мають різні ознаки, є різні за своєю правовою природою і кожна з них є окремою підставою для пред`явлення позову про визнання правочину недійсним. З огляду на те, що представником правонаступника ОСОБА_1 адвокатом Чебаненко О.А. на останньому судовому засіданні 29 січня 2021 року була висловлена чітка та остаточна позиція, що ОСОБА_2 розуміла під час укладення спірного договору дарування, що вона підписує, але виходячи з обставин, які доводила сторона позивача вона діяла не добровільно, вказана правова позиція сторони позивача виключає можливість посилання на підставу визнання договору недійсним по ст.233 ЦК України, та дозволяє суду дійти до висновку, що вчинений сторонами та оспорюваний позивачем правочин, відповідає всім вимогам закону, а тому відсутні підстави для визнання його недійсним. Таким чином, суд першої інстанції вірно визнав, що встановлені по справі дії позивачки ОСОБА_2 на укладення договору дарування були усвідомлені, цілеспрямовані, вольові та були спрямовані на досягнення певних правових наслідків, а саме на укладення договору дарування кварти, які вона вчинила за відсутності погроз та відсутністю впливу тяжкої для неї обставини (смерті доньки), та без вкрай невигідних умов договору. Стороною позивача не доведено що саме обставина - смерть доньки змусила ОСОБА_2 укласти договір дарування, та необґрунтовано і також не доведене в чому полягають, вкрай невигідні для неї умови. Суд також врахував, на підставі досліджених доказів по справі, що позивачка ніколи не користувалась спірною квартирою, в якої з 2002 року по наступний час проживає відповідач, а її матеріальне становище та умови проживання після укладення правочину не змінилися. При прийнятті рішення суд також керується практикою Верховного Суду, а саме: постановою від 13 лютого 2020 р. № 756/6516/16-ц де міститься висновок про те, що якщо договір дарування посвідчено та зареєстровано у встановленому законом порядку, при цьому у момент складення договору дарувальник підтвердив, що правочин здійснено за доброю волею, то навіть незважаючи на поважний вік дарувальника, відповідний договір є дійсним. Відповідно до ст.76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків. Сторона позивача спростовує версію подій відповідача, однак не обґрунтовує свою правову позицію письмовими доказами. Крім того, для всебічного та об`єктивного розгляду справи суд вживав всіх можливих заходів для отримання та надання доказів стороною позивача. Позивач ставить під сумнів достовірність доказів наданих відповідачем, тому суд сприймає та допускає позицію позивача. Те, що певні події трапляються нечасто, не означає що вони взагалі не трапляються. Однак позиція позивача не може бути просто припущенням, заснованим на здогадках чи на підозрах. Чим менш ймовірна подія, тим більше має бути свідчень на підтвердження того, що вона дійсно могла мати місце. Питання як про достовірність конкретного доказу, так і про достатність їх у сукупності суд вирішує у кожному випадку виходячи з конкретних обставин справи. З іншого боку, принциповим можна вважати положення щодо неможливості доказування на основі припущень. Достатніми є докази, яких може бути достатньо для встановлення певного факту або усієї сукупності фактів, що обґрунтовують вимоги або заперечення сторони. Однак це має місце поки існування цього факту не буде заперечене іншими доказами. Тобто такі докази не є безспірними, але якщо протилежна сторона не надасть належні докази для їх спростування, вони є достатніми для ухвалення рішення на користь особи, котра їх подала. Доказування в цивільному процесі полягає в тому, що воно виступає як право і обов`язок осіб, які беруть участь у справі. Вони мають право подавати докази, брати участь в їх дослідженні, давати усні й письмові пояснення суду, подавати свої доводи, міркування та заперечення, тобто мають право на доказування. Сторони, подаючи докази, реалізують своє право щодо доказування і одночасно виконують обов`язок стосовно доказування. Згідно презумпції ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. (ч.1) Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. (ч.2) На підставі вище викладеного суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що дослідженими судом доказами в їх сукупності, підстав для визнання спірного правочину недійсним не встановлено, а тому позовні вимоги ОСОБА_2 (правонаступник ОСОБА_1 ) до ОСОБА_3 про визнання недійсним договору дарування не підлягають задоволенню. Доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи. Скаржник не довів обставини, на які посилався як на підставу своєї апеляційної скарги, жодного належного та допустимого доказу на спростування висновків суду першої інстанції не надав. Твердження скаржника в апеляційній скарзі про те, що судом першої інстанції порушено норми процесуального закону, не є такими, що порушують розгляд справи по суті. Наведені в апеляційній скарзі доводи були предметом дослідження в суді першої інстанції із наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах чинного законодавства, і з якою погоджується суд апеляційної інстанції. Крім того судова колегія вважає за необхідне зазначити, що Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують у держава-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00 § 23, ЄСПЛ від 18 липня 2006 року. Оскаржувані судові рішення відповідають критерію обґрунтованості судового рішення. Висновки за результатами розгляду апеляційної скарги. Справа розглянута по суті правильно, законних підстав для скасування чи зміни рішення суду першої інстанції немає. З огляду на викладене, колегія суддів дійшла висновку про законність і обґрунтованість оскаржуваного рішення суду, доводи апеляційної скарги його не спростовують, рішення ухвалено у відповідності до вимог матеріального і процесуального права, у зв`язку з чим апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, оскаржуване рішення суду залишити без змін. Керуючись ст. ст. 367, 368, 374, 375, 381-384, 389-391 ЦПК України, апеляційний суд, -

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 29 січня 2021 року залишити без змін. Постанова суду набирає законної сили з моменту її прийняття, проте може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Повний текст судового рішення складено 11 жовтня 2021 року. Головуючий Р.Д. Громік Судді: М.М. Драгомерецький А.І. Дришлюк