Постанова 4850 № 200/224/21-а

ПЕРШИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 11 жовтня 2021 року справа №200/224/21-а приміщення суду за адресою: 84301, м. Краматорськ вул. Марата, 15 Перший апеляційний адміністративний суд у складі колегії: головуючого судді Міронової Г.М., суддів Блохіна А.А., Геращенка І.В., розглянув в письмовому провадженні апеляційну скаргу Державної казначейської служби України на рішення Донецького окружного адміністративного суду від 17 травня 2021 р. у справі № 200/224/21-а (головуючий І інстанції суддя Тарасенко І.М.) за позовом ОСОБА_1 до Державної казначейської служби України, третя особа - Територіальне управління Державної судової адміністрації України в Донецькій області про стягнення шляхом безспірного списання матеріальної шкоди, ВСТАНОВИВ: ОСОБА_1 звернувся до Донецького окружного адміністративного суду з позовною заявою до Державної казначейської служби України, третя особа - Територіальне управління Державної судової адміністрації України в Донецькій області про стягнення з відповідача шляхом безспірного списання з відповідного казначейського рахунку на його користь матеріальну шкоду, завдану законом, що визнаний неконституційним (а.с. 1-4). Рішенням Донецького окружного адміністративного суду від 17 травня 2021 року позовні вимоги задоволено. Стягнуто з Державної казначейської служби України (місцезнаходження: 01601, м. Київ, вул. Бастіонна, 6, код ЄДРПОУ 37567646) шляхом безспірного списання з відповідного казначейського рахунку, на користь ОСОБА_1 (місцезнаходження: АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) матеріальну шкоду, завдану законом, що визнаний неконституційним (а.с. 50-53). Не погодившись з таким рішенням суду першої інстанції, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій просив скасувати рішення суду першої інстанції. В обґрунтування апеляційної скарги відповідач вказує на те, що Казначейство відповідно до своїх повноважень лише виконує заходи для виконання судових рішень та не може бути відповідачем у цьому позові та боржником в процесі виконання рішення. Реалізація права позивача на звільнення у зв`язку із відставкою відбулась у вересні 2016 року. Враховуючи, що позивача було звільнено з посади судді в вересні місяці 2016 року, то до спірних правовідносин слід застосовувати положення нормативно-правових актів, які діяли саме на час прийняття рішення стосовно позивача. Тобто, рішення Конституційного Суду від 15 квітня 2020 № 2-р-(II)2020 не може впливати на спірні правовідносини. Посилається на постанову Верховного Суду від 23.12.2019 у справі № 814/1274/17. У відзиві на апеляційну скаргу позивач просив залишити рішення суду першої інстанції без змін. Сторони не прибули в судове засідання, надали заяви про розгляд справи за їх відсутністю. З огляду на п. 2 ч. 1 ст. 311 КАС України суд розглянув справу у письмовому провадженні. Відповідно до ч. 1 ст. 308 Кодексу адміністративного судочинства України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції, заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши матеріали справи і обговоривши доводи апеляційної скарги, відзиву на неї та заперечень на відзив, перевіривши юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення, виходить з такого. Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що позивач ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_1 , є громадянином України, що підтверджується копією паспорту НОМЕР_2 . Відповідно до посвідчення № НОМЕР_3 позивач є суддею у відставці (а.с. 34-36). З 28 лютого 2017 року позивач є пенсіонером за віком, що підтверджується пенсійним посвідченням серії НОМЕР_4 (а.с. 37). 26 вересня 2016 року ОСОБА_1 був звільнений з посади судді Олександрівського районного суду Донецької області у зв`язку з відставкою (а.с. 104). При звільнені позивач не отримав вихідну допомогу при виході судді у відставці у розмірі 10 місячних заробітних плат за останньою посадою. З огляду на прийняття Конституційним Судом України рішення від 15 квітня 2020 року № 2-р(ІІ)2020 в червні та листопаді 2020 року позивач звертався до Територіального управління Державної судової адміністрації України в Донецькій області із заявою про виплату йому вихідної допомоги у розмірі 10 місячних заробітних плат за останньою посадою (а.с. 39). Позивачу не було надано відповіді на вищевказані його звернення. Колегія суддів не погоджується з висновком суду першої інстанції щодо задоволення позовних вимог з огляду на наступне. Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Частиною першою статті 43 Закону України від 15 грудня 1992 року № 2862-ХІІ "Про статус суддів" було визначено, що кожен суддя за умови, що він працював на посаді судді не менше 20 років, має право на відставку, тобто на звільнення його від виконання обов`язків за власним бажанням або у зв`язку з закінченням строку повноважень. При цьому частиною третьою цієї ж статті встановлювалось, що судді, який пішов у відставку, виплачується вихідна допомога без сплати податку у розмірі місячного заробітку за останньою посадою за кожен повний рік роботи на посаді судді, але не менше шестимісячного заробітку. Проте, вказаний Закон втратив чинність на підставі Закону 2453-VІ, який зберіг за суддею, який пішов у відставку, право на отримання вихідної допомоги, однак передбачав інші розміри такої допомоги. Так, згідно з частиною першою статті 136 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" (в редакції до 01 квітня 2014 року) судді, який вийшов у відставку, виплачувалась вихідна допомога у розмірі 10 місячних заробітних плат за останньою посадою. Отже, законодавством дійсно було передбачено право судді на виплату вихідної допомоги в розмірі місячного заробітку за останньою посадою за кожен повний рік роботи на посаді судді, але не менше шестимісячного заробітку (в редакції Закону України "Про статус суддів" від 15 грудня 1992 року № 2862-ХІІ), а в подальшому в розмірі 10 місячних заробітних плат за останньою посадою (в редакції Закону України "Про судоустрій і статус суддів"), однак необхідною передумовою для набуття даного права є вихід судді у відставку. За змістом пунктів 1-5 статті 120 Закону № 2453-VI в редакції, яка була чинна на момент прийняття постанови Верховної Ради України від 08 вересня 2016 року №1513-VІІІ "Про звільнення суддів", суддя, який має стаж роботи на посаді судді не менше двадцяти років, що визначається відповідно до статті 135 цього Закону, має право подати заяву про відставку. Суддя має право у будь-який час перебування на посаді незалежно від мотивів подати заяву про звільнення з посади за власним бажанням. Заява про відставку, заява про звільнення з посади за власним бажанням подається суддею безпосередньо до Вищої ради юстиції, яка протягом одного місяця з дня надходження відповідної заяви вносить до органу, який обрав або призначив суддю, подання про звільнення судді з посади. Суддя здійснює свої повноваження до прийняття рішення про його звільнення. За суддею, звільненим за його заявою про відставку, зберігається звання судді та гарантії недоторканності, встановлені для судді до його виходу у відставку. Стаття 126 Конституції України серед підстав для звільнення судді визначає подання суддею заяви про відставку або про звільнення з посади за власним бажанням. Порядок розгляду питання та прийняття Верховною Радою України рішення про звільнення з посади судді, обраного безстроково, визначається Законом № 2453-V та Регламентом Верховної Ради України. Питання про звільнення з посади судді, обраного безстроково, розглядається на пленарному засіданні Верховної Ради України без висновку комітетів Верховної Ради України та будь-яких перевірок. Повноваження судді припиняються з дня прийняття Верховною Радою України постанови про звільнення з посади судді. Відставка судді є особливою формою звільнення його з посади за власним бажанням та обумовлена наявністю в особи відповідного стажу роботи на посаді судді. Наслідком відставки є, зокрема, припинення суддею своїх повноважень з одночасним збереженням за ним звання судді і гарантій недоторканності, а також набуттям прав на виплату вихідної допомоги та отримання пенсії або щомісячного довічного грошового утримання. За приписами абзацу третього пункту 7 Указу Президента України "Про порядок офіційного оприлюднення нормативно-правових актів та набрання ними чинності" від 10 червня 1997 року № 503/97 акти Верховної Ради України і Президента України про призначення відповідно до законодавства на посади і звільнення з посад набирають чинності з моменту їх прийняття. Отже, чинним на час виникнення спірних відносин законодавством визначений порядок реалізації права судді на звільнення у зв`язку з відставкою, яке починається з подання суддею відповідної заяви і закінчується прийняттям Верховною Радою України постанови про звільнення з посади судді, яка набирає чинності з моменту її прийняття. Враховуючи викладене, реалізація права позивача на звільнення у зв`язку з відставкою відбулась у момент прийняття Верховною Радою України відповідної постанови, тобто 8 вересня 2016 року. Разом із цим, відповідно до частини 1 статті 136 Закону № 2453-VI в редакції, яка була чинна до 01 квітня 2014 року, судді, який вийшов у відставку, виплачувалась вихідна допомога у розмірі 10 місячних заробітних плат за останньою посадою. Проте, Законом № 1166-VII, який набрав чинності 01 квітня 2014 року, внесено зміни до Закону № 2453-VI, а саме: виключено статтю 136 цього Закону. Рішення щодо неконституційності Закону № 1166-VII у частині виключення статті 136 Закону № 2453-VI Конституційним Судом України на час виникнення спірних правовідносин не приймалося. 30 вересня 2016 року набрав чинності Закон України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів", за унормуванням частини першої статті 143 якого судді, який вийшов у відставку, виплачується вихідна допомога в розмірі 3 місячних суддівських винагород за останньою посадою. Отже, законодавством дійсно передбачена виплата вихідної допомоги судді, який вийшов у відставку, однак Закон № 2453-VI у редакції, яка була чинна на момент прийняття Верховною Радою України постанови від 08 вересня 2016 року № 1513-VIIІ "Про звільнення суддів", якою позивача звільнено з посади судді у зв`язку з поданням заяви про відставку, не містив правових норм ані щодо виплати вихідної допомоги у розмірі 10 місячних заробітних плат, ані щодо виплати вихідної допомоги в розмірі 3 місячних суддівських винагород за останньою посадою. Статтею 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи. У рішенні Конституційного Суду України від 09 лютого 1999 року № 1-рп/99 зазначено, що за загальновизнаним принципом права закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Цей принцип закріплений у частині першій статті 58 Конституції України, за якою дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце. Таким чином до спірних правовідносин слід застосовувати положення нормативно-правових актів, які діяли на час прийняття Верховною Радою України постанови про звільнення позивача з посади судді. При цьому суд зауважує, що відмова відповідача у виплаті такої допомоги не є звуженням змісту та обсягу прав позивача, оскільки законодавство, чинне на момент виходу позивача у відставку, виплату такої допомоги не передбачало. Крім того, в рішенні від 19 листопада 2013 року № 10-рп/2013 Конституційний Суд України зазначив, що за своєю правовою природою вихідна допомога є разовою формою матеріальної винагороди при виході судді у відставку. Вихідна допомога не належить до таких конституційних гарантій незалежності суддів, як суддівська винагорода чи довічне грошове утримання, оскільки не є основним джерелом матеріального забезпечення суддів та не має постійного характеру. Посилання позивача на рішення Конституційного Суду України від 15 квітня 2020 року № 2-р(ІІ)/2020, яким визнано таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), положення підпункту 1 пункту 28 розділу ІІ Закону України „Про запобігання фінансової катастрофи та створення передумов для економічного зростання в Україні" від 27 березня 2014 року № 1166-VII є недоречним, оскільки зазначене рішення було прийнято вже після звільнення позивача у відставку. Такий правовий висновок суду узгоджується з правовою позицією, викладеною у постанові Верховного Суду від 25 червня 2020 у справі № 826/3718/17 та від 26 травня 2021 у справі № 200/6901/20-а. За визначенням п. 5 ст. 242 КАС України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Таким чином у позовних вимогах позивача щодо стягнення з відповідача шляхом безспірного списання з відповідного казначейського рахунку на його користь матеріальної шкоди, завданої законом, що визнаний неконституційним, слід відмовити. Як вбачається з ч. 2 ст. 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку. Правилами ч. 1 ст. 77 КАС України занотовано: кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. Частиною 2 ст. 77 КАС України передбачено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. За змістом ч. ч. 1-3 ст. 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Частиною 1 ст. 9 КАС України встановлено, що розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості. Згідно позиції Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформованої, зокрема у справах "Салов проти України" (заява N 65518/01; пункт 89), "Проніна проти України" (заява N 63566/00; пункт 23) та "Серявін та інші проти України" (заява N 4909/04; пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; пункт 29). В ч. 2 ст. 6 КАС України окреслено, що суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини, а ст. 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" передбачає, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права. Згідно ч. 1 ст. 317 КАС України підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є: 4) неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Керуючись ст. ст. 205, 308, 311, 313, 315, п. 4 ч. 1 ст. 317, 321, 322, 325, 328 КАС України, суд

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу Державної казначейської служби України на рішення Донецького окружного адміністративного суду від 17 травня 2021 р. - задовольнити. Рішення Донецького окружного адміністративного суду від 17 травня 2021 р. у справі № 200/224/21-а - скасувати. Прийняти нову постанову. У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до Державної казначейської служби України, третя особа - Територіальне управління Державної судової адміністрації України в Донецькій області про стягнення шляхом безспірного списання матеріальної шкоди - відмовити. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 Кодексу адміністративного судочинства України. Повне судове рішення складено 11 жовтня 2021 року. Головуючий суддя Г.М. Міронова Судді А.А. Блохін І.В. Геращенко