Постанова 4856 № 120/3126/20-а

П О С Т А Н О В А ІМЕНЕМ УКРАЇНИ Справа № 120/3126/20-а Головуючий суддя 1-ої інстанції - Воробйова Інна Анатоліївна Суддя-доповідач - Моніч Б.С. 23 грудня 2020 року м. Вінниця Сьомий апеляційний адміністративний суд у складі колегії: головуючого судді: Моніча Б.С. суддів: Шидловського В.Б. Капустинського М.М. , розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 09 вересня 2020 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Державної судової адміністрації України про визнання протиправною відмову та зобов`язання вчинити дії, В С Т А Н О В И В : І. ІСТОРІЯ СПРАВИ, КОРОТКИЙ ЗМІСТ ПОЗОВНИХ ВИМОГ У липні 2020 року до суду звернувся ОСОБА_1 з адміністративним позовом до Державної судової адміністрації України, у якому просив: - визнати протиправною відмову у виплаті вихідної допомоги судді, що вийшов у відставку в розмірі 10 місячних заробітних плат за останньою посадою; - зобов`язати нарахувати та виплатити вихідну допомогу судді, що вийшов у відставку в розмірі 10 місячних заробітних плат за останньою посадою, з розрахунку складової - посадового окладу судді у розмірі 15 мінімальних заробітних плат. В обґрунтування позовних вимог, позивач зазначив, що при звільненні йому було виплачено належні суми, за виключенням вихідної допомоги, передбаченої частиною 1 статті 136 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" № 2453-VI. Позивач вважає, що оскільки рішенням Конституційного Суду України від 15 квітня 2020 року №2-р(ІІ)/2020 визнано неконстутуційним положення підпункту 1 пункту 28 розділу ІІ Закону України "Про запобігання фінансової катастрофи та створення передумов для економічного зростання в Україні" від 27 березня 2014 року № 1166-VII, то він має право на отримання вихідної допомоги. ІІ. ЗМІСТ РІШЕННЯ СУДУ ПЕРШОЇ ІНСТАНЦІЇ Рішенням Вінницького окружного адміністративного суду від 09 вересня 2020 року в задоволенні позову відмовлено. ІІІ. ОБСТАВИНИ СПРАВИ Як встановлено із матеріалів справи, ОСОБА_1 з 01 березня 1994 року по 16 березня 2005 року працював на осаді суддів Замостянського районного суду м. Вінниці, а з 17 березня 2005 року суддею Апеляційного суду Вінницької області. 14 червня 2016 року наказом №37/2-07к голови Апеляційного суду Вінницької області позивача було виведено зі штату суддів у зв`язку з виходом у відставку відповідно до постанови №1120-VIII Верховної Ради України "Про звільнення суддів" від 19 квітня 2016 року. 20 травня 2020 року позивач у зв`язку із прийняттям Рішення Конституційного Суду України від 15 квітня 2020 року №2-р(ІІ)2020 звернувся до Державної судової адміністрації України із заявою про вирішення питання про нарахування та виплату вихідної допомоги у розмірі 10 місячних заробітних плат за останньою посадою, з розрахунку складової - посадового окладу судді у розмірі 15 мінімальних заробітних плат, у зв`язку з виходом у відставку. Листом №41167-20-1057/20 від 29 травня 2020 року Державною судовою адміністрацією України відмовлено та повідомлено позивача про відсутність правових підстав для виплати вихідної допомоги, оскільки стаття 136 Закону № 2453-V1, якою передбачалась вихідна допомога в розмірі 10 місячних заробітних плат за останньою посадою на момент звільнення судді, втратила чинність. Позивач, вважаючи таку відмову протиправною, звернувся до суду із адміністративним позовом. IV. ОЦІНКА СУДУ ПЕРШОЇ ІНСТАНЦІЇ Приймаючи оскаржуване рішення суд першої інстанції зазначив, що законодавством дійсно передбачена виплата вихідної допомоги судді, який вийшов у відставку. Однак, Закон № 2453-VI у редакції, яка була чинна на момент прийняття Верховною Радою України постанови "Про звільнення суддів" від 19 квітня 2016 року № 1120-VIII, якою позивача звільнено з посади судді у зв`язку з поданням заяви про відставку, не містив правових норм ані щодо виплати вихідної допомоги у розмірі 10 місячних заробітних плат, ані щодо виплати вихідної допомоги в розмірі 3 місячних суддівських винагород за останньою посадою. Стосовно посилання позивача на прийняття Конституційним Судом України рішення від 15 квітня 2020 року №2-р(II) 2020, суд першої інстанції зауважив про те, що за загальним правилом рішення Конституційного Суду України змінює законодавче регулювання лише для правовідносин, що матимуть місце з дати ухвалення рішення, якщо інше не встановлено самим рішенням. А тому вказав, що дія підпункту 1 пункту 28 розділу ІІ Закону України "Про запобігання фінансової катастрофи та створення передумов для економічного зростання в Україні" від 27 березня 2014 року № 1166-VII втратила чинність 15 квітня 2020 року. При цьому, спірні правовідносини між сторонами виникли щодо невиплати позивачу вихідної допомоги в квітні 2016 року. За таких обставин суд першої інстанції дійшов висновку, що рішення Конституційного Суду України від 15 квітня 2020 року №2-р(II) 2020 на спірні правовідносини не може вплинути, оскільки такі виникли до прийняття вказаного Рішення Конституційного Суду України, а останнє не містить положень, які б поширювали його дію на правовідносини, що виникли до набрання ним чинності. V. ДОВОДИ АПЕЛЯЦІЙНОЇ СКАРГИ Не погоджуючись із рішенням суду першої інстанції, відповідач посилаючись на норми матеріального та процесуального права оскаржив його в апеляційному порядку з вимогою скасувати рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 09 вересня 2020 року та прийняти нову постанову про задоволення адміністративного позову. Обґрунтування апеляційної скарги позивач мотивує тим, що спірні правовідносини щодо невиплати йому вихідної допомоги у розмірі 10 місячних заробітних плат за останньою посадою не виникли і не могли виникнути у квітні 2016 року в час реалізації позивачем права судді на звільнення у зв`язку з відставкою, оскільки стаття 136 Закону України "Про судоустрій і статус суддів", яка раніше передбачала виплату вихідної допомоги, була виключена згідно Закону України "Про запобігання фінансової катастрофи та створення передумов для економічного зростання в Україні" від 27 березня 2014 року № 1166-VІІ. При цьому позивач вважає, що у зв`язку із прийняттям Рішенням Конституційного Суду України від 15 квітня 2020 року №2-р(ІІ)2020 він набув права на виплату вихідної допомогиу розмірі 10 місячних заробітних плат за останньою посадою, з розрахунку складової - посадового окладу судді у розмірі 15 мінімальних заробітних плат у зв`язку із чим звернувся до Державної судової адміністрації України. Водночас позивач вважає, що в даній конкретній справі виплата, яку він просить здійснити, обумовлена відновленням раніше порушених прав з дати ухвалення Конституційним Судом України рішення від 15 квітня 2020 року №2-р(ІІ)2020, а саме з 16 квітня 2020 року, тобто з наступного дня з дати ухвалення Конституційним Судом України рішення від 15 квітня 2020 року №2-р (II) 2020 виникло право (підстава) на отримання вихідної допомоги у зв`язку з відставкою, яка є разовою, а не тривалою періодичною виплатою. Окрім того позивач стверджує, що ретроспективна дія зазначеного рішення Конституційного Суду України застосовується, оскільки він звернувся до відповідача, а потім і до суду із виниклих спірних правовідносин уже після оприлюднення цього рішення. Відповідач правом подати відзив на апеляційну скаргу не скористався. VI. ОЦІНКА АПЕЛЯЦІЙНОГО СУДУ Апеляційний суд, перевіривши доводи апеляційної скарги, виходячи з меж апеляційного перегляду, визначених статтею 308 Кодексу адміністративного судочинства України (надалі - КАС України), а також, надаючи оцінку правильності застосування судом норм матеріального чи порушення норм процесуального права у спірних правовідносинах, виходить з наступного. Відповідно до частини 1 статті 2 КАС України, завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень. Згідно частини 2 статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Відповідно до частини 1 статті 43 Закону України від 15 грудня 1992 року №2862-ХІІ "Про статус суддів" було визначено, що кожен суддя за умови, що він працював на посаді судді не менше 20 років, має право на відставку, тобто на звільнення його від виконання обов`язків за власним бажанням або у зв`язку з закінченням строку повноважень. При цьому, частиною 3 цієї ж статті встановлювалось, що судді, який пішов у відставку, виплачується вихідна допомога без сплати податку у розмірі місячного заробітку за останньою посадою за кожен повний рік роботи на посаді судді, але не менше шестимісячного заробітку. Однак, вказаний Закон втратив чинність на підставі Закону №2453-VІ, який зберіг за суддею, який пішов у відставку право на отримання вихідної допомоги, однак передбачав інші розміри такої допомоги. Так, згідно з частиною 1 статті 136 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" (в редакції до 01 квітня 2014 року) судді, який вийшов у відставку, виплачується вихідна допомога у розмірі 10 місячних заробітних плат за останньою посадою. Отже, законодавством було передбачено право судді на виплату вихідної допомоги в розмірі місячного заробітку за останньою посадою за кожен повний рік роботи на посаді судді, але не менше шестимісячного заробітку (в редакції Закону України "Про статус суддів" від 15 грудня 1992 року №2862-ХІІ), а в подальшому в розмірі 10 місячних заробітних плат за останньою посадою (в редакції Закону України "Про судоустрій і статус суддів"), однак необхідною передумовою для набуття даного права є вихід судді у відставку. Положеннями частин 1-5 статті 120 Закону № 2453-VI в редакції, яка була чинна на момент винесення постанови Верховної Ради України "Про звільнення суддів" від 19 квітня 2016 року № 1120-VIII, суддя, який має стаж роботи на посаді судді не менше двадцяти років, що визначається відповідно до статті 135 цього Закону, має право подати заяву про відставку. Суддя має право у будь-який час перебування на посаді незалежно від мотивів подати заяву про звільнення з посади за власним бажанням. Заява про відставку, заява про звільнення з посади за власним бажанням подається суддею безпосередньо до Вищої ради юстиції, яка протягом одного місяця з дня надходження відповідної заяви вносить до органу, який обрав або призначив суддю, подання про звільнення судді з посади. Суддя здійснює свої повноваження до прийняття рішення про його звільнення. За суддею, звільненим за його заявою про відставку, зберігається звання судді та гарантії недоторканності, встановлені для судді до його виходу у відставку. Згідно статті 126 Конституції України визначено, що серед підстав для звільнення судді визначає подання суддею заяви про відставку або про звільнення з посади за власним бажанням. Відповідно до статті 122 Закону №2453-V порядок розгляду питання та прийняття Верховною Радою України рішення про звільнення з посади судді, обраного безстроково, визначається Законом №2453-V та Регламентом Верховної Ради України. Питання про звільнення з посади судді, обраного безстроково, розглядається на пленарному засіданні Верховної Ради України без висновку комітетів Верховної Ради України та будь-яких перевірок. Повноваження судді припиняються з дня прийняття Верховною Радою України постанови про звільнення з посади судді. Відставка судді є особливою формою звільнення його з посади за власним бажанням та обумовлена наявністю в особи відповідного стажу роботи на посаді судді. Наслідком відставки є, зокрема, припинення суддею своїх повноважень з одночасним збереженням за ним звання судді і гарантій недоторканності, а також набуттям прав на виплату вихідної допомоги та отримання пенсії або щомісячного довічного грошового утримання. Згідно абзацу 3 пункту 7 Указу Президента України "Про порядок офіційного оприлюднення нормативно-правових актів та набрання ними чинності" від 10 червня 1997 року №503/97 акти Верховної Ради України і Президента України про призначення відповідно до законодавства на посади і звільнення з посад набирають чинності з моменту їх прийняття. Відтак, чинним на час виникнення спірних відносин законодавством визначено порядок реалізації права судді на звільнення у зв`язку з відставкою, яке починається з подання суддею відповідної заяви і закінчується прийняттям Верховною Радою України постанови про звільнення з посади судді, яка набирає чинності з моменту її прийняття. Враховуючи викладене, реалізація права позивача на звільнення у зв`язку з відставкою відбулась у момент прийняття Верховною Радою України відповідної постанови про звільнення з посади судді, тобто 19 квітня 2016 року. Поряд з цим, відповідно до частини 1 статті 136 Закону №2453-VI в редакції, яка була чинною до 1 квітня 2014 року, судді, який вийшов у відставку, виплачується вихідна допомога у розмірі 10 місячних заробітних плат за останньою посадою. Однак, Законом України "Про запобігання фінансової катастрофи та створення передумов для економічного зростання України" від 27 березня 2014 року №1166-VII, який набрав чинності 01 квітня 2014 року (надалі - Закон №1166-VII), внесено зміни до Закону №2453-VI, зокрема, виключено статтю 136 цього Закону. Рішення щодо неконституційності Закону №1166-VII у частині виключення статті 136 Закону №2453-VI Конституційним Судом України на час виникнення спірних правовідносин не ухвалювалось. В подальшому, 30 вересня 2016 року набрав чинності Закон України "Про судоустрій і статус суддів" від 02 червня 2016 року №1402-VIII, відповідно до частини 1 статті 143 якого, судді, який вийшов у відставку, виплачується вихідна допомога в розмірі 3 місячних суддівських винагород за останньою посадою. З урахуваннями вищезазначеного колегія суддів погоджується з доводами суду першої інстанції, що законодавством дійсно передбачена виплата вихідної допомоги судді, який вийшов у відставку. Однак, Закон №2453-VI у редакції, яка була чинною на момент прийняття Верховною Радою України постанови від 19 квітня 2016 року, якою позивача звільнено з посади судді у зв`язку з поданням заяви про відставку, не містив правових норм ані щодо виплати вихідної допомоги у розмірі 10 місячних заробітних плат, ані щодо виплати вихідної допомоги в розмірі 3 місячних суддівських винагород за останньою посадою. Відповідно до статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи. У рішенні Конституційного Суду України від 09 лютого 1999 року №1-рп/99 зазначено, що за загальновизнаним принципом права закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Цей принцип закріплений у частині першій статті 58 Конституції України, за якою дію нормативно-правового акту в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце. Судом встановлено, що Рішенням Другого сенату Конституційного Суду України від 15 квітня 2020 року №2-р(ІІ)/2020 визнано таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), положення підпункту 1 пункту 28 розділу ІІ Закону України "Про запобігання фінансової катастрофи та створення передумов для економічного зростання в Україні" від 27 березня 2014 року № 1166-VII. Положення підпункту 1 пункту 28 розділу ІІ Закону України "Про запобігання фінансової катастрофи та створення передумов для економічного зростання в Україні" від 27 березня 2014 року № 1166-VII, визнане неконституційним, втрачає чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення. Рішення Конституційного Суду України є обов`язковим, остаточним та таким, що не може бути оскаржено. Статтею 91 Закону України "Про Конституційний Суд України" від 13 липня 2017 року № 2136-VIII передбачено, що закони, інші акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом рішення про їх неконституційність, якщо інше не встановлено самим рішенням, але не раніше дня його ухвалення. Статтею 152 Конституції України передбачено, що закони та інші акти за рішенням Конституційного Суду України визнаються неконституційними повністю чи в окремій частині, якщо вони не відповідають Конституції України або якщо була порушена встановлена Конституцією України процедура їх розгляду, ухвалення або набрання ними чинності. Закони, інші акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність, якщо інше не встановлено самим рішенням, але не раніше дня його ухвалення. Конституційний Суд України у Рішенні від 24 грудня 1997 року №8-зп в справі за конституційним поданням народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) розпоряджень Президента України про призначення перших заступників, заступників голів обласних, Київської міської державних адміністрацій, виданих протягом липня - грудня 1996 року, січня 1997 року (справа щодо призначення заступників голів місцевих державних адміністрацій) зазначив, що частина друга статті 152 Конституції України закріплює принцип, за яким закони, інші правові акти або їхні окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їхню неконституційність. За цим принципом закони, інші правові акти мають юридичну силу до визнання їх неконституційними окремим рішенням органу конституційного контролю. У Рішенні від 30 вересня 2010 року №20-рп/2010 в справі за конституційним поданням 252 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Закону України від 08 грудня 2004 року №2222-IV "Про внесення змін до Конституції України" (справа про додержання процедури внесення змін до Конституції України) Конституційний Суд України вказав, що незалежно від того, наявні чи відсутні в рішеннях, висновках Конституційного Суду України приписи щодо порядку їхнього виконання, відповідні закони, інші правові акти або їх окремі положення, визнані за цими рішеннями неконституційними, не підлягають застосуванню як такі, що втратили чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їхню неконституційність. Із резолютивної частини Рішення Другого сенату Конституційного Суду України від 15 квітня 2020 року № 2-р(ІІ)/2020 вбачається, що положення підпункту 1 пункту 28 розділу ІІ Закону України "Про запобігання фінансової катастрофи та створення передумов для економічного зростання в Україні" від 27 березня 2014 року № 1166-VII, визнане неконституційним, втрачає чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення. Отже, з огляду на наведене, колегія суддів приходить до висновку, що саме з 15 квітня 2020 року втратила чинність дія підпункту 1 пункту 28 розділу ІІ Закону України №1166-VII "Про запобігання фінансової катастрофи та створення передумов для економічного зростання в Україні" від 27 березня 2014 року, яким виключено статтю 136 Закону України "Про судоустрій та статус суддів", як того вимагає стаття 91 Закону України "Про Конституційний Суд України", тобто з дня ухвалення Конституційним Судом України Рішення у справі № 2-р(ІІ)/2020, що також прямо встановлено самим рішенням. За таких обставин рішення Конституційного Суду України від 15 квітня 2020 року №2-р(ІІ)/2020 в справі №3-311/2018 (4182/18, 4632/19, 5755/19) на спірні правовідносини не може вплинути, оскільки правовідносини у цій справі виникли до прийняття такого рішення, а останнє не містить положень, які б поширювали свою дію на правовідносини, що виникли до набрання ним чинності. Аналогічної правової позиції дотримується Верховний Суд, зокрема у постановах від 28 жовтня 2020 року в справі №823/2372/17, від 30 квітня 2020 року в справі №826/15692/16, від 23 січня 2019 року в справі №820/2462/17, від 25 липня 2019 року в справі №804/3790/17, від 23 грудня 2019 року в справі №814/1274/17. Виходячи з наведеного, колегія суддів дійшла висновку про те, що на час виникнення спірних правовідносин положення підпункту 1 пункту 28 розділу II Закону України "Про запобігання фінансової катастрофи та створення передумов для економічного зростання в Україні" від 27 березня 2014 року № 1166-VІІ були чинними та підлягали застосуванню, а тому, сама наявність Рішення Конституційного Суду України від 15 квітня 2020 року № 2-р(11) 2020 не змінює правового регулювання спірних правовідносин та не доводить факту допущення судом помилки при розв`язанні спору. Верховний Суд у постанові від 23 грудня 2019 року у справі № 814/1274/17 зазначив, що за загальним правилом рішення Конституційного Суду України змінює законодавче регулювання лише для правовідносин, що матимуть місце з дати ухвалення рішення, якщо інше не встановлено самим рішенням. Окрім того, суд ураховує, що відповідно до практики Європейського суду з прав людини однією з визначальних обставин, за яких легітимні (законні) очікування можуть охоронятися статтею 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, є законодавче закріплення права особи на отримання спірного майна (коштів, соціальних виплат тощо) або коли є усталена практика національних судів, якою підтверджується його існування. Однак не можна вважати законним очікування, коли у національному законодавстві відсутня норма права, яка передбачає право особи на отримання спірного майна (коштів, соціальних виплат, тощо) (рішення від 26 червня 2014 року в справі "Суханов та Ільченко проти України" (заяви №68385/10 і 71378/10). У цій справі судом першої інстанцій встановлено, що в національному законодавстві на момент прийняття рішення Верховної Ради України від 19 квітня 2016 року №1120-VIII про звільнення позивача із посади судді, норми статті 136 Закону №2453-VI, які передбачали виплату суддям вихідної допомоги у разі виходу у відставку, були виключені, а отже, підстави стверджувати про порушення статті 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод відсутні. Отже, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції, що ухвалення Конституційним Судом України Рішення від 15 квітня 2020 року №2-р(ІІ)/2020 на спірні правовідносини не може вплинути, оскільки такі виникли до прийняття вказаного Рішення Конституційного Суду України, а останнє не містить положень, які б поширювали його дію на правовідносини, що виникли до набрання ним чинності. Ухвалюючи дане судове рішення, колегія суддів керується статтею 322 КАС України, статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, практикою Європейського суду з прав людини (рішення "Серявін та інші проти України") та Висновком № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів (п. 41) щодо якості судових рішень. Як зазначено у пункті 58 рішення Європейського суду з прав людини по справі "Серявін та інші проти України", суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішенні судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення. Пунктом 41 Висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів зазначено, що обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд. На підставі вищевикладеного, колегія суддів апеляційної інстанції вважає, що судове рішення суду першої інстанції ґрунтується на всебічному, повному та об`єктивному розгляді всіх обставин справи, які мають значення для вирішення спору, відповідає нормам матеріального та процесуального права. Доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції, викладених у зазначеному судовому рішенні, у зв`язку з чим підстав для її скасування колегія суддів не вбачає. VII. ВИСНОВКИ СУДУ АПЕЛЯЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ Відповідно до вимог статті 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Враховуючи наведене, колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції відповідає вимогам статті 242 КАС України, підстав для задоволення вимог апеляційної скарги позивача колегією суддів не встановлено. Згідно з частиною 1 статті 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Оскільки судом першої інстанції правильно встановлені обставини справи, судове рішення постановлено з додержанням норм матеріального та процесуального права та підстав для його скасування не вбачається, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду без змін. Керуючись статтями 243, 250, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 329 КАС України, суд П О С Т А Н О В И В : апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 09 вересня 2020 року - без змін. Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку згідно зі ст.ст.328, 329 КАС України. Постанова суду складена в повному обсязі 23 грудня 2020 року. Головуючий Моніч Б.С. Судді Шидловський В.Б. Капустинський М.М.