Постанова 4813 № 522/1383/20

Номер провадження: 22-ц/813/7047/21 Номер справи місцевого суду: 522/1383/20 Головуючий у першій інстанції Абухін Р. Д. Доповідач Князюк О. В. ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 16.09.2021 року м. Одеса Одеський апеляційний суд у складі колегії: головуючого Князюка О. В., суддів: Заїкіна А.П., Погорєлової С.О., за участю секретаря Дерезюк В.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 подану через представника - адвоката Кирилюк Максима Анатолійовича на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 21.01.2021 року по цивільній справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, - ВСТАНОВИВ:

Описова частина Короткий зміст позовних вимог ОСОБА_2 звернулася до Приморського районного суду м. Одеси з позовом, в якому просила визнати відповідача ОСОБА_1 такою, що втратила право користування житловим приміщенням квартирою АДРЕСА_1 . При цьому позивач посилається на те, що їй належить вказана квартира на праві користування, вона є основним квартиронаймачем. А відповідач ОСОБА_1 хоч і зареєстрована у вказаній квартирі, проте фактично не проживає у ній без поважних причин з вересня 2010 року і по теперішній час, комунальні платежі не сплачує, в ремонтні та утриманні житла участі не бере, особистих речей в квартирі не має і взагалі квартирою не цікавиться. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 21.01.2021 року позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням було задоволено. Визнано ОСОБА_1 , паспорт серії НОМЕР_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 такою, що втратила право користування житловим приміщенням квартирою АДРЕСА_1 . Короткий зміст вимог апеляційної скарги та узагальнені доводи та заперечення інших учасників справи Не погоджуючись із вказаним судовим рішенням 04 березня 2021 року ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, де із посиланням на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права ставиться питання про його скасування з подальшою відмовою у задоволенні позовних вимог. При цьому посилаючись на те, що судом першої інстанції під час дослідження акту про непроживання відповідача у спірній квартирі, не взято до уваги, що вказаний акт не містить відомостей щодо наявності/відсутності особистих речей відповідача у помешканні. Також апелянт наголошує, що судом першої інстанції не досліджувалось питання поважності непроживання відповідача у спірній квартирі. Апелянт вказує, що під час ухвалення оскаржуваного рішення суд першої інстанції не застосував практику Верховного суду, зокрема у справі №209/2642/18, та помилково вважав, що відповідач втратила інтерес до приміщення. Відзиву на апеляційну скаргу матеріали справи не містять. Надходження апеляційної скарги до суду апеляційної інстанції Ухвалою Одеського апеляційного суду від 15 березня 2021 року було відкрито провадження у справі за апеляційною скаргою ОСОБА_1 подану через представника - адвоката Кирилюк Максима Анатолійовича на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 21.01.2021 року по цивільній справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням. Ухвалою від 15.03.2021 року вказану цивільну справу було призначено до розгляду. У судовому засіданні представники апелянта апеляційну скаргу підтримали, просили суд її задовольнити. Представник позивача у судовому засіданні заперечував щодо задоволення апеляційної скарги, просив рішення суду першої інстанції залишити без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення. Встановлені судом першої інстанції та неоспорені обставини, а також обставини, встановлені судом апеляційної інстанції, і визначені відповідно до них правовідносини. Судом встановлено, що позивач ОСОБА_2 є основним квартиронаймачем квартири АДРЕСА_1 , відповідно до особового рахунку № НОМЕР_2 та довідки про склад сім`ї від 14.11.2019 року. Згідно довідки про склад сім`ї, виданої ТОВ «Будинок Сервіс» від 14.11.2019 року в квартирі АДРЕСА_1 , зареєстровані позивач ОСОБА_2 /дата реєстрації 07.07.1987 р./ та відповідач ОСОБА_1 /дата реєстрації 22.01.1992 р./ Згідно Акту ОСББ «Сегедська 16» від 25.11.2019 року відповідач ОСОБА_1 фактично не проживає у квартирі АДРЕСА_2 без поважних причин з вересня 2010 року. Із заперечень відповідачки вбачається, що вона не проживає за адресою: АДРЕСА_1 з2011 року, так як між позивачем та відповідачем склалися неприязні стосунки. При цьому доводи відповідача про те, що позивач незаконно та самовільно позбавляє відповідача права користування жилим приміщенням та чинить їй перешкоди у проживанні за адресою: АДРЕСА_3 , не знайшли свого підтвердження у ході судового розгляду.

Мотивувальна частина Застосовані норми права та висновки апеляційного суду за результатами розгляду апеляційної скарги Заслухавши доповідача, обговоривши доводи скарги та перевіривши матеріали справи, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав. За змістом п.1 ст.6, ст.13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) кожен має право на розгляд його справи упродовж розумного строку судом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру. Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. Відповідно до ст.ст.1,3 ЦК України, ст.ст.2,4-5,12-13,19 ЦПК України, завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави, що виникають з цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також справ, розгляд яких, в порядку цивільного судочинства, прямо передбачено законом. Згідно зі ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватись на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повного і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Згідно із ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Відповідно до статті 376 ЦПК України підставою для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції' визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. Між сторонами виникли правовідносини з права користування жилим приміщенням у житловому будинку членом сім`ї власника нерухомого майна, які регулюються нормами ЦК України і ЖК Української РСР. Колегія суддів не погоджується з висновками суду першої інстанції з таких підстав. Кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше, як на підставі закону за рішенням суду. Ніхто не може бути виселений із займаного приміщення або обмежений у праві користування ним інакше, як на підставах і в порядку, передбаченому законодавством. За змістом статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше, як на підставі закону за рішенням суду. Згідно із частиною четвертою статті 9 ЖК Української РСР ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Згідно з статтею 64 ЖК Української РСР члени сім`ї наймача, які проживають разом з ним, користуються нарівні з наймачем усіма правами і несуть усі обов`язки, що випливають з договору найму жилого приміщення. Повнолітні члени сім`ї несуть солідарну з наймачем майнову відповідальність за зобов`язаннями, що випливають із зазначеного договору. До членів сім`ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім`ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство. Якщо особи, зазначені в частині другій цієї статті, перестали бути членами сім`ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов`язки, як наймач та члени його сім`ї. Відповідно до статті 65 ЖК Української РСР наймач вправі в установленому порядку за письмовою згодою всіх членів сім`ї, які проживають разом з ним, вселити в займане ним жиле приміщення свою дружину, дітей, батьків, а також інших осіб. На вселення до батьків їх неповнолітніх дітей зазначеної згоди не потрібно. Особи, що вселилися в жиле приміщення як члени сім`ї наймача, набувають рівного з іншими членами сім`ї права користування жилим приміщенням, якщо при вселенні між цими особами, наймачем та членами його сім`ї, які проживають з ним, не було іншої угоди про порядок користування жилим приміщенням. Порядок користування жилими приміщеннями у будинках державного та громадського житлового фонду регулюють положення статей 71, 72 ЖК Української РСР. Стаття 71 ЖК Української РСР встановлює загальні правила збереження жилого приміщення за тимчасово відсутніми громадянами. За змістом цієї статті при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім`ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців. Якщо наймач або члени його сім`ї були відсутні з поважних причин понад шість місяців, цей строк за заявою відсутнього може бути продовжено наймодавцем, а в разі спору - судом. Відповідно до статті 72 ЖК Української РСР визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку. Аналіз статей 71, 72 ЖК Української РСР дає підстави для висновку про те, що особа може бути визнана такою, що втратила право користування жилим приміщеннями за двох умов: непроживання особи в жилому приміщенні більше шести місяців та відсутність поважних причин. Відсутність члена сім`ї понад один рік без поважних причин є юридичним фактом, що є підставою для втрати членом сім`ї права користування житлом. Для визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, необхідна наявність одночасно двох умов: відсутність члена сім`ї без поважних причин понад один рік; відсутність поважних причин не проживання у житловому приміщенні. Колегія суддів звертає увагу на те, що при тимчасовій відсутності за особою продовжує зберігатися намір ставитися до жилого приміщення як до свого постійного місця проживання, тому при розгляді позову про визнання особи такою, що втратила право на жилу площу, суд повинен ретельно дослідити обставини, які мають значення для встановлення причин довготривалої відсутності, а також ставлення відповідача до спірного житла. Предметом доказування у справі, з урахуванням змісту позовних вимог та правових підстав, за якими позивач заявив вимоги, є відсутність або не проживання відповідача ОСОБА_1 без поважних причин понад один рік у квартирі АДРЕСА_4 . На підтвердження позовних вимог щодо відсутності відповідача у спірному жилому приміщенні понад один рік в якості доказу надано акт про непроживання громадянка ОСОБА_1 за адресою: АДРЕСА_5 . Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень (ст. 77 ч.ч.1-3 ЦПК України). Суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (ст. 78 ч.ч.1,2 ЦПК України). Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (ст. 79 ч.1 ЦПК України). Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (ст. 81 ч.ч.1,5,6 ЦПК України). Учасники справи зобов`язані сприяти своєчасному, всебічному, повному та об`єктивному встановленню всіх обставин справи і подавати усі наявні у них докази в порядку та строки, встановлені законом або судом, не приховувати докази (ст. 43 ч.2 п.п.2,4 ЦПК України). Позивач має надати суду належні, допустимі, достовірні та достатні докази того, що відповідач не проживає у спірному жилому приміщенні саме без поважних причин понад один рік. Особи, які склали ти підписали акт, на який позивач посилається як на джерело доказів відсутності без поважних причин відповідача у спірному жилому приміщенні понад встановлені законом строки, у встановленому законом порядку, не заявлені позивачем для допиту в якості свідків із попередженням останніх про кримінальну відповідальність за дачу завідомо неправдивих доказів, або відмову без поважних причин від дачі показів. Сам по собі акт, без з`ясування викладених у ньому обставин шляхом допиту осіб, які його склали та підписали, не є достатнім доказом для ствердження про доведеність позовних вимог. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у право на житло. Підстави для визнання відповідача, яка за згодою наймача квартири у свій час, як дочка, була зареєстрована у квартиры і користувалась нею, такою, що втратила право користування спірним житлом, а також необхідність і пропорційність такого заходу, позивачем належним чином не доведені. Саме на позивача процесуальний закон покладає обов`язок довести факт відсутності відповідача понад встановлені законом строки у жилому приміщенні без поважних причин, що позивач у даній справі не довела (постанова ВС від 28.04.2020 року по справі № 761/20452/17). Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Позивач не надала належних, допустимих і достатніх доказів, які б у своїй сукупності дали змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування, тому суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про задоволення позовних вимог. Крім того, ЄСПЛ неодноразово висловлювався щодо можливості виселення особи з житлового приміщення. Так, у рішенні від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» («Kryvitska and Kryvitskyy v. Ukraine», заява № 19009/04, § 41) ЄСПЛ вказав, що втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла. Згідно з практикою ЄСПЛ втручання держави у право на житло є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не здійснюється «згідно із законом», не переслідує легітимну мету - одну чи декілька з тих, що перелічені у пункті 2 вказаної статті, - чи не розглядається як «необхідне в демократичному суспільстві». Формулювання «згідно із законом» не лише вимагає, щоб оскаржуваний захід мав підставу в національному законодавстві, але також звертається до якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своїх термінах та передбачати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування (рішення ЄСПЛ у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України», § 43). Втручання у право на повагу до житла має бути також «необхідним у демократичному суспільстві», тобто, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності» та бути співмірним переслідуваній легітимній меті (рішення у справі «Зехентнер проти Австрії» («Zehentner v. Austria»), заява № 20082/02, § 56). Вирішуючи питання про «необхідність у демократичному суспільстві» виселення відповідача із житла, суд має оцінити, чи існує загальна суспільна необхідність для застосування такого заходу та чи буде таке втручання у право особи на житло пропорційним переслідуваній легітимній меті. Крім того, принцип пропорційності у розумінні ЄСПЛ полягає в оцінці справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням у право людини на повагу до житла, й інтересами особи, яка зазнає негативних наслідків від цього втручання. Пошук такого балансу не означає обов`язкового досягнення соціальної справедливості у кожній конкретній справі, а передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між легітимною метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа внаслідок втручання в її право на повагу до житла несе надмірний тягар. Оцінюючи пропорційність, слід визначити, чи можливо досягти легітимної мети за допомогою заходів, які були б менш обтяжливими для прав і свобод цієї особи, оскільки обмеження її прав не повинні бути надмірними або такими, що є більшими, ніж необхідно для досягнення вказаної мети. Згідно ч.1 ст.376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення є не доведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими та невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. Відтак, з огляду на те, що доказів наявності підстав для виселення позивача, передбачених ч.1 ст.116 ЖК, матеріали справи не містять, апеляційний суд дійшов висновку про те, що суд першої інстанції під час розгляду вказаної цивільної справи не в повній мірі визначився з характером спірних правовідносин, нормами матеріального права, що підлягають застосуванню, дійшов помилкового висновку щодо наявності підстав для задоволення позову. РЕЗОЛЮТИВНА ЧАСТИНА Керуючись ст. ст. 374, 376, 381, 382 ЦПК України, апеляційний суд, -

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 подану через представника - адвоката Кирилюк Максима Анатолійовича задовольнити. Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 21.01.2021 року - скасувати. Постановити нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням відмовити у повному обсязі. Постанова набирає законної сили з моменту прийняття, може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Повний текст судового рішення складено 22 вересня 2021 року. Головуючий: О. В. Князюк Судді: А. П. Заїкін С.О. Погорєлова