Постанова 4818 № 953/2457/20

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД __________________________________________________________________ Справа № 953/2457/20 Головуючий суддя І інстанції Садовський К. С. Провадження № 33/818/96/21 Суддя доповідач Шабельніков С.К. П О С Т А Н О В А ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 22 вересня 2021 року суддя Харківського апеляційного суду Шабельніков С.К., при секретарі Вакула Н.С., за участю особи, яка притягається до адміністративної відповідальності ОСОБА_1 та його захисника адвоката АндросоваА.О., потерпілої ОСОБА_2 , розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Харкові справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на постанову судді Київського районного суду м. Харкова від 13 березня 2020 року стосовно ОСОБА_1 , - в с т а н о в и в: Цією постановою ОСОБА_1 , 1998 року народження, громадянин України, мешканець м. Харкова, - визнаний винним у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого ст. 124 КУпАП та на нього накладено адміністративне стягнення у виді позбавлення права керування транспортними засобами на шість місяців. Також з ОСОБА_1 стягнуто судовий збір у розмірі 420 грн. 40 коп. Постановою встановлено, що 21.01.2020 року о 16.45 год., в м. Харкові на вулиці Мироносицька, навколо будинку № 94, водій ОСОБА_1 керував автомобілем Volkswagen Golf, д.н.з. НОМЕР_1 , не дотримався безпечної швидкості руху, не надав дорогу пішоходу ОСОБА_2 , яка перетинала проїзну частину по пішохідному переходу, внаслідок чого здійснив на неї наїзд, від чого автомобіль отримав механічні пошкодження, чим завдано матеріальних збитків, а пішоходу були завдані легкі тілесні ушкодження. Своїми діями ОСОБА_1 порушив вимоги п. 12.1, 18.2 Правил дорожнього руху України, за що передбачена відповідальність за ст. 124 КУпАП. Не погодившись з таким рішенням суду ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій просив скасувати постанову судді та призначити йому більш м`яке стягнення, передбачене ст. 124 КУпАП. В своїй апеляційній скарзі посилається на те, що справа розглянута судом першої інстанції без його участі. Вказує, що на перехресті не працювало освітлення, а потерпіла перебувала у темній одежі, а тому у нього не було можливості завчасно побачити потерпілу. Посилається на те, що вчиняв дії пов`язані з медичним обстеженням потерпілої, відшкодував їй шкоду. Посилається на наявність заяви потерпілої про відсутність у неї претензій матеріального та морального характеру. Вказує, що щиро розкаявся та зробив для себе певні висновки. Крім того, ОСОБА_1 просив поновити йому пропущений строк апеляційного оскарження постанови судді Київського районного суду м. Харкова від 13 березня 2020 року, посилаючись на те, що в судовому засіданні участі не приймав, в судове засідання не викликався, про час та місце розгляду справи не був повідомлений. Твердження апелянта щодо поважності причин пропуску строку на апеляційне оскарження матеріалами справи не спростовуються, а тому, дотримуючись конституційних гарантій забезпечення кожній особі доступу до правосуддя та права на оскарження судового рішення (ст.129 ч.1 п. 8 Конституції України), строк на подачу апеляційної скарги підлягає поновленню. За таких обставин, з метою належного дотримання конституційних засад забезпечення доступу до правосуддя та права на оскарження судового рішення, - відкрито апеляційне провадження за скаргою ОСОБА_1 . Дослідивши матеріали справи, заслухавши доводи ОСОБА_1 та його захисника Андросова А.О., які підтримали апеляційну скаргу в повному обсязі та просили її задовольнити, а також пояснення потерпілої ОСОБА_2 , яка не заперечувала проти задоволення апеляційної скарги ОСОБА_1 , апеляційний суд дійшов висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав. Згідно вимог ст.ст. 245, 251, 252, 280 КУпАП, суд повинен повно, всебічно та об`єктивно з`ясувати всі обставини справи, дати належну оцінку зібраним доказам. Зокрема, суд повинен з`ясувати чи було вчинено адміністративне правопорушення, чи є винною дана особа в його вчиненні. Переглядаючи оскаржувану постанову в межах доводів поданої ОСОБА_1 апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про її законність та обґрунтованість, виходячи з наступного. Відповідно до вимог ч.7 ст. 294 КУпАП, апеляційний суд переглядає справу в межах апеляційної скарги. ОСОБА_1 в своїй апеляційній скарзі не оспорює своєї вини у вчиненні правопорушення, передбаченого ст. 124 КУпАП, а тому у цій частині суд апеляційної інстанції не переглядає оскаржувану постанову. ОСОБА_1 визнаний винним у вчиненні правопорушення, передбаченого ст. 124 КУпАП, а саме керуючи автомобілем на пішохідному переході здійснив наїзд на пішохода, чим порушив вимоги п.п. 12.1, 18.2 ПДР України. Відповідно до ст. 17 ЗУ «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року, суди застосовують рішення Європейського суду з прав людини як джерело права. Дотримуючись вимог вищенаведеного закону суд апеляційної інстанції бере до уваги наступну практику Європейського суду з прав людини. Європейський суд з прав людини у справах «Енгель та інші проти Нідерландів» («Engel and Others v. the. Netherlands», 08 червня 1976 року, no. 5100/71, 5101/71, 5102/71, 5354/72, 5370/72), «Озтюрк проти Німеччини» («Ozturk v. Germany», 21 лютого 1984 року, no. 8544/79), «Лутц проти Німеччини» («Lutz v. Germany», 25 серпня 1987 року, no. 9912/82), тлумачить поняття «кримінальний» автономно, тобто незалежно від національної термінології, включаючи сюди адміністративні, дисциплінарні, митні проступки тощо. Стосовно можливості та наявності повноважень суду щодо обрання того чи іншого виду покарання, в тому числі і в межах санкції закону про адміністративну відповідальність, суд апеляційної інстанції керується висновками Верховного Суду України, зазначеними у постанові № 5-48к-13 від 23 січня 2014 року. Зокрема в цій постьанові Верховним Судом України сформульовано висновок щодо реалізації в судовій практиці поняття судової дискреції (судового розсуду), яке у кримінальному судочинстві охоплює повноваження суду (його права та обов`язки), надані йому державою, обирати між альтернативами, кожна з яких є законною, та інтелектуально-вольову владну діяльність суду з вирішення у визначених законом випадках спірних правових питань, виходячи із цілей та принципів права, загальних засад судочинства, конкретних обставин справи, даних про особу винного, справедливості та достатності обраного покарання тощо. Підставами для судової дискреції (судового розсуду) при призначенні покарання виступають: кримінально-правові відносно-визначені (де встановлюються межі покарання) та альтернативні (де передбачено декілька видів покарань) санкції; принципи права; уповноважуючи норми, в яких використовуються щодо повноважень суду формулювання «може», «вправі»; юридичні терміни та поняття, які є багатозначними або не мають нормативного закріплення, зокрема «особа винного», «щире каяття» тощо; оціночні поняття, зміст яких визначається не законом або нормативним актом, а правосвідомістю суб`єкта правозастосування, визначенні «інших обставин справи»; індивідуалізація покарання - конкретизація виду і розміру міри державного примусу, який суд призначає особі, що вчинила злочин, залежно від особливостей цього злочину і його суб`єкта. Дискреційні повноваження суду визнаються і Європейським судом з прав людини (зокрема справа «Довженко проти України»), який в своїх рішеннях зазначає лише про необхідність визначення законності, обсягу, способів і меж застосування свободи оцінювання представниками судових органів, виходячи із відповідності таких повноважень суду принципу верховенства права. Це забезпечується, зокрема відповідним обґрунтуванням обраного рішення в процесуальному документі суду тощо. Санкція статті 124 КУпАП передбачає стягнення у виді штрафу у розмірі двадцяти неоподаткованих мінімумів доходів громадян або позбавлення права керування транспортними засобами на строк від шести до одного року. Суд першої інстанції застосував до ОСОБА_1 стягнення у виді позбавлення права керування транспортними засобами у мінімальному його розмірі, що на думку апеляційного суду є достатнім та співрозмірним вчиненому ОСОБА_1 правопорушенню з метою перевиховання особи та досягнення мети щодо стягнення. Поряд з цим, суд першої інстанції слушно зазначив в оскаржуваній постанові, що порушення вимог ПДР України, яке допустив ОСОБА_3 є грубим. Посилання потерпілої в судовому засіданні в суді апеляційної інстанції на те, що ОСОБА_1 , заплатив за її лікування не звільняє останнього від відповідальності за вчинене правопорушення, оскільки він здійснив наїзд на пішохода на пішохідному переході не побачивши його, що свідчить про неуважність ОСОБА_1 під час керування ним транспортним засобом, що, в свою чергу, свідчить про його нехтування вимогами Правил дорожнього руху України. Отже, суд апеляційної інстанції дослідивши доводи апеляційної скарги про необхідність скасування постанови у зв`язку з тяжкістю накладеного адміністративного стягнення, вважає їх не обґрунтованими, оскільки суд першої інстанції,виходячи зі змісту оскаржуваної постанови, достатньо врахував обставини цієї справи, а тому постанова районного суду в частині накладення адміністративного стягнення у виді позбавлення права керування транспортними засобами є законною та обґрунтованою. Крім того, ОСОБА_1 посилається на те, що на перехресті не працювало вуличне освітлення, а тому він не побачив потерпілу, яка була одягнута у темну одежу. Поряд з цим, посилання ОСОБА_1 на те, що в нього є батьки похилого віку, яким він допомагає, а тому йому необхідне водійське посвідчення є необґрунтованими, оскільки під час вчинення правопорушення він повинен був враховувати дорожню обстановку, а також те, що за порушення ПДР України він може бути позбавлений права керування транспортними засобами, чого він не зробив. Суд апеляційної інстанції ставиться критично до таких доводів, оскільки ОСОБА_1 керуючи автомобілем повинен виконувати вимоги ПДР України, а відповідно до вимог п. 1.5 ПДР України, дії учасників дорожнього руху не повинні створювати небезпеку чи перешкоду для руху, загрожувати життю або здоров`ю громадян, завдавати матеріальних збитків. Відповідно до вимог п. 1.3 ПДР України учасники дорожнього руху зобов`язані знати й неухильно виконувати вимоги цих Правил, а також бути взаємно ввічливими. Також, відповідно до ст. 17 ЗУ «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року, суди застосовують рішення Європейського суду з прав людини як джерело права. Дотримуючись вимог вищенаведеного закону суд апеляційної інстанції бере до уваги наступну практику Європейського суду з прав людини. В рішенні Європейського суду з прав людини по справі «О`Галлоран та Франціс проти Сполученого Королівства» від 29.06.2007 р., яке з урахуванням положень статей 8, 9 Конституції України, а також статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» є частиною національного законодавства, зазначив, що будь-яка особа, яка володіє чи керує автомобілем, підпадає під дію спеціальних правил, оскільки володіння та використання автомобілів є таким, що потенційно може завдати серйозної шкоди. Ті, хто реалізували своє право володіти автомобілями та їздити на них, тим самим погодились нести певну відповідальність та виконувати додаткові обовязки у правовому полі держави. Європейського суду з прав людини у своїх рішеннях, зокрема, по справам «Кобець проти України» від 14.02.2008, «Берктай проти Туреччини» від 08.02.2001, «Леванте проти Латвії» від 07.11.2002 неодноразово вказує, що оцінюючи докази, суд застосовує принцип доведення «за відсутності розумних підстав для сумніву», що може бути результатом цілої низки ознак або достатньо вагомих, чітких і узгоджених між собою неспростовних презумпцій. У рішенні ЄСПЛ від 21 липня 2011 року по справі «Коробов проти України» Європейський суд з прав людини вказав, що при оцінці доказів Суд, як правило, застосовує критерії доведення «поза розумним сумнівом». Проте, така доведеність може випливати зі співіснування достатньо переконливих, чітких і узгоджених між собою висновків чи схожих неспростовних презумцій факту. Крім того, Європейський суд з прав людини в своєму рішенні «Ісмаїлов проти Росії» від 06 листопада 2008 року зазначив, що згідно з принципом верховенства права однією з підвалин демократичного суспільства, який закріплений в усіх статтях Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, при розгляді справи та призначенні стягнення потрібно досягти справедливого балансу між загальними інтересами суспільства та вимогами захисту основоположних прав особи, щоб під час відповідного втручання був дотриманий принцип законності і воно не було свавільним, тобто стягнення повинне бути пропорційним, воно має відповідати тяжкості скоєного правопорушення, а також його наслідкам. Доказів, які спростовують правильність висновків суду першої інстанції, апелянтом не надано, не встановлено їх і при апеляційному перегляді. Більш того, порушень норм КУпАП під час складання протоколу, які потягли б безумовне скасування постанови суду, апеляційним судом не встановлено. Враховуючи наведене, апеляційний суд вважає, що судом першої інстанції прийнято обґрунтоване рішення щодо порушення ОСОБА_1 п.п. 12.1, 18.2 Правил дорожнього руху України та притягнуто за ст.124 КУпАП до відповідальності, а тому посилання на незаконність та необґрунтованість судової постанови є безпідставними. Апеляційний суд вважає, що постанова суду першої інстанції є законною та обґрунтованою і скасуванню за доводами, викладеними в апеляційній скарзі не підлягає. Керуючись ст. 294 КУпАП, - п о с т а н о в и в: Клопотання ОСОБА_1 задовольнити, поновивши йому процесуальний строк на апеляційне оскарження постанови судді Київського районного суду м. Харкова від 13 березня 2020 року. Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а постанову судді Київського районного суду м. Харкова від 13 березня 2020 року, якою ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , визнаний винним у скоєнні адміністративного правопорушення та на нього накладено адміністративне стягнення у виді позбавлення права керування транспортними засобами на шість місяців, передбаченого ст. 124 КУпАП, залишити без змін. Постанова є остаточною й оскарженню в касаційному порядку не підлягає. Суддя С.К. Шабельніков