Постанова 4821 № 693/107/20

ЧЕРКАСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Номер провадження 22-ц/821/1497/21Головуючий по 1 інстанції Справа №693/107/20 Категорія: 302030000 Пічкур С. Д. Доповідач в апеляційній інстанції Фетісова Т. Л. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 05 жовтня 2021 року м. Черкаси: Черкаський апеляційний суд в складі колегії суддів цивільної палати: суддя-доповідачФетісова Т.Л. суддіГончар Н.І., Новіков О.І. секретар Попова М.В. учасники справи: позивач (скаржник) ОСОБА_1 , відповідач ОСОБА_2 , розглянув у відкритому судовому засіданні в порядку спрощеного позовного провадження апеляційну скаргу позивача на рішення Жашківського районного суду Черкаської області від 11.06.2021 (повний текст складено 11.06.2021, суддя в суді першої інстанції Шимчик Р.В.) у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання договору про право користування земельною ділянкою (емфітевзису) недійсним та скасування його державної реєстрації, в с т а н о в и в : ОСОБА_1 звернулася у лютому 2020 року до суду з вказаним позовом, яким просила визнати недійсним договір про право користування земельною ділянкою, площею 3,4099 га, кадастровий №7120981000:02:001:0463, для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, розташована на території Безпечнівської сільської ради Жашківського району (договір емфітевзису), укладений 16.12.2013 між сторонами справи, 17.12.2013 зареєстрований державним реєстратором Сліпачук Т.С. у Жашківському районному управлінні юстиції Черкаської області, номер запису про інше право 3894751, та скасувати його державну реєстрацію. В обґрунтування вказано на те, що вона є власником зазначеної земельної ділянки. Спірний договір, укладений між сторонами на 49 років, вона не підписувала, як і акт прийому-передачі зазначеної земельної ділянки. Про наявність такого договору позивач також тривалий час не знала (до вересня 2019 року). Рішенням Жашківського районного суду Черкаської області від 11.06.2021 у задоволенні позову відмовлено. Суд першої інстанції виходив з того, що вимоги позивача є необґрунтованими та позивачем пропущено строки позовної давності для їх пред`явлення до суду. Не погоджуючись з таким рішенням суду першої інстанції, позивачем подано 09.07.2021 через відділення поштового зв`язку апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на помилковість висновків суду, просить рішення суду скасувати та задовольнити позовні вимоги у справі. Скаржник зазначає, що судом не було взято до уваги обставини, які наведено в обґрунтування позовних вимог, та не обґрунтовано підстави для відмови у позові. Експертиза підтвердила, що підписи на спірному договорі виконані не позивачем. За висновком ВП ВС від 16.06.2020 у справі №145/2047/16-ц такий договір є неукладеним, а відповідна земельна ділянка має бути повернута на вимогу власника (негаторний позов), що, за доводами скаржника, не сприятиме ефективному захисту прав позивача в цій справі. Факт не укладення договору тягне скасування його державної реєстрації. Висновки суду про пропуск позивачем строків позовної давності ґрунтуються тільки на твердженнях сторони відповідача. Позивач не може подати новий позов про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою та її повернення, адже відповідач здійснив державну реєстрацію спірного договору. Суд має змогу з власної ініціативи застосувати належний спосіб захисту прав позивача у справі. Державна реєстрація свідчить про укладення договору з моменту її проведення ВП ВС постанові від 15.10.2020 справа №322/1178/17. Також ВП ВС у постанові від 16.06.2020 у справі №145/2047/16-ц вказала, що у разі оспорювання самого факту укладення правочину, такий факт може бути спростований не шляхом подання окремого позову про недійсність правочину, а під час вирішення спору про захист права, яке позивач вважає порушеним шляхом викладення відповідного висновку про неукладеність спірного договору в мотивувальній частині судового рішення. Відзиву на апеляційну скаргу не надходило. Згідно ч.ч. 1, 2 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Відповідно до положень ч.ч.1, 2, 5 ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Заслухавши доповідь судді, вивчивши та обговоривши наявні докази по справі, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду в межах вимог та доводів апеляційної скарги, апеляційний суд дійшов таких висновків. При розгляді справи встановлено, що ОСОБА_1 є власником земельної ділянки, площею 3,4099 га, кадастровий №7120981000:02:001:0463, яка знаходиться в адміністративних межах Безпечнівської сільської ради Жашківського району Черкаської області, на підставі державного акту на право власності на земельну ділянку серії ІІ-ЧР №042002 від 21.01.2003 (а.с.14) 16.12.2013 між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 був укладений договір про встановлення емфітевзису, предметом якого є вищевказана земельна ділянка, площею 3,4099 га, кадастровий №7120981000:02:001:0463 (а.с.16-17). Згідно акту прийому-передачі земельної ділянки від 16.12.2013 ОСОБА_1 передає ОСОБА_2 в користування земельну ділянку (кадастровий №7120981000:02:001:0463) площею 3,4099 га (рілля), що розташована а адміністративних межах Безпечнівської сільської ради (за межами населеного пункту) (а.с.18). Відповідно до інформації з державного реєстру речових прав на нерухоме майно та реєстру прав власності на нерухоме майно, державного реєстру іпотек, єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна, 17.12.2013 державним реєстратором Сліпачук Т.С. зареєстровано договір про встановлення емфітевзису (індексний номер 9157591 від 17.12.2013) строк дії - 49 років. Правокористувач - ОСОБА_2 (а.с.15). У ході підготовчого провадження за клопотанням позивача ухвалою суду від 09.10.2020 призначено судово-почеркознавчу експертизу. З висновку експертів за результатами проведення судово-почеркознавчої експертизи від 12.03.2021 №28840-28842/20-32 вбачається, що підпис від імені ОСОБА_1 у графах «Власник» на стор. 1,2,3 договору про встановлення емфітевзису з емфітевтом ОСОБА_2 від 16.12.2013 на земельну ділянку загальною площею 3,4099 га, кадастровий №7120981000:02:001:0469, призначену для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, що розташована на території Безпечнівської сільської ради Жашківського району Черкаської області, яка їй належить на праві власності, строк на 49 років, виконі не ОСОБА_1 , а іншою особою. Підпис від імені ОСОБА_1 у графі « ОСОБА_3 » в акті прийому передачі земельної ділянки (кадастровий №7120981000:02:001:0463), площею 3,4099 га (рілля), що розташована в адміністративних межах Безпечнівської сільської ради (за межами населеного пункту), виконаний не ОСОБА_1 , а іншою особою (а.с.116-124). З урахуванням наведеного, позивач у справі просила визнати недійсним спірний договір емфітевзису, який вона не підписувала (первісна позовна вимога), та скасувати його державну реєстрацію (похідна позовна вимога, яка обґрунтовується фактом недійсності відповідного правочину). Такими є фактичні обставини у справі. Правовідносини, що виникли між сторонами на їх підставі, мають таке правове регулювання. Згідно ч.ч.1, 5 ст.102-1 ЗК України (тут та далі по тексту постанови апеляційного суду нормативно-правові акти приведено в редакції станом на момент укладення спірного договору) право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) виникає на підставі договору між власником земельної ділянки та особою, яка виявила бажання користуватися цією земельною ділянкою для таких потреб, відповідно до ЦК України. Укладення договору про надання права користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб здійснюється відповідно до ЦК України з урахуванням вимог цього Кодексу. Згідно п.3 ч.1 ст.395 ЦК України речовими правами на чуже майно є право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис). Відповідно до ч.1 ст.407 ЦК України право користування чужою земельною ділянкою встановлюється договором між власником земельної ділянки і особою, яка виявила бажання користуватися цією земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (землекористувач). Згідно із частиною першою статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін (частина четверта цієї ж статті). Відповідно до законодавчого визначення правочином є перш за все вольова дія суб`єктів цивільного права, що характеризує внутрішнє суб`єктивне бажання особи досягти певних цивільно-правових результатів - набути, змінити або припинити цивільні права та обов`язки. У двосторонньому правочині волевиявлення повинно бути взаємним, двостороннім і спрямованим на досягнення певної мети. Частиною третьою статті 203 ЦК України передбачено, що волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Порушення вимог законодавства щодо волевиявлення учасника правочину є підставою для визнання його недійсним у силу припису частини першої статті 215 ЦК України, а також із застосуванням спеціальних правил про правочини, вчинені з дефектом волевиявлення - під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості, тяжкої обставини. Як у частині першій статті 215 ЦК України, так і у статтях 229-233 ЦК України, йдеться про недійсність вчинених правочинів, тобто у випадках, коли існує зовнішній прояв волевиявлення учасника правочину, вчинений ним у належній формі (зокрема, шляхом вчинення підпису на паперовому носії), що, однак, не відповідає фактичній внутрішній волі цього учасника правочину. У тому ж випадку, коли сторона не виявляла свою волю до вчинення правочину, до набуття обумовлених ним цивільних прав та обов`язків правочин є таким, що не вчинений, права та обов`язки за таким правочином особою не набуті, а правовідносини за ним - не виникли. Частиною другою статті 207 ЦК України визначено, що правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Отже, підпис є невід`ємним елементом, реквізитом письмової форми договору, а наявність підписів має підтверджувати наміри та волевиявлення учасників правочину, а також забезпечувати їх ідентифікацію. Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди (частина перша статті 638 ЦК України). Правочин, який не вчинено (договір, який не укладено), не може бути визнаний недійсним. Наслідки недійсності правочину також не застосовуються до правочину, який не вчинено, оскільки фактично його не існує правовий висновок ВП ВС у постанові від 16.06.2020 у справі №145/2047/16-ц. Враховуючи наведене правове регулювання, апеляційний суд приходить до висновку про те, що за обставин цієї справи спірний договір емфітевзису є неукладеним (власник землі не підписував цей правочин, що встановлено відповідним висновком експерта), відтак, даний договір правових наслідків породжувати не може, його фактично не існує та він не може бути визнаний недійсним. З цих підстав суд першої інстанції прийшов до вірного висновку про те, що первісна позовна вимога про визнання договору недійсним задоволена бути не може. Далі, такий спосіб захисту, як визнання правочину неукладеним, не є способом захисту прав та інтересів, установленим законом. Разом із цим суд може застосувати не встановлений законом спосіб захисту лише за наявності двох умов одночасно: по-перше, якщо дійде висновку, що жодний установлений законом спосіб захисту не є ефективним саме у спірних правовідносинах, а по-друге, якщо дійде висновку, що задоволення викладеної в позові вимоги позивача призведе до ефективного захисту його прав чи інтересів. Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала про те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 5 червня 2018 року у справі № 338/180/17, від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16, від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц. У цій справі наявна вимога про визнання недійсним договору емфітевзису з підстав того, що його не підписано. Відповідно до статті 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Зазначена норма кореспондує частинам другій, третій статті 215 ЦК України, висвітлює різницю між нікчемним і оспорюваним правочином і не застосовується до правочинів, які не відбулися, бо є невчиненими. Велика Палата Верховного Суду (постанова від 16.06.2020 у справі №145/2047/16-ц) вказала, що у випадку оспорювання самого факту укладення правочину, такий факт може бути спростований не шляхом подання окремого позову про недійсність правочину, а під час вирішення спору про захист права, яке позивач вважає порушеним шляхом викладення відповідного висновку про неукладеність спірних договорів у мотивувальній частині судового рішення. Метою звернення з цим позовом до суду є захист права власності позивача на земельну ділянку, передану в користування відповідачу за неукладеним договором емфітевзису. Позивач вказує, що відповідна земельна ділянка знаходяться у фактичному користуванні відповідача без установлених законом підстав. Зайняття земельних ділянок фактичним користувачем (тимчасовим володільцем) треба розглядати як таке, що не є пов`язаним із позбавленням власника його права володіння на цю ділянку. Тож, у цьому випадку ефективним способом захисту права, яке позивач як власник земельних ділянок, вважає порушеним, є усунення перешкод у користуванні належним йому майно, зокрема, шляхом заявлення вимоги про повернення таких ділянок. Більше того, негаторний позов можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідних земельних ділянок (див. також постанови Великої Палати Верховного Суду від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц (пункт 71), від 4 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц (пункт 96), від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц (пункт 81), від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (пункт 97)). Таким чином посилання скаржника у справі на те, що негаторний позов (з вимогами про повернення земельної ділянки з незаконного володіння відповідача) не сприятиме ефективному захисту прав позивача в цій справі є помилковим, адже воно прямо суперечить вищенаведеним правовим висновкам ВП ВС, які в силу вимог ч.4 ст.263 ЦПК України, є обов`язковими для суду. Апеляційні доводи скаржника у справі про те, що позивач не може подати новий позов про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою та її повернення, адже відповідач здійснив державну реєстрацію спірного договору, слід відхилити, оскільки дані обставини не є перешкодою для звернення до суду з негаторними вимогами, які ґрунтуються на положеннях ст. 387 ЦК України (право власника на витребування майна із чужого незаконного володіння), за наявності до того підстав, як у цій справі. Скаржнику також слід врахувати, що її основна позовна вимога про визнання договору недійсним за обставин цієї справи задоволена бути не може, адже відповідний правочин укладено не було, він фактично не існує, отже в суду не має можливості перевірити його на предмет відповідності вимогам законодавства під час його укладення, що є необхідним для висновків про дійсність чи недійсність правочину. Згідно до вимог ч.3 ст.26 ЗУ «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» Ухвалення судом рішення про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав, визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, а також скасування державної реєстрації прав допускається виключно з одночасним визнанням, зміною чи припиненням цим рішенням речових прав, обтяжень речових прав, зареєстрованих відповідно до законодавства (за наявності таких прав). Відповідно скаржник помилково зазначає про те, що факт не укладення договору тягне скасування його державної реєстрації, адже така позовна вимога є похідною від основної вимоги про визнання договору недійсним, отже, відмовивши у задоволенні основної позовної вимоги, суд не має підстав задовольняти похідну позовну вимогу. Апеляційний суд констатує, що відповідач не мав підстав проводити державну реєстрацію права користування за спірний договором емфітевзису, адже такий правочин фактично не укладався. При цьому рішення суду про витребування майна з чужого незаконного володіння є підставою для внесення запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у реєстрі за відповідачем правовий висновок в постанові ВП ВС від 14.11.2018 у справі №183/1617/16. Отже за фактичних обставин, встановлених судом при розгляді цієї справи, саме негаторний позов (витребування земельної ділянки з незаконного володіння відповідача) є належною формою звернення до суду для захисту права власності позивача на спірну земельну ділянку. Крім того, такі висновки свідчать про те, що суд першої інстанції помилково зазначив про відмову у позовних вимогах про скасування державної реєстрації у зв`язку з пропуском строків позовної давності, адже в таких вимогах слід відмовити саме з підстав обрання позивачем неефективного способу захисту, а не з підстав застосування наслідків пропуску позовної давності, позаяк суд розглядає питання про застосування позовної давності лише тоді, коли є підстави для задоволення позовних вимог, звернутих позивачем до того відповідача у спорі, який заявляє про застосування позовної давності (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (пункти 69-73, 137-139), від 29 травня 2019 року у справі № 367/2022/15-ц (пункт 65-66)). Апеляційний суд відхиляє посилання скаржника на те, що суд має змогу з власної ініціативи застосувати належний спосіб захисту прав позивача у справі, адже це порушить вимоги про диспозитивність цивільного судочинства, встановлені ч.1 ст.13 ЦПК України згідно якої суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Вказівка скаржника на те, що державна реєстрація свідчить про укладення договору з моменту її проведення ВП ВС постанові від 15.10.2020 справа №322/1178/17, є помилковою, адже в даному випадку договір сам не реєструвався, оскільки це суперечить вимогам закону, а реєструвалося речове право, набуте відповідачем за вказаним договором. Відповідні позовні вимоги в цій справі апеляційним судом відхиляються, так як вони є похідними від вимог про визнання недійсним правочину, які до задоволення не підлягають. Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Відповідно до ст. 376 ЦПК України підставою для зміни чи скасування рішення суду першої інстанції є неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частин. Отже рішення Жашківського районного суду Черкаської області від 11.06.2021 у даній справі слід змінити в частині мотивів відхилення позовних вимог про скасування державної реєстрації, які викласти в редакції даної постанови апеляційного суду. На підставі положень ст.141 ЦПК України судові витрати по сплаті судового збору за розгляд справи в апеляційному суді слід залишити за особою, яка подала апеляційну скаргу. Керуючись ст. ст. 141, 367, 368, 374, 376, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд, п о с т а н о в и в : апеляційну скаргу задовольнити частково. Рішення Жашківського районного суду Черкаської області від 11.06.2021 у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання договору про право користування земельною ділянкою (емфітевзису) недійсним та скасування його державної реєстрації змінити в частині мотивів відхилення позовних вимог про скасування державної реєстрації, які викласти в редакції даної постанови апеляційного суду. У решті рішення Жашківського районного суду Черкаської області від 11.06.2021 в даній справі залишити без змін. Судові витрати по сплаті судового збору за розгляд справи в апеляційному суді залишити за скаржником. Постанова апеляційного суду набирає чинності з дня прийняття і може бути оскаржена до суду касаційної інстанції протягом 30 днів в порядку та за умов, визначених цивільним процесуальним законодавством. Повну постанову складено 06.10.2021. Суддя-доповідач Судді