Постанова Третій апеляційний адміністративний суд № 280/3043/21

ТРЕТІЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД П О С Т А Н О В А і м е н е м У к р а ї н и 05 жовтня 2021 року м. Дніпросправа № 280/3043/21 Третій апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: головуючого - судді Олефіренко Н.А. (доповідач), суддів: Білак С.В., Шальєвої В.А., розглянувши в порядку письмового провадження в залі судового засідання Третього апеляційного адміністративного суду в м. Дніпрі апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Запорізького окружного адміністративного суду від 15.06.2021 ( суддя першої інстанції Конишева О.В.) в адміністративній справі №280/3043/21 за позовом ОСОБА_1 до Запорізької обласної прокуратури про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії,- ВСТАНОВИВ: 14.04.2021 ОСОБА_1 звернувся до Запорізького окружного Запорізького окружного адміністративного суду із адміністративним позовом до Запорізької обласної прокуратури, в якому позивач просив: визнати бездіяльність Запорізької обласної прокуратури, яка відповідно до вимог статті 52 Кодексу адміністративного судочинства України є правонаступником прокуратури Запорізької області, стосовно неналежного розрахунку з ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , рнкопп НОМЕР_1 , щодо відсутності нарахування та виплати частини заробітної плати - посадового окладу визначеного відповідно до положень статті 81 Закону України Про прокуратуру, за період з 01.07.2015 по 03.01.2017 протиправною та зобов`язати Запорізьку обласну прокуратуру сплатити на користь позивача матеріальну шкоду у розмірі 261 189 гривень 52 копійки. В обґрунтування позовних вимог посилався на те, що бездіяльністю Запорізької обласної прокуратури, яка відповідно до ст. 52 КАСУ є правонаступником прокуратури Запорізької області в період з 01.07.2015 по 03.01.2017 порушено право власності позивача на отримання заробітної плати у повному розмірі, гарантованої частиною 3 статті 81 Закону України "Про прокуратуру", статті 41 Конституції України, статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Так, позивач зазначає, що Конституційним Судом України визнано факт неконституційності положення пункту 26 розділу VI "Прикінцеві та перехідні положення" Бюджетного кодексу України у частині, яка передбачала, що норми і положення статті 81 Закону України "Про прокуратуру" зі змінами застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, виходячи з наявних фінансових ресурсів державного і місцевого бюджетів та бюджетів фондів загальнообов`язкового державного соціального страхування. Наведене вказує на те, що такі положення суперечили нормам Конституції України з моменту їх прийняття, а отже позивач переконаний, що вищезазначені положення пункту 26 розділу VI "Прикінцеві та перехідні положення" Бюджетного кодексу України були неконституційними. На думку позивача, наявні підстави для відшкодування шкоди, завданої йому прийняттям неконституційного акта, у вигляді недоплаченої частини заробітної плати, яка мала бути нарахована протягом часу роботи на посаді прокурора, тобто перебування на публічній службі, зокрема з 01.07.2015 по 03.01.2017. Рішенням Запорізького окружного адміністративного суду від 15.06.2021 в задоволенні позовної заяви ОСОБА_1 до Запорізької обласної прокуратури відмовлено. З апеляційною скаргою звернувся позивач, посилаючись на ті обставини, які були підґрунтям для вимог позову. За результатами апеляційного перегляду справи просив скасувати рішення суду першої інстанції та прийняти нове, яким задовольнити позов в повному обсязі. Відповідач не скористався правом надання відзиву на апеляційну скаргу. Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 311 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції розглядає справу в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами. Відповідно до ст. 308 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Переглядаючи справу за наявними у ній доказами, перевіряючи законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів зазначає про таке. Судом першої інстанції встановлено та підтверджено під час апеляційного перегляду, що позивач працював на різних посадах в органах прокуратури Запорізької області з листопада 2011 року. Наказом прокурора Запорізької області від 03.01.2017 № 1ц позивача звільнено з займаної посади та органів прокуратури Запорізької області у зв`язку із закінченням строку трудового договору відповідно до п. 2 ст. 36 Кодексу законів про працю України. Позивач зазначає, що у період з 01.07.2015 по 03.01.2017 йому нараховувалась та виплачувалась заробітна плата, виходячи з посадового окладу прокурора, встановленого постановою Кабінету Міністрів України № 505, розмір якого є меншим, ніж визначений ст. 81 Закону України Про прокуратуру. Посилаючись на рішення Конституційного Суду, норми Конституції України, вважає, що такою бездіяльністю та у зв`язку з визнанням неконституційними положень закону, що обмежували виплату заробітної плати просить стягнути заподіяну йому шкоду, яку обраховує як різницю між отриманою заробітною платою та тією, що передбачена ст. 81 Закону № 1697-УІІ. Не погодившись із такою бездіяльністю звернувсь до суду за захистом, на його думку, порушеного права. Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам та вирішуючи спір по суті в межах апеляційних вимог, колегія суддів виходить з наступного. 15.07.2015 року набрав чинності Закон України "Про прокуратуру", статтею 81 якого визначено складові та розмір заробітної плати прокурорів. З моменту набрання чинності Законом України "Про прокуратуру" заробітна плата позивачу розраховувалась не у відповідності до ч. 3 ст. 81 Закону України «Про прокуратуру», а у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, що, на думку позивача, є порушенням закону та призводить до порушення його прав. Вказані обставини стали підставою для звернення позивача з цим позовом до суду. Частиною 2 ст.19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах та у спосіб визначений Конституцією та законами України. Так, правові засади організації та діяльності прокуратури України, статус прокурорів, порядок здійснення прокурорського самоврядування, а також система прокуратури України регулюється Законом України «Про прокуратуру» від 14.10.2014р. №1697-VIІ. За правилами ч.1 ст.81 цього Закону (в редакції, яка діяла на момент виникнення спірних правовідносин), заробітна плата прокурора регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами. Як вбачається зі змісту ч.ч.2,3 ст.81 Закону №1697-VIІ, заробітна плата прокурора складається з посадового окладу, премій та надбавок за: вислугу років; виконання обов`язків на адміністративній посаді та інших виплат, передбачених законодавством. Преміювання ж прокурорів здійснюється в межах фонду преміювання, утвореного в розмірі не менш як 10% посадових окладів та економії фонду оплати праці. Посадовий оклад прокурора місцевої прокуратури встановлюється у розмірі 12 мінімальних заробітних плат, визначених законом, що запроваджується поетапно: - з 01.07.2015р. - 10 мінімальних заробітних плат; - з 01.01.2016р. - 11 мінімальних заробітних плат; - з 01.01.2017р. - 12 мінімальних заробітних плат. Відповідно до ч.4 цієї ж статті, посадові оклади інших прокурорів установлюються пропорційно до посадового окладу прокурора місцевої прокуратури з коефіцієнтом: 1) прокурора регіональної прокуратури - 1,2; 2) прокурора Генеральної прокуратури України - 1,3. Окрім іншого, прокурорам виплачується щомісячна надбавка за вислугу років у розмірах: за наявності стажу роботи понад один рік - 10%, понад 3 роки - 15%, понад 5 років - 18%, понад 10 років - 20%, понад 15 років - 25%, понад 20 років - 30%, понад 25 років - 40%, понад 30 років - 45%, понад 35 років - 50% посадового окладу. Як загально відомо, фінансування оплати праці прокурорів здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України (ч.ч.7,9 Закону №1697-VIІ) Так, частиною 2 ст.8 Закону України «Про оплату праці» від 24.03.1995р. №108/95-ВР визначено, що умови розміру оплати праці працівників установ та організацій, що фінансуються з бюджету, визначаються Кабінетом Міністрів України, крім випадків, передбачених ч.3 цієї статті, і ч.1 ст.10 цього Закону. Згідно з положеннями ст.3 Закону №108/95-ВР, оплата праці працівників установ і організацій, що фінансуються із бюджету, здійснюється на підставі актів Кабінету Міністрів України у межах бюджетних асигнувань. Обсяги витрат на оплату праці працівників установ та організацій, що фінансуються із бюджету, затверджуються одночасно з бюджетом. За приписами ст.23 Бюджетного кодексу України, будь-які бюджетні зобов`язання та платежі з бюджету здійснюються лише за наявності відповідного бюджетного призначення, якщо інше не передбачено законом про Державний бюджет України. Бюджетні призначення встановлюються законом про Державний бюджет України (рішенням про місцевий бюджет) у порядку, визначеному цим Кодексом. Відповідно до п.9 Прикінцевих положень Закону України «Про Державний бюджет України на 2015 рік» від 28.12.2014р. №80-VIII і п.11 Прикінцевих положень Закону України «Про Державний бюджет України на 2016 рік» від 25.12.2015р. №928-VIII норми і положення, зокрема, ст.81 Закону №1697-VIІ застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, виходячи із наявних фінансових ресурсів державного та місцевих бюджетів та бюджету Фонду соціального страхування України. Також, Законом України «Про внесення змін до Бюджетного кодексу України щодо реформи міжбюджетних відносин» від 28.12.2014р. №79-VIII розділ «Прикінцеві та перехідні положення» Бюджетного кодексу України доповнено п.26, згідно з яким, зокрема, ст.81 Закону від 14.10.2014р. №1697-VIІ застосовується у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, виходячи із наявних фінансових ресурсів державного і місцевого бюджетів та бюджетів фондів загальнообов`язкового державного соціального страхування. Схема посадових окладів працівників органів прокуратури затверджена постановою Кабінету Міністрів України «Про упорядкування структури та умов оплати праці працівників органів прокуратури» від 31.05.2012р. №505 Постановою Кабінету Міністрів України «Про упорядкування структури заробітної плати, особливості проведення індексації та внесення змін до деяких нормативно-правових актів» від 09.12.2015р. №1013 визначено, що у межах видатків на оплату праці, затверджених у кошторисі прокуратури, за рахунок виплат, пов`язаних з індексацією, надбавок, доплат, премій підвищується на 25% посадові оклади керівних працівників, спеціалістів і службовців, розміри яких затверджено Постановою №505. Таким чином, з наведених вище законодавчих актів вбачається, що Закон України «Про Державний бюджет України на 2015 рік» від 28.12.2014р. №80-VIII, Закон України «Про внесення змін до Бюджетного кодексу України щодо реформи міжбюджетних відносин» від 28.12.2014р. №79-VIII та Закон України «Про Державний бюджет України на 2016 рік» від 25.12.2015р. №928-VIII прийняті пізніше Закону №1697-VII, а тому, колегія суддів відхиляє доводи апеляційної скарги та, в свою чергу, погоджується з висновками суду першої інстанції, що у спірний період норми і положення Закону №1697-VII стосовно заробітної плати прокурора застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, а не ст.81 цього Закону. Також, колегія суддів вважає, що при вирішенні справи суд першої інстанції вірно виходив з того, що відповідач не наділений правом самостійно, без правового регулювання збільшення видатків з Державного бюджету України, здійснювати перерахунок посадового окладу позивача та виплату заробітної плати в іншому розмірі, ніж це передбачено Постановою КМУ №505. При цьому, слід звернути увагу на те, що наведені висновки з правового регулювання оплати праці прокурора викладені у постановах Верховного Суду від 14.03.2018р. у справі №825/575/16, від 21.03.2018р. у справі №817/548/16, від 27.02.2019р. у справі №809/982/16 та від 05.05.2020р. у справі №824/490/16. Тобто, у спірний період посадовий оклад позивача нараховувався не у відповідності до положень ч.3 ст.81 Закону №1697-VII, а у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України. Між тим, як загальновідомо, рішенням Конституційного Суду України від 26.03.2020р. №6-р/2020 у справі №1-223/2018(2840/18) визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), окреме положення п.26 розділу VI Бюджетного кодексу України в частині, яка передбачає, що норми і положення ст.81 Закону №1697-VІІ зі змінами застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, виходячи з наявних фінансових ресурсів державного і місцевого бюджетів та бюджетів фондів загальнообов`язкового державного соціального страхування. Пунктом 2 резолютивної частини зазначеного вище рішення Конституційного Суду України визначено те, що положення п.26 розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення» Бюджетного кодексу України в частині, яка передбачає те, що норми та положення ст.81 Закону №1697-VІІ зі змінами застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, виходячи із наявних фінансових ресурсів державного і місцевого бюджетів та бюджетів фондів загальнообов`язкового державного соціального страхування, визнане неконституційним, втрачає чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення. Однак, разом з тим, слід зазначити, що ч.2 ст.152 Конституції України передбачено, що закони, інші акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність, якщо інше не встановлено самим рішенням, але не раніше дня його ухвалення. Зі змісту наведених норм вбачається, що за загальним правилом рішення Конституційного Суду України змінює законодавче регулювання лише для правовідносин, що матимуть місце з дати його ухвалення, якщо інше не встановлено самим рішенням. Рішення Конституційного Суду України має пряму (перспективну) дію в часі та застосовується щодо тих правовідносин, які тривають або виникли після його ухвалення. Якщо правовідносини тривалі та виникли до ухвалення рішення Конституційного Суду України, однак продовжують існувати після його ухвалення, то на них поширюється дія такого рішення. Отже, рішення Конституційного Суду України поширюється на правовідносини, які виникли після його ухвалення, та на правовідносини, які виникли до його ухвалення, але продовжують існувати (тривають) після цього. Водночас, чинним законодавством визначено, що Конституційний Суд України може безпосередньо у тексті свого рішення встановити порядок і строки виконання ухваленого рішення. До того ж, аналогічна правова позиція викладена у постанові Верхового Суду від 28.01.2021р. у справі №560/703/20. У тексті самого рішення Конституційного Суду України від 26.03.2020р. №6-р/2020 відсутні положення, які б дозволили зробити висновок про його поширення на правовідносини, які припинилися на момент його ухвалення. Натомість, у резолютивній частині цього рішення чітко вказано про те, що положення п.26 розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення» Бюджетного кодексу України у відповідній частині втрачає чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення. Також, у рішенні від 30.09.2010р. №20-рп/2010 Конституційний Суд України вказав на те, що незалежно від того, наявні чи відсутні в рішеннях, висновках Конституційного Суду України приписи щодо порядку їхнього виконання, відповідні закони, інші правові акти або їх окремі положення, визнані за цими рішеннями неконституційними, не підлягають застосуванню як такі, що втратили чинність з дня ухвалення рішення про їхню неконституційність. Таким чином, дія положень п.26 розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення» Бюджетного кодексу України, згідно з рішенням Конституційного Суду України від 26.03.2020р. №6-р/2020 по справі №1-223/2018(2840/18) втратила чинність саме 26.03.2020р. За наведених обставин, рішення Конституційного Суду України від 26.03.2020р. №6-р/2020 на спірні правовідносини не може вплинути, оскільки такі виникли до прийняття вказаного рішення, а останнє не містить положень, які б поширювали його дію на правовідносини, що виникли до набрання ним чинності, про що правильно вказано судом першої інстанції. Отже, враховуючи вищевказані обставини та вище перелічені норми матеріального права, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції, в даному випадку, дійшов обґрунтованого висновку про відсутність законних підстав для задоволення позову. Інших об`єктивних доводів на спростування висновків суду першої інстанції скаржником не наведено. З огляду на викладене, колегія суддів доходить висновку, що суд першої інстанції порушень норм матеріального і процесуального права при вирішенні даної справи не допустив, вірно встановив фактичні обставини справи та надав їм належної правової оцінки. Наведені ж в апеляційній скарзі доводи, правильність висновків суду не спростовують, оскільки ґрунтуються на припущеннях та невірному трактуванні норм матеріального права. Ухвалюючи дане судове рішення, колегія суддів також приймає до уваги та керується ст.322 КАС України, ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, практикою Європейського суду з прав людини та Висновком №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів (п.41) щодо якості судових рішень. Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний із належним здійсненням правосуддя, у рішенні судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п.1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (п.58 рішення у справі «Серявін та інші проти України»). Пунктом 41 Висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів зазначено, що обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд. Відповідно до п.1 ч.1 ст.315 КАС України, суд апеляційної інстанції за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін. Отже, за таких обставин, колегія суддів апеляційного суду, діючи виключно в межах заявлених позовних вимог та доводів апеляційної скарги, згідно зі ст.316 КАС України, залишає апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржуване рішення суду першої інстанції - без змін. Керуючись ст.ст.308,311,315,316,321,322,325,329 КАС України, апеляційний суд, -

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Запорізького окружного адміністративного суду від 15.06.2021 в адміністративній справі №280/3043/21 залишити без змін. Постанова набирає законної сили відповідно до ст.325 Кодексу адміністративного судочинства України, може бути оскаржена до касаційного суду в порядку, встановленому ст.ст.328, 329 Кодексу адміністративного судочинства України. Повне судове рішення складено 06 жовтня 2021 року. Головуючий - суддя Н.А. Олефіренко суддя С.В. Білак суддя В.А. Шальєва