Постанова Сьомий апеляційний адміністративний суд № 560/5809/21

П О С Т А Н О В А ІМЕНЕМ УКРАЇНИ Справа № 560/5809/21 Головуючий суддя 1-ої інстанції - Польовий О.Л. Суддя-доповідач - Драчук Т. О. 04 жовтня 2021 року м. Вінниця Сьомий апеляційний адміністративний суд у складі колегії: головуючого судді: Драчук Т. О. суддів: Полотнянка Ю.П. Смілянця Е. С. , розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Хмельницького окружного адміністративного суду від 11 серпня 2021 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Управління Державної міграційної служби в Хмельницькій області про визнання протиправним та скасування наказу, В С Т А Н О В И В : 20 травня 2021 року позивач, ОСОБА_1 , звернувся до Хмельницького окружного адміністративного суду з позовом до Управління Державної міграційної служби в Хмельницькій області, в якому просив: -визнати протиправним та скасувати наказ відповідача від 12.05.2021 №39 про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; -зобов`язати відповідача повторно розглянути заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Рішенням Хмельницького окружного адміністративного суду від 11 серпня 2021 року у задоволенні адміністративного позову відмовлено. Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, позивачем подано апеляційну скаргу, в якій апелянт просить рішення суду першої інстанції скасувати та прийняти нове рішення, яким задовольнити адміністративний позов в повному обсязі, посилаючись на неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального та порушення норм процесуального права. В обґрунтування вимог апеляційної скарги апелянт зазначає, що не може повернутись на батьківщину, адже його як колишнього мусульманина та військового чекає або арешт, або смертна кара за звичаями шаріату, а в Україні він не має права знаходитись на законних підставах. Тобто, скаржник позбавлений права на нормальне життя за законами тієї держави, яку він вибрав для проживання. Крім того, в апеляційній скарзі позивач вказує, що Управління Державної міграційної служби в Хмельницькій області йому перекладача не було надано, що є грубим порушенням п. 2.1 Правил №649. Відповідно до п.3 ч.1 ст.311 КАС України суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, у разі подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження). Враховуючи, що матеріали справи містять достатньо доказів для вирішення спору, колегія суддів вважає за можливе розглядати справу в порядку письмового провадження. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, законність і обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги, а також правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а рішення суду - без змін, виходячи з наступного. Як встановлено судом першої інстанції та підтверджується матеріалами справи, 12.05.2021 позивач - ОСОБА_1 звернувся до Управління Державної міграційної служби в Хмельницькій області з заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Наказом від 12.05.2021 №39 управління Державної міграційної служби в Хмельницькій області відмовило позивачу в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв`язку з тим, що заявнику раніше було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини 1 статті 1 Закону України від 08.07.2011 №3671-VІ "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" (далі по тексту - Закон №3671-VІ), не змінились. Позивач, не погоджуючись з наказом відповідача, звернувся з адміністративним позовом до суду. Відмовляючи в задоволенні позовних вимог суд першої інстанції виходив з відсутності доказів, які підтверджують побоювання позивача щодо переслідувань. Натомість, інформація, що була надана позивачем, ґрунтується виключно на особистих твердженнях і не має документального підтвердження. Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції з огляду на наступне. У відповідності до ч.1 ст.308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Згідно з вимог ч.1 ст.2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень. Відповідно до вимог ч.1 ст.5 Кодексу адміністративного судочинства України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси. Згідно з вимогами ч.1 ст.6 КАС України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Статтею 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Закон України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» (далі - Закон № 3671-VI) визначає порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні. За змістом пункту 1 частини 1 статті 1 Закону №3671-VІ біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань. Згідно з пунктом 13 частини 1 статті 1 Закону №3671-VІ особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань. За правилами пункту 4 частини 1 статті 1 Закону № 3671-VI, додатковий захист - форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, зазначених у пункті 13 частини першої цієї статті. Згідно з частиною 5 статті 5 Закону № 3671-VI, особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України. Відповідно до частини 6 статті 8 Закону №3671-VІ не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа: яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві; яка вчинила злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, якщо таке діяння відповідно до Кримінального кодексу України належить до тяжких або особливо тяжких злочинів; яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об`єднаних Націй; стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні; яка до прибуття в Україну була визнана в іншій країні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні. Дія цього абзацу не поширюється на дітей, розлучених із сім`ями, а також на осіб, які народилися чи постійно проживали на території України, а також їх нащадків (дітей, онуків). За змістом частини 5 статті 10 Закону № 3671-VI, за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця. Такими підставами є: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов`язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів. 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань. Судом апеляційної інстанції встановлено, що позивач вже звертався до територіальних органів ДМС України із заявами для визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту у 2014, 2016 та 2019 роках. Так, 11.04.2014 позивач звернувся до Головного управління ДМС України у Чернівецькій області із заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Під час проведення співбесіди 05.05.2014 позивач повідомив, що він виїхав з Ірану в грудні 1994 році до Азербайджану, який має спільний кордон з ОСОБА_2 і де також є Християнська віра. На території Азербайджану позивач проживав 18 років, де звернувся до ВКБ ООН, і йому було надано допомогу у влаштуванні в Червоний хрест (м. Баку) після чого позивач отримав посвідчення особи без громадянства. В Азербайджані позивач працював в сільському господарстві, викладав карате, а 15.10.2012 вилетів до Києва з метою подальшого проживання в Християнській державі. Після прибуття на територію України, в м. Кіровоград, куди він приїхав до свого товариша - депутата міськради, і де він отримав посвідку на тимчасове проживання, позивач переїхав до м. Чернівці і знайшов роботу. 29.01.2014 позивач змінив віросповідання на християнство. Також, під час співбесіди позивач вказав, він був військовим і приймав участь у бойових діях з 1981 по 1987 роки під час війни з ОСОБА_3 і не бажає повертатись до країни, де існує диктатура ісламістів. 06.08.2014 за результатами розгляду заяви позивача Головним управлінням ДМС України у Чернівецькій області підготувало висновок із рекомендацією відмовити іноземцю у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, на підставі якого рішенням ДМС України від 14.10.2014 №510-14 позивачу відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Правомірність зазначеного рішення ДМС України була встановлена постановою Окружного адміністративного суду м. Києва від 09.12.2014 року у справі №826/17462/14, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 12.02.2015. 21.01.2016 позивач повторно звернувся до Управління ДМС України в Хмельницькій області із заявою-анкетою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Підставою для звернення з вказаною заявою позивач вказав на неможливість повернутися до Ірану у зв`язку зі зміною релігії (навернення у християнство). За результатами розгляду цієї заяви та вивченням матеріалів особової справи, Управління ДМС України в Хмельницькій області прийняло наказ від 21.01.2016 №3 про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Правомірність вказаного наказу Управління ДМС України в Хмельницькій області встановлена постановою Окружного адміністративного суду м. Києва від 28.07.2016 у справі №826/4485/16, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 01.11.2016. 10.04.2019 позивач звернувся до Управління ДМС України в Хмельницькій області із заявою-анкетою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У своїй заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту причиною свого небажання повернення на територію Ірану позивач вказав, що завжди хотів сповідувати Християнство та жити в країні де це є можливим, крім того у разі повернення до країни свого походження має побоювання за власне життя через зміну релігії на християнство. За результатом розгляду заяви та матеріалів співбесіди 02.08.2019 Управління ДМС України в Хмельницькій області склало висновок щодо відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянина Ісламської республіки Іран ОСОБА_1 , з огляду на відсутність підстав передбачених у пунктах 1 та 13 частини 1 статті 1 Закону №3671-VІ. На підставі зазначених вище висновків 30.09.2019 відповідач прийняв рішенням №343-19 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянина Ісламської республіки Іран ОСОБА_1 . Правомірність цього рішення встановлена рішенням Окружного адміністративного суду м. Києва від 12.10.2020 у справі №640/20641/19, залишеним без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 12.01.2021. Досліджуючи матеріли справи, колегія суддів приходить до висновку, що у заяві від 12.05.2021 позивачем не наведено жодних нових обставин, оскільки на момент звернення із попередніми заявами у 2014, 2016 2019 роках, проведення співбесід та оскаржень в судовому порядку дій відповідача, позивач вже повідомляв про зміну релігії та неможливість повернення до Ірану. Європейський Суд з прав людини у рішенні по справі «С.Ф. та інші проти Швеції» від 15 травня 2012 року № 52077/10 зазначив, що <…> будучи обізнаним про повідомлення щодо серйозних порушень прав людини в Ірані, Суд не знаходить, що вони носять такий характер, аби показати, самі по собі, що було б порушенням Конвенції, якби заявник був повернутий в цю країну. Суд повинен встановити, чи дійсно особиста ситуація заявників така, що їх повернення в Іран суперечитиме статті 3 Конвенції <…>. Під час розгляду справи судом апеляційної інстанції не здобуто доказів на підтвердження відомостей щодо переслідувань позивача у зв`язку із зміною віросповідання або з інших мотивів, а надана позивачем інформація ґрунтується виключно на особистих твердженнях і не має документального підтвердження. Крім того, не надано відповідних доказів позивачем щодо переслідування його, та/або його близьких з підстав релігійних переконань на території Республіки Іран у період з 2014-2021 років, та доказів які б підтвердили побоювання переслідувань на даний час. Також, в апеляційній скарзі апелянт вказує, що відповідачем не дотримано вимог Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, який затверджено наказом Міністерства внутрішніх справ України 07.09.2011 № 649 та не надано позивачу перекладача, чим порушено права позивача та положення чинного законодавства. Пунктом 2.1 «г» Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, який затверджено наказом Міністерства внутрішніх справ України 07.09.2011 № 649, визначено, що уповноважена посадова особа територіального органу ДМС, до якого особисто звернулась особа, яка має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, або її законний представник у випадках, передбачених Законом, зокрема, забезпечує надання заявнику послуг перекладача, у тому числі через систему відеоконференц-зв`язку. Колегія суддів критично оцінює вказані аргументи апелянта, оскільки судом апеляційної інстанції не здобуто доказів на підтвердження порушення відповідачем вказаних вимог, а позивачем до матеріалів справи таких не надано. Крім того, судом апеляційної інстанції надано оцінку долученому до матеріалів справи повідомленню про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 12.05.2021 №03, з якого вбачається, що копію вказаного документа отримано позивачем особисто 12.05.2021, що підтверджується його підписом, а також ознайомлення з порядком оскарження. Тобто, колегія суддів вважає необґрунтованими доводи апелянта про ненадання позивачу перекладача, оскільки текст на повідомленні від 12.05.2021 написаний позивачем власноруч. Таким чином, враховуючи вищевикладене, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції про правомірність прийнятого Управлінням Державної міграційної служби в Хмельницькій області наказу від 12.05.2021 №39, у зв`язку з чим підстави для задоволення адміністративного позову відсутні. Відповідно ст.242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Отже, ст.2 КАС України та ч.4 ст.242 КАС України вказують, що судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, а саме бути справедливим та неупередженим, своєчасно вирішувати спір у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень. Згідно п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд. Оскільки, доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції ухвалив оскаржуване рішення відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права, а тому підстави для його скасування або зміни відсутні. За таких обставин, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції надав належну оцінку наявним у справі доказам та зробив вірний висновок щодо задоволення позовних вимог. Відповідно до п.1 ч.1 ст.315, 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. На підставі викладеного та приймаючи до уваги, що суд першої інстанції при ухваленні оскаржуваної постанови вірно встановив фактичні обставини справи, дослідив наявні докази, надав їм належну оцінку, та прийняв законне і обґрунтоване рішення, висновки суду відповідають обставинам справи, а тому підстав для його скасування не вбачається. Керуючись ст.ст. 243, 250, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 329 КАС України, суд П О С Т А Н О В И В : апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Хмельницького окружного адміністративного суду від 11 серпня 2021 року - без змін. Постанова суду набирає законної сили відповідно до ст. 325 КАС України та оскарженню не підлягає, крім випадків передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України. Головуючий Драчук Т. О. Судді Полотнянко Ю.П. Смілянець Е. С.