Постанова 4807 № 334/780/20

Дата документу 30.09.2021 Справа № 334/780/20 ЗАПОРІЗЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Єдиний унікальний № 334/780/20 Провадження №22-ц/807/2989/21 Головуючий в 1-й інстанції Добрєв М.В. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 30 вересня 2021 року місто Запоріжжя Запорізький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого, судді-доповідачаКухаря С.В. суддів:Крилової О.В., Полякова О.З. розглянувши у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 в особі представника адвоката Петрової Олени Олександрівни на рішення Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 03 вересня 2020 року, ухвалене у м. Запоріжжі у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , ОСОБА_1 про визнання договору купівлі-продажу автомобіля недійсним,- В С Т А Н О В И В: У лютому 2020 року позивач звернулася до суду з позовною заявою до відповідачів ОСОБА_3 , ОСОБА_1 про визнання договору купівлі-продажу автомобіля недійсним, вказавши у позові, що з 11.06.2010 року по 22.11.2018 року перебувала у зареєстрованому шлюбі. Після сімейної сварки у січні 2018 року ОСОБА_3 вигнав позивачку з дитиною з квартири, перешкоджав забрати свої особисті речі і речі сина і добровільно поділити майно, яке набуте за сім років подружнього життя. Крім майна, яке залишилося в квартирі, вони за спільні грошові кошти придбали автомобіль Voikswagen Passat, зеленого кольору, 2002 року випуску, номерний знак НОМЕР_1 , який був зареєстрований за ОСОБА_3 на підставі довідки - рахунку серії ВІА № 621451 від 10.09.2014р., виданої ТОВ «Авто Драйв 2012». Свідоцтво про реєстрацію ТЗ НОМЕР_2 від 18.09.2014 року. Вказаний транспортний засіб 21.08.2018 року на підставі договору купівлі-продажу № 7513/18000715, виданого Запорізькою філією ТОВ «Авто-Статус» було відчужено колишнім чоловіком. Покупцем був ОСОБА_1 . При цьому, відповідач ОСОБА_3 діяв на свій розсуд, проти волі позивача і не в інтересах сім`ї. Позивач згоди на відчуження автомобіля не давала, домовленості щодо поділу спільного майна досягнуто не було, тому покупець і продавець в таких умовах діяли недобросовісно. Позивач просила суд визнати недійсним договір № 7513/18/000715 купівлі-продажу транспортного засобу, а саме: автомобіля Voikswagen Passat, зеленого кольору, 2002 року випуску, номерний знак НОМЕР_1 , VSN-код НОМЕР_3 , укладений 21.08.2018 року між ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . Рішенням Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 03 вересня 2020 року, позов ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , ОСОБА_1 про визнання договору купівлі-продажу автомобіля недійсним задоволено. Визнано недійсним договір № 7513/18/000715 купівлі-продажу транспортного засобу, а саме: автомобіля Voikswagen Passat, зеленого кольору, 2002 року випуску, номерний знак НОМЕР_1 , VSN-код НОМЕР_3 , укладений 21.08.2018 року між ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . Не погоджуючись із рішенням суду, ОСОБА_1 в особі представника адвоката Петрової Олени Олександрівни подав апеляційну скаргу, в якій посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просить скасувати рішення суду та ухвалити нове судове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог. Узагальненими доводами апеляційної скарги є те, що позивач вибрав неефективний спосіб захисту порушеного права, оскільки за відсутності згоди позивача на відчуження спірного автомобіля вона має право на відповідну компенсацію його вартості. Відповідно до відзиву на апеляційну скаргу ОСОБА_2 зазначає, що вимоги апеляційної скарги є безпідставними, а рішення Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 03 вересня 2020 року є законним та обґрунтованим. В силу вимог ч. 1 та ч. 2 ст. 369 ЦПК України апеляційні скарги на рішення суду у справах з ціною позову менше ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи. Апеляційні скарги на ухвали суду, зазначені в пунктах 1, 5, 6, 9, 10, 14, 19, 37-40 частини першої статті 353 цього Кодексу, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи. Відповідно до ч. 13 ст. 7 ЦПК України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться. Ухвалою Запорізького апеляційного суду справу призначено до апеляційного розгляду в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи та без проведення судового засідання в порядку ч. 1, ч. 2 ст. 369 та ч. 13 ст. 7 ЦПК України. Заслухавши суддю - доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів апеляційної скарги і вимог, заявлених в суді першої інстанції, суд апеляційної інстанції вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав. За вимогами п.1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення. Відповідно до вимог ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням вимог матеріального і процесуального права. Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_2 і ОСОБА_3 перебували у зареєстрованому шлюбі з 11.06.2010 року, який рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 22.10.2018 року було розірвано (а.с. 13). У період шлюбу ОСОБА_2 і відповідачем ОСОБА_3 було придбано майно, яке є спільною сумісною власністю подружжя, у тому числі 18.09.2014 року сторонами придбано спірний автомобіль Voikswagen Passat, зеленого кольору, 2002 року випуску, номерний знак НОМЕР_1 , VSN-код НОМЕР_3 , право власності на який було зареєстровано за ОСОБА_3 (а.с. 15). На підставі договору купівлі-продажу від 21.08.2018 року № 7513/18/000715, виданої Запорізькою філією ТОВ «Авто-Старт», спірний автомобіль, відповідачем ОСОБА_3 було відчужено на користь відповідача ОСОБА_1 . Після реєстрації права власності за ОСОБА_1 автомобілю присвоєно реєстраційний держномер НОМЕР_4 . Задовольняючи вимоги позову, суд першої інстанції виходив того, що укладення одним із подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним в тому разі, якщо судом буде встановлено, що той з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна, та третя особа - контрагент за таким договором, діяли недобросовісно, зокрема, що третя особа знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності, і що той з подружжя, який укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя. Оскільки вказані обставин були встановлені під час судового розгляду, вимоги позову є законними та обґрунтованими. Колегія суддів апеляційного суду погоджується з висновками суду першої інстанції виходячи з наступного. Відповідно до частини першої статті 203 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Згідно зі статтею 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. За правилом частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається (частина друга статті 215 ЦК України). Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (частина третя статті 215 ЦК України). При вирішенні позову про визнання недійсним оспорюваного правочину підлягають застосуванню загальні приписи статей 3, 15, 16 ЦК України, якими передбачено право кожної особи на судовий захист саме порушеного цивільного права. За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину й має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, що передбачені законом, але й визначено, чи було порушене цивільне право особи, на захист якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушене, в чому полягає його порушення, оскільки в залежності від цього визначається належний спосіб захисту порушеного права, якщо воно мало місце. Поняття, зміст права власності та його здійснення закріплено у статтях 316, 317, 319 ЦК України, аналіз яких свідчить, що право власності має абсолютний характер, його зміст становлять правомочності власника з володіння, користування і розпорядження належним йому майном. Забезпечуючи всім власникам рівні умови здійснення своїх прав, держава гарантує власнику захист від порушень його права власності з боку будь-яких осіб. За загальним правилом власник самостійно розпоряджається своїм майном. Розпорядження об`єктом спільної власності (часткової чи сумісної) має свої особливості. Відповідно до частини першої 355 ЦК України майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно). У статті 60 СК України закріплено правило, за яким майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Таке ж положення містить і частина третя статті 368 ЦК України. За вимогами частин першої, другої статті 369 ЦК України співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпорядження майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена. Згідно з частиною третьою статті 65 СК України для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена. Відповідно до частини четвертої статті 369 ЦК України правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений одним із співвласників, може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника у разі відсутності у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень. Звертаючись до суду з відповідним позовом, ОСОБА_2 посилалась на те, що згоди на продаж автомобіля, який є спільним сумісним майном подружжя, вона не надавала. Доказів надання згоди на укладання договору або використання отриманих від продажу автомобіля коштів в інтересах сім`ї відповідачем ОСОБА_3 надано не було. Ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог і визнаючи договір купівлі-продажу спірного автомобіля недійсним, суд першої інстанції, виходив із того, що при укладенні договору купівлі-продажу автомобіля, який є спільною сумісною власністю подружжя, порушено вимоги закону щодо обов`язкової згоди одного з подружжя на укладення такого договору, тому дійшов обґрунтованого висновку про наявність правових підстав для визнання його недійсним. Апеляційний суд погоджується із цим висновком суду першої інстанції, оскільки він ґрунтується на належній оцінці наданих сторонами доказів узгоджується з висновками Верховного Суду, викладеними у постанові від 16 жовтня 2019 року у справі 322/873/16, а крім того, відповідає принципу презумпції спільності майна подружжя, набутого за час шлюбу, закріпленому в статті 60 СК України та відображеному в постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18). Таким чином, судова колегія вважає, що доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції, обґрунтовано викладених в мотивувальній частині оскаржуваного рішення, а тому не є суттєвими і не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального чи процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи. Частиною четвертою статті 10 ЦПК України передбачено, що суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Відповідно до статей 1 та 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини. Закон України "Про судоустрій і статус суддів" встановлює, що правосуддя в Україні здійснюється на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів та спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд. Суд враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. З урахування наведеного колегія суддів вважає, що рішення суду постановлено з додержанням вимог закону і підстав для його зміни не вбачається. Керуючись ст.ст. 367, 374, 379, 381-383 ЦПК України, апеляційний суд у складі колегії суддів ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 в особі представника адвоката Петрової Олени Олександрівни залишити без задоволення. Рішення Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 03 вересня 2020 року у цій справі залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, проте може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови. Повна постанова складена 30 вересня 2021 року Головуючий, суддя-доповідач С.В. Кухар Судді: О.В. Крилова О.З. Поляков