Постанова 4803 № 216/7204/20

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Провадження № 22-ц/803/6111/21 Справа № 216/7204/20 Суддя у 1-й інстанції - Кузнецов Р. О. Суддя у 2-й інстанції - Бондар Я. М. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 28 вересня 2021 року м.Кривий Ріг Дніпровський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого судді - Бондар Я.М. суддів - Барильської А.П., Зубакової В.П. секретар судового засідання-Кислиця І.В. сторони справи : позивач - ОСОБА_1 відповідач- Управління виконавчої дирекції фонду соціального страхування в Дніпропетровської області, розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за апеляційними скаргами представника позивача ОСОБА_1 адвоката Меланчука Ігоря Віталійовича, відповідача Управління виконавчої дирекції фонду соціального страхування в Дніпропетровської областіна рішення Центрально-Міського районного суду м.Кривого Рогу Дніпропетровської області від 12 квітня 2021 року, ухваленого суддею Кузнецовим Р.О. в місті Кривому Розі Дніпропетровської області, повний текст судового рішення складено 23 квітня 2021 року, - ВСТАНОВИВ : У грудні 2020 року позивач ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до відповідача Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Дніпропетровській області про відшкодування моральної шкоди, завданої працівнику внаслідок ушкодження його здоров`я. В обґрунтування позову зазначила, що вона, перебуваючи в трудових відносинах з Криворізькою дирекцією з обслуговування пасажирів, правонаступником якого є виробничий підрозділ «Криворізька пасажирська вагонна дільниця» філії «Пасажирська компанія» АТ «Українська залізниця», на посаді провідника пасажирських вагонів, 24 березня 1991 року о 06.00 години, знаходилася у пасажирському поїзді №180, на перегоні Фундукліївка-Кам`янка. При виконанні своїх службових обов`язків отримала забій голови камінням, який жбурнули у вікно службового купе невідомі особи. У зв`язку в нещасним випадком позивач отримала черепно-мозкову травма (астенічний синдром)». За результатами проведеного компетентною комісією розслідування нещасного випадку, що стався 24 березня 1991 року о 06.00 годині у Криворізькій дирекції з обслуговування пасажирів, було прийнято рішення визнати даний нещасний випадок таким, що пов`язаний з виробництвом. Внаслідок зазначеного вище нещасного випадку, пов`язаного з виробництвом, 25.10.2001 позивач вперше пройшла огляд лікарсько-трудовою експертною комісією (надалі - ЛТЕК), за результатами якого їй було визначено ступінь втрати професійної працездатності 40% внаслідок трудового каліцтва та встановлено третю групу інвалідності, визначено необхідність у медикаментозному лікуванні та санаторно-курортному лікуванні. 02.12.2002 позивач повторно пройшла огляд ЛТЕК, за результатами якого їй було визначено ступінь втрати професійної працездатності 40% внаслідок трудового каліцтва та встановлено третю групу інвалідності. 06.09.2003 позивач повторно пройшла огляд ЛТЕК, за результатами якого їй було визначено ступінь втрати професійної працездатності 40% внаслідок трудового каліцтва та встановлено третю групу інвалідності. 02.09.2004 позивач повторно пройшла огляд ЛТЕК, за результатами якого їй було визначено ступінь втрати професійної працездатності 40% внаслідок трудового каліцтва та встановлено третю групу інвалідності. 28.10.2005 позивач пройшла огляд медико-соціальною експертною комісією (надалі МСЕК), за результатами якого їй було визначено ступінь втрати професійної працездатності 65% внаслідок трудового каліцтва та встановлено другу групу інвалідності. 09.09.2006 позивач повторно пройшла огляд МСЕК, за результатами якого їй було визначено ступінь втрати професійної працездатності 65% внаслідок трудового каліцтва та встановлено другу групу інвалідності. 29.11.2007 позивач повторно пройшла огляд МСЕК, за результатами якого їй було визначено ступінь втрати професійної працездатності 65% внаслідок трудового каліцтва та встановлено другу групу інвалідності. 13.11.2008 позивач повторно пройшла огляд МСЕК, за результатами якого їй було визначено ступінь втрати професійної працездатності 65% внаслідок трудового каліцтва та встановлено другу групу інвалідності. 05.11.2009 позивач повторно пройшла огляд МСЕК, за результатами якого їй було визначено ступінь втрати професійної працездатності 65% внаслідок трудового каліцтва та встановлено другу групу інвалідності. 20.10.2011 позивач повторно пройшла огляд МСЕК, за результатами якого їй було визначено ступінь втрати професійної працездатності 65% внаслідок трудового каліцтва з 01 листопада 2011 року та безстроково, визначено необхідність в медикаментозному лікуванні, у виробах медичного призначення та в санаторно-курортному лікуванні. У зв`язку з вказаним трудовим каліцтвом позивач відчула сильний фізичний біль, тривалий вимушена була знаходитись на стаціонарному лікуванні за місцем проживання та в неврологічному відділенні другої міської лікарні з приводу отриманої черепно-мозкової травми (ЧМТ), спостерігалась неодноразово з приводу ускладнень наслідків ЧМТ, що призвело до втрати життєвого часу, який позивач могла б витратити на спілкування зі своїми близькими людьми, сім`єю, приділити своєму духовному та інтелектуальному розвитку. 29.08.2005 позивач перенесла атеротромботичний інфаркт головного мозку, за наслідком якого отримала правосторонній геміпарез (тобто неповний параліч правої половини тіла). Наразі помічає сильні головні болі, запаморочення, шум у вухах, зниження пам`яті слабкість та відсутність чуттєвості та оніміння в правій частині тіла, що додає позивачу додаткових страждань в повсякденному житті та відчуття внутрішнього занепокоєння. Внаслідок постійних больових відчуттів, особливо в нічний час, порушується сон позивача, що не дозволяє їй нормально відпочивати, призводить до зниження уваги в денний час доби, до постійного відчуття втоми, перебування позивача в напруженому стані, стані роздратованості. Розуміння безстроковості зазначених негативних наслідків трудового каліцтва, викликає у Позивача негативні емоції, породжує в неї відчуття соціальної незахищеності. За таких обставин, позивач просила суд стягнути з Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Дніпропетровській області моральну шкоду в розмірі 306 995 грн., без урахування утримання податку з доходів фізичних осіб. Рішенням Центрально-Міського районного суду м.Кривого Рогу Дніпропетровської області від 12 квітня 2021 року позовні вимоги ОСОБА_1 до Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Дніпропетровській області про відшкодування моральної шкоди, завданої працівнику внаслідок ушкодження його здоров`я задоволені частково. Стягнуто з Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Дніпропетровської області на користь ОСОБА_1 в рахунок відшкодування моральної шкоди, завданої ушкодженням здоров`я 65 000,00 грн (шістдесят п`ять тисяч гривень). В задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Стягнуто з Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Дніпропетровської області на користь держави судовий збір в сумі 445,06 грн (чотириста сорок п`ять гривень шість копійок). В апеляційній скарзі представник позивача ОСОБА_2 , посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального права, неповне врахування висновків Верховного Суду, викладених в аналогічних справах та положення Постанови Пленуму Верховного Суду України №4 від 31.03.1995 року, ставить питання про зміну судового рішення в частині повного задоволення позовних вимог позивача ОСОБА_1 . Скаржник вважає, що стягнутий судом на користь позивача розмір грошових коштів в рахунок відшкодування моральної шкоди є недостатнім для справедливого відшкодування моральних страждань позивача, які остання відчуває через отримане трудове каліцтва, наслідком якого стала стійка втрата професійної працездатності в ступені 65% та встановлення другої групи інвалідності, безстроково, починаючи з листопада 2011 року. Представник позивача вважає, що суд першої інстанції при визначені розміру відшкодування моральної шкоди не в повній мірі врахував, що внаслідок трудового каліцтва, позивач тривалий час була обмежена в можливості пересування в просторі, вимушена знаходитись на стаціонарному лікуванні в неврологічному відділенні з приводу отриманої черепно-мозкової травми, згодом через цю травму перенесла інфаркт головного мозку, за наслідком, якого отримала правосторонніц геміпарез, тобто неповний параліч правої половини тіла, що з моменту отримання виробничої травми позивач в значній мірі позбавлена можливості реалізовувати свої звички та бажання, змушена залучати додаткові зусилля та ресурси для організації життя. Вказує, що зазначені обставини переконливо доводять, що з 33 річного віку життя позивача переповнене болем та стражданнями, вона потребує систематичного лікування, постійно відчуває наслідки травмування, які призвели до суттєвого обмеження можливостей організму, порушення його функцій. Скаржник вказує, що, оцінюючи у сукупності зазначені обставини, визначений ОСОБА_1 розмір відшкодування моральної шкоди є належним чином обґрунтованим, справедливим та розумним, визначений з урахуванням розміру мінімальної заробітної плати та ступеня втрати професійної працездатності, що свідчить про її домірність завданій моральній шкоді. Відповідач, Фонд, будучи незгодним з оскаржуваним судовим рішенням подав апеляційну скаргу в якій, посилаючись на незаконність і необґрунтованість судового рішення, яке ухвалено з порушенням норм матеріального і процесуального права при неповному з`ясуванні обставин, що мають значення для справи ставить питання про його скасування в повному обсязі та ухваленні нового рішення про відмову позивачу ОСОБА_1 у задоволенні її позовних вимог в повному обсязі. При цьому скаржник зазначає, що позивач звернулася із позовом в суд в липні 2020 року, після набрання чинності Закону України №77-VІІІ від 28.12.2014 «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо реформування загальнообов`язкового державного соціального страхування та легалізації фонду оплати праці», яким Закон України «Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності» був викладений в новій редакції з назвою «Закон України «Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування», який набрав чинності з 01 січня 2015 року, тому позивач не має права на відшкодування моральної шкоди за рахунок Фонду соціального страхування. Відповідач вказує на те, що новим Законом право на відшкодування моральної шкоди за рахунок Фонду скасовано для всіх застрахованих громадян, незалежно від дати встановлення втрати працездатності, таке право надано Цивільним кодексом України та КЗпП України за рахунок роботодавця, з вини якого заподіяно шкоду. Скаржник вважає, що суд першої інстанції не застосував закон, який повинен був застосувати, застосувавши закон, який не підлягав застосуванню, у зв`язку із чим неправильно вирішив спір між сторонами. Звертає увагу на те, що через не створення безпечних умов праці на підприємстві де працювала позивач, остання отримала виробничу травму з вини роботодавця, тому відсутні підстави для покладення на Відділення виконавчої дирекції Фонду обов`язку здійснювати виплату моральної шкоди, оскільки Фонд є неналежним відповідачем по справі. Звертає увагу на те, що Відділенням Фонду в період з лютого 2002 року по січень 2021 року позивачу відшкодовано страховх виплат на суму 4983 693,15 грн. Скаржник вважає, що позивачем не доведено підстав цивільно-правової відповідальності, а саме: факту протиправних дій або бездіяльності, причинного зв`язку між шкодою та протиправними діями, а також вини відділення Фонду та, зважаючи на відсутність законодавчих підстав відшкодування моральної шкоди саме відділенням Фонду, наявні підстави для відмови ОСОБА_1 в задоволенні її позовних вимог, як недоведених. Відзиви на апеляційні скарги не подано. 28.09.2021 року від представника позивача ОСОБА_2 надійшла заява про проведення апеляційного розгляду за його та позивача ОСОБА_1 відсутності, просив також задовольнити подану ним в інтересах позивача апеляційну скаргу та залишити без задоволення апеляційну скаргу Фонду. 14.07.2021 року на адресу суду апеляційної інстанції надійшло клопотання відповідача відділення Фонду про зупинення провадження по справі до прийняття висновків узагальнення судової практики Верховним Судом щодо даної категорії справ, яке не підлягає задоволенню, з огляду на таке. Статтею 252 ЦПК України визначено право суду, за яких підстав він має право зупинити провадження у справі. Згідно з пунктом 10 частини 1 вказаної статті суд може з власної ініціативи зупинити провадження у справі у випадках перегляду судового рішення у подібних правовідносинах (у іншій справі) у касаційному порядку палатою, об`єднаною палатою, Великою Палатою Верховного Суду. Зупинення провадження у справі - це тимчасове припинення судом учинення процесуальних дій під час судового розгляду з визначених у законі об`єктивних підстав, які перешкоджають подальшому розгляду справи і передбачити усунення яких неможливо. Межі зупинення провадження у справі не повинні призводити до зменшення розумного строку розгляду справи. Аналіз наведених положень закону дає підстави для висновку, що на підставі п.6 ч.1 ст.251 ЦПК України, суд зупиняє провадження у справі лише у тому випадку, коли її неможливо розглянути у зв`язку з тим, що питання про наявність певних фактів, від яких залежить її вирішення, відповідно до чинного законодавства вирішується в іншій цивільній, господарській або кримінальній справі чи у справі, що розглядається в адміністративному порядку. Сам по собі розгляд питання іншим органом, не пов`язаний зі встановленням наявності чи відсутності таких фактів, не є підставою для зупинення провадження. Зупинення провадження в цивільній справі з мотивів наявності іншої справи, яка розглядається в порядку цивільного, кримінального, господарського чи адміністративного судочинства, може мати місце тільки в тому разі, коли в цій, іншій, справі можуть бути вирішені питання, що стосуються підстав заявлених у цивільній справі вимог чи умов, від яких залежить можливість її розгляду. Заплановане Верховним Судом підготування відповідного аналізу судової практики в аналогічних справах не є підставою для зупинення провадження у даній справі, у зв`язку з чим, заявлене відповідачем клопотання не підлягає задоволенню. Відповідно до вимог ст.367 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Заслухавши доповідь судді-доповідача, вислухавши думку представника відповідача ОСОБА_3 , яка підтримала доводи та вимоги апеляційної скарги Фонду, просила їх задовольнити з викладених у скарзі підстав та заперечувала проти задоволення апеляційної скарги сторони позивача, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах позовних вимог, доводів апеляційних скарг, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга представника позивача ОСОБА_2 підлягає частковому задоволенню, тоді, як апеляційна скарга відповідача не підлягає задоволенню, виходячи з наступних підстав. Судом встановлено та матеріалами справи підтверджено, щопозивач ОСОБА_1 (на час настання нещасного випадку перебувала у шлюбі та мала прізвище - Бандура, що підтверджується свідоцтвом про укладення шлюбу виданого Саксаганським відділом РАЦС м. Кривого Рогу актовий запис 141 серії: НОМЕР_1 ), перебуваючи в трудових відносинах з Криворізькою дирекцією з обслуговування пасажирів, правонаступником якого є Виробничий підрозділ «Криворізька пасажирська вагонна дільниця» філії «Пасажирська компанія» АТ «Українська залізниця», на посаді провідника пасажирських вагонів, 24 березня 1991року о 06.00 години, знаходилася у пасажирському поїзді №180, на перегоні Фундукліївка-Кам`янка. При виконанні своїх службових обов`язків отримала забій голови камінням, який жбурнули у вікно службового купе невідомі особи. У зв`язку в нещасним випадком, позивач отримала наступну травму: «черепно-мозкова травма (астенічний синдром)». За результатами проведеного компетентною комісією розслідування нещасного випадку, що стався 24 березня 1991 року о 6 годині у Криворізькій дирекції з обслуговування пасажирів, було прийнято рішення визнати даний нещасний випадок таким, що пов`язаний з виробництвом. Відповідно до даних з акту Форми Н-1, компетентною комісією встановлено, що видом події, який призвів до настання нещасного випадку є вчинення хуліганських дій невідомими особами. Внаслідок зазначеного вище нещасного випадку, пов`язаного з виробництвом, 25.10.2001, позивач вперше пройшла огляд лікарсько-трудовою експертною комісією, за результатами якого їй було визначено ступінь втрати професійної працездатності - 40% внаслідок трудового каліцтва та встановлено третю групу інвалідності, визначено необхідність у медикаментозному лікуванні та санаторно-курортному лікуванні, що підтверджується витягом з акта огляду ЛТЕК «Про результати визначення ступеня втрати професійної працездатності у відсотках, потреби у додаткових видах допомоги». 02.12.2002 позивач повторно пройшла огляд ЛТЕК, за результатами якого їй було визначено ступінь втрати професійної працездатності 40% внаслідок трудового каліцтва та встановлено третю групу інвалідності, що підтверджується витягом з акта огляду ЛТЕК «Про результати визначення ступеня втрати професійної працездатності у відсотках, потреби у додаткових видах допомоги». 06.09.2003 позивач повторно пройшла огляд ЛТЕК, за результатами якого їй було визначено ступінь втрати професійної працездатності 40% внаслідок трудового каліцтва та встановлено третю групу інвалідності, визначено необхідність в медикаментозному лікуванні та санаторно-курортному лікуванні, що підтверджується витягом з акта огляду ЛТЕК «Про результати визначення ступеня втрати професійної працездатності у відсотках, потреби у додаткових видах допомоги». 02.09.2004 позивач повторно пройшла огляд ЛТЕК, за результатами якого їй було визначено ступінь втрати професійної працездатності 40% внаслідок трудового каліцтва та встановлено третю групу інвалідності, визначено необхідність в медикаментозному лікуванні, що підтверджується випискою з акта огляду ЛТЕК «Про результати визначення ступеня втрати професійної працездатності у відсотках, потреби у додаткових видах допомоги». 28.10.2005 позивач пройшла огляд медико-соціальною експертною комісією, за результатами якого їй було визначено ступінь втрати професійної працездатності 65% внаслідок трудового каліцтва та встановлено другу групу інвалідності, визначено необхідність в медикаментозному лікуванні та санаторно-курортному лікуванні, що підтверджується випискою з акта огляду МСЕК «Про результати визначення ступеня втрати професійної працездатності у відсотках, потреби у додаткових видах допомоги». 09.09.2006 позивач повторно пройшла огляд МСЕК, за результатами якого їй було визначено ступінь втрати професійної працездатності 65% внаслідок трудового каліцтва та встановлено другу групу інвалідності, визначено необхідність в медикаментозному лікуванні та виробах медичного призначення, що підтверджується випискою з акта огляду МСЕК «Про результати визначення ступеня втрати професійної працездатності у відсотках, потреби у додаткових видах допомоги». 29.11.2007 позивач повторно пройшла огляд МСЕК, за результатами якого їй було визначено ступінь втрати професійної працездатності 65% внаслідок трудового каліцтва та встановлено другу групу інвалідності, визначено необхідність в медикаментозному лікуванні, в стаціонарному та амбулаторному лікуванні, у виробах медичного призначення, санаторно-курортному лікуванні, що підтверджується випискою з акта огляду МСЕК «Про результати визначення ступеня втрати професійної працездатності у відсотках, потреби у додаткових видах допомоги». 13.11.2008 позивач повторно пройшла огляд МСЕК, за результатами якого їй було визначено ступінь втрати професійної працездатності 65% внаслідок трудового каліцтва та встановлено другу групу інвалідності, визначено необхідність в медикаментозному лікуванні, в стаціонарному лікуванні, у виробах медичного призначення, що підтверджується випискою з акта огляду МСЕК «Про результати визначення ступеня втрати професійної працездатності у відсотках, потреби у додаткових видах допомоги». 05.11.2009 позивач повторно пройшла огляд МСЕК, за результатами якого їй було визначено ступінь втрати професійної працездатності 65% внаслідок трудового каліцтва та встановлено другу групу інвалідності, визначено необхідність в медикаментозному лікуванні, у виробах медичного призначення, в санаторно-курортному лікуванні, що підтверджується випискою з акта огляду МСЕК «Про результати визначення ступеня втрати професійної працездатності у відсотках, потреби у додаткових видах допомоги». 20.10.2011 позивач повторно пройшла огляд МСЕК, за результатами якого їй було визначено ступінь втрати професійної працездатності 65% внаслідок трудового каліцтва з 01 листопада 2011 року та безстроково, визначено необхідність в медикаментозному лікуванні, у виробах медичного призначення та в санаторно-курортному лікуванні, що підтверджується випискою з акта огляду МСЕК «Про результати визначення ступеня втрати професійної працездатності у відсотках, потреби у додаткових видах допомоги», виданою на ім`я Позивача. У зв`язку з вказаним трудовим каліцтвом позивач відчула сильний фізичний біль, тривалий вимушена була знаходитись на стаціонарному лікуванні за місцем проживання та в неврологічному відділенні другої міської лікарні з приводу отриманої черепно-мозкової травми (ЧМТ), спостерігалась неодноразово з приводу ускладнень наслідків ЧМТ, що призвело до втрати життєвого часу, який вона могла б витратити на спілкування зі своїми близькими людьми, сім`єю, приділити своєму духовному та інтелектуальному розвитку. Позивач, внаслідок зазначених ушкоджень, не в змозі реалізовувати себе в професійній сфері, так як залежить від наслідків отриманого каліцтва. Наразі вона постійно відчуває сильній головний біль та слабкість в правих кінцівках, від чого їй супутня виражена хиткість при ходьбі. Вказане не може не завдавати позивачу істотних дискомфорту та страждань, що негативно відображається на її повсякденному житті та на житті її родини. Розуміння безстроковості зазначених негативних наслідків трудового каліцтва, викликає у позивача негативні емоції, породжує в неї відчуття соціальної незахищеності. Суд першої інстанції, ухвалюючи рішення про часткове задоволення позовних вимог ОСОБА_1 до спірних правовідносин застосував норми статей 21, 28 Закону України «Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності» в редакції, яка була чинна на момент встановлення стійкої втрати працездатності ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) моральної шкоди у зв`язку з ушкодженням здоров`я, внаслідок трудового каліцтва, який передбачав обов`язок відшкодувати таку шкоду відповідачем, поклавши цей обов`язок на Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Дніпропетровській області. Колегія суддів погоджується з таким висновком суду і вважає доводи відповідача щодо неправильного застосування норм матеріального права необґрунтованими, та частково погоджується із доводами представника позивача ОСОБА_2 щодо заниженого розміру стягнутої судом моральної шкоди з огляду на таке. Рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги цивільного процесуального законодавства і всебічно перевіривши обставини, вирішив справу відповідно до норм матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, а за їх відсутності на підставі закону, що регулює подібні відносини, або керуючись загальними засадами і змістом законодавства України. Обґрунтованим визнається рішення, у якому повно відображені обставини, що мають значення для цієї справи, висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки є вичерпними, відповідають дійсності і підтверджуються достовірними доказами, дослідженими в судовому засіданні. При ухваленні рішення суд зобов`язаний з`ясувати питання, зокрема, щодо: наявності обставин (фактів), якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та навести докази на їх підтвердження; наявності інших фактичних даних, які мають значення для вирішення справи; правовідносин, зумовлених встановленими фактами. У рішенні суду обов`язково повинні бути зазначені встановлені судом факти і відповідні їм правовідносини. Проте, суд першої інстанції не з`ясував у повній мірі всі обставини, які мають значення для справи, та не виконав усі вимоги цивільного судочинства, у зв`язку із чим рішення в даній справі неможна повністю визнати законним і обґрунтованим. Так, ст.46 Конституції України визначено, що громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності. Це право гарантується загальнообов`язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення. Згідно зі ст.ст.15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого порушеного права в разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду по захист свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Статтею 3 Конституції України передбачається, що людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави. Частина 4 статті 43, частина 1 статті 46 Конституції України встановлюють, що кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності, є одним із видів загальнообов`язкового державного соціального страхування (ст.4 Закону України від 14 січня 1998 року № 16/98-ВР «Основи законодавства України про загальнообов`язкове державне соціальне страхування»), правове регулювання якого здійснювалося, зокрема Законом України «Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності» від 23 вересня 1999 року, який набрав чинності з 01 квітня 2001 року. Норми вказаного Закону від 23 вересня 1999 року в редакції, чинній з моменту прийняття цього Закону і до внесення змін Законом України від 23 лютого 2007 року №717-V, передбачали, що: відшкодування моральної шкоди застрахованим і членам їх сімей є завданням страхування від нещасного випадку (абзац 4 ст.1); у разі настання страхового випадку Фонд зобов`язаний у встановленому законодавством порядку своєчасно та в повному обсязі відшкодувати шкоду, заподіяну працівникові внаслідок ушкодження його здоров`я або в разі його смерті, виплачуючи йому або особам, які перебували на його утриманні, грошову суму за моральну шкоду за наявності факту заподіяння цієї шкоди потерпілому (підпункт «е» п.1 ч.1 ст.21); за наявності факту заподіяння моральної шкоди потерпілому Фондом провадиться страхова виплата за моральну шкоду (ч.3 ст.28); моральна (немайнова) шкода, заподіяна умовами виробництва, яка не спричинила втрати потерпілим професійної працездатності, відшкодовується Фондом за заявою потерпілого з викладом характеру заподіяної моральної (немайнової) шкоди та за поданням відповідного висновку медичних органів. Відшкодування здійснюється у вигляді одноразової страхової виплати незалежно від інших видів страхових виплат (ч.3 ст.34). З огляду на положення ст.ст.21, 28, 30, 34, 35 Закону України від 23 вересня 1999 року, право на отримання потерпілим страхових виплат у разі настання стійкої втрати працездатності, у тому числі виплати за моральну шкоду, виникає в особи з дня встановлення їй такої стійкої втрати працездатності вперше висновком МСЕК. Постановою Пленуму Верховного Суду України від 27 березня 1992 року № 6 «Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди» (зі змінами та доповненнями) надано роз`яснення про те, що, оскільки питання відшкодування моральної шкоди регулюються законодавчими актами, введеними у дію в різні строки, суду необхідно в кожній справі з`ясовувати характер правовідносин сторін і встановлювати: якими правовими нормами вони регулюються, чи допускає відповідне законодавство відшкодування моральної шкоди при такому виді правовідносин, коли набрав чинності законодавчий акт, що визначає умови і порядок відшкодування моральної шкоди в цих випадках, та коли були вчинені дії, якими заподіяно цю шкоду. Відтак, спори щодо відшкодування шкоди на підставі Закону України «Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності» повинні вирішуватися на підставі законодавства, яке було чинним на момент виникнення в потерпілого права на її відшкодування. Право на відшкодування шкоди настає з дня встановлення потерпілому МСЕК стійкої втрати професійної працездатності. Таким чином, право на відшкодування моральної шкоди виникло у позивача ОСОБА_1 з дня первинного встановлення МСЕК стійкої втрати професійної працездатності, тобто 25 жовтня 2001 року. Частинами 1, 3 ст.28 Закону України «Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності» в редакції, чинній на час встановлення висновком МСЕК від 25.10.2001 року ОСОБА_1 стійкої втрати професійної працездатності, визначено, що страховими виплатами є грошові суми, які згідно зі ст.21 цього Закону Фонд виплачує застрахованому чи особам, які мають на це право, у разі настання страхового випадку. За наявності факту заподіяння моральної шкоди потерпілому провадиться страхова виплата за моральну шкоду. Відповідно до ст.13 зазначеного Закону страховим випадком є нещасний випадок на виробництві або професійне захворювання, що спричинили застрахованому професійно зумовлену фізичну чи психічну травму за обставин, зазначених у ст.14 цього Закону, з настанням яких виникає право застрахованої особи на отримання матеріального забезпечення та/або соціальних послуг. Відповідно до абз.4 ст.1, підпункту «е» п.1 ч.1 ст.21, ч.3 ст.34 Закону України «Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності» завданнями страхування від нещасного випадку є, зокрема відшкодування матеріальної та моральної шкоди застрахованим і членам їх сімей. У разі настання страхового випадку Фонд зобов`язаний у встановленому законодавством порядку своєчасно та в повному обсязі відшкодовувати шкоду, заподіяну працівникові внаслідок ушкодження його здоров`я або в разі його смерті, виплачуючи йому або особам, які перебували на його утриманні, зокрема, грошову суму за моральну шкоду за наявності факту заподіяння цієї шкоди потерпілому. Моральна (немайнова) шкода, заподіяна умовами виробництва, яка не спричинила втрати потерпілим професійної працездатності, відшкодовується Фондом за заявою потерпілого з викладом характеру заподіяної моральної (немайнової) шкоди та за поданням відповідного висновку медичних органів. Відшкодування здійснюється у вигляді одноразової страхової виплати незалежно від інших видів страхових виплат. Сума страхової виплати за моральну (немайнову) шкоду визначається в судовому порядку. Пунктом 27 статті 77 Закону України від 20 грудня 2005 року «Про Державний бюджет України на 2006 рік» та пунктом 22 статті 71 Закону України «Про Державний бюджет України на 2007 рік» зупинено дію абзацу 4 статті 1, підпункту «е» пункту 1 частини першої статті 21, частини третьої статті 28 та частини третьої статті 34 Закону №1105-XIV, якими обов`язок відшкодування моральної шкоди було покладено на Фонд. Крім того, Законом України від 23 лютого 2007 року № 717-V «Про внесення змін до Закону України «Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування від нещасних випадків на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності», що набрав чинності 20 березня 2007 року, виключено ч.3 ст.34 Закону №1105-XIV, що передбачала право потерпілого на відшкодування моральної шкоди. Пунктом 2 частини 44 розділу 2 Закону України «Про Державний бюджет на 2008 рік та внесення змін до деяких законодавчих актів України» пункт 3 розділу ХІ «Прикінцеві положення» Закону України «Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату непрацездатності» доповнено абзацом: «відшкодування Фондом соціального страхування від нещасних випадків моральної (немайнової) шкоди застрахованим і членам їх сімей незалежно від часу настання страхового випадку припиняється з 1 січня 2008 року». Конституційний Суд України у рішенні від 08 жовтня 2008 року №20-рп/2008 у справі № 1-32/2008 зазначені зміни до Закону України «Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності» визнав такими, що відповідають Конституції України (є конституційними) з огляду на те, що право громадян на відшкодування моральної шкоди не порушено, оскільки ст.1167 ЦК України та ст.237-1 КЗпП України їм надано право на відшкодування моральної шкоди за рахунок власника або уповноваженого ним органу (роботодавця). Законом України від 28 грудня 2014 року № 77-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо реформування загальнообов`язкового державного соціального страхування та легалізації фонду оплати праці» викладено у новій редакції Закон України «Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності», в тому числі змінено його назву на Закон України «Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування». Закон України «Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування» набрав чинності 01 січня 2015 року. Відповідно до ч.8 ст.36 Закону України «Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування», відшкодування моральної (немайнової) шкоди потерпілим від нещасних випадків на виробництві або професійних захворювань і членам їхніх сімей не є страховою виплатою та здійснюється незалежно від часу настання страхового випадку відповідно до положень ЦК України та КЗпП України. Проте, акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом`якшує або скасовує цивільну відповідальність особи. Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов`язків, що виникли з моменту набрання ним чинності (ст.5 ЦК України). Позицію щодо незворотності дії в часі законів та інших нормативно-правових актів неодноразово висловлював Конституційний Суд України. Зокрема, у рішеннях від 13 травня 1997 року № 1-зп, від 09 лютого 1999 року № 1-рп/99, від 05 квітня 2001 року № 3-рп/2001, від 13 березня 2012 року № 6-рп/2012 Конституційний Суду України зазначив, що закони та інші нормативно-правові акти поширюють свою дію тільки на ті відносини, які виникли після набуття законами чи іншими нормативно-правовими актами чинності; дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється із втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце; дія закону та іншого нормативно-правового акта не може поширюватися на правовідносини, які виникли і закінчилися до набрання чинності цим законом або іншим нормативно-правовим актом. Отже, у світлі рішення Конституційного Суду України від 08 жовтня 2008 року №20-рп/2008 у справі № 1-32/2008, Закон України від 23 лютого 2007 року № 717-V «Про внесення змін до Закону України «Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування від нещасних випадків на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності», що набрав чинності 20 березня 2007 року, не встановлював ретроспективно обов`язок роботодавця з відшкодування моральної шкоди, оскільки щодо юридичної відповідальності, зокрема й цивільно-правової, новий закон застосовується лише тоді, коли він пом`якшує або скасовує відповідальність особи. З урахуванням вищезазначеного, застраховані громадяни, які потерпіли на виробництві від нещасного випадку або професійного захворювання, мали право на відшкодування моральної шкоди за рахунок Фонду з моменту набрання чинності Законом України «Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності», тобто з 01 квітня 2001 року до 01 січня 2006 року. Визначальною в цьому випадку для особи є дата встановлення МСЕК (ЛТЕК, МТЕК, ВТЕК) стійкої втрати професійної працездатності. Вищевикладене узгоджується з правовими висновками Великої Палати Верховного Суду від 23 січня 2019 року у справі №210/2104/16-ц (провадження № 14-597цс18) та від 20 листопада 2019 року у справі №210/3177/17 (провадження № 14-288цс19). Як вбачається з матеріалів справи, на час встановлення позивачеві втрати професійної працездатності у зв`язку з трудовим каліцтвом, обов`язок відшкодування моральної шкоди покладався саме на Фонд соціального страхування, що узгоджується із Законом України №1105-XIV, а відтак доводи відповідача, що Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Дніпропетровській області не є належним відповідачем по справі, колегія суддів відхиляє. Доводи відповідача про те, що на час звернення позивача із цим позовом набула чинності редакція Закону №1105-ХІV, якою не передбачено здійснення страхової виплати на відшкодування моральної шкоди, колегія суддів також вважає необґрунтованими, оскільки спір щодо відшкодування шкоди на підставі Закону №1105-ХІV повинен вирішуватися на підставі законодавства, яке було чинним на момент виникнення у потерпілого права на її відшкодування, яке виникло у позивача з дня встановлення йому втрати професійної працездатності (25.10.2001 року). На час виникнення у позивача такого права була чинна редакція Закону №1105-ХІV, яка передбачала здійснення страхової виплати на відшкодування моральної шкоди саме за рахунок Фонду. Отже, зважаючи на дату настання страхового випадку у позивача ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ), роботодавець не є особою, за рахунок коштів якого здійснюється відшкодування моральної шкоди. Згідно вимог ст.173 КЗпП України шкода, заподіяна працівникам каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я, пов`язаним з виконанням трудових обов`язків, відшкодовується у встановленому законодавством порядку. Відповідно до ст.23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає у тому числі у фізичному болю та стражданнях, яких зазнала особа у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я. Частиною 3 ст.1166 ЦК України визначено, що шкода, завдана каліцтвом, іншим ушкодженням здоров`я або смертю фізичної особи внаслідок непереборної сили, відшкодовується у випадках встановлених законом. Доводи відповідача про недоведеність позивачем факту моральної шкоди не заслуговують на увагу, оскільки, як правильно зазначив суд першої інстанції, сам факт стійкої втрати працездатності, з точки зору погіршення здоров`я, втрати важливих особистих здібностей, зміни життєвого укладу, необхідності лікування, веде до висновків про наявність моральної шкоди. Наведене повністю кореспондує нормам ст.3 Конституції України, відповідно до якої, людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. У п.9 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 31.03.1995р., з подальшими змінами, "Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди", роз`яснено, що розмір відшкодування моральної шкоди суд визначає в межах заявлених вимог залежно від характеру та обсягу заподіяних позивачеві моральних і фізичних страждань, з урахуванням в кожному конкретному випадку ступеня вини відповідача та інших обставин. Зокрема, враховується характер і тривалість страждань, стан здоров`я потерпілого, тяжкість отриманого захворювання, істотність вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, конкретні обставини по справі, характер моральних страждань і наслідки, що наступили. З урахуванням, наведених вище норм закону, колегія суддів не може погодитись із доводами відповідача щодо неправильного застосування судом першої інстанції норм матеріального права, а саме застосування закону, який не підлягав застосуванню та незастосування закону, який підлягав застосуванню, у зв`язку з чим, їх відхиляє. Разом з тим, колегія суддів частково погоджується з доводами апеляційної скарги представника позивача ОСОБА_2 щодо необґрунтовано заниженого розміру моральної шкоди, визначеного судом до стягнення з відповідача на користь позивача та вважає, що він визначений без повного урахування роз`яснень п.9 Постанови Пленуму Верховного Суду України №4 від 31 березня 1995 р. (з подальшими змінами) «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди», відповідно до якого розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає в межах заявлених вимог залежно від характеру та обсягу заподіяних позивачеві моральних і фізичних страждань, з урахуванням в кожному конкретному випадку ступеня вини відповідача та інших обставин. Європейський суд з прав людини зауважив, що оцінка моральної шкоди по своєму характеру є складним процесом, за винятком випадків коли сума компенсації встановлена законом (STANKOV v. BULGARIA, § 62, ЄСПЛ від 12 липня 2007 року). Будь-яка компенсація моральної шкоди не може бути адекватною дійсним стражданням, тому будь-який її розмір може мати суто умовний вираз. Виходячи з цих обставин, колегія суддів, беручи до уваги, що внаслідок трудового каліцтва позивач первинно втратила 40% професійної працездатності і їй була встановлена третя групи інвалідності, в подальшому при наступних переоглядах, ступінь втрати професійної працездатності і встановлена група інвалідності залишалися незмінними, в подальшому з 28.10.2005 року ступінь втрати професійної працездатності збільшився з 40% до 65%, була встановлена друга група інвалідності, що було пов`язано з перенесеним позивачем у серпні 2005 року інфарктом головного мозку, наслідком, якого став неповний параліч правої половини тіла (правосторонній геміпарез). В подальшому, при наступних переоглядах, також залишалися незмінними і ступінь втрати професійної працездатності і друга група інвалідності, а з 01.11.2011 року, висновком МСЕК від 20.10.2011 року, ступінь втрати професійної працездатності і група інвалідності, встановлені позивачу безстроково, що свідчить про неможливість покращення стану здоров`я позивача у майбутньому, незважаючи на тривалі курси лікування, враховуючи характер немайнових витрат, вважає за необхідне змінити рішення суду в частині визначеного судом розміру моральної шкоди і збільшити цей розмір з 65 000 грн. до 200 000 грн. З огляду на викладені обставини, колегія суддів вважає, що достатнім, справедливим, співмірним розміром компенсації позивачу моральної шкоди буде 200 000 грн. Відповідно до ст.141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених вимог. Згідно ч.13 ст.141 ЦПК України якщо суд апеляційної інстанції, не передаючи справу на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Частина 6 ст.141 ЦПК України передбачає, якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від сплати судових витрат, з другої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, які їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог, а інша частина компенсується за рахунок держави в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Враховуючи, те, що суд апеляційної інстанції змінює рішення суду в частині збільшення суми моральної шкоди, відповідно збільшенню підлягає і сума судового збору, стягнутого з відповідача на користь держави, пропорційно до задоволених позовних вимог, з 445,06 грн. до 2000 грн., що становить 1% від суми задоволених судом апеляційної інстанції позовних вимог. Окрім того, за подання позивачем апеляційної скарги на рішення суду з відповідача на користь держави підлягає стягненню судовий збір в розмірі 3000 грн. (2000 грн. х 150%= 3000 грн.). Керуючись ст.ст.367, ч.1 ст.369, ст.374, ст.376, ст.ст.381, 382 ЦПК України, Дніпровський апеляційний суд, - ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу представника позивача ОСОБА_1 адвоката Меланчука Ігоря Віталійовича задовольнити частково. Апеляційну скаргу відповідача Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Дніпропетровській області залишити без задоволення. Рішення Центрально-Міського районного суду м.Кривого Рогу Дніпропетровської області від 12 квітня 2021 року в частині розміру моральної шкоди і судового збору змінити, збільшивши розмір моральної шкоди, стягнутої з Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Дніпропетровській області на користь позивача ОСОБА_1 з 65 000 (шістдесяти пяти тисяч гривень) грн. до 200 000 (двухсот тисяч гривень) грн., відповідно збільшивши судовий збір з 445,06 грн. до 2000 грн. В іншій частині рішення суду залишити без змін. Стягнути з Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Дніпропетровській області на користь держави судовий збір в розмірі в розмірі 3000 (три тисячі гривень) грн. за подачу позивачем апеляційної скарги. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, оскарженню в касаційному порядку не підлягає. Повний текст судового рішення складено 29 вересня 2021 року. Головуючий: Судді: