Постанова 4814 № 554/2446/21

ПОЛТАВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Справа № 554/2446/21 Номер провадження 22-ц/814/2078/21Головуючий у 1-й інстанції Савченко Л. І. Доповідач ап. інст. Кривчун Т. О. П О С Т А Н О В А ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 28 вересня 2021 року м. Полтава Полтавський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: Головуючого: судді Кривчун Т.О. Суддів: Прядкіної О.В., Чумак О.В. секретаря Зеленської О.І. за участю: позивача ОСОБА_1 , представника позивача ОСОБА_1 адв. ОСОБА_2 представника відповідача ОСОБА_3 адв. ОСОБА_4 розглянув у відкритому судовому засіданні в порядку позовного провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на заочне рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 02 липня 2021 року у справі за позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 до ОСОБА_3 , ОСОБА_7 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - КП «ЖЕО № 2» Полтавської міської ради, про визнання втратившими право користування житловим приміщенням. Суд, заслухавши доповідь судді-доповідача В С Т А Н О В И В : У березні 2021 року ОСОБА_1 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 звернулися до місцевого суду з вказаним позовом до відповідачів, посилаючись на те, що вони проживають у квартирі АДРЕСА_1 разом з малолітньою донькою ОСОБА_1 ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , інтереси якої представляє батько ОСОБА_1 та, окрім їхньої сім`ї, у квартирі зареєстровані, але не проживають відповідачі - ОСОБА_3 та її син ОСОБА_7 . Вказують, що зазначена квартира має статус «гуртожиток» та рахується власністю ВАТ «Полтавський хлібокомбінат», яке на даний час ліквідоване без правонаступників, а балансоутримувачем вказаної квартири являється КП «ЖЕО № 2». Зазначають, що сім`я ОСОБА_9 користується даним приміщенням з 1987 року. ОСОБА_10 та ОСОБА_1 вселилися у квартиру згідно рішення №63 виконавчого комітету Октябрської районної ради народних депутатів від 03.02.1987 року. ОСОБА_10 (мати ОСОБА_1 ) зареєстрована та проживає у квартирі з 08.05.1987 року (згідно рішення від 03.02.1987 року), ОСОБА_1 зареєстрований та проживає у квартирі з 12.10.1987 року з моменту свого народження. ОСОБА_6 (чоловік ОСОБА_5 ) зареєстрований та проживає у квартирі з 14.01.2004 року. ОСОБА_8 зареєстрована та проживає в квартирі АДРЕСА_2 з моменту свого народження з ІНФОРМАЦІЯ_2 . При цьому, окрім сім`ї ОСОБА_11 у 1999 році у квартиру були прописані ОСОБА_3 та її син ОСОБА_7 , як піднаймачі, та які вселилися у квартиру у 1999 році. Вказують, що приблизно із січня 2017 року відповідачі фактично припинили проживання у квартирі АДРЕСА_1 та з`являлися у житлі до січня 2020 року не більше 4 разів. З січня 2020 року відповідачі у квартирі взагалі не з`являються, де зараз вони проживають, невідомо. При цьому, наявність факту реєстрації та «проживання» відповідачів перешкоджає зареєструвати у квартирі інших осіб без рішення суду, оскільки необхідна згода усіх зареєстрованих осіб. Також, на всіх осіб здійснюється нарахування комунальних послуг, які відповідачами не сплачуються. Окрім того, позивачі не мають змоги вирішити питання про приватизацію квартири, оскільки остання може бути проведена виключно на всіх зареєстрованих осіб. З цих підстав звернулися до суду з позовом. З урахуванням наведеного прохали визнати ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 та ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , такими, що втратили право користування житловим приміщенням (гуртожитком) квартирою АДРЕСА_1 внаслідок відсутності за вказаною адресою понад один рік. Заочним рішенням Октябрського районного суду м. Полтави від 02 липня 2021 року у задоволенні позову ОСОБА_1 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 до ОСОБА_3 , ОСОБА_7 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, КП «ЖЕО №2» Полтавської міської ради, про визнання втратившими право користування житловим приміщенням, відмовлено. З цим рішенням не погодився позивач ОСОБА_1 , який, посилаючись на його незаконність та необґрунтованість, порушення норм матеріального права, невідповідність висновків суду обставинам справи, подав на нього апеляційну скаргу, в якій просить рішення місцевого суду скасувати та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити в повному обсязі. В обґрунтування доводів апеляційної скарги посилаються на те, що, з відповідним позовом про визнання особи такою, що втратила право користування житлом, може звернутись не лише власник, а й квартиронаймач із членами його сім`ї, якими є позивачі у даній справі. При цьому, вказує, що, як установлено матеріалами справи, на даний час у квартирі АДРЕСА_1 відсутній власник, який міг би звернутися до суду з позовом про визнання особи такою, що втратила право користування житлом. Відтак, відсутність власника майна, не може бути підставою для позбавлення позивачів можливості звернення до суду за захистом свого порушеного права неналежне користування квартирою. У судовому засіданні позивач та його представник доводи апеляційної скарги підтримали та прохали її задовольнити. Представник відповідача проти задоволення апеляційної скарги заперечував, прохав її відхилити, а рішення місцевого суду залишити без змін. Апеляційний суд, заслухавши суддю-доповідача, вивчивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, вислухавши пояснення учасників процесу, приходить до висновку про часткове задоволення апеляційної скарги з наступних підстав. У відповідності до ч.ч.1-5 ст.263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права . Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Згідно з вимогами ч.1 ст.264 цього Кодексу під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; 5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; 6) як розподілити між сторонами судові витрати; 7) чи є підстави допустити негайне виконання судового рішення; 8) чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову. Як установлено судом першої інстанції та вбачається з матеріалів справи, згідно довідки, виданої КП «ЖЕО №2» Полтавської міської ради за №2541 від 01.10.2020 року, квартира АДРЕСА_1 належить до комунальної форми власності, особовий рахунок оформлено на гуртожиток ВАТ «Полтавський хлібокомбінат» (а.с.9). З вказаної довідки також вбачається, що власником квартири (гуртожитку) являється ВАТ «Полтавський хлібокомбінат», зареєстровано у ній шість осіб, а саме ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (реєстрація з 02.02.2016 року), ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_5 (реєстрація з 08.05.1987 року), ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_6 (реєстрація з 14 січня 2004 року), ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_7 (реєстрація з 12.10.1987 року), ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_4 (реєстрація з 17.12.1999 року), ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 (реєстрація з 17.12.1999 року) (а.с.9). Реєстрація ОСОБА_12 та ОСОБА_1 у квартирі АДРЕСА_2 відбулася згідно рішення № 63 виконавчого комітету Октябрської районної ради народних депутатів від 03.02.1987 року (а.с.11). При цьому, відповідач ОСОБА_3 разом із сином була зареєстрована у гуртожитку хлібокомбінату за адресою: АДРЕСА_3 на підставі листа адміністрації ВАТ «Полтавський хлібокомбінат» про надання згоди на прописку від 22.11.1999 року №09/692 (а.с.15). Згідно відповіді УЖКГ Виконавчого комітету Полтавської міської ради (далі - ПМР) від 28.07.2020 року №01-06-01/12/2213, УЖКГ не володіє інформацією щодо перебування «у Полтавській міській раді на балансі квартири АДРЕСА_1 та статусу житла кв. АДРЕСА_1 . Положення ЗУ «Про житлово-комунальні послуги» від 24.06.2004 року втратили чинність у частині, що регулюють надання послуг з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій, в тому числі в контексті балансоутримувача будинку. Закон України «Про житлово-комунальні послуги» від 09.11.2017 року не містить поняття балансоутримувача будинку. Разом з тим, згідно пункту 3 розділу VI вказаного Закону, раніше укладені договори про надання послуг з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій зберігають чинність до дати набрання чинності договорів про надання послуг з управління багатоквартирним будинком. Таким чином, відповідно до рішення Виконавчого комітету Полтавської міської ради №68 від 04.04.2018 року, КП «ЖЕО №2» ПМР надає споживачам житлового будинку АДРЕСА_4 послуги з утримання будинку і споруд та прибудинкових територій (а.с.12). З відповіді КП «ЖЕО 2» ПМР від 23.07.2020 року за вих. №1157/02 вбачається, що, згідно рішення позачергової 29 сесії 7 скликання від 20.12.2019 року «Про списання багатоквартирних будинків з балансу КП «ЖЕО №2» даний житловий будинок списаний з балансу КП «ЖЕО №2». На даний час КП «ЖЕО №2» є надавачем послуг у даному будинку. Ордер у КП «ЖЕО №2» на вищевказану квартиру відсутній. Квартира АДРЕСА_2 у вищевказаному будинку є гуртожитком ВАТ «Полтавський хлібокомбінат» (а.с.13). З витягу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань станом на 04.12.2020 року ПАТ «Полтавський хлібокомбінат» припинило свою діяльність (а.с.16-17). З копії Технічного паспорту на квартиру від 04.02.2005 року вбачається, що користувачем квартири АДРЕСА_2 КП «ЖЕО №2» є ВАТ «Полтавський хлібокомбінат» (а.с.18-19). Згідно акту про відсутність за місцем проживання від 11 березня 2021 року, мешканці будинку АДРЕСА_4 , а саме квартири АДРЕСА_5 ОСОБА_13 , квартири АДРЕСА_6 ОСОБА_14 , квартири АДРЕСА_7 ОСОБА_15 , квартири АДРЕСА_6 ОСОБА_16 підтвердили, що громадяни ОСОБА_3 та її син ОСОБА_7 із січня 2020 року по даний час у квартирі АДРЕСА_2 КП «ЖЕО № 2» не з`являються і не проживають (а.с.22). Відсутність відповідачів ОСОБА_3 та ОСОБА_7 за місцем проживання з зими 2020 року підтверджено показами свідків ОСОБА_16 , ОСОБА_14 , даними під час опитування 29.06.2021 року адвокатом Дроменко Л.В. (а.с.80-81). З листа КП «ЖЕО №2» ПМР від 18.03.2021 року вбачається, що ОСОБА_3 , ОСОБА_7 з питанням бронювання за ними житлового приміщення - квартири АДРЕСА_1 на час їх відсутності до КП «ЖЕО №2» не зверталися (а.с.82). Відмовляючи в задоволенні позову місцевий суд виходив з безпідставності вимог, оскільки позивачем не доведено порушення, оспорення чи не визнання їхніх прав відповідачами. Окрім того, в оскаржуваному рішенні вказувалось на те, що позивачі не є ані власниками, ані наймодавцями вказаної квартири, а відповідачі були вселені у квартиру (гуртожиток) за рішенням власника ВАТ «Полтавський хлібокомбінат» та не є членами сім`ї позивачів. Проте, такі висновки місцевого суду не в повній мірі відповідають обставинам справи та нормам закону, виходячи з наступного. За змістом ст.4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, установленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів Статтею 47 Конституції України передбачено, що кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше, як на підставі закону за рішенням суду. Згідно із частиною четвертою статті 9 ЖК Української РСР ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Стаття 71 ЖК Української РСР встановлює загальні правила збереження жилого приміщення за тимчасово відсутніми громадянами. За змістом цієї статті при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім`ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців. Якщо наймач або члени його сім`ї були відсутні з поважних причин понад шість місяців, цей строк за заявою відсутнього може бути продовжено наймодавцем, а в разі спору - судом. З аналізу вказаної статті вбачається, що в ній не міститься чіткого визначення того хто може бути позивачем у спорах про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням. Відтак, місцевим судом було помилково зроблено висновок, стосовно того, що, оскільки позивачі у справі не є власниками житла, то їх права діями відповідачів порушені бути не можуть, та вони не вправі пред`являти даний позов. Окрім того, посилання суду в оскаржуваному рішенні на пункт 4 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України» від 02.04.1985 №2, колегія суддів вважає помилковим, оскільки цей пункт стосується врегулювання правовідносини між ЖЕО, як наймодавцем та особою -наймачем, щодо укладеного між ними договору найму житла, що не відповідає обставинам даної справи. Так, з наведеної вище норми ст.71 ЖК Української РСР вбачається, що вичерпного переліку таких поважних причин житлове законодавство не встановлює, у зв`язку з чим указане питання вирішується судом у кожному конкретному випадку, з урахуванням фактичних обставин справи та правил статті 89 ЦПК України щодо оцінки доказів. Отже, збереження жилого приміщення за тимчасово відсутнім наймачем або членом його сім`ї є одним із способів захисту житлових прав фізичних осіб. Відповідно до статті 72 ЖК Української РСР визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку. Аналіз статей 71, 72 ЖК Української РСР дає підстави для висновку, що особа може бути визнана такою, що втратила право користування жилим приміщеннями за двох умов: непроживання особи в жилому приміщенні більше шести місяців та відсутність поважних причин. Саме на позивача процесуальний закон покладає обов`язок довести факт відсутності відповідача понад встановлені статтею 71 ЖК Української РСР строки у жилому приміщенні без поважних причин, чого позивач не довів. Суд зауважує, що початок відліку часу відсутності визначається від дня, коли особа залишила приміщення. Повернення особи до жилого приміщення, яке вона займала, перериває строк тимчасової відсутності. При тимчасовій відсутності за особою продовжує зберігатись намір ставитися до жилого приміщення як до свого постійного місця проживання, тому при розгляді позову про визнання особи такою, що втратила право на жилу площу, суд повинен ретельно дослідити обставини, які мають значення для встановлення причин довготривалої відсутності. Указане відповідає роз`ясненням, наданим судам у пункті 10 постанови Пленуму Верховного Суду України №2 від 12 квітня 1985 року «Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України», відповідно до якого у справах про визнання наймача або члена його сім`ї таким, що втратив право користування жилим приміщенням (стаття 71 ЖК Української РСР), необхідно з`ясовувати причини відсутності відповідача понад встановлені строки. У разі їх поважності (перебування у відрядженні, у осіб, які потребують догляду, внаслідок неправомірної поведінки інших членів сім`ї тощо) суд може продовжити пропущений строк. Як убачається з акту про відсутність за місцем проживання від 11 березня 2021 року, мешканці будинку АДРЕСА_4 , а саме ОСОБА_13 , ОСОБА_14 , ОСОБА_15 , ОСОБА_16 підтвердили, що громадяни ОСОБА_3 та її син ОСОБА_7 з січня 2020 року по даний час у квартирі АДРЕСА_2 КП «ЖЕО № 2» не з`являються і не проживають (а.с.22). Окрім того, позивачі вказують, що відповідачі комунальні платежі не сплачують, хоча такі нараховуються на всіх зареєстрованих у квартирі осіб. При цьому, колегія суддів не приймає до уваги як належні та допустимі докази, заяви ОСОБА_16 , ОСОБА_14 від 26.06.2021 року, які вказували про відсутність відповідачів ОСОБА_3 та ОСОБА_7 за місцем проживання з зими 2020 року, оскільки вказані особи не можуть вважатися свідками в цивільному процесі, так як отримані від них пояснення були отримані не в судовому засіданні та вказані особи не оголошували присягу (а.с.80-81). Як убачається зі змісту позову, в ньому зазначалось, що відповідачі проживають у Республіці Польща. Також, із заяви ОСОБА_3 від 12.08.2021 року, убачається, що остання разом з сином ОСОБА_7 перебуває за межами України у зв`язку з роботою (а.с.113). Ця обставина підтверджується наявними у матеріалах справи копіями Строкових трудових договорів від 02.12.2019 року та від 30.05.2020 року, укладених ОСОБА_3 з роботодавцем ОСОБА_17 на строк з 02.12.2019р. по 29.05.2020р. та на строк з 30.05.2020р. по 04.03.2023р. відповідно. Працевлаштування ОСОБА_7 в м. Лодзь (Республіка Польща) в період з 05.02.2020р. по 06.12.2020р. підтверджується Свідоцтвом праці від 07.12.2020 року. Частиною третьою статті 71 ЖК Української РСР визначено, що жиле приміщення зберігається за тимчасово відсутнім наймачем або членами його сім`ї понад шість місяців у випадках, зокрема, тимчасового виїзду з постійного місця проживання за умовами і характером роботи або у зв`язку з навчанням (учні, студенти, стажисти, аспіранти тощо), у тому числі за кордоном, - протягом усього часу виконання цієї роботи або навчання. Також, колегія суддів приходить до висновку, що несплата відповідачами комунальних платежів не є підставою, згідно зі статями 71, 72 ЖК Української РСР для визнання їх такими, що втратили право користування житловим приміщенням, тому що не може безумовно свідчити про втрату інтересу ОСОБА_3 та ОСОБА_7 до спірного житла. Заінтересованість ОСОБА_3 в користуванні спірним житловим приміщенням підтверджується наявними у справі доказами, зокрема, її позовом до ВАТ «Полтаваобленерго», Полтавського хлібокомбінату про визнання відключення електропостачання неправомірним, зобов`язання укладення договору на користування електричною енергією (справа №2-2966/07), який було задоволено. У 2012 році ОСОБА_3 зверталася до КП ЖЕО-2 щодо надання дозволу на приватизацію 1/2 частини квартири АДРЕСА_1 та з позовом в своїх інтересах та в інтересах ОСОБА_7 до виконкому Полтавської міської ради, КП ЖЕО №2, ВАТ «Полтавський хлібокомбінат», арбітражного керуючого Кундас В.А. про визнання права власності на частину квартири (справа №2-1622/95/2012). Таким чином, ОСОБА_3 та ОСОБА_7 інтерес до належної їм частини квартири не втрачали, а у зв`язку із характером їх роботи за межами України, вони не в змозі постійно проживати у спірному житлі, проте, там зберігаються їх меблі, речі, а іншого житла вони не мають. З огляду на наведене, апеляційний суд приходить до висновку, що належні та допустимі докази на підтвердження не проживання без поважних причин ОСОБА_3 та ОСОБА_7 у квартирі АДРЕСА_1 (гуртожитку) більше шести місяців, відсутні, а тому таке втручання у право відповідачів є протиправним та не може вважатись виправданим. Окрім того, апеляційний суд приймає до уваги, що втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення Європейського суду з прав людини у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства» від 13 травня 2008 року пункт 50, «Кривіцька та Кривіцький проти України» від 02 грудня 2010 року). Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенції), якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві» (рішення у справі «Савіни проти України» від 18 грудня 2008 року). У пункті 36 рішення від 18 листопада 2004 року у справі «Прокопович проти Росії» Європейський суд з прав людини зазначив, що концепція «житла» за змістом статті 8 Конвенції не обмежена житлом, яке зайняте на законних підставах або встановленим у законному порядку. «Житло» - це автономна концепція, що не залежить від класифікації у національному праві. Тому чи є місце конкретного проживання «житлом», що б спричинило захист на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин справи, а саме - від наявності достатніх триваючих зв`язків з конкретним місцем проживання (рішення Європейського суду з прав людини по справі «Баклі проти Сполученого Королівства» від 11 січня 1995 року, пункт 63). Доводи апеляційної скарги стосовно необхідності врахування акту про відсутність відповідачів за постійним місцем проживання висновків суду, з урахуванням зазначених вище фактичних обставин справи та норм права, не спростовують, за сукупності досліджених при розгляді справи доказів, а зводяться до переоцінки доказів. Відповідно до п.4 ст.376 ЦПК України зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частин. З урахуванням наведеного вище, апеляційний суд прийшов до висновку про відмову в даному позові, проте підстави такого рішення є відмінними від визначених в оскаржуваному заочному рішенні, оскільки суд першої інстанції помилково вказував, як на підставу для відмови на те, що позивачі не можуть пред`являти відповідні вимоги до відповідачів, оскільки не є власниками спірного житла. Ураховуючи, що зазначене не призвело до неправильного вирішення спору, колегія суддів дійшла висновку про необхідність зміни мотивувальної частини оскаржуваного рішення, виклавши її в редакції цієї постанови. Інші доводи апеляційної скарги є безпідставними та колегією суддів до уваги не приймаються. Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (пункт 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України»). У відповідності до п.п.3,4 ч.1 ст.376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. Керуючись ст.ст.367,374, п.п.3,4 ч.1 ст.376, ст.ст.382,383 ЦПК України, суд П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , - задовольнити частково. Заочне рішення Октябрського районного суду м. Полтава від 02 липня 2021 року в частині обґрунтування підстав відмови у задоволенні позовних вимог, - змінити, виклавши мотивувальну частину в редакції даної постанови. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена протягом тридцяти днів з дня її проголошення шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду. ГОЛОВУЮЧИЙ Т.О. Кривчун СУДДІ О.В. Прядкіна О.В. Чумак Повний текст постанови виготовлено 29.09.2021 року.