Постанова Київський апеляційний суд № 752/16839/16-ц

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Справа № 752/16839/16-ц Головуючий у суді І інстанції Колдіна О.О. Провадження № 22-ц/824/7891/2021 Доповідач у суді ІІ інстанції Ігнатченко Н.В. П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 22 вересня 2021 року м. Київ Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого - Ігнатченко Н.В., суддів: Голуб С.А., Таргоній Д.О., за участю секретаря судового засідання - Войтенко О.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Київського апеляційного суду у порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 30 листопада 2020 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи: товариство з обмеженою відповідальністю «Територіальне міжгосподарче об`єднання «Ліко-Холдінг», приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Морозова Світлана Володимирівна, ОСОБА_3 , про визнання недійсним пункту договору купівлі-продажу майнових прав, в с т а н о в и в: У жовтні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , в якому просив визнати недійсним пункт 10.1. договору купівлі-продажу майнових прав на нерухоме майно, укладеного 31 жовтня 2011 року між ТОВ «Територіальне міжгосподарче об`єднання «Ліко-Холдінг» та ОСОБА_2 , посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Морозовою С.В. та зареєстрованого в реєстрі за № 14676, в частині: «Покупець свідчить, що грошові кошти, що передаються в якості плати за майнові права на квартиру є спільною сумісною власністю подружжя з її ж чоловіком ОСОБА_3 , який окремою заявою, справжність підпису на якій засвідчено Морозовою С.В. приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу 31 жовтня 2011 року за реєстровим № 14675, надав згоду на придбання майнових прав на квартиру». На обґрунтування позовних вимог зазначено, що ОСОБА_1 та його матері ОСОБА_2 було виділено державну грошову допомогу в розмірі 30 % вартості нормативної площі за програмою «Державний фонд сприяння молодіжному житловому будівництву» як особам, які перебували на квартирному обліку та потребували покращення житлових умов із 3 лютого 1997 року. Всі умови договору фінансування будівництва стосувались сторін у справі. ОСОБА_3 , будучи чоловіком відповідача, на квартирному обліку не перебував та не потребував покращення житлових умов, а отже і не мав права на отримання державної підтримки у вигляді компенсації 30 % вартості нормативної площі доступного житла. У подальшому позивач та відповідач набули право власності на квартиру АДРЕСА_1 у спільну часткову власність та їм належить по 1/2 частині зазначеного житла кожному. Позивач вказав, що пункт 10.1. договору купівлі-продажу майнових прав на нерухоме майно від 31 жовтня 2011 року, укладеного між ТОВ «Територіальне міжгосподарче об`єднання «Ліко-Холдінг» та ОСОБА_2 ,передбачено, що відповідач свідчить про те, що грошові кошти, які передаються в якості плати за майнові права на квартиру є спільною сумісною власністю подружжя з ОСОБА_3 , який окремою заявою надав згоду на придбання майнових прав на квартиру. Зазначений пункт договору порушує права позивача, оскільки ОСОБА_3 претендує на 1/2 частину квартири АДРЕСА_1 , хоча в акті реалізації майнових прав, який складений відповідно до умов договору купівлі-продажу майнових прав на спірну квартиру, зазначається, що покупці, якими є ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , виконали умови договору, сплативши грошові кошти в повному обсязі, а в подальшому квартира була передана сторонам у спільну часткову власність.Джерелом придбання квартири не були кошти подружжя ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , останній не мав жодного доходу, не приймав участі у фінансуванні будівництва, однак заявляє свої права на спірну квартиру. Тому, з метою захисту свого права власності позивач просив визнати недійсним пункт 10.1. договору купівлі-продажу майнових прав від 31 жовтня 2011 року. Рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 30 листопада 2020 року у задоволенні позову відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що в ході судового розгляду не знайшло свого підтвердження порушення прав позивача саме з боку відповідача і такі обставини не зазначено при зверненні до суду, а також ураховуючи те, що при включенні до умов договору купівлі-продажу майнових прав від 31 жовтня 2011 року пункту 10.1. щодо надання згоди іншим із подружжя на придбання цінного майна були дотримані вимоги чинного законодавства, відсутні правові підстави для задоволення позову. Не погоджуючись з вказаним судовим рішенням, позивач звернувся з апеляційною скаргою, в якій просить його скасувати,з мотивів неповного з`ясування судом першої інстанції обставин, що мають значення для справи, неправильного застосування норм матеріального та порушення норм процесуального права, і ухвалити нове рішення про задоволення позову. Доводи апеляційної скарги зводяться до того, що включення до договору купівлі-продажу майнових прав на нерухоме майно від 31 жовтня 2011 року пункту 10.1. стосується охоронюваних інтересів позивача, як власника частини спірної квартири, оскільки вказаний договір є правовстановлюючим документом щодо вказаного нерухомого майна та передбачає потенційну можливість виникнення прав у особи, яка не є її власником, і не має жодного відношення до державної програми, яка передбачала державну підтримку осіб, що потребують поліпшення житлових умов. Висновок суду першої інстанції щодо відсутності факту порушення прав позивача є передчасним з огляду на те, що предмет даної справи стосується в першу чергу не власне прав позивача, а його охоронюваного законом інтересу щодо непорушності права власності, так як наявність у договорі купівлі-продажу такого пункту створює загрозу порушення належного позивачу права власності та передбачає наявність потенційних прав на об`єкт нерухомості у сторонньої особи - ОСОБА_3 . Крім цього, жодних правових наслідків пункт 10.1. договору купівлі-продажу майнових прав на нерухоме майно не створив і взагалі не був спрямований на їх створення. У відзиві на апеляційну скаргу третя особа ОСОБА_3 проситьвідмовити у задоволенні апеляційної скарги, посилаючись на законність та обґрунтованість оскаржуваного судового рішення. Відзиви інших учасників справи на апеляційну скаргу до суду апеляційної інстанції не надійшли. Відповідач подала до суду апеляційної інстанції заяву про визнання апеляційної скарги. Заслухавши доповідь судді апеляційного суду, пояснення учасників справи, що з`явилися в судове засідання, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів та вимог апеляційної скарги, а також відзиву на неї, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення з таких підстав. За правилом частин першої, другої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Відповідно до вимог статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Судом встановлено, що відповідач ОСОБА_2 перебувала на квартирному обліку та була включена до першочергового списку науково-педагогічних працівників, які потребують поліпшення житлових умов із 3 лютого 1997 року. 13 жовтня 2011 року між Іпотечним центром в м. Києві та Київській області Державної спеціалізованої фінансової установи «Державний фонд сприяння молодіжному житловому будівництву» та ОСОБА_2 укладено договір № 390 про обслуговування коштів для будівництва (придбання) доступного житла, відповідно до якого сторони домовились про обслуговування коштів з метою фінансування будівництва (придбання) доступного житла за державної підтримки та отримання у власність відповідача об`єкта фінансування, яким є однокімнатна квартира АДРЕСА_1 . Згідно із пунктами 2.7., 2.8. вказаного договору державна підтримка надається відповідачу з урахуванням кількості двох осіб у сім`ї в розмірі 113 426 грн, інша частина грошових коштів в розмірі 307 722 грн, а також сума винагороди за обслуговування коштів в розмірі 2 948,04 грн сплачується ОСОБА_2 31 жовтня 2011 року між ТОВ «Територіальне міжгосподарче об`єднання «Ліко-Холдінг» та ОСОБА_2 укладено договір купівлі-продажу майнових прав на нерухоме майно, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Морозовою С.В. за реєстровим № 14676, за умовами якого товариство, як продавець, зобов'язалося передати у власність відповідача, а остання, як покупець, зобов'язалася прийняти майнові права на квартиру АДРЕСА_1 . Відповідно до пункту 6.1. цього договору вартість майнових прав на квартиру за згодою сторін становить 421 148 грн, які відповідач зобов'язалася внести частинами в порядку, передбаченому пунктом 6.2. зазначеного договору до завершення будівництва. Пунктом 10.1. договору купівлі-продажу майнових прав передбачено наступне застереження: «Покупець свідчить, що грошові кошти, що передаються в якості плати за майнові права на квартиру є спільною сумісною власністю подружжя з її ж чоловіком ОСОБА_3 , який окремою заявою, справжність підпису на якій засвідчено Морозовою С.В. приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу 31 жовтня 2011 року за реєстровим № 14675, надав згоду на придбання майнових прав на квартиру». Встановлено, що 29 липня 2013 року між ТОВ «Територіальне міжгосподарче об`єднання «Ліко-Холдінг»та відповідачем ОСОБА_2 , позивачем ОСОБА_1 підписано акт № 189 реалізації майнових прав на квартиру (шляхом прийому-передачі квартири) згідно договору купівлі-продажу майнових прав на нерухоме майно від 31 жовтня 2011 року, який посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Морозовою С.В. і зареєстрований в реєстрі за № 14676, відповідно до якого товариство передало сторонам у справі квартиру АДРЕСА_1 у спільну часткову власність у рівних частках. 25 липня 2013 року між ТОВ «Територіальне міжгосподарче об`єднання «Ліко-Холдінг»та ОСОБА_2 , ОСОБА_1 підписано протокол погодження вартості майнових прав згідно пункту 6.4. договору купівлі-продажу майнових прав на нерухоме майно від 31 жовтня 2011 року, а 29 липня 2013 року - акт підтвердження прийому-передачі квартири АДРЕСА_1 . 26 вересня 2013 року позивачу та відповідачу були видані свідоцтва про право власності на нерухоме майно, а саме: на 1/2 частину однокімнатної квартири АДРЕСА_1 , загальною площею 47,5 кв. м, кожному з одночасною реєстрацією права спільної часткової власності в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Стаття 15 ЦК України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного судочинства. Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Частиною другою статті 16 ЦК України визначено способи здійснення захисту цивільних справ та інтересів судом, одним із яких може бути визнання правочину недійсним. Частиною першою статті 215 ЦК України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається (частина друга статті 215 ЦК України). Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оскаржуваний правочин) (частина третя статті 215 ЦК України). В силу положень частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2019 року у справі № 643/17966/14-ц (провадження № 14-203цс19) вказано, що стаття 204 ЦК України закріплює презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов`язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. Таким чином, у разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню. Отже, при вирішенні позову про визнання недійсним оскаржуваного правочину підлягають застосуванню загальні приписи статей 3, 15, 16 ЦК України, які передбачають право кожної особи на судовий захист саме порушеного цивільного права. За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину й має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, що передбачені законом, але й визначено, чи було порушене цивільне право особи, на захист якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушене, в чому полягає його порушення, оскільки в залежності від цього визначається належний спосіб захисту порушеного права, якщо воно мало місце. За змістом частин першої - третьої, п`ятої та шостої статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Визнаючи угоду недійсною на підставі частини першої статті 203 ЦК України, суди у рішенні мають встановити, якому саме закону чи іншому нормативному акту оспорювана угода не відповідає. При чому, виконання чи невиконання сторонами зобов`язань, які виникли з правочину, має значення лише для визначення наслідків його недійсності, а не для визнання правочину недійсним. Відповідно до пункту 7 постанови Пленуму Верховного суду України від 6 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом. Нормами цивільного законодавства України передбачено як визнання правочину недійсним в цілому, так і визнання недійсними окремих його положень, а також передбачено можливість визнання правочину недійсним в цілому, якщо недійсність окремих його положень тягне за собою недійсність інших його частин і недійсність правочину в цілому. Відповідно до принципу диспозитивності цивільного судочинства, при ухваленні судового рішення суд не може виходити за межі позовних вимог, а правом визначати предмет та підставу позову наділений виключно позивач (статті 13, 43, 49, 175 ЦПК України). Звертаючись до суду з вимогами до ОСОБА_2 , позивач просив визнати недійсним пункт 10.1. договору купівлі-продажу майнових прав на нерухоме майно, укладеного 31 жовтня 2011 року між ТОВ «Територіальне міжгосподарче об`єднання «Ліко-Холдінг» та ОСОБА_2 , посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Морозовою С.В. та зареєстрованого в реєстрі за № 14676, в частині того, що відповідач, як покупець, свідчить, що грошові кошти, які передаються в якості плати за майнові права на квартиру є спільною сумісною власністю подружжя з її ж чоловіком ОСОБА_3 , який окремою заявою, справжність підпису на якій засвідчено Морозовою С.В. приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу 31 жовтня 2011 року за реєстровим № 14675, надав згоду на придбання майнових прав на квартиру, посилаючись на те, що третя особа ОСОБА_3 не приймав участі у фінансуванні будівництва, не потребував поліпшення житлових умов, однак не визнає прав позивача на частину спірної квартири. Тобто, за змістом позовних вимог, ОСОБА_1 оспорює в судовому порядку договір купівлі-продажу майнових прав на нерухоме майно в частині надання нотаріально засвідченої згоди одному з подружжя іншим для укладення правочину щодо придбання майнових прав на об`єкт нерухомості за кошти, які є спільною сумісною власністю подружжя. За змістом статті 190 ЦК України майном як особливим об`єктом вважається річ, сукупність речей, а також майнові права та обов`язки. Майнові права є неспоживчою річчю та визнаються речовими правами. Майнове право, що є предметом договору купівлі-продажу - це обумовлене право набуття у майбутньому права власності на нерухоме майно (право під відкладною умовою), яке виникає тоді, коли виконані певні, але не всі правові передумови, що є необхідними й достатніми для набуття речового права. Майновими визнаються будь-які права, пов`язані з майном, відмінні від права власності, у тому числі права, які є складовою частиною права власності (права володіння, розпорядження, користування), а також інші специфічні права та право вимоги. Майнове право, яке можна визначити як право очікування, є складовою частиною майна як об`єкта цивільних прав. Відповідно до статті 655 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму. Істотними умовами договору купівлі-продажу, за загальним правилом, є умови про предмет та ціну. Інші умови договору купівлі-продажу можуть набувати значення істотних, якщо щодо них є безпосередня вказівка в інших правових нормах. Згідно з частиною третьою статті 65 СК України для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена. При цьому закон не пов`язує наявність чи відсутність згоди усіх співвласників на укладення договору ні з добросовісністю того з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна, ні третьої особи - контрагента за таким договором і не ставить питання оскарження договору в залежність від добросовісності сторін договору (правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18). Позивач в обґрунтування своїх позовних вимог не зазначає, в чому саме полягає недійсність оспорюваного пункту правочину та які вимоги закону не були дотримані при включені його до умов договору купівлі-продажу майнових прав від 31 жовтня 2011 року. Як свідчать матеріли справи та не заперечувалося її учасниками, з 21 травня 2004 року відповідач ОСОБА_2 та третя особа ОСОБА_3 перебували у зареєстрованому шлюбі, який на підставі рішення Солом`янського районного суду м. Києва від 10 липня 2014 року було розірвано. Згідно з частиною четвертою статті 203 ЦК України правочин має вчинятись у формі, встановленій законом, а відтак згода одного з подружжя на придбання цінного майна мала бути надана в письмовій формі. Колегія суддів враховує, що для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права. У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 27 січня 2020 року в справі № 761/26815/17 (провадження № 61-16353сво18) зроблено висновок, що недійсність правочину, договору, акту органу юридичної особи чи документу як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність правочину, договору, акту органу юридичної особи чи документу не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим. У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 11 червня 2020 року в справі № 281/129/17 (провадження № 61-14661св19) зроблено висновок по застосуванню частини першої статті 203 ЦК України та вказано, що під змістом правочину розуміється сукупність умов, викладених в ньому. Зміст правочину, в першу чергу, має відповідати вимогам актів цивільного законодавства, перелічених в статті 4 ЦК України. Втім, більшість законодавчих актів носять комплексний характер, і в них поряд із цивільно-правовими можуть міститися норми різноманітної галузевої приналежності. За такої ситуації необхідно вести мову про те, що зміст правочину має не суперечити вимогам, встановленим у цивільно-правовій нормі, хоча б вона містилася в будь-якому нормативно-правовому акті, а не лише акті цивільного законодавства. Під вимогами, яким не повинен суперечити правочин, мають розумітися ті правила, що містяться в імперативних нормах. Як вбачається зі змісту позовної заяви, ОСОБА_1 вказуєпідставою звернення до суду з даним позовом порушення його права власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_1 з боку ОСОБА_3 , який звернувся до суду з іншим позовом, зокрема, про визнання за ним майнових прав на 1/4 частку у спірній квартирі. Проте, у цьому випадку, позивач звернувся з позовом про визнання недійсним пункту договору купівлі-продажу майнових прав саме до ОСОБА_2 , не обґрунтовуючи в чому полягає порушення його прав та інтересів з боку цього відповідача саме на момент укладення зазначеного правочину, стороною якого він не був, і у який спосіб буде відновлено його право, як нинішнього співвласника 1/2 частини квартири, право на яке він набув, в тому числі на підставі оспорюваного договору. У пункті 39 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26 лютого 2020 року у справі № 304/284/18 (провадження № 14-517цс19) зазначено, що належним відповідачем має бути така особа, за рахунок якої можливо задовольнити позовні вимоги. Суд захищає порушене право чи охоронюваний законом інтерес позивача саме від відповідача (близькі за змістом висновки сформульовані у пункті 7.17 постанови Великої Палати Верховного Суду від 25 червня 2019 року у справі № 910/17792/17). Якщо позовна вимога заявлена до особи, яка не є учасником спірних правовідносин (тобто, не до тієї особи, яка має відповідати за цією вимогою), така особа є неналежним відповідачем. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц (провадження № 14-61цс18) зроблено висновок, що пред`явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для відмови у відкритті провадження у справі, оскільки заміна неналежного відповідача здійснюється в порядку, визначеному ЦПК України. За результатами розгляду справи суд відмовляє в позові до неналежного відповідача та приймає рішення по суті заявлених вимог щодо належного відповідача. Тобто, визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи, а не на стадії відкриття провадження. Крім того, у постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 липня 2020 року в справі № 670/23/18 (провадження № 61-1621св19) зроблено висновок, що у справі за позовом заінтересованої особи про визнання недійсним договору як відповідачі мають залучатись всі сторони правочину, а тому належними відповідачами є сторони оспорюваного договору, а не одна із них. Таким чином суд першої інстанції при оцінці доводів позивача щодо порушення його прав та інтересів оспорюваним пунктом договору купівлі-продажу майнових прав на нерухоме майно обґрунтовано констатував, що в ході судового розгляду не знайшло свого підтвердження порушення прав позивача саме з боку визначеного ним відповідача і такі обставини не зазначено при зверненні до суду, а також при включенні до умов договору купівлі-продажу майнових прав від 31 жовтня 2011 року пункту 10.1. щодо надання згоди іншим із подружжя на придбання цінного майна були дотримані вимоги чинного законодавства. З урахуванням наведеного, висновок районного суду про відсутність правових підстав для визнання недійсним пункту 10.1. договору купівлі-продажу майнових прав на нерухоме майно, укладеного 31 жовтня 2011 року між ТОВ «Територіальне міжгосподарче об`єднання «Ліко-Холдінг» та ОСОБА_2 , посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Морозовою С.В. та зареєстрованого в реєстрі за № 14676, в частині: «Покупець свідчить, що грошові кошти, що передаються в якості плати за майнові права на квартиру є спільною сумісною власністю подружжя з її ж чоловіком ОСОБА_3 , який окремою заявою, справжність підпису на якій засвідчено Морозовою С.В. приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу 31 жовтня 2011 року за реєстровим № 14675, надав згоду на придбання майнових прав на квартиру», є правильним та справедливим, оскільки цей правочин за своїм змістом не суперечить вимогами закону і не порушує прав та інтересів позивача, а позовні вимоги пред`явленні до неналежного суб`єктного складу відповідачів. Посилання апеляційної скарги на те, що предмет даної справи стосується в першу чергу не власне прав позивача, а його охоронюваного законом інтересу щодо непорушності права власності, оскільки наявність у договорі купівлі-продажу такого пункту створює загрозу порушення належного позивачу права власності та передбачає наявність потенційних прав на об`єкт нерухомості у ОСОБА_3 , відхиляються колегією суддів з огляду на те, що об`єктом захисту є порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес і саме вони є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту. Як вказав Європейський суд з прав людини, пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Оскаржуване судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення. За таких обставин, суд першої інстанції правильно встановив правову природу заявленого позову, в достатньому обсязі визначився з характером спірних правовідносин та їх суб`єктним складом, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і надав їм належну оцінку в силу вимог статей 12, 13, 81, 83, 89 ЦПК України, правильно встановив обставини справи, в результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам статей 263, 264 ЦПК України, підстави для його скасування з мотивів, які викладені в апеляційній скарзі, відсутні. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення. Оскільки апеляційна скарга залишається без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін, то розподіл судових витрат у вигляді сплаченого позивачем судового збору за розгляд справи в апеляційному суді відповідно до вимог статей 141, 382 ЦПК України не проводиться. Керуючись статтями 367 - 369, 372, 374, 375, 381 - 384 ЦПК України, суд п о с т а н о в и в: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 30 листопада 2020 року - без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів до Верховного Суду виключно у випадках, передбачених у частині другій статті 389 ЦПК України. Головуючий Н.В. Ігнатченко Судді: С.А. Голуб Д.О. Таргоній