Постанова 4824 № 755/19709/20

Постанова Іменем України 21 вересня 2021 року м. Київ провадження №22-ц/824/11437/2021 Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого судді - Мазурик О.Ф., суддів - Желепи О.В., Кравець В.А., за участю секретаря Ратушного А.В., розглянув у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Дніпровського районного суду м. Києва в складі судді Яровенко Н.О. від 21 травня 2021 року у справі №755/19709/20 Дніпровського районного суду м. Києва за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа - Дніпровський районний відділ Головного управління Державної міграційної служби України в м. Києві, про усунення перешкод у здійсненні права користування житлом шляхом виселення та зняття з реєстрації, В С Т А Н О В И В: В грудні 2020 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , в якому просила усунути їй перешкоди у користуванні житловим приміщенням, належному їй на праві власності, шляхом виселення відповідача з квартири АДРЕСА_1 , та зобов`язати Дніпровський районний відділ Головного управління Державної міграційної служби України в м. Києві зняти з реєстрації ОСОБА_2 у даній квартирі. Позовні вимоги мотивувала тим, що відповідач є її колишнім чоловіком, у шлюбі з яким вона перебувала з 11.12.2002 по 24.04.2008. В них є спільна дитина - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . 27 вересня 2006 року вона приватизувала кімнату АДРЕСА_2 . Дана кімната належить їй та сину в рівних долях 13/100. Під час шлюбу відповідач вселився у спірну кімнату за її згодою, а 19.10.2006 його було зареєстровано за даною адресою. Зазначила, що після розірвання шлюбу припинилась обставина, яка була підставою набуття відповідачем права користування житловим приміщенням. Додала, що вона з відповідачем не є однією сім`єю, не пов`язана спільним побутом і вони не мають взаємних обов`язків. Однак, незважаючи на це, відповідач, втративши статус члена сім`ї, відмовляється звільнити житло і до цього часу продовжує в ньому проживати, чим унеможливлює її право на користування своїм житлом, оскільки спірна квартира складається з однієї кімнати, що в свою чергу робить неможливим її проживання в ній з дорослим сином (17 років), та з відповідачем, з яким припинено шлюбні відносини. Позивачка, посилаючись на вказані обставини та положення ст. 319, 391, 395, 406 ЦК України, просила позов задовольнити. Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 21 травня 2021 року в задоволенні позову відмовлено. Не погоджуючись з вказаним рішенням суду, позивачка подала апеляційну скаргу, посилаючись на те, що рішення суду є незаконним та необґрунтованим, ухвалене з неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права, без повного з`ясування обставин, що мають значення для правильного вирішення справи. В обґрунтування апеляційної скарги посилалася на те, що суд дійшов помилкового висновку про те, що обставина, яка стала підставою для встановлення сервітуту не припинилась, оскільки відповідач, будучи з 19.10.2006 зареєстрований під час шлюбу сторін у спірній квартирі почав проживати тільки з кінця 2015 року і з дозволу ОСОБА_1 , яка особисто надала ключі від квартири. Зазначила, що до такого висновку суд першої інстанції дійшов без повного та всебічного дослідження всіх обставин справи, зокрема, суд не взяв до уваги, що з дня реєстрації відповідача у спірній квартирі сторони в ній не проживали, а разом з дитиною проживали за іншою адресою у її матері. Після розірвання шлюбу вони ще деякий час проживали у квартирі її матері, а згодом відповідач виїхав до Федеративної Республіки Нігерія. Після повернення відповідача в Україну вона не виявила бажання з ним проживати. Також суд не врахував, що в жовтні 2015 року на підставі реєстрації відповідач вселився у спірне житло. Ключі від квартири останній витребував у неї через поліцію, мотивуючи це тим, що він у спірній квартирі прописаний, у зв`язку з чим під протокол поліції та у присутності працівників правоохоронних органів вона була вимушена передати ключі за умови, що згодом, як тільки відповідач знайде інше житло, ключі їй поверне та звільнить квартиру. Дані обставини були встановлені судом, однак суд надав цим обставинам оцінку як добровільну передачу ключів та як наслідок дійшов висновку, що обставина, яка стала підставою для встановлення сервітуту не припинилася. Вказувала, що з дня реєстрації - 19.10.2006 відповідач у квартирі не проживав жодного дня до жовтня 2015 року і після реєстрації місця проживання набув особистий сервітут, що полягав у праві користуванні квартирою під час перебування у шлюбі. Вважала, що оскільки відповідач у спірну квартиру вселився вкінці 2015 року вже не будучи членом сім`ї власника цього житла, проте маючи формальну реєстрацію, що виникла на підставі шлюбу, який у 2008 році розірвано, без згоди власника житла, під впливом поліції, та за умови короткотривалого перебування, допоки не знайде інше житло, існують правові підстави для виселення ОСОБА_4 із спірного житлового приміщення з підстав, передбачених ст. 406 ЦК України. Додала, що оскільки вона з відповідачем спільним побутом не пов`язана, то на її вимогу, як власника житла, право користування відповідачем спірною квартирою підлягає припиненню на підставі ч. 2 ст. 406 ЦК України. Судом неправильно встановлено обставини щодо утримання відповідачем спірного майна, зокрема проведення поточного ремонту у квартирі, оскільки в матеріалах справи відсутні докази на підтвердження даної обставини. До того ж, вона як власник квартири не надавала дозволу на проведення будь-яких будівельних або ремонтних робіт, а відповідно до ст. 383 ЦК України, саме власник може здійснювати на свій розсуд ремонт і зміни у квартирі. Судом також неправильно встановлено обставини щодо сплати відповідачем житлово-комунальних послуг, оскільки останнім не надано до суду належних доказів. За вказаних обставин, просила скасувати рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 21 травня 2021 року та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити у повному обсязі. Заперечуючи проти апеляційної скарги, відповідач подав відзив, в якому посилаючись на те, що він правомірно вселився до спірного житла і доводи апеляційної скарги такої обставини не спростовують, просив у задоволенні скарги відмовити, а рішення суду залишити без змін, як законне та обґрунтоване. Позивачка та її представники ОСОБА_5 , ОСОБА_6 в судовому засіданні апеляційну скаргу підтримали та просили задовольнити з підстав, наведених в ній. Відповідач та його представник ОСОБА_7 в судовому засіданні проти задоволення апеляційної скарги заперечували, просили залишити без задоволення, а рішення без змін. Представник відповідача пояснила суду, що ОСОБА_1 забезпечена іншим житлом, а саме зареєстрована у квартирі своєї матері, де і проживає. Третя особа, належним чином повідомлена про день, час та місце розгляду справи, в судове засідання свого представника не направила. Відповідно до ч. 2 ст. 372 ЦПК України, колегія суддів вважає за можливе розглянути справу за відсутності представника третьої особи. Колегія суддів, заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення осіб, які з`явилися в судове засідання, перевіривши доводи апеляційної скарги, законність та обґрунтованість рішення суду в межах апеляційного оскарження та вимог, що заявлялись у суді першої інстанції, дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступного. Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з відсутності правових підстав для їх задоволення. Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції та вважає його правильним з наступних підстав. Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. Згідно із частиною першою статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб. Права члена сім`ї власника житла на користування цим житлом визначено у статті 405 ЦК України, у якій зазначено, що члени сім`ї власника житла, які проживають разом із ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником. Член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім`ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом. У статті 406 ЦК України унормовано питання припинення сервітуту. Сервітут припиняється у разі, зокрема, припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту. Сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення. Сервітут може бути припинений в інших випадках, встановлених законом. Отже, при розгляді питання про припинення права користування колишнього члена сім`ї власника житла, суди мають приймати до уваги як формальні підстави, передбачені статтею 406 ЦК України, так і зважати на те, що сам факт припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням, та вирішувати спір з урахуванням балансу інтересів обох сторін. Положення статті 406 ЦК України у спорі між власником та колишнім членом його сім`ї з приводу захисту права власності на житлове приміщення, можуть бути застосовані за умови наявності таких підстав - якщо сервітут був встановлений, але потім припинився. Однак встановлення такого сервітуту презюмується на підставі статті 402, частини першої статті 405 ЦК України. Дійсна сутність відповідних позовних вимог має оцінюватись судом виходячи з правових та фактичних підстав позову, наведених у позовній заяві, а не лише тільки з формулювань її прохальної частини, які можуть бути недосконалими. У всякому разі неможливість для власника здійснювати фактичне користування житлом (як і будь-яким нерухомим майном) через його зайняття іншими особами не означає втрату власником володіння такою нерухомістю. Даний правовий висновок висловлено Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 13.10.2020 у справі №447/455/17 (провадження №14-64цс20). Аналогічний висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.07.2018 у справі №353/1096/16-ц (провадження №14-181цс18). Крім того, Велика Палата Верховного Суду у вказаній вище постанові від 13.10.2020 зазначила, що при розгляді справи по суті у даних правовідносинах необхідно звертати увагу на баланс інтересів сторін спору. Зокрема, питання про визнання припиненим права користування житлом та зобов`язання відповідача звільнити житло у контексті пропорційності застосування такого заходу має оцінюватися з урахуванням обставин щодо об`єкта нерухомого майна та установлених статтею 50 ЖК Української РСР вимог, що ставляться до жилих приміщень, а також наявності чи відсутності іншого житла. З матеріалів справи вбачається, що сторони перебували в зареєстрованому шлюбі з 11 грудня 2002 року до 24 квітня 2008 року, що підтверджується свідоцтвом про одруження серії НОМЕР_1 та свідоцтвом про розірвання шлюбу серії НОМЕР_2 (а.с. 25, 26). Від даного шлюбу у позивача та відповідача народилась дитина - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 (а.с. 24). Відповідно до свідоцтва про право власності на житло від 27 вересня 2006 року, ОСОБА_1 та ОСОБА_3 в рівних долях на праві спільної сумісної власності належить 13/100 квартири АДРЕСА_3 (а.с. 17). 19 жовтня 2006 року, тобто на час перебування сторін у шлюбі, ОСОБА_2 , як член сім`ї (чоловік власника) зареєстрував своє місце проживання у вищевказаній квартирі. Після розірвання шлюбу і по 2010 рік відповідач проживав на орендованій квартирі, а в подальшому виїхав до Республіки Нігерія. Після повернення з Нігерії, відповідач з жовтня 2015 року за згодою позивачки почав проживати у спірній квартирі та проживає до цього часу. Судом також встановлено, що передача ключів відповідачу у жовтні 2015 року для проживання у спірній квартирі мала тимчасовий характер. Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_1 зазначала, що після розірвання шлюбу відпала підстава для користування відповідачем належним їй на праві власності житловим приміщенням, з огляду на те, що вони не є сім`єю, не пов`язані спільним побутом і не мають взаємних обов`язків, а також реєстрація та проживання відповідача у спірній квартирі порушують її право користування та розпорядження власним житлом. Також зазначила, що вона проживає в квартирі своєї матері. Колегія суддів відхиляє доводи апеляційної позивача, що відповідач не є членом сім`ї власника, оскільки як зазначала позивачка власником квартири є також син відповідача. А з сином відповідач знаходиться в родинних стосунках. Крім того, згідно з поясненнями представника відповідача, позивачка зареєстрована за місцем свого фактичного проживання у квартирі матері. Доказів протилежного матеріали справи не містять. Матеріали справи також не містять доказів, що відповідач має інше житло, крім спірного житла. Суд першої інстанції, встановивши вищевказані обставини, а також те, що позивачка забезпечена іншим житлом, а спірна квартира є єдиним житлом відповідача, до якої він вселився на законних підставах, зробив правильний висновок про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог. Отже, суд першої інстанції, врахувавши правовий висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений в постанові від 13.10.2020 у справі №447/455/17, надав вірний аналіз пропорційності (балансу інтересів) щодо права позивачки користуватися своїм житлом та щодо права відповідача користування цим житлом, який вселився на законних підставах. До того ж, суд правильно зазначив у рішенні суду, що обставина, яка стала підставою для встановлення сервітуту не припинилася, оскільки відповідач фактично почав проживати у спірній квартирі вкінці 2015 року, тобто більше ніж через сім років після розірвання шлюбу з позивачкою. Оскільки позивачка, звертаючись до суду з позовом посилалася на те, що відповідач порушує її право користування спірною квартирою, зокрема проживання в ній разом з сином, а судом встановлено, що вона забезпечена іншим житловим приміщення, тоді як відповідач іншого житла, крім спірного, не має, колегія суддів вважає неприйнятними доводи апеляційної скарги, що судом неправильно встановлено обставини щодо утримання відповідачем спірної квартири, проведення в ній ремонту. З цих же підстав не заслуговують на увагу судової колегії і доводи апеляційної скарги, що відповідач вселився у спірну квартирі в 2015 році на підставі протоколу працівників поліції. Доводи апеляційної скарги, що відповідач з моменту реєстрації у спірній квартирі проживав у квартирі матері позивачки не спростовують факт наявності у позивачки іншого житла, як і факт відсутності у відповідача іншого житла, а відтак такі доводи не можуть бути підставою для скасування рішення суду. Інші доводи апеляційної скарги також не спростовують висновку суду про відсутність порушеного права позивачки на користування своїм житлом, за обставин коли в неї наявне інше житло. За вказаних обставин, колегія суддів приходить до висновку, що суд першої інстанції правильно вирішив, що інтереси відповідача, який має єдине спірне житло, перевищують інтереси позивачки, яка є співвласником спірної квартир та при цьому має інше житло. Ураховуючи викладене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що у разі виселення права відповідача можуть бути порушені у контексті статті 8 Конвенції, у зв`язку з чим правомірно відмовив у задоволенні позовних вимог до ОСОБА_2 . Відмовляючи в задоволенні позовної вимоги про зобов`язання Дніпровського районного відділу Головного управління Державної міграційної служби України в м. Києві зняти з реєстрації відповідача суд першої інстанції виходив з того, що дана позовна вимога є похідною від вимоги про виселення, в задоволенні якої відмовлено. Колегія суддів вважає неправильним такі обґрунтування суду, оскільки сторонами в цивільному процесі є позивач та відповідач, а третя особа у відповідності до вимог діючого законодавства не відповідає за пред`явленими вимогами. Водночас, таке обґрунтування суду про відмову задоволенні позовної вимоги, заявленої до третьої особи у справі, не призвело до неправильного вирішення спору в цілому, а тому не може бути підставою для скасування рішення суду. Фактично, наведені в апеляційній скарзі доводи зводяться до незгоди з висновками суду стосовно установлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки суду першої інстанції, який їх обґрунтовано спростував. З огляду на викладене, колегія суддів приходить до висновку, що ухвалюючи рішення суд першої інстанції повно з`ясував обставини справи та дав належну оцінку всім доказам, наданим сторонами, а в рішенні навів переконливі доводи на обґрунтування своїх висновків, у зв`язку з чим дійшов правильного висновку про відмову в задоволенні позову. Рішення суду ухвалено з дотримання норм матеріального та процесуального права. Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення. Відповідно до статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. За вказаних обставин, колегія суддів приходить до висновку про залишення рішення суду без змін, а скарги без задоволення. Оскільки колегія суддів дійшла висновку про залишення апеляційної скарги без задоволення, а рішення без змін, відсутні підстави для зміни розподілу судових витрат між сторонами. На підставі викладеного та керуючись ст. 268, 374, 375, 383, 384, 389 ЦПК України, П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення. Рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 21 травня 2021 року - залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня проголошення шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до цього суду. Повний текст постанови складено 27 вересня 2021 року. Головуючий О.Ф. Мазурик Судді О.В. Желепа В.А. Кравець