Постанова 4857 № 380/2155/21

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 15 вересня 2021 рокуЛьвівСправа № 380/2155/21 пров. № А/857/12654/21 Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі колегії: головуючого судді: Гуляка В.В. суддів: Ільчишин Н.В., Святецького В.В. за участі секретаря судового засідання: Вовка А.Ю. розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Львівського апеляційного суду, на рішення Львівського окружного адміністративного суду від 14 травня 2021 року (суддя Коморний О.І., час ухвалення 14:03 год., місце ухвалення м.Львів, дата складання повного тексту 24.05.2021р.), в адміністративній справі №380/2155/21 за позовом ОСОБА_1 до Львівського апеляційного суду, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача: Державна судова адміністрація України, Головне управління Державної казначейської служби України у Львівській області, про зобов`язання вчинити дії, встановив: У лютому 2021 року позивач ОСОБА_1 звернулася в суд із адміністративним позовом до відповідача Львівського апеляційного суду, в якому просив: 1) зобов`язати відповідача нарахувати та виплатити судді Львівського апеляційного суду ОСОБА_1 суми невиплаченого обмеження суддівської винагороди за квітень, травень, червень, липень, серпень 2020 року на підставі частин 2, 3, 4, 5 статті 135 Закону України Про судоустрій і статус суддів, виходячи з базового розміру посадового окладу судді апеляційного суду 50 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня 2020 року, з врахуванням регіонального коефіцієнту 1,2 та 50 відсотків посадового окладу, у загальній сумі 586388 грн. 69 коп., з подальшим утриманням із цієї суми необхідних податків та обов`язкових платежів; 2) звернути до негайного виконання рішення суду в частині стягнення суддівської винагороди за один місяць (з утриманням з цієї суми податків та обов`язкових платежів). Ухвалою Львівського окружного адміністративного суду від 19.02.2021 року залучено до справи третіми особами, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача Державну судову адміністрацію України та Головне управління Державної казначейської служби України у Львівській області. Відповідач Львівський апеляційний суд подав відзив на позовну заяву. Просив відмовити у задоволенні позовних вимог повністю. Третя особа Головне управління Державної казначейської служби України у Львівській області надало суду пояснення, в якому вказало, що органи Державної казначейської служби України лише здійснюють розрахунково-касове обслуговування клієнтів або ж виконують судові рішення відповідно до ч.2 статті 6 Закону України Про виконавче провадження. Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 14.05.2021 року адміністративний позов задоволено повністю. Зобов`язано Львівський апеляційний суд нарахувати та виплатити судді Львівського апеляційного суду ОСОБА_1 суми невиплаченого обмеження суддівської винагороди за період з квітня по серпень 2020 року на підставі частин 2, 3, 4, 5 статті 135 Закону України Про судоустрій і статус суддів, виходячи з базового розміру посадового окладу судді апеляційного суду 50 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня 2020 року, з врахуванням регіонального коефіцієнту 1,2 та 50 відсотків посадового окладу, у загальній сумі 586388 грн. 69 коп., з подальшим утриманням із цієї суми необхідних податків та обов`язкових платежів. Звернено рішення до негайного виконання в частині присудження виплати суддівської винагороди в межах стягнення суми за один місяць (з утриманням із цієї суми податків та обов`язкових платежів). З цим рішенням суду першої інстанції від 14.05.2021 року не погодився відповідач Львівський апеляційний суд та оскаржив його в апеляційному порядку. Вважає апелянт, що оскаржене судове рішення не відповідає нормам матеріального права, а тому підлягає скасуванню з підстав, наведених в апеляційній скарзі. В обґрунтування апеляційних вимог апелянт зазначає, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про те, що відповідач, як розпорядник бюджетних коштів, вчинив дії, що порушують права та гарантії незалежності судді. Вказує, що ні на законодавчому рівні, ні у рішенні Конституційного суду України від 28.08.20 20 №10р-/2020 не визначено джерело та порядок виплати грошової компенсації недоотриманих суддями сум суддівської винагороди за час дії частин першої та третьої статті 29 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік». Львівський апеляційний суд у спірному питанні діяв в межах наданих повноважень, передбачених ст.29 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» від 14.11.2019 №294-ІХ (із змінами внесеними Законом №553-ІХ), і як розпорядник коштів нижчого рівня не мав правових підстав для нарахування та виплати суддівської винагороди поза межами видатків державного бюджету та без застосування обмежень, встановлених Законом №553-ІX. Також скаржник вважає безпідставним посилання суду першої інстанції на рішення Конституційного Суду України від 28.08.2020 №10-р/2020 як на підставу, яка свідчить про правомірність вимог позивача, зважаючи на те, що Суд у рішенні не визначив будь-яких особливостей застосування чи виконання свого рішення. Вважає апелянт, що рішення Конституційного Суду України від 28.08.2020 №10- р/2020 на спірні правовідносини з квітня 2020 року по серпень 2020 року не може вплинути, оскільки правовідносини у даній справі виникли до прийняття такого рішення, а останнє не містить положень, які б поширювали його дію на правовідносини, що виникли до прийняття такого рішення. Просить врахувати апелянт, що у період з квітня 2020 року по серпень 2020 року положення частин першої, третьої статті 29 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» (у редакції Закону №553-ІХ) були чинними і на підставі них відповідачем правомірно здійснювалось нарахування та виплата позивачу суддівської винагороди в обмеженому розмірі. Звертає увагу, що для виконання рішень судів на користь суддів та працівників апаратів судів введена бюджетна програма 0501150 «Виконання рішень судів на користь суддів та працівників апаратів судів», розпорядником якої є Державна судова адміністрація України. Львівський апеляційний суд є розпорядником бюджет них коштів нижчого рівня і в його кошторисі відсутня зазначена вище бюджетна програма. Зазначає апелянт і про те, що задовольняючи позовні вимоги, судом першої інстанції всупереч приписам ст.371 КАС України допущено рішення суду до негайного виконання в частині присудження виплати суддівської винагороди в межах стягнення суми за один місяць. За результатами апеляційного розгляду апелянт Львівський апеляційний суд просить оскаржене рішення суду від 14.05.2021 року скасувати. В задоволенні позову відмовити повністю. З рішенням суду першої інстанції від 14.05.2021 року не погодилася також третя особа Державна судова адміністрація України та подала апеляційну скаргу, однак така апеляційна скарга ухвалою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 10.08.2021 року повернута скаржнику у зв`язку з не усуненням недоліків апеляційної скарги. Третя особа Державна судова адміністрація України подала відзив на апеляційну скаргу Львівського апеляційного суду, у якому просить апеляційну скаргу задоволити. Оскаржене рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог в повному обсязі. У засідання суду апеляційної інстанції учасники справи не з`явились, явку повноважних представників не забезпечили, заяв чи клопотань щодо відкладення розгляду справи відповідач і треті особи не подавали, хоча належним чином усі були повідомленні про дату, час та місце розгляду справи. Позивач ОСОБА_1 звернувся до суду із заявою, у якій просив розглянути справу за його відсутності, в задоволенні апеляційної скарги відмовити, вважаючи оскаржене рішення суду законним та обґрунтованим. Відповідно до статті 313 КАС України суд апеляційної інстанції дійшов висновку про можливість апеляційного розгляду справи у відсутності сторін (їх представників). Згідно з ч.4 ст.229 КАС України фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалось. Суд апеляційної інстанції заслухавши доповідь судді-доповідача, дослідивши матеріали справи та докази по справі, обговоривши доводи, межі та вимоги апеляційної скарги, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції, вважає, що у задоволенні апеляційної скарги необхідно відмовити, з врахуванням наступного. Судом встановлено та підтверджено матеріалами справи, що 02 жовтня 2018 року ОСОБА_1 зараховано у штат Львівського апеляційного суду на посаду судді згідно наказу №3-к/ від 02.10.2018 (а.с. 12). За період з квітня 2020 року по серпень 2020 року позивачу нарахована та виплачена суддівська винагорода відповідно до статті 29 Закону України Про Державний бюджет України на 2020 рік із застосуванням обмеження у розмірі, що не перевищує 10 розмірів мінімальної заробітної плати, встановленої на 01 січня 2020 року, що підтверджується довідкою про доходи №07.20/182/2021 від 03.02.2021 складеною Львівським апеляційним судом (а.с. 13). Відповідач не нараховував в повному обсязі суми складових суддівської винагороди, а саме: у квітні 2020 року - 54076,19 грн; у травні 2020 року - 141950,00 грн; у червні 2020 року - 120657,50 грн; у липні 2020 року- 141950,00 грн; у серпні 2020 року 127755,00 грн., що разом становить 586388,69 грн.. Не погоджуючись з обмеженням у виплаті суддівської винагороди, позивач звернувся до суду з даним адміністративним позовом. Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції дійшов висновку, що питання обрахунку та розміру суддівської винагороди регламентовано статтею 130 Конституції України та статтею 135 Закону України "Про судоустрій і статус суддів", а тому відповідачем протиправно було обмежено позивачу виплату суддівської винагороди за період з 18 квітня 2020 року по 28 серпня 2020 року із застосуванням ст.29 Закону України Про Державний бюджет України на 2020 рік. Суд апеляційної інстанції погоджується з такими висновками суду першої інстанції, виходячи з наступного. Статтею 8 Конституції України встановлено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується. Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Наведена норма означає, що суб`єкт владних повноважень зобов`язаний діяти лише на виконання закону, за умов і обставин, визначених ним, вчиняти дії, не виходячи за межі прав та обов`язків, дотримуватися встановленої законом процедури, обирати лише встановлені законодавством України способи правомірної поведінки під час реалізації своїх владних повноважень. Гарантії незалежності суддів зумовлені конституційно визначеною виключною функцією судів здійснювати правосуддя (ч.1 ст.124 Конституції України). Відповідно до ст.130 Конституції України, держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів. У Державному бюджеті України окремо визначаються видатки на утримання судів з урахуванням пропозицій Вищої ради правосуддя. Розмір винагороди судді встановлюється законом про судоустрій. Наведені положення Конституції України, юридичні позиції Конституційного Суду України дають підстави стверджувати, що законодавець не може свавільно встановлювати або змінювати розмір винагороди судді, використовуючи свої повноваження як інструмент впливу на судову владу через інші законодавчі акти. Згідно ч.1 ст.135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 02.06.2016 №1402-VIII (далі - Закон №1402-VIII), суддівська винагорода регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами. Частиною 2 ст.135 Закону №1402-VIII визначено, що суддівська винагорода виплачується судді з дня зарахування його до штату відповідного суду, якщо інше не встановлено цим Законом. Суддівська винагорода складається з посадового окладу та доплат за: 1) вислугу років; 2) перебування на адміністративній посаді в суді; 3) науковий ступінь; 4) роботу, що передбачає доступ до державної таємниці. Відповідно до ч.3 ст.135 Закону №1402-VIII, базовий розмір посадового окладу судді становить, зокрема: 1) судді місцевого суду - 30 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року; 2) судді апеляційного суду, вищого спеціалізованого суду - 50 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року. Частиною 9 ст.135 Закону №1402-VIII встановлено, що обсяги видатків на забезпечення виплати суддівської винагороди здійснюються за окремим кодом економічної класифікації видатків. З 18.04.2020 набрав чинності Закон №553-IX від 13.04.2020 «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік», згідно з пунктом 10 розділу І якого Закон №294-IX від 14.11.2019 «Про Державний бюджет України на 2020 рік» доповнено, зокрема, статтею 29 такого змісту (в редакції, яка діяла до ухвалення Рішення Конституційного Суду України №10-р/2020 від 28.08.2020): «Установити, що у квітні 2020 року та на період до завершення місяця, в якому відміняється карантин, установлений Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, заробітна плата, грошове забезпечення працівників, службових і посадових осіб бюджетних установ (включаючи органи державної влади та інші державні органи, органи місцевого самоврядування) нараховуються у розмірі, що не перевищує 10 розмірів мінімальної заробітної плати, встановленої на 1 січня 2020 року. При цьому у зазначеному максимальному розмірі не враховуються суми допомоги по тимчасовій непрацездатності, допомоги для оздоровлення, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань та оплата щорічної відпустки. Зазначене обмеження не застосовується при нарахуванні заробітної плати, грошового забезпечення особам із числа осіб, зазначених у частині першій цієї статті, які безпосередньо задіяні у заходах, спрямованих на запобігання виникненню і поширенню, локалізацію та ліквідацію спалахів, епідемій та пандемій гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, та які беруть участь у здійсненні заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, у тому числі в операції Об`єднаних сил (ООС). Перелік відповідних посад встановлюється Кабінетом Міністрів України (ч.2 ст.29 Закону). Обмеження, встановлене у частині першій цієї статті, застосовується також при нарахуванні заробітної плати, суддівської винагороди, грошового забезпечення відповідно народним депутатам України, суддям, суддям Конституційного Суду України, членам Вищої ради правосуддя, членам Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, прокурорам, працівникам, службовим і посадовим особам Національного банку України, а також іншим службовим і посадовим особам, працівникам, оплата праці яких регулюється спеціальними законами (крім осіб, встановлених у переліку, затвердженому Кабінетом Міністрів України відповідно до ч.2 цієї статті (ч.3 ст.29 Закону). З аналізу наведених правових норм колегія суддів дійшла висновку, що Закон №553-IX від 13.04.2020 «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік», як і Закон України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» не є законами про судоустрій у розумінні ст.130 Конституції України. Наведеними чи іншими законами не вносилися зміни до Закону №1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» (стосовно розміру суддівської винагороди). З цих підстав Закон України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» не може встановлювати розміру винагороди судді. Розбіжність між нормами (різних) законів щодо регулювання одних правовідносин (розміру суддівської винагороди), яка виникла у зв`язку з набранням чинності Законом №553-ІХ, має вирішуватися на користь Закону №1402-VIII. Для спірних правовідносин спеціальними є норми статті 135 Закону №1402-VIII, які попри те, що в часі цей закон прийнятий раніше, мають пріоритет стосовно пізніших положень Закону №294-ІХ (у редакції Закону №553-ІХ). Закон №294-ІХ (у редакції Закону №553-ІХ) має іншу сферу регулювання. Вимоги щодо його змісту містяться в ч.2 ст.95 Конституції України та деталізовані у Бюджетному кодексі України. Цей закон (про державний бюджет) не повинен містити інакшого чи додаткового правового регулювання правовідносин, що охоплюються предметом регулювання інших законів України, особливо тієї сфери суспільних відносин, для яких діють спеціальні (виняткові) норми. Конституція України не надає закону про Державний бюджет України вищої юридичної сили стосовно інших законів. Такі висновки суду узгоджуються з правовою позицією Верховного Суду, що наведений у постанові від 03.03.2021 №340/1916/20. Аналіз наведеного дає підстави для висновку, що єдиним нормативно-правовим актом, яким визначається розмір суддівської винагороди, є закон про судоустрій. Цей закон є спеціальним щодо встановлення (визначення) розміру суддівської винагороди. У разі колізії між загальним і спеціальним нормативно-правовими актами, застосовувати слід спеціальний, якщо він не скасований виданим пізніше в часі загальним актом. Зміни до Закону №1402-VIII у частині, що регламентує розмір суддівської винагороди у період з 18.04.2020 по 28.08.2020 не вносилися, тож законних підстав для обмеження її виплати не було. Відтак, обмеження виплати у цей період суддівської винагороди розміром, що не перевищує десять прожиткових мінімумів, на підставі статті 29 Закону №294-ІХ було незаконним. Матеріалами справи підтверджується, що позивач ОСОБА_1 за період з квітня 2020 року по серпень 2020 року отримав суддівську винагороду в обмеженому розмірі згідно зі статтею 29 Закону України Про Державний бюджет України на 2020 рік. У зв`язку з цим колегія суддів вважає правильним висновок суду першої інстанції щодо протиправності дій відповідача по обмеженню розміру суддівської винагороди позивача та зобов`язання відповідача провести нарахування та виплату суддівської винагороди позивача відповідно до вимог ст.130 Конституції України, ст.135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів». Доводи відповідача (апелянта) про те, що він не мав правових підстав для нарахування та виплати суддівської винагороди поза межами видатків державного бюджету, є безпідставними, оскільки статтею 29 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» видатки Державного бюджету не визначались, а також відповідно до Додатку №3 до Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» загальні видатки на забезпечення здійснення правосуддя (код 0501020) Законом №553-ІХ були збільшені, а в частині фонду оплати праці залишились незмінними. Крім цього, апеляційний суд враховує, що рішенням Конституційного Суду України від 28.08.2020 №10-/2020 у справі №1-14/2020 (230/20) визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), положення: - частин першої, третьої статті 29 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» від 14 листопада 2019 року №294-ІХ зі змінами; - абзацу дев`ятого пункту 2 розділу ІІ «Прикінцеві положення» Закону України "Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» від 13 квітня 2020 року №553-ІХ. Зазначені обставини виключають необхідність звернення відповідно до ч.4 ст.7 КАС України до Верховного Суду з клопотанням про внесення до Конституційного Суду України подання щодо неконституційності ст.29 Закону України «Про державний бюджет України на 2020 рік». Водночас, колегія суддів зазначає, що оскільки, як зазначалось вище, відповідачем положення статті 29 Закону України «Про державний бюджет України на 2020 рік» щодо обмеження суддівської винагороди протиправно застосовані всупереч імперативним приписам ч.2 ст.130 Конституції України, то визнання цієї статті неконституційною правового значення для вирішення спору не має, а тому безпідставними є і доводи апелянта, що тільки з 28.08.2020 зазначена стаття втратила чинність, а до цієї дати її застосування відповідачем було правомірним. Оскільки питання обрахунку та розміру суддівської винагороди регламентовано статтею 130 Конституції України та статтею 135 Закону № 1402-VIII, який є спеціальним у спірних правовідносинах, то це виключає можливість застосовувати до цих правовідносин інші закони. Відповідно частин 1, 2 ст.77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. У відповідності до частини 2 статті 6 КАС України, суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини. Згідно із статтею 17 Закону України «Про виконання рішень і застосування практики Європейського Суду з прав людини», суди застосовують при розгляді справ Конвенцію і практику Суду як джерело права. Право на вмотивованість судового рішення є складовою права на справедливий суд, гарантованого статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів скаржника та їх відображення у судових рішеннях, питання вичерпності висновків суду, судом апеляційної інстанції ґрунтується на висновках, що їх зробив Європейський суд з прав людини у справі «Проніна проти України» (Рішення Європейського суду з прав людини від 18.07.2006). Зокрема, у пункті 23 рішення Європейський суд з прав людини зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи. Решта доводів скаржника (відповідача) зазначені в апеляційній скарзі, окрім вищеописаних, ґрунтуються на довільному трактуванні фактичних обставин і норм права, а тому такі не вимагають детальної відповіді, оскільки, оцінюючи наведені сторонами доводи, апеляційний суд виходить з того, що всі конкретні, доречні та важливі доводи сторін були перевірені та проаналізовані судом першої інстанції, та їм було надано належну правову оцінку. З врахуванням наведених вище норм законодавства та фактичних обставин справи, суд апеляційної інстанції приходить до висновку, що судом першої інстанції при розгляді адміністративної справи всебічно і об`єктивно встановлено обставини справи, оскаржене рішення суду від 14.05.2021 року винесене з дотриманням норм матеріального права та процесуального права, а тому немає підстав для його скасування. Разом з тим, колегія суддів враховує, що відповідно до частини 1 статті 371 КАС України негайно виконуються рішення суду, зокрема, про присудження виплати заробітної плати, іншого грошового утримання у відносинах публічної служби - у межах суми стягнення за один місяць. Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції безпідставно звернув рішення суду до негайного виконання в частині присудження виплати суддівської винагороди в межах стягнення суми за один місяць, оскільки у розглядуваній справі в користь позивача не присуджена до стягнення заробітна плата (суддівська винагорода) і відсутня конкретна місячна сума такої присудженої суддівської винагороди. За наведеного колегія суддів вважає за необхідне виключити з резолютивної частини рішення суду від 14.05.2021 року абзац третій щодо звернення рішення до негайного виконання. Керуючись ст.ст. 243, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 328 КАС України, суд постановив: Апеляційну скаргу Львівського апеляційного суду залишити без задоволення. Рішення Львівського окружного адміністративного суду від 14 травня 2021 року в адміністративній справі №380/2155/21 за позовом ОСОБА_1 до Львівського апеляційного суду про зобов`язання вчинити дії залишити без змін. Виключити з резолютивної частини рішення Львівського окружного адміністративного суду від 14 травня 2021 року в адміністративній справі №380/2155/21 абзац третій щодо звернення рішення до негайного виконання в частині присудження виплати суддівської винагороди в межах стягнення суми за один місяць (з утриманням із цієї суми податків та обов`язкових платежів). Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її прийняття (проголошення), а у разі якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення - протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Головуючий суддя В. В. Гуляк судді Н. В. Ільчишин В. В. Святецький Повний текст постанови складено 24.09.2021 року