Постанова Сьомий апеляційний адміністративний суд № 120/2897/21-а

П О С Т А Н О В А ІМЕНЕМ УКРАЇНИ Справа № 120/2897/21-а Головуючий суддя 1-ої інстанції - Дончик В.В. Суддя-доповідач - Матохнюк Д.Б. 08 вересня 2021 року м. Вінниця Сьомий апеляційний адміністративний суд у складі колегії: головуючого судді: Матохнюка Д.Б. суддів: Боровицького О. А. Шидловського В.Б. , за участю: секретаря судового засідання: Довганюк В.В., представника позивача: Ткаченко Т.В., представника відповідача: Скляр О.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 08 червня 2021 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, Управління Державної міграційної служби України у Вінницькій області про визнання бездіяльністю неправомірної, скасування рішення та зобов`язання вчинити дії, В С Т А Н О В И В : у квітні 2021 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Державної міграційної служби України (ДМС України), Управління Державної міграційної служби України у Вінницькій області (Управління ДМС України у Вінницькій області) в якому просив: -визнати протиправною бездіяльність Управління ДМС України у Вінницькій області щодо не викладення у повідомленні від 30.03.2021 року №4 про відмову у визнанні позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту причин такої відмови та не повідомлення порядку оскарження рішення; - визнати протиправним та скасувати рішення ДМС України №67-21 від 10.03.2021 року; - зобов`язати ДМС України прийняти рішення про визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Рішенням Вінницького окружного адміністративного суду від 08 червня 2021 року відмовлено у задоволенні позовних вимог. Не погоджуючись із вказаним судовим рішенням позивач подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та прийняти нову постанову, якою задовольнити позовні вимоги. В обґрунтування апеляційної скарги апелянт послався на неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права, порушення норм процесуального права, що, на його думку, призвело до неправильного вирішення спору. У судовому засіданні представник позивача апеляційну скаргу підтримала та просила її задовольнити. Представник відповідача про задоволення апеляційної скарги заперечив, посилаючись на її необгрунтованість та безпідставність. Заслухавши, суддю-доповідача, пояснення учасників справи, перевіривши доводи апеляційної скарги наявними в матеріалах справи письмовими доказами, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу необхідно залишити без задоволення з наступних підстав. Судом першої інстанції встановлено те, що громадянин Пакистану ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , 15.10.2020 року звернувся до Управління ДМС України у Вінницькій області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. 15.10.2020 року відповідачем видано довідку про звернення за захистом в Україні №009034 терміном дії до 16.11.2020 року. У подальшому, термін дії довідки продовжено до 17.05.2021 року. За результатами розгляду заяви позивача та проведених із ним співбесід, 04.02.2021 року Управління ДМС у Вінницькій області складено висновок щодо відмови у визнанні позивача біженцем або особою яка потребує додаткового захисту. Так, 10.03.2021 року Державною міграційною службою України прийнято рішення №67-21 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, громадянина Ісламської Республіки Пакистану ОСОБА_1 . 30.03.2021 року позивача повідомлено про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Не погодившись з вказаним рішенням позивач оскаржив його до суду. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог суд першої інстанції виходив з того, що відповідач при прийнятті оскаржуваного рішення діяв в межах та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції, виходячи з наступного. Частиною 2 ст. 19 Конституції України визначено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Згідно з ст. 68 Конституції України кожен зобов`язаний неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Відповідно до ч. 7 ст. 5 КАС України іноземці, особи без громадянства та іноземні юридичні особи користуються в Україні таким самим правом на судовий захист, що й громадяни та юридичні особи України. При цьому, відповідно до ст. 43 КАС України здатність мати процесуальні права та обов`язки в адміністративному судочинстві (адміністративна процесуальна правоздатність) визнається за громадянами України, іноземцями, особами без громадянства, органами державної влади, іншими державними органами, органами влади Автономної Республіки Крим, органами місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами, підприємствами, установами, організаціями (юридичними особами). Так, п. 1 ч. 1 ст. 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" (Закон №3671-VI) встановлено, що біженець це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань. Згідно з п. 4 ч. 1 ст. 1 Закону №3671-VI додатковий захист це форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, які загрожують їх життю, безпеці чи свободі. Пунктом 13 ст. 1 Закону №3671-VI установлено, що особа, яка потребує додаткового захисту, - це особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання. Відповідно до ч. 1 ст. 5 Закону №3671-VI особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п`яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. При цьому, ст. 6 Закону №3671-VI визначено умови, за яких особа не визнається біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зокрема не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні. Згідно ч. 6 ст. 8 Закону №3671-VI рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв`язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися. При цьому, згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття "біженець" включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця. Такими підставами є: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов`язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів. 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань. Як встановлено судом першої інстанції та підтверджується матеріалами справи, основним аргументом позивача щодо надання йому статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту є те, що на батьківщині його переслідують брати колишньої дружини з метою примушення відновлення шлюбу, оскільки сім`я колишньої дружини є релігійною (сповідують вахабізм), а розлучення, за ініціативою чоловіка, це ганьба. Крім того, сім`я колишньої дружини звинувачує позивача у оскверненні релігії, богохульстві та прийнятті християнства, оскільки в мережі Facebook містилась фотографія позивача в церкві, що в Ісламі вважається найтяжчим гріхом за що, передбачено смертну кару. Також, позивач зазначив, що родичі його колишньої дружини написали заяву в поліцію про зникнення з суду (місце колишньої роботи позивача) документу щодо земельної ділянки, і що у зникненні документу винен позивач. За таких обставин, позивач вважає, що при поверненні в Пакистан, його кинуть за грати або вб`ють, у зв`язку із чим, він звернувся за захистом в Україну. Проте, жодних конкретних фактів або документальних доказів, які б підтверджували пряму загрозу життю, безпеці або свободі у разі повернення до регіону постійного проживання на Батьківщині через переслідування позивачем не надано. Крім того, із матеріалів справи встановлено, що виїзд позивача за територію Пакистану був обумовлений не обґрунтованими побоюваннями зазнати переслідувань, а отриманням освіти. При цьому, знаходження позивача на території України обумовлене запрошення на навчання. На теперішній час мати позивача мешкає не території Пакистану та жодних переслідувань не зазнає. Доказів зворотнього суду не надано. Також, переслідування братів колишньої дружини, за розірвання шлюбу, не є тією причиною, яка зумовлює потребу в додатковому захисті іншої держави і, що такий захист не може бути надано в країні його походження. Так, позивач приїхав в Україну в грудні 2014 року, водночас із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту звернувся 15.10.2020 року, після відрахування з українського ВНЗ та перебування в країні у якості нелегального мігранта, через що позивача було притягнено до адміністративної відповідальності. Таким чином, факт досить тривалого зволікання із зверненням за міжнародним захистом є підставою для висновку щодо відсутності реальності загрози життю позивача та вказує на те, що це звернення до ДМС України із заявою про набуття міжнародного захисту обумовлене лише потребою у легалізації перебування на території України. Таким чином, колегією суддів не встановлено обставин на підтвердження обґрунтованості позовних вимог. Враховуючи вище викладене колегія суддів дійшла висновку, що доводи апеляційної скарги спростовуються встановленими у справі обставинами. Колегія суддів звертає увагу, що згідно п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд. Відповідно до ст. 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права. З огляду на викладене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції при прийнятті оскаржуваного рішення дотримано норми матеріального і процесуального права, а тому відсутні підстави для задоволення вимог апеляційної скарги. Керуючись ст.ст. 243, 250, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 329 КАС України, суд П О С Т А Н О В И В : апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 08 червня 2021 року - без змін. Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку згідно зі ст.ст.328, 329 КАС України. Постанова суду складена в повному обсязі 16 вересня 2021 року. Головуючий Матохнюк Д.Б. Судді Боровицький О. А. Шидловський В.Б.